Мертвими кроками ходить війна… Найактуальніше Суспільство Творчість наших читачів 

Мертвими кроками ходить війна…

…Тримає ворог зграї чорних птахів
І свистом куль пронизує твій сон.
Тремтить тополя за селом від страху,
Бринить війна уламками вікон.
Твої печалі землю сколихнули.
Чи є ще хтось так зболений, як ти?
А ти змогла! Ти встала! Не забула,
Як то одній серед руїн цвісти.

(Людмила Досінчук-Тарасова)

Війна… Похмурим суворим ранком вона постукала до нас в двері. Незваною гостею прийшла на наш поріг з чорними і пустими від горя очима і заламаними руками. Від неї віяло холодом і всюди де вона ступала ставало моторошно. Своїм поглядом вона зазирала в душі, намагаючись забрати в них все людське… Та не у ту країну прийшла війна. Не в ті двори ступали її ноги.

Пусті кроки за мить прикрашали синьо-жовті стрічки, а з хатин і надалі виглядали добрі люди з великим серцем. Вони не давали ближньому впасти, а якщо хтось і падав то допомагали піднятися. Мужні і відважні вони боронили свої домівки до останнього подиху. Такої незламності і нескореності вона давно вже давно не бачила. А віра і надія чомусь були з ними завжди поруч. Щомиті в небеса злітали молитви, омиті материнськими сльозами. Такі щирі молитви за своїх дітей і за свою країну її дивували, підкошували і забирали сили. Бо навіть вона розуміла, що ця щирість і небайдужість не може бути непочутими згори.

Війна здивовано зустрічала дух перемоги повсюди, де лише могла зазирнути. Вона ще не знала, але вже починала розуміти, що на цій землі вона приречена… Приречена на поразку.

Відбилися події війни й у працях наших авторів, які своїми віршами торкаються глибин людської душі, спонукаючи їх до розмислення…

Стогнала земля і кричало життя в безнадії,
Лились сльози дощем матерів, що молились тихцем.
Мов броня, захищали слова серце й віра:
Перемоги настане день.

Тисяч куль з далини. Чи живі ще сини?
У молитві застигли звуки:
Чи зумієм пройти? Боже, Боже, спаси.
В час смирення позбав нас муки.

Із хреста підніми, вкотре знов воскреси,
Україну не дай згубити.
Ти спокуту прийми, за гріхи всі прости.
Ми по-іншому будемо жити.

Повелінням з гори благодать нам зішли,
Хай всміхнеться Вкраїна-мати.
Дай їй сили й снаги, від війни захисти,
Вона зможе з колін ще стати.

Війна… Слово, яке змінює нашу свідомість і спонукає до переосмислення. Світоглядні орієнтири, як ніколи, стають маяком на дорозі до виживання. Все, що раніше здавалося таким неважливим, набрало цінності. Ми не задумувалися над тим, що щастя – це просто жити, бачити своїх рідних і друзів, прокидатися у своїй домівці у своїй країні. Що щастя – це мирне небо над головою, нерозбита чашка кави зранку, сміх дитини і спокійний сон уночі, де кохана тобі людина завжди поруч. Навчилися любити життя, навіть, в чорно- білих тонах, згадуючи його барви. Хочеться процитувати рядки Ліни Костенко, які влучно підкреслюють такі прості, і такі важливі елементи нашого життя…

Віддайте мені ліс і річечку в лугах.
Віддайте мені сад і зірку вечорову,
і в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.
Віддайте мені все. Віддайте мені мову,
Якою мій народ мене благословив.

За короткий проміжок часу ми змогли переглянути свої принципи та ідеали, зрозуміти і визначити сенс і мету людського життя, навернутися до Бога. Світ поділився на «до» і «після». Ця межа стала духовною брамою до людської свідомості. Вже давно люди не були так близько до Бога. Недаремно існує приказка: «якщо тривога то до Бога». В надважкий час ми, схиливши голови в покаянні, просимо допомоги. І саме зараз, в час Пасхальних свят, переживаючи муки Ісуса Христа і Його Воскресіння, ми теж розуміємо свій шлях на Голгофу, після якого буде спасіння. Спасіння не тільки нашої країни, наших душ, нашого суспільства, а й спасіння всього світу. Адже війна в Україні змусила задуматися про життєві цінності весь світ, розбудивши його зі сну ілюзорної безпеки, вкотре показавши, що все матеріальне є тлінним і тимчасовим.

Стала новим фундаментом для відбудови духовного розвитку.

Показала, що лише в любові, люди можуть міняти цей світ. Іван Павло II казав: «Лише любов навертає серця і дарує спокій людськості, яка виглядає погублена і переможена силами зла. Бо чи можна любити невидимого Бога, не люблячи ближнього, який поруч?» Сьогодні ми відчуваємо підтримку і співчуття від багатьох ближніх і дальніх країн. Ця єдність вселяє віру і дає сили вижити. Зараз настав час, коли ми навчилися любити ближнього свого, навчилися любити Бога. Вже давно молитва не злітала так щиро з людських вуст не тільки за своє життя, життя своїх близьких, а й своєї країни… А народ, який з молитвою на вустах захищає країну, не може бути приречений на поразку.

Ще Т. Г. Шевченко говорив: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За Вас правда, за Вас слава! І воля святая!»

З-за хмари в небі чорний ворон кряче:
Той звук над Україною, мов грім.
Тривожно серце у задумі плаче:
Прийшла війна до кожного у дім.

Той ворон лютий крила розпускає,
Плюндрує все, що бачить на шляху.
Немає в нім ні краплі до нас жалю,
Він сіє зерна смерті і страху.

Та не зростити зерна ці у нашім краю,
Земля вкраїнська бачила й не те.
Свободи дух тут ллється з водограю,
Тут воля й честь для кожного – святе.

В нас кожен вміє свою землю захищати
З вогнем у серці й зброєю в руках
І до останнього із синьо-жовтим стягом
За Україну тут стоятимуть в боях.

За правду, віру і за перемогу
Наш дух свободи лине крізь віки.
І чорний ворон, що літає в небі,
Лише згуртує, а не знищить Україну в час журби.

В нас голуб миру вже піднявся в небо
З молитвою рятунку від біди.
І чорні хмари, що вкривають небо,
Всміхнуться скоро сяйвом перемоги з висоти.

Молись, Україно, сьогодні, щоб жити,
Молися за доньок своїх і синів.
Молися за тих, що свободу уміють любити
Й на землю святу не пускають твоїх ворогів.

Молись за життя, щоб вміхалось наступного ранку;
За віру й надію, і вічну любов.
Молись, Україно, молись доостанку,
Бо твої молитви не раз вже чув Бог.

Молися за тих, що чекають відважних солдатів,
Й за тих, що нестримно до бою ідуть.
Молись, Україно, за друга й за брата,
За тих, що ніколи тебе не здадуть.

Молися за тих, що рятують твоїх немовляток,
Покинувши все, в чужу землю ідуть.
Молися за тих, що з собою не злата,
А землю святу у хустинку беруть.

Молись, Україно, увись – ми з тобою.
Молитва твоя до небес долетить.
Молись, Україно, твій ангел готовий до бою,
Його амофор в час біди захистить.

Оксана Лободяк

* * *

Нам приємно представити сьогодні нову авторку в нашій творчій рубриці – Галину Яценко.

Доцентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидатка наук із соціальних комунікацій.

Переможниця Міжнародного літературного конкурсу імені Марії Урбанської, переможниця Міжнародного поетичного конкурсу «Ан-Т-Р-Акт-2021-Дзен поезії». Дипломантка Першого Всеукраїнського літературного конкурсу малих прозових форм імені Василя Стефаника. Переможниця Міжнародної премії Spiegielungen для мініпрози «Мікроліти: потойбіч Целана» (2020). Переможниця соціокультурного проєкту «Перша книжка для малятка» від ГО «Вся Україна читає дітям» (2020). Фіналістка ІІІ Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея (2020), фіналістка конкурсу на здобуття Міжнародної літературної премії імені Василя Портяка (2020). Лауреатка Премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (2019), лауреатка (ІІІ премія) конкурсу «Краще видання року» від Національної академії наук вищої освіти України (2019), лауреатка Всеукраїнського поетичного вернісажу імені Максима Рильського «Троянди й виноград» (2017) тощо.

Чи треба…

Що там в тривожній валізці…
Черевички дитячі…
Чи треба?
Дитина твоя вже крилата…
Поміж ракети крилаті…
Летить ввись, до неба…
В одежі із світла, до Бога!
А в жменьці лиш трошки попелу…
Поміж крилаті ракети…
Святим посипати голову…
Що там в тривожній валізці?
Шматок твого серця…
Чи треба…
Серце твоє безкриле, прошите осколками граду…
Лежить під зотлілим небом…
Що там в тривожній валізці?
Лишилося трохи надії,
Псалом дев’яностий і сльози…
Пречистої Діви Марії….

Жінко, ти вистоїш!

Жінко, ти вистоїш!
Огорнеш молитвами землю!
Жінко, ти вистоїш!
Перед світанком так темно!
Жінко, ти вистоїш!
Зашиєш псалом в камуфляжі…
Жінко, ти вистоїш!
На вкритому попелом кряжі…
Жінко, ти вистоїш!
Під завалами Сум твоє серце…
Жінко, ти вистоїш!
Бо теплі ще синові берці…
Жінко, ти вистоїш!
Нині душа на розхристя…
Жінко, ти вистоїш!
В диму розбруньковує листя…
Жінко, ти вистоїш!
Втома в тривожній валізці…
Жінко, ти вистоїш!
До перемоги ще трішки…
Жінко! Ти вистоїш!
Чиясь обірвалась струна…
Жінко, ти вистоїш!
Іншого шляху нема!

Переможемо

На срібних каяках до своєї землі…
По морю крові…
На срібних каяках в смертоносній імлі…
Лиш свідки зорі!
На срібних каяках Дир і Аскольд,
Й Андрій Первозванний.
«Он гори оті, що на них благодать
Господня стане!»
…Латунять зброю Аскольд і Дир
На валах міста!
Бинтує рани Святий Андрій
І місить тісто!

Місту Марії у Вербну неділю

Сьогодні прямує у місто Марії,
А не у Єрусалим…
Сьогодні самотній, а де учні тії,
Що вчора їм ноги мив…
І навіть спини малого осляти
Нема нині для Царя…
Пеленка в крові немовляти ‒
Під ноги замість гілля…
І замість ладану ‒ тіла попіл,
На чолах не миро ‒ кров…
Прямує Христос на останню Голгофу
Свою українську знов…
Й не чутно щось криків: «Осанна»!
Свист вітру в будинків очниць…
Самотній проплаче до рання
Між пострілів блискавиць…
Клячатиме серцем в руїнах,
Питатиме: «Отче, за що?!»
А зранку спалене місто
Завдасть собі на чересло…

Чи можлива поезія після Бучі, Бородянки, Маріуполя? Коли свідомість намагається осягнути екзистенційний жах, який для неї апріорі не може існувати в ХХІ столітті, коли ціпенієш і здається, що виписана буква здетонує такою вибуховою хвилею болю, яку потім уже не спиниш, але й розумієш, що мовчанка спопелить тебе, прирече на вічне німування, оту скам’янілу лаву гніву в тобі. Мусиш писати, аби відрефлектувати, розчинити у слові оті тромби болю й гніву, що перекривають артерії твого серця, яке стало просто м’язом після 24 лютого 2022 року…

Мої дві поезії «Чи треба…» та «Місту Марії у Вербну неділю» присвячені Бучі та Маріуполю. Сьогодні Маріуполь разом з Ісусом проходить свою хресну путь, віримо що Ісус пронесе всіх його мешканців та захисників на своєму рамені крізь знущання катів, упадки, страждань, біль, смерть до світла Воскресіння. У Маріуполі залишилися наші друзі з Маріупольського університету, які вже півтора місяця не виходять на зв’язок, але ми з чоловіком щодня пишемо їм листи… Листи, які б’ються об стіни бомбосховищ, горять у вогні війни, топляться в очах голодних дітей, лягають у могили невідомих… і губляться у зграї листів, які ніхто ніколи не прочитає, які блукають десь на орбіті супутників, стають шумовинням в інформаційному морі… Але ми вперто пишемо і щодня чекаємо, коли вайбер-повідомлення зблисне двома пташками надії, а воно вкотре безкрило падає на колючий дріт фрази «у мережі 2 березня»… Але ми вперто пишемо: підбадьорюємо, розказуємо про спільні плани, про зустріч на каві у Львові. І віримо, безмежно віримо, що десь там, у підвалах Маріуполя, б’ється серце родини В’ялкових. Віримо, що у тривожній валізі їхньої душі залишилися «ще трошки надії», яка допоможе їм вистояти.

З отими нашими сподіваннями резонує інший мій вірш «Жінко, ти вистоїш!» як гімн отій нескореній жінці України, яка попри втому, біль, втрати, огортає своєю любов’ю і молитвами світ, чекає на повернення сина і чоловіка, дає нове життя у бомбосховищах, але найосновніше – несе у собі оту питому віру, про яку колись писав публіцист Юрій Липа, що українці – непереможні. Переможними інтенціями пронизана моя поезія «Переможемо», у цих декількох рядках намагалася закцентувати на «Легенді про святого апостола Андрія» та історіософській ідеї «Київ – другий Єрусалим», аби вкотре наголосити, що сьогодні відбувається не лише війна за Україну, а битва двох наративів – імперського та духовного. Ця онтологічна, аксіологічна війна мусить закінчитися лиш перемогою України, бо іншого шляху в нас просто нема!

Галина Яценко

* * *

Казала мама, вдома стріляють,
У сусідньому п’ятьох убили.
Казав тато, що вони тримаються,
Вдома місця немає зневірі.

Казала баба, щоб їла добре
І висипатися не забувала.
Казав дідусь, що все буде добре,
Щоб хвилюватися перестала.

Дядько казав, щоб не боялася,
Він на фронті життя рятує.
Братик казав, щоб не лякалася,
Вони у безпеці в підвалі ночують.

Із 24 лютого й до початку квітня мій рідний Вишгородський район, що на Київщині, перебував під окупацією російських військових. Які заради забави розстрілювали будинки із дула танків, закатовували місцевих жителів та заміновували території. На час написання вірша, а це було на початку війни, мої рідні перебували у селі Луговики (25 км від кордону з Білоруссю), де їм доводилося шукати зв’язок у полі, домовлятися за хліб, доводилося виживати… Дядько Роман працює на екстреній медичній допомозі, тож його одразу забрали до Іванкова, де він рятував життя і своїм, і чужим. Деякий час із ним взагалі не було ніякого зв’язку. Батьки телефонували рідко, коли мали змогу, бо майже постійно перебували в погребі, де облаштували бомбосховище. Зараз мої батьки зі мною, у Львові, а дід із бабою й дядьком лишилися вдома.

Ми з тобою далеко,
ми не поруч.
Нас розділяють не ліси і гори,
Не моря і ріки течуть між нами –
нас розділяють вогонь і танки.
Десь близько біля нас стріляють,
Десь поруч ракети літають,
Та між нами зв’язок не тане –
кожна куля пелюсткою стане.
Кожна ракета пташкою блисне,
Краплина крові стане намистом,
Що кетяг калини у лузі розсипався,
тої калини, що зажурилася.

Війна як єднає серця, так і розлучає рідних та близьких. Ти не знаєш, чи зможеш побачити маму з татом, чи сестру з братом, чи коханого або кохану. Ми лише надіємося, що вони зможуть залишитися живими, надіємося, що вища сила їх убереже, а кожна куля стане квіткою.

Жила-була вільна голубка

Жила-була вільна голубка,
Літала й не знала смутку,
Вила своє гніздечко,
Готувалась ростити малечу.

Та прилетів у домівку коршак,
Оповив деревце її морок,
Не буде тікати голубка,
Тут у голубки майбутнє.

Вп’явся птах пазурями,
Забива голубку крилами,
А вона не злітає з гніздечка,
Закриває собою малечу.

Б’є коршак тендітну дзьобом,
Літає кругами над домом,
Мужньо голубка тримає
Над дітьми свою оборону.

Зірвалася мила над деревом,
Надавила на коршака черевом,
Вп’ялася у тіло пазурями –
Боронить гніздечко кігтями.

Сіла голубка безсила,
Коршака голубка збила,
Дім обгорта-береже,
Із малечі лишилось одне.

На моїй батьківщині коршак – це хижий птах, який краде курей. Щоб цього не трапилося, встановлюють опудала, які б нагадували йому про людей, яких коршак боїться. Україна, яка розцвітала з кожним роком, зазнала нападу жорстокого ката путіна, що прийшов у наш дім, а тепер намагається зруйнувати наше майбутнє. Та цього не трапиться, адже правда на нашому боці, а перемога не за горами.

Інна Буряк

* * *

Війна. Хтось боїться гучного звуку
І боїться німої тиші,
Обпечений болем розлуки,
Опускається нижче і нижче.

І принишклий в кутку глухому,
Не посміє підняти очі.
Хтось так мріє прийти додому,
Хтось так сильно додому хоче.

Але в нього немає хати,
В нього більше немає дому.
У кожнісінькій його кімнаті
Йшла війна, не потрібна нікому.

Де в дитячій була колиска,
Там шматки розбитої долі,
Де в таємній комірці молився,
Там розгулює вітер кволий.

Де на кухні пахла кава,
Там осколки парних горняток,
У вітальні, де бігали жваво,
Тільки спогад про маму й тата.

Там зруйновані всякі стіни,
Там розбиті кулями вікна,
Ще вчувається плач дитини…
І ніхто до такого не звикне,

Коли разом – це міст ірпінський,
Коли голод – це Маріуполь,
Коли хліб – це таки хтось – «двісті»,
Коли щастя – це просто бути,

Це сідати в сирий автобус
І втекти до чужого дому.
Це соленого чаю проби…
О не дай, Боже, більш нікому!

Тільки й можеш молитися часто,
І за себе, й за тих, хто гине.
Розумієш тепер, що щастя –
Просто мир у твоїй країні.

Просто ще раз побачити небо
І сказати «Спасибі, Боже!»
Просто знати, що біля тебе
Завжди Той, Хто тобі допоможе.

Розумієш тепер, що радість –
Це можливість добро робити,
Це комусь про Христа сказати,
Це когось сотий раз простити.

Розумієш, що нагорода –
Це побачити рідних зранку,
Мати вдома в криниці воду,
Наливати у цілу склянку,

Відкривати Біблію знову
І читати «Я не покину!»
Нагорода – це Боже слово,
Нагорода – це сміх дитини.

А коли в тебе є це і більше,
Коли можеш з кимось ділитись,
Розумієш, що Бог не залишив,
Хочеш дякувати й молитись.

Бо твоя фронтова – це коліна,
Твоя варта – це Дім молитви.
Коли в небо кричиш невпинно,
Наш солдат переможе в битві.

Він побачить ті легіони,
Що Господь показав Єлисею,
Він пройде море крові Червоне,
Заспіває псалом Мойсея,

Він впаде до землі перед Богом,
Нашим Богом, що не бариться.
Він почує про мир й перемогу,
Він пройде, бо ти будеш молитись.

Бо ти будеш йти на Голгофу,
Йти до Того, Хто взяв твої болі,
Твої немочі, страх, тривогу,
Йти до Того, Хто змінює долі,

Хто порушує шторм на морі,
Хто наказує вітру й снігу,
Хто тумани згустив, як гори,
Хто сердець розбиває криги.

Він – Той Бог, що тебе почує!
Він – Той Бог, що твій дух тривожить.
Від нещастя тебе врятує.
Тільки з ним у війні переможеш.

Хтось сьогодні шукає святині. Монастирі, храми, лаври, синагоги. Хтось вибирає собі «єрусалими», хтось «самарії». І світ ділиться на тих, кому зручно і тих, кому вигідно. Губиться між витраченим і втраченим, між цікавим і потрібним, між модним і видимим.

Хтось використовує навіть війну. Влада? Піар? Бізнес? Співчуття? Емоції? Різні люди – різні мотиви. Але кожна країна світу зараз бачить війну в Україні. Хтось дивиться пронизливо, в саму глибину, вникає в суть і, повний рішучості та співчуття, робить своє важливе діло. Хтось дивиться ніби картинку і хитає головою «а-я-яй». Хтось телефонує і лепече слова потіхи, підбадьорення, іноді, порожніх обіцянок. Хтось вмиває руки. Хтось «підсоблює» ворогу. Хтось мовчить. Хтось їде. Хтось бореться. Хтось помирає. Хтось шукає живих і мертвих. Хтось плаче. Хтось молиться. І голосно, і тихо. І криком кричить, і душу рве. Хтось – українець. І його країна, де він народився, де він виріс, де він Бога пізнав, де кохання зустрів, де дім збудував, де сад насадив – ота його країна у вогні. Горить. Згоріло. Впало. Пече. Болить. Замовкає. Зникає. Його Україна – це святиня. Він знайшов її. Його Україна – це Стіна Плачу. Він підійшов до неї. Кожна хата чула молитви. Кожна вулиця чула молитви.

У нас свій «єрусалим», в нас своя «самарія». Кожне серце вклоняється Богу, кожне коліно схиляється перед Ним, кожні уста кличуть Ім’я Його. Бо ми так віримо в перемогу, бо ми так чекаємо перемоги, бо ми так молимось про перемогу.

І Бог чує нас! І наша перемога – за Господом.

Бог бачить більше, аніж бачим ми,
І знає більше, аніж нам відомо.
Осяє світлом в густоті пітьми
І крізь тумани поведе додому.

Бог бачить більше: зранені серця,
Розшарпані у полум’ї і злості;
Кожну сльозу між зморшками лиця,
І біль душі, що ломить навіть кості.

Бог чує більше. Коли ти кричиш
В безвиході, в агонії і гніві.
Люди навколо думають: мовчиш,
І тільки Богу крик душі важливий.

Бог знає все. Початок і кінець.
Хто як живе, кому добро ведеться.
В кого горить чи гасне каганець,
І хто біжить вперед і не здається.

Бог. Всюди Він. На лінії вогню
Стоїть щитом і кулі відбиває.
Він Той, хто у невидиму броню
Мале дитя і матір зодягає.

Поглянь туди, де Гефсиманський сад…
Чи за Ісуса ангели воюють?
Покірний Богу, Він прощає зраду
І ще останній раз раба лікує.

Бере хреста. Голгофа перед Ним.
«А як тоді написане здійсниться?»
Отець віддав у жертву Свого Сина,
І кожен, хто увірує, спасеться.

Бог бачить більше. І веде тебе.
Чи нині ходиш ти у волі Божій?
Здійми свій зір до Господніх небес.
Бог знає все. І Він тобі поможе.

Бог вже прийшов у Сирію твою,
Ізраїлю! Чи бачиш колісниці?
Якщо з тобою твій Господь в бою,
То перемога точно не бариться.

Просто побач і вірою торкнись…
Широкість неба, колоски на полі.
І вільний голуб, що летить увись.
У серці мир. Бог творить Свою волю.

* * *

Він взяв Свій хрест, щоб на Голгофу нести,
Без сумніву, докору, нарікання.
Позбавлений престолу, слави, честі,
Розп’ятий Бог… Дивилася печально
На смерть Ісуса, жахом оповита,
Розбита вщент, заплакана Марія.
Її Дитина до хреста прибита.
Ще мить. І все. Отак вмира надія…
Але не Бог! Він, сповнений любові,
«Пильнуй за нею!» – учня попросив.
«Звершилось! Отче!» Впали краплі крові.
І морок ночі сонце загасив.
Куди тепер? До гробу ще нового?
Смерть не тримає Вічності Царя!
Там, на хресті, здобута перемога,
Там вже горить нових надій зоря.
Куди тепер? Чи знаєш, Україно,
Що твій Господь з ганебного хреста
Бачив війну, розколи, смерть, руїни,
Бачив, як ти, розхристана, проста,
Тинялась світом. Вільна у неволі,
Шукаючи свого на чужині.
Нитки червоні перешили долю…
Куди тепер? Куди? Скажи мені!
Тримає ворог зграї чорних птахів
І свистом куль пронизує твій сон.
Тремтить тополя за селом від страху,
Бринить війна уламками вікон.
Твої печалі землю сколихнули.
Чи є ще хтось так зболений, як ти?
А ти змогла! Ти встала! Не забула,
Як то одній серед руїн цвісти.
Як то одній в калиновім намисті
Вінок з барвінку в коси заплести,
Підняти зір, де сонце променисте,
Впиватись небом, жити і рости.
Моя Вкраїно! Пісне і колиско!
Яку красу тобі Господь дає!
Куди тепер, якщо Ісус так близько,
Якщо лиш в Ньому твоє щастя є?
Стояла на колінах, бо стріляли,
Бо не любили, рвали на шматки.
Але ти встала! Вкотре знову встала
І знову йдеш крізь роки, крізь віки.
Йди на Голгофу! Там твоє спасіння!
Бог не відкине. Ти – Його дитя.
Бо лиш Йому схилися на коліна,
Бо тільки Він дає тобі життя.
О Україно! Знаєш, що сьогодні
Найбільша сила – то не гул гармат,
А лиш молитва в небеса Господні,
Бо тільки так замучений солдат
Прийде до хати матір обійняти,
Війну лишивши спогадом глухим.
Бо тільки так в невинного дитяти
Буде сім’я і буде цілим дім.
Стань на коліна перед Вічним Богом!
Там, на Голгофі, біля ніг Христа
Твій порятунок, сила й перемога.
Стань на коліна! Перед Богом стань!

Так тріумфально, так велично, так яскраво Він в’їхав в місто Господнє – в Єрусалим. Пальмове віття, найкраща одіж – все опинялось під Його ногами… І крики «Осанна! Осанна Сину Давидовому!..»

А Він приїхав і заплакав. Самотньо, за містом, на горі. Бог плакав за Єрусалимом. Бо Бог бачив більше. Він бачив той Єрусалим, який не прийняв Месію, Він бачив той Єрусалим, зруйнований Римом, розбитий, розкиданий. І бачив людей, які ховаються, які хочуть жити, які шукають порятунку. І не приймають Христа. «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки раз Я хотів позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли! Ось ваш дім зостається порожній для вас! (Луки, 13:34-35а)»

Бог бачив більше. Коли люди окриками славили Царя, Ісус чув, як вже ось-ось вони закричать «Розіпни Його!» Коли люди ламали й стелили пальмове віття, Ісус вже відчував голки від тернини, яку скоро одягнуть на Його голову. Коли люди кидали одяг, Ісус «приміряв» багряницю, яку вже за кілька днів «розіграють» між собою жеребком солдати. Бог бачив більше.

Той тріумфальний в’їзд в Єрусалим не був перемогою Христа. То навіть не був шлях до перемоги. То була дорога на війну.

І Цар слави не був Істинним Царем в житті багатьох з тих радісних людей.

Бо ті самі люди коронували Його терням, ті самі люди одягли з глузуванням червоного плаща, ті самі люди били 40 разів без одного, ті самі дали хреста, ті самі плювали і насміхалися.

І тоді лише, з того тернового вінка, почалася дорога до перемоги. Він йшов тією дорогою, принижений, немічний, зболений, збитий, зі Своїм хрестом на спині, в шрамах, з живими ранами, з розпанаханою шкірою, з кривавим лицем. Йшов, щоб, будучи розп’ятим, виграти війну. Йшов, щоб сказати: «Звершилося!», щоб сказати: «Заплачено сповна!» Йшов, щоб сказати: «Прости їм, бо не розуміють, що чинять…» І саме там, на Голгофі, на Череповищі, Він здобув перемогу!

Немає душі, за яку не заплачено, немає людини, яку б не любив, немає серця, в якому не схотів би жити. Бог бачить більше.

Він бачить Україну, що бере свій хрест і йде на свою Голгофу, йде, щоб перемогти. Минає сходинки з терниною і цвяхами, минає сходинки глузування і принижень, минає, щоб піднятись догори. Щоб саме там здобути перемогу, щоб саме там підійти до Ісуса, битого за Україну, молячого за Україну, поєного оцтом за Україну, розп’ятого за Україну. Бо вже там на Голгофі Бог бачив цей шлях України, бачив, як вона йде, знемагає, падає і встає! Встає, щоб воскреснути до нового життя.

Бог бачить більше.

Людмила Досінчук-Тарасова

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(17 голосів)

Також буде цікаво: