Злочини і доля Станіслава Косіора – польського сатрапа Сталіна Найактуальніші Побачене. Почуте. Прочитане 

Злочини і доля Станіслава Косіора – польського сатрапа Сталіна

Історія – сито справедливе. Доведено, що тяжко здобувається правда у світі, але перемогти її навіть пекельна сила не зможе. Рано чи пізно усе стає на свої місця. «Глупі люди вважають, що оскільки покарання за злу справу не настало відразу, то на світі немає справедливості, а якщо й є, то лише випадкова. Покарання за злу справу затримується іноді на декілька днів, іноді на декілька століть, але воно таке ж очевидне, як життя, так само неминуче, як смерть! У центрі світового коловороту все ще живе і говорить Бог, Бог істинний, як у давні часи. Велика душа світу справедлива» (Томас Карлейль. Теперь и прежде. – М., 1994. – С. 305).

І тому згубно відбілювати плями своєї чорної історії – це стосується кожного народу зосібна і світової спільноти в цілості. Починаймо завсіди із себе. І за прадавніх епох, і за часів тавро-скіфів, антів, і у часи домінування Русі, і у періоди козацької вольності, і пізніше, аж до сатанинського ХХ століття, деякі наші родаки, хоч і рідко, не так тотально протягом століть, як інші імперії, все ж завойовували чужі терени, грабували інших, підкорювали слабших, вбивали невинних, зраджували, сповідували подвійну мораль. Це зафіксовано очевидцями подій, вченими, чесними літописцями. Недаремно Тарас Шевченко у поемі «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» з болем докоряє родакам: «Умийтеся! Образ Божий багном не скверніте», «Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани, ясновельможнії гетьмани». Водночас Тарас Шевченко у своїй творчості справедливо таврує чужих визискувачів. А до рідних українців звертається: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата…», аби забулася «срамотна давняя година» і ожила «добра слава, слава України». Недаремно також Іван Франко, засуджуючи походи Святослава, застерігав: «Чужого забагнеш – утратиш своє». Так і сталося. Частково через власну недолугість й фатальну довірливість, а переважно через бандитизм сусідів донині майже половина етнічних земель України – поза її межами.

Тож не маємо права відмовчуватися, бути «політично коректними», догідливими, толерантними до тих фальшивих, злісних, наскрізь брехливих «вороженьків», насамперед так званої еліти сусідів (народи в цілості тут не винні), які послідовно нав’язують світовій спільноті свою версію історії – аби скрити чи азійсько-підло-ординські, чи хитромудро-європейськи-фарисейськи закамуфльовані злочини проти українців, мета яких донині – спровадити нас зі світу й заволодіти нашими, Богом даними, землями. Про позицію московсько-ординських політиків немає навіть чому дивуватися – вони давно саморозвінчалися, закономірно опинившись нині у конвульсивному стані. Мова про тих репрезентантів влади західних сусідів, які, ігноруючи прихильну й справедливу позицію щодо України більшості свого населення, висмикують вигідні для себе факти, спотворюють історію. Відтак приймають офіційні ухвали, повчають нас, кого маємо вважати своїми героями та інше.

Таким політичним ліліпутам варто нагадати: «Яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7, 1-2), «Лицеміре! Вийми спершу із свого ока колоду і тоді побачиш, як вийняти з ока брата твого скалку» (Мт. 7, 5).

Магдалена Семчишин та обкладинка журналу «Do rzeczy»
Магдалена Семчишин та обкладинка журналу «Do rzeczy» (№4, квітень 2017), в якому опублікована її стаття про С.Косіора

У контексті останніх подій інформаційним приводом нинішнього коментарю стосовно «колоди» стали свіжі ухвали польського парламенту, явно неприхильні щодо України. І ще – перейменування Київрадою скверу імені Косіора, що на вулиці Січових Стрільців, на сквер імені Петра Болбочана. Відтак гостроактуально зазвучала збережена у власному архіві стаття-дослідження Магдалени Семчишин (Magdalena Semczyszyn) «Польський сатрап Сталіна» (Polski satrapa Stalinа. – 1938 r. Upadek i smierc Stanislawa Kosiora), вміщена у популярному польському тижневику «Do rzeczy» (2017. – kwiecien, 4) в розділі «Тема числа» (Temat numeru).

Передовсім прошу читачів звернути увагу на світлини зі статті. На першій бачимо Сталіна, Ворошилова і власне Станіслава Косіора (мимоволі пригадується дуже влучна думка одного з філософів: «Найбільше зла у світі вчинили честолюбні ліліпути»).

Йосип Сталін, Клим Ворошилов, Станіслав Косіор, Павло Постишев
Йосип Сталін, Клим Ворошилов, Станіслав Косіор, Павло Постишев біля гробу Валеріана Куйбишева в Колонному залі Будинку Спілок. Москва, 1935 р. © photo.rgakfd.ru
Марка пошти СРСР, присвячена С.Косіору
Марка пошти СРСР, присвячена С.Косіору (1969)

На другій світлині – поштовій марці – відтворено власне «героя» публікації з підписом: «Станіслав Косіор, співорганізатор великого голоду, був у 1956 році посмертно реабілітований і угонорований значком Пошти СССР». Отже, ким був один з найпалкіших приятелів Сталіна? Чи тільки послідовником Фелікса Дзержинського – творця більшовицьких каральних органів, які винищили мільйони невинних людей, чи сталіністом нового покрою?

Життєпис Косіора промовистий. Народився у 1889 році в польській робітничій родині (Wegrowa, gubernia Siedlecka). Через кілька років сім’я виїхала на Донеччину. Там закінчив профтехучилище й став працювати слюсарем. Після революції 1905-1907 років очолив фабричний комітет соціал-демократичної робітничої партії Росії. Від 1911 року займався підпільною діяльністю у Харкові, Полтаві, Києві, Москві. Був заарештований і висланий до Сибіру (1915 рік). У березні 1917 року комуніст Косіор очолив один з районних комітетів партії у Петрограді. Займав радикальні позиції, організував опір генералові Корнілову. Пізніше обраний військовим комісаром Петроградського комітету партії. Взяв активну участь у більшовицькому переворот. Незабаром виїхав в Україну, де на Правобережжі створював підпільні структури Комуністичної партії (більшовиків) України. У 1922–1925 роках працював секретарем сибірського бюро ЦК РКП (б), потім – секретарем ЦК Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). Відтоді стає фанатичним прихильником Сталіна. За заслуги у боротьбі з опозицією обирається кандидатом до Політбюро, а в 1928 році отримав посаду Генерального секретаря Комуністичної партії (більшовиків) України.

серед делегатів XV з’їзду ВКП(б)
Г. Ягода, О. Риков, С. Косіор, М. Калінін, М. Бухарін, А. Мікоян, К. Ворошилов (у першому ряду зліва направо) та ін. серед делегатів XV з’їзду ВКП(б). Москва, 1927 р. © thecharnelhouse.org

Нижче подаємо оцінки Магдалени Семчишин:

  • «Протягом наступних десяти років як сатрап Сталіна керував українською республікою… Косіор не скривав того, що є поляком. Тішився, що є добрим комуністом… Його портрети заповнювали стіни шкіл і фабрик, на його честь названо Київський радіокомітет, безліч вулиць, навіть одне містечко на Дніпропетровщині. В СРСР його заслуги підкреслювала назва корабля, що курсував Єнісеєм. Водночас пафос перемішувався з гумором. Серед мешканців республіки кружляли анекдоти про куцого і лисого керівника, кожний з яких вартий 10 років таборів»;
  • «Вже на порозі 30-х років Косіор особисто наглядав за сфабрикованими українським ГПУ (попередник НКВД) справами проти ворогів і шкідників. Серед оскаржених виявилися представники української інтелігенції, духовенства, а також польські комуністичні діячі, яким у 1935 році вперше інкриміновано участь у містичній Польській Організації Військовій, а також шпигунство. Рівно ж Косіор став погромником українського села»;
  • «У 1929 році в Радянському Союзі розпочалася колективізація і так зване розкулачення селянства. Селян запроторювали до таборів, депортовували, конфісковували їхній маєток, розстрілювали і виселяли поза кордони колгоспів, спричиняючи їх голодну смерть. До історії увійшли слова генерального секретаря: «Куркуля не можна допускати до колгоспу навіть на відстань гарматного пострілу» і «Куркуль прагне задушити радянську владу кістлявою рукою голоду, але ми цю кістляву руку затиснемо на його горлі»;
  • «Колективізація, посуха і конфіскація збіжжя спричинили руїну українського села, яке вже у 1931 році опинилося на межі голоду. Розгорнувся там терор. У 1932 році скеровано на Україну В’ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева і представника ОГПУ Всеволода Баліцького, які мали дивитися генеральному секретареві на руки. Несамовитий Сталін обурювався: «Косіор проводить гнилу дипломатію і легковажно ставиться до закупівлі збіжжя». Відданий апаратник взяв до серця слова критики. Під тиском контрольної комісії органи безпеки розпочали пошуки скритої живності, конфіскацію та арешти. До кінця 1932 року за приховування збіжжя було розстріляно понад 50 тисяч осіб і заарештовано 1,2 тисячі представників сфабрикованих «диверсійних груп», які буцімто діяли у колгоспах. У серпні 1932 року Сталін видав так званий Декрет про п’ять колосків, який за найменшу крадіжку колгоспного майна передбачав смертну кару або ув’язнення разом із конфіскацією усього майна. Згідно з неповними даними, до 1 грудня 1932 року в УРСР за крадіжку збіжжя покарано 17710 осіб»;
  • «У 1933 році смерть стала щоденністю. В ключовий період великого голоду внаслідок крайнього вичерпання сил щоденно вмирало 25 тисяч осіб, а ГПУ зафіксувало 3,5 тисячі випадків канібалізму в українському селі. Косіора вважали одним з найголовніших винуватців голодної смерті принаймні 3,5 мільйона людей. Він був ініціатором блокади непослушних сіл за участі військ ГПУ, а також заборони селянам покидати голодуючі регіони, щоб врятуватися у містах (так звані внутрішні паспорти)».

Все ж, незважаючи на усі зусилля керівництва УРСР, не вдалося досягнути стопроцентного результату заготівлі збіжжя. Відтоді зірка володаря української республіки почала блякнути. Останні роки Косіор затято боровся з «ворогами». У 1934-1936 роках за його ініціативою переселено до Донбасу і Казахстану десятки тисяч родин з теренів, що межували з УРСР, а також тисячі поляків. На процесі М. Бухаріна і А. Рикова гостро наполягав на їх розстрілі. На хвилях першого московського процесу (1935-1936) в Україні знищено понад 8 тисяч осіб, звинувачених у контрреволюційній діяльності. Потім розпочався великий терор, започаткований постановою ЦК ВКП (б) за 13 січня 1937 року «Про недоліки партійної роботи на Україні». Коли Сталін у березні закликав до інквізиції у рядах партії, Косіор несамовито домагався данини кров’ю, навіть нарікаючи на нерішучість НКВД під цим кутом зору. Згодом, за сталінською традицією, почалася ліквідація вчорашніх сатрапів. Косіор і тут прагнув вислужитися, зрікаючись вчорашнього співпрацівника, командуючого Червоною Армією Йони Якіра, Панаса Любченка, заявляючи, що «всілякої контрреволюційної сволоти ще багато на Україні». У грудні 1937 року разом із шефом українського НКВД Ізраїлем Леплевським з нагоди 20-ти річчя органів ВЧК-ГПУ-НКВД вручили нагороду – золоті годинники – працівникам, які «відзначилися на фронті боротьби з ворогами».

Станіслав Косіор і Микита Хрущов
Станіслав Косіор і Микита Хрущов (1927 р.). © coollib.net

У січні 1938 року Станіслава Косіора замінили Микитою Хрущовим. Коли у квітні цього ж року НКВД заарештувало брата Станіслава Косіора, комісара лісового промислу УРСР Казиміра, у благальному листі до Сталіна сатрап відмежувався від брата, заявляючи, що «брат ніколи не був мені близьким». Натомість оцінка Сталіна була простою: «заарештувати». 3 травня 1938 року Станіслава Косіора оголошено ворогом народу. Спочатку не признавався винним. Але катування, що його здійснював садист майор Ушаков – «зірка» Луб’янки, та його підручні, зґвалтування на очах колишнього керівника УРСР 16-річної дочки Тамари (пізніше вона кинулася під поїзд), вплинули, що Косіор признався до всього: співпраці з троцькістами, есерами, меншевиками, польською та німецькою розвідками, організацією штучного голоду в Україні в 1933 році. Був розстріляний 26 лютого 1939 року. Знищили також його дружину Єлизавету, трьох братів – усі були партійними діячами. Для повноти картини – заарештовано в Україні ще кілька тисяч осіб.

Публіцистка М.Семчишин завершує цю дуже промовисту публікацію характеристикою Микити Хрущова. Архіви засвідчили, що він гостро засудив «пілсудчика, бандита Косіора, який займав ключові позиції в Україні й виконував з самого початку усі розпорядження Пілсудського і його польської банди». Але у вересні 1956 року – за особистим розпорядженням Хрущова – Косіора посмертно реабілітували.

НАОСТАНКУ. Є таке поняття: у факті бачити явище. Тут і реалізація власне троцькістської концепції «перманентної революції», коли безперестанку вишуковують «ворогів народу» навіть серед своїх – ревних виконавців бандитських розпоряджень комуністичної влади, аби винищувати найкращих серед усіх народів, і азійсько-ординський характер сталінізму, і втілення ленінської практики використання «корисних ідіотів», і зосередження уваги на винищенні насамперед українців-працелюбів, дбайливих господарів, довірливих інтелектуалів. Водночас, зіставляючи тодішні часи «століття сатани» (визначення газети «Нью-Йорк таймс») з нинішньою політикою Путіна, діяльністю космополітичних сил, які вчепилися в Україну, маємо підстави для «ширших обсервацій» (Іван Франко). Вони, на нашу гадку, не змінилися віддавна. Отже:

1. Скориставшись тим, що у давнину Русь-Україна через тотальне потолочення ординцями замортизувала навалу й не допустила загарбання Європи, сусіди витіснили нас з одвічно руських (українських) земель і впродовж багатьох століть експлуатували, переінакшували, принижували, обкрадали у царині культури, релігії, потім тричі ділили. Вони «забули» те, про що чесно сказав найбільший моральний авторитет ХХ століття Іван Павло II: «Дякую Тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд».

Нині повторюється щось подібне. Але недолугі, інтелектуально мізерні, або цинічні, з вивихнутим сумлінням та з різними комплексами політичні ліліпути прагнуть скористатися із жорстокої війни, жертовності українців і нацькувати народи один на одного. Ми не прагнемо своїми аргументами морально принизити своїх західних сусідів й довести очевидне: під окупацією знаходилася Україна, до того ж протягом сотень років. Публікацію Магдалени Семчишин подаємо й аналізуємо, аби пригадати недалекоглядним політикам-недругам дуже промовисте англійське прислів’я: «Хто живе у скляному будинку – не повинен жбурляти каменюками»;

2. У стародавньому Римі був відомий правник – Лонгін Равілла. Якось до нього звернулися за порадою: «Як вирахувати справжнього ворога?». Відповідь унікальна: «Якщо хочете знати, хто злочинець, поставте питання: «Кому це вигідно?». Напрошується очевидний висновок: Путінському кагебістському режимові, який цинічно обіцяє російському народові відновити колишню імперську велич. Хоча посутньо веде його до заглади. Колись Владімір Ільїч Лєнін відверто заявляв: «Мне, батенька, на Россию наплевать». А хіба лжеросіянинові Путіну не наплювати? Вірмо фактам…

Не дивуймося, що окремі політики Заходу продалися російським авантюристам. Не дивуймося, що і в Польщі, і в Україні п’ята колона розхитує ситуацію, гримується під патріотів і демократів. По-справжньому може бути згубно, якщо піддамося демагогії виродкам, речникам зла – адже розпалювання ненависті між народами неминуче закінчується катастрофою. Мусить же історія врешті-решт чомусь навчити нас. Принаймні зберегти себе! Без України і Польщі Європа неповна, так само, як і світова спільнота.

3. За останні десятиріччя між Україною і Польщею, яка першою визнала відновлену Українську Державу, нарощувалася атмосфера порозуміння, потреба не витикати одне одному справді трагічними сторінками історії, базуватися (у контексті докорінного перетворення цивілізаційно-духовного влаштування життя у світі) на прекрасній взаємодії видатних представників обох націй. Для нас, українців, такими знаковими постатями польського народу стали Юліуш Словацький, який народився у Кременці, що залишався для нього символом «давньої Вітчизни», а висловлювання про Україну, її історію, культуру, людей має бути аргументом безперервного буття двох братніх народів. Так само знаменитий Єжи Гедройць у своєму журналі «Культура», що виходив польською мовою у Парижі, обґрунтував найсуттєвіше: «Без вільної України не буде вільної Польщі». А Святіший Отець Іван Павло II часто цитував Тараса Шевченка, так оцінював Україну: «Улюблена земля України», «Друг Вашого благородного народу», «Святая батьківщино моя», «Народе-друже», «Духовні корені України – сильні».

Згадаймо орієнтир В’ячеслава Липинського – етнічного поляка, який став переконаним патріотом України: «Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли єсть: – стихійне, вроджене хотіння; – ясна ідея, усвідомлююча хотіння; – воля та розум, потрібні для здійснення ідеї; – віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; – і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея» (Листи до Братів-Хліборобів). Це означає: брати з історії вогонь, а не попіл, зерно, а не полову, святую правду-справедливість, яка очистить і ушляхетнить наші душі. Усе інше – від лукавого. Тож – «Подай же руку козакові і серце чистеє подай! І знову іменем Христовим возобновим наш тихий рай». А це доконечно потрібне у нинішні часи, коли у Західній і Центральній Європі утверджується мішанина безнадійності і цинізму внаслідок падіння релігії.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: