Геноцидом уже визнають… Історія Найактуальніше 

Геноцидом уже визнають…

Ось уже понад 30 років в Україні відкрито говорять про один з найбільших злочинів проти людства − виморення у 1932-1933 роках мільйонів українських хліборобів голодною смертю на найбагатших у світі чорноземах. Тепер не тільки українська діаспора вшановує невинно убієнних, як це було до 1987 року, а й українське суспільство на рідних землях.

За ці роки виявлена величезна кількість архівних документів, насамперед з кремлівських спецхранів, що підтверджують геноцидний характер Голодомору. Що важливо – у період єльцинського правління в Росії вони були надруковані. Йдеться насамперед про кремлівські постанови за підписом Сталіна та Молотова від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області», про припинення українізації за межами УСРР від 15 грудня 1932 року. Про телеграму Сталіна від 1 січня 1933 року керівництву УСРР про покарання так званих злісних саботажників непосильних (особливо порівняно з російськими регіонами) хлібозаготівель вилученням усіх продуктів та директиву Кремля про заборону виїзду селян України та Північного Кавказу від 22 січня 1933 року, що остаточно прирекли українське село на голодне вимирання.

Ці документи мають водночас і характер етноциду, оскільки під час Голодомору 1932–1933 років жодна інша нація не одержала подібних ударів московської влади через невиконання непосильних хлібозаготівель – аж до заборони використання української мови в місцях компактного розселення за межами УСРР.

Крім того, вважаю, що до документів подібного спрямування належать і свідчення секретаря Вовчанського райкому партії Воропаєва, який восени 1932 року писав до секретаря Харківського обкому Терехова: маючи приблизно однакові площі посівних земель, сусідній російський Шебекинський район Центрально-Чорноземної області здавав з гектара в 1931 році по 2 центнери зерна, в 1932 – по 1,1, а український Вовчанський – відповідно по 7 і 5,1 центнера (Центральний державний архів громадських об’єднань України – ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5935. – Арк. 34).

Після прийняття Верховною Радою України у 2006 році Закону про Голодомор, який справедливо означено геноцидом проти української нації, цей злочин поступово визнається світовою спільнотою, що засвідчується ухвалами парламентів окремих держав, і регіональними органами влади багатьох країн.

Актуальним залишається питання про встановлення кількості жертв Голодомору. Як відомо, впродовж багатьох років наша діаспора на основі свідчень насамперед німецьких дипломатів в Україні, а також висновків окремих еміграційних дослідників постійно вшановувала пам’ять від 7 до 10 мільйонів українців, які загинули від страшного Голодомору в 1932-1933 роках. Київський дослідник Станіслав Кульчицький, якому комуністична партія наприкінці 1980-х років дозволила оприлюднити цифру втрат у 3,5 мільйона, оперуючи лише матеріалами московських архівів, повторював йому дозволену колись вказану цифру.

Станіслав Кульчицький
Станіслав Кульчицький. © glavcom.ua

Однак після прийняття Закону про Голодомор 1932-1933 років як геноцид американський демограф українського походження Олег Воловина, котрий до того займався міграційними процесами іншого історичного періоду, організував для демографів НАН України ґранти для вивчення цієї проблеми з відповідними концептуальними завданнями, які дали новий результат: прямі втрати під час Голодомору 1932-1933 років становили вже 3,9 мільйона, що й лягло у висновок спеціальної експертизи для судового розслідування у 2010 році. Оскільки у суді це не впливало на трактування геноцидного характеру злочину, то історико-правова експертна група погодилася зі вказаною цифрою як тимчасовою, яка має бути встановлена остаточно у ході наступних досліджень на базі архівних документів.

Олег Воловина
Олег Воловина. © dt.ua

Коли ж у 2015 році у Вашингтоні відкривався Меморіал жертвам Голодомору 1932–1933 років, де мало бути означено кількість жертв, то за словами професора Кульчицького, спробу «зафіксувати у написі цифру в 7 млн жертв» на Меморіалі у Вашингтоні «паралізували історики США і Канади, які спеціалізуються на проблемі Голодомору».

Хто ці «історики США і Канади, які спеціалізуються на проблемі Голодомору», професор Кульчицький і досі не назвав.

Зате відомо інше: перед відкриттям Меморіалу у Вашингтоні в Києві готується звернення до голови Оргкомітету Михайла Савківа-молодшого з проханням не вживати на офіційній церемонії загальноприйняту вже в діаспорі цифру втрат від 7 до 10 мільйонів, а обмежитися висновками професорів Андре Граціозі, Тімоті Снайдера і Станіслава Кульчицького, які стверджують, що ця трагедія забрала життя принаймні вдвічі менше нашого селянства. Бо інакше, мовляв, це викличе протести в певних антиукраїнських колах, чим негайно скористаються кремлівські пропагандисти, щоб звинувачувати українську науку в некомпетентності тощо.

Меморіал жертвам Голодомору
Меморіал жертвам Голодомору 1932–1933 років у Вашингтоні, відкритий 2015 року. © meest-online.com

Однак автори цього звернення чомусь вирішили заховатися за підписами керівників заокеанських українських наукових інституцій – Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Української Вільної академії наук і Американської асоціації українських студій. Можливо, тому, щоб приховати чвертьстолітню бездіяльність щодо підрахунку реальних втрат українського народу під час цієї страшної трагедії на основі первинних документів українських архівів.

Підписи ж під зверненням до голови Оргкомітету не називають нам жодного авторитетного дослідника Голодомору в цьому аспекті. Хтось знає за таких літературознавця Григорія Грабовича, котрий очолює НТШ в Нью-Йорку, чи президента УВАН у США філолога Альберта Кіпу?

Зрештою, як зізнався один з підписантів, членам української делегації на відкритті Меморіалу у Вашингтоні, готове звернення їм привіз гінець з Києва, і він, «поклавшись на академічний рівень», погодився підписати.

За цих обставин уже немає потреби дивуватися про заяви наших демографів і окремих істориків: оскільки цифра втрат у 3,9 мільйона вже відома в світі, то давайте її сприймемо безповоротно. Тим паче, мовляв, що навіть фактологічна основа видань відомих зарубіжних авторів «формувалася в співпраці з українськими вченими й українознавцями США і Канади».

Про цю співпрацю розповідали недавно у Києві заступник директора Інституту демографії НАН України Олександр Гладун і вихованець професора Кульчицького Генадій Єфіменко.

Але ж питання про цифру втрат від Голодомору 1932-1933 років сьогодні ставить не тільки наша діаспора, а й сучасні українські дослідники, які хочуть перевірити дані німецьких дипломатів, вивчаючи саме ті вітчизняні архіви, де відклалися первинні документи, до більшості з яких раніше не було доступу. І саме ці матеріали дають підставу стверджувати, що втрати населення УСРР від Голодомору становили щонайменше 7 мільйонів.

Арсен Хоменко
Арсен Хоменко (1891–1939)

Зрозуміло: остаточну відповідь можемо одержати тільки завдяки документам, які треба продовжувати виявляти в колись таємних архівах. Але вже знаємо кількість населення УСРР напередодні цього страшного Голодомору: станом на 1 січня 1932 року його нараховувалося 32 680,7 тисячі осіб. До речі, базуючись саме на цьому показникові, видатний український демограф Арсен Хоменко, розрахунки якого вперто ігнорують нинішні його колеги, тоді ж прогнозував, що за звичних умов населення УСРР станом на 1 січня 1934 року збільшиться до 33 464 тисяч, а на 1 січня 1937 – до 35 615 тисяч осіб.

Дані ж Всесозного перепису населення 1937 року по УРСР Москва оприлюднила тільки 1990 року в кількості 28 383,0 тисячі осіб, тобто жителів в УСРР порівняно до 1926 року стало менше!

Водночас перерахунок порайонних результатів перепису засвідчив, що цей показник завищений принаймні на 532 тисячі осіб, бо ще потребують ретельного аналізу матеріали по 12 районах. Однак, якщо взяти і цю мінімально занижену цифру приписок, то станом на початок січня 1937 року населення України становило не більше 27 851 тисячі осіб.

Коли від цієї цифри відняти кількість приросту населення в 1934 році (88,2 тисячі осіб), 1935 (417,2 тис.) і 1936 (533,7 тис.) – усього 1 039,1 тисячі, то маємо станом на 1 січня 1934 року 26 812 тисяч осіб. Різниця між 1 січнем 1932 і 1 січнем 1934 року становить 5 868 700 осіб. Віднімаємо ймовірні природні втрати за 1932 і 1933 роки в кількості 1 029,4 тисячі й одержуємо 4 839 300 осіб прямих втрат. Але ж давайте до цієї цифри додамо і тих, хто народився у 1932 (782,0 тисячі) і 1933 (470,7 тисячі), тобто 1 252,7 тисячі. Відтак прямі втрати за 1932-1933 роки − 6 092 тисячі осіб.

На цю цифру виходимо, якщо будемо здійснювати підрахунок й іншим шляхом: до кількості населення станом на 1.1.1932 року в 32 680 700 додаємо народжених у 1932-1933 роках в кількості 1 252,7 тис. і таким чином мало б бути на 1.1.1934 року 33 933 400 осіб. А мали тільки 26 812 000. Різниця – 7 121 400. Знову ж таки, відмінусовуємо ймовірні природні втрати за два роки в сумі 1 029 400 осіб і одержуємо ті ж 6 092 400 прямих втрат.

Чому ж ми наполягаємо сьогодні на цифрі жертв щонайменше в 7 мільйонів осіб? Тому що й досі не досліджено всієї складової втрат, а це не дає можливості одержати реальні результати наукових пошуків.

Володимир Сергійчук обґрунтовує свої висновки щодо кількості жертв Голодомору
Професор Володимир Сергійчук обґрунтовує свої висновки щодо кількості жертв Голодомору. Фото Світлани Скрябіної / Урядовий кур’єр

Так, страшний мор набрав особливо жахливих обертів від Сіверського Дінця до Дністра, Збруча, Прип’яті і Сожу після Сталінської телеграми від 1 січня 1933 року. Але те, що голод спланований проти них, харківські селяни, наприклад, усвідомлювали це ще в 1932 році, бо в сусідніх російських селах вони бачили (коли їх туди ще пускали!), як «мололи жито для коней, там для громадського харчування варили пшеничні галушки і видавали колгоспникам по 1 кілограму хліба». Відтак, аби «тысячи паломников-колхозников с Украины» не «попрошайничали, чем разлагали колхозы», їх звідти будуть просто виганяти (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5935. – Арк. 34).

Справді, голод в Україні лютував уже навесні 1932 року, про що свідчать документи українських архівів. Зокрема, 15 травня 1932 року секретар Вінницького обкому партії Алєксєєв писав до генерального секретаря КП(б)У Станіслава Косіора: в Уманському районі «в селе Фурманка за 10 дней апреля от недоедания умерло 27 душ, а с 1/V по 5/V еще 24 чел… В апреле этого года подобрано по г. Умани на улицах 48 мертвецов, причина – недоедание. Подобранные мертвецы – селяне, частично сел Уманского и других районов» (Там само. – Спр. 5256. – Арк. 27, 29).

У Бабанському районі в квітні 1932 року, як свідчив той же Алєксєєв, від голоду померло: в Підвисоцькому – 20 осіб, Лятківцях – 12, Косенівці – 9, Кам’янечому – 37, Вишнеполі – 61. А в спецповідомленні Вінницького облвідділу ДПУ від 27 червня 1932 року зазначається, що в селі Животівка Оратівського району за два дні померло 18 осіб, а протягом весни – 120. В Осичному 20 червня померло 9 осіб, а «за весь период продзатруднений умерло 139 человек» В Оратові за один день померло 8, а всього – 80, в Клюках – 20… (Державний архів Вінницької області – ДАВО: Ф. П-136. – Оп. 3. – Спр. 11. – Арк. 11–13).

Також про масовий голод в Україні повідомляє в листі до Сталіна ще 15 березня 1932 року Косіор. Останній зазначав тоді, що «понад 70% всіх смертей припадає на Дніпропетровську область. З 49 районів області важкими є 35 районів. На другому місці Київська область, 31 район важкий». Особливо важке становище, наголошував Косіор, «так званих поворотців, тобто тих, хто підчас колективізації разом з родиною бродив десь, а тепер у значних кількостях повертаються в свої села і колгоспи. Ось чому голодуючі є мало не в усіх районах…» (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5460. – Арк. 7).

У 1932 році в Дніпропетровській області більш ніж удвічі скоротився природний приріст населення – з 16,7 до 7,0 осіб на 1000 населення (Державний архів Дніпропетровської області – ДАДО: Ф.Р-2240. – Оп. 1. – Спр. 75. − Арк. 26).

Нічого подібного про масовий голод на території Росії навесні 1932 року, скажімо, не повідомляється таким авторитетним для професора Кульчицького пензенським дослідником Віктором Кондрашиним. У своїй книзі «Голод 1932-1933 годов: трагедия российской деревни» (Москва, 2008) той стверджує, що в 1932 році «сам факт голода на Украине был шоком для русских крестьян. Показательна в этом плане реакция белорусов. Летом 1932 г. Белоруссия оказалась заполнена голодающими сельскими жителями с Украины. Изумленные белорусские рабочие писали в «Правду» и высшему руководству страны, что они не помнят, чтобы когда бы то ни было «Белоруссия кормила Украину».

Віктор Кондрашин
Віктор Кондрашин. © penzanews.ru

До слова, Віктор Кондрашин наводить факти, які підтверджують смертність від голоду в російських селах тільки в 1933 році. Наприклад, «на территории Малощербидинского сельсовета Романовского района Нижне-Волжского края из 151 умершего в 1933 г. 103 чел. зарегистрированы загсом как умершие от «голода», «истощения», «истощенности», «отощания» и т. д. В 1932 г. смертность на территории данного сельского Совета составила 18 чел., и никто от указанных выше причин не умер» (с. 184, 185).

Що стосується 1933 року, то це справді була катастрофа. У сусідньому з Росією Дворічанському районі Харківщини, за далеко неповними даними, тоді вмерло: в райцентрі (лише мешканців вулиці Куп’янської) – 211 осіб, у Западному – 120, в селах Кам’янської сільради – 625, Новоєгорівської – 956, Жовтневої – 597, Рідкодубської – 390, Токарівської – 498, Колодязненської – 630, Вільшанської – 370, Кутьківської – 115… (Дворічанський край (Дворічна). – 1993. – 10 вересня).

У Богодухові в січні 1933 з’явилося на світ 12 немовлят, а помер 31 житель, у лютому відповідно 11 і 54, березні – 13 і 105, квітні – 9 і 164, травні – 17 і 243, ще 149 відійшли в засвіти в червні… (Маяк (Богодухів). – 1993. – 17 серпня).

Усього Богодухів у 1933 недорахувався понад тисячу своїх мешканців. У родині Євмена Бондаренка у лютому смерть забрала чотирирічну Тетяну, в квітні – десятирічного Федора, а 12 травня – одразу двох – шестирічного Костю і восьмирічну Марійку (Маяк (Богодухів). – 1993. – 27 серпня).

Подібне відбувалося і в інших районах України. Слідчим з важливих справ Наркомату юстиції УСРР Чумалом було встановлено, що саме через насильне вилучення продуктів у селян в селі Костянтинівка було 500 вимерлих хат, за грубими підрахунками померло від 2 з половиною до 3 тисяч осіб (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6431. – Арк. 58).

Смертність у Смілій, що на Черкащині, в 1933 сягнула 798 жителів, у Балаклії – 484, в Білозір’ї – 694, в Сунках – 729, Ташлику – 793 (Черкаський край (Черкаси). – 1993. – 12 серпня).

У родині Грищуків з Фосні Овруцького району нинішньої Житомирської області померло тоді п’ятеро дітей, троє з них – в один день (Зоря (Овруч). – 1993. – 30 червня).

Документи приміських сільрад Вінниці, які збереглися, засвідчують, що Голодомор мав «успішні жнива» і на Поділлі. Так, у Сокиринцях у травні 1933 народилося 1 дитя, а поховали 37, у червні 78 мешканців померли (ДАВО: Ф. Р-2071. – Оп. 1. – Спр. 355. – Арк.– Арк. 20, 25).

На жаль, не збереглося подібних актових записів з Переорської сільради, керівники якої просили органи ЗАГСу «передати через посланого виконавця книгу записів про смерть, в котрі заявляється крайня необхідність» (Там само. – Арк.– Арк. 78).

Уцілілі зведені підсумки про рух населення в тодішній Київській області також засвідчують про масовий характер смертей у 1933 році, особливо в першому півріччі. Так, документ про підсумки реєстрації актів громадянського стану в Богуславському районі показує, що тут народилося за 12 місяців 1196 дітей, а померло – 16 118 жителів (Державний архів Київської області – ДАКО: Ф. Р-235. – Оп. 1. – Спр. 21. − Арк. 44).

У Володарському районі тоді ці показники були відповідно 309 і 8.335, Погребищенському − 884 і 7477, у Ружинському − 1372 і 12 258, у Сквирському – 1154 і 12 081 (там само. – Арк. 50, 82, 90, 91).

Виставка «Масовий голод у 1921-1923 роках»
16 травня 2018 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася міжнародна конференція «Штучні голоди в Україні ХХ століття». До конференції була відкрита виставка «Масовий голод у 1921-1923 роках». © univ.kiev.ua

Комплексний аналіз тих документів, які збереглися, однозначно засвідчує, що вони неповні, їх треба порівнювати й доповнювати з іншими матеріалами, свідченнями очевидців. Наприклад, примітка в документах свідчить про те, що сільради названих чотирьох останніх районів не здали тоді відповідно 28, 101, 33 і 20 місячних звітів про рух населення. Підтвердженням цьому може також служити документ про перевірку реєстрації смертей у Сквирському й Володарському районах, яка відбулася взимку 1933 року. Зокрема, доповідна записка заступника наркома охорони здоров’я УСРР Хармандар’яна до генерального секретаря ЦК КП (б) У Косіора від 6 червня 1933 року констатує: «Безсумнівним слід вважати значно применшені цифри померлих, так як перевірка на місцях та ретельне дослідження місцевого матеріала свідчать про значно більші цифри: так по Сквирському району з 1.01 по 1.03 по звітним даним померло 802 чол., тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1773 смертельних випадки, у Володарському районі на 1.03 говориться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло більше 3000 чол.» (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6276. – Арк. 2).

Володимир Сергійчук виступає на конференції
Професор Володимир Сергійчук виступає на конференції «Штучні голоди в Україні ХХ століття». © univ.kiev.ua

Що важливо: ознайомлення з документами, що збереглися в Державному архіві Київської області, засвідчує, що ніяких змін у документацію після виявлення спеціальною перевіркою в 1933 році недообліку смертей не було внесено, відтак і донині тодішня офіційна статистика не дає реального результату про втрати нашого народу, а суттєво їх применшує.

У цілому ж райони тодішньої Київської області не подали 1632 місячних звітів про рух населення в 1933 році (ДАКО: Ф. Р-235. – Оп. 1. – Спр. 21. − Арк. 1 − 108), що не дає можливості реально оцінити втрати від Голодомору, що повинні були бути зареєстрованими за місцем проживання.

На жаль, така картина спостерігалася в усіх регіонах України. Зокрема, дуже поширеною виявилася практика несвоєчасного обліку померлих. Скажімо, в Усатівській сільраді Біляївського району Одеської області часто реєстрували їх тільки через декілька тижнів (Державний архів Одеської області. – ДАОО: Ф. 8220. – Оп. 1. – Спр. 60. – Арк. 44, 45).

Природно, що не було можливості порахувати жертви канібалізму, який мав прояви ще з весни 1932 року. У березні 1933 року тільки в Харківській області було зареєстровано 9 випадків людоїдства, в квітні – 58, травні – 132, в червні – 221 (Маяк (Богодухів). – 1993. – 27 серпня).

Однак один з головних московських ставлеників в поневоленій Україні Станіслав Косіор 15 березня 1933 року цинічно вважав, що «цей голод ще нічого не навчив» українців. Лише пізніше, коли переконається в страшних наслідках Голодомору 1932–1933 років, напише: «Визнаючи ту величезну роботу… в боротьбі проти українських націоналістів та інших контрреволюційних елементів, роботу, що не припинялася і не повинна припинитися, мусимо, звичайно, визнати, що ми завдали націоналістам удару, вразливого удару, і можна сказати, здобули нищівного успіху».

У тодішній більшовицькій періодиці зарясніють і такі визнання: партія «доклала геркулесівських зусиль у знищенні націоналістичних елементів в Україні». А ще один з найбільш одіозних більшовицьких діячів − Мендель Хатаєвич відверто похвалявся: «Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар… Ми виграли цю війну».

Заклавши в постулати боротьби проти непокірного українського селянства війну з нашим національно-визвольним рухом, яка здійснювалася через винищення хліборобів голодною смертю, російські більшовики на десятки років візьмуть на озброєння й поширюватимуть фальшиві концепції так званого класового протистояння. Наприклад, перший секретар Донецького обкому партії Саркіс проголошував на ІІ обласній партійній конференції: «Нет и не может быть успехов борьбы за уголь, за металл, за большевистский колхоз, если последовательно не осуществлять ленинскую национальную политику, если решительно не изгнать и не уничтожить все националистические элементы из всех участков, если не сосредоточить огонь борьбы против местного национализма, являющегося сейчас главной опасностью на Украине…» (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6597. – Арк. 240).

Його гасла тут же розвинув секретар Краматорського міськпарткому Просвірін: «Україна в зв’язку з успіхами 1933 р. вступає по-більшовицьки в роботу і стає передовою республікою Радянського Союзу, такою самою, якою вона була кілька років тому під керівництвом Кагановича. Тому в завдання керівників українських партійних організацій, у завдання більшовиків Донбасу входить збереження більшовицьких традицій такого керівника, як тов. Каганович» (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6597. – Арк. 71).

Ось чому можна погодитися з американським правником українського походження Вікторем Рудем, що Голодомор «був такою мірою ефективним, що після скасування його наприкінці весни 1933 року Сталін відчув достатньо впевненості для перенесення тимчасової радянської столиці з Харкова до історичної української столиці Києва» (Березіль. – 2014. – Ч. 1 – 2. − С. 9).

Зрозуміло, що втішившись з цієї трагічної картини українського села, більшовицька влада зрозуміла недоречність чергового перепису населення, який планувався на 1933 рік і з приводу чого вже були підготовлені відповідні документи та створені лічильні комісії. Стало очевидним, наприклад, що у Вінницькій області, за дослідами професора Іллі Шульги, не дорахуються 1 634 093 осіб за два голодних роки (Вінниччина (Вінниця). – 1993. – 17 серпня).

Та московську владу менше всього турбувала втрата власне корінних хліборобів – для цього вона перекине у вимерлі українські села вихідців з російської глибинки й Білорусі, на збирання врожаю залучить армію й городян.

Тим паче, що заступник наркома робітничо-селянської інстпекції СРСР Верменичев повідомляв 15 січня 1933 року про досить цікаву тенденцію: «Из колхозов Западной области участились случаи самовольного переселения колхозников на Украину, чем в значительной степени способствуют местные и областные колхозные и зем. организации Украины. Так, коммуна им. Ленина (Шумячского района Запад. обл.), не вошедшая в план переселения, самовольно отправила ходаков в Донецкую область и там заручилась ходатайством Донецкого Обл. ЗУ Буденновской МТС о переселении к ним коммуны.

Ровнянские организации (Одесская обл.) способствуют переселению группы колхозников деревни Воронцы (Смоленский район Запад. обл.). Нововасильевское РайЗО Днепропетровской обл. 22. Х сообщило Зап. ОблЗУ, что колхоз «Краском» Ельнинского района Зап. обл. ими приписан в колхоз «Гигант» их района» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України – ЦДАВОВУ: Ф. 539. – Оп. 19. – Спр. 219. – Арк. 92).

У той же час 50 плановим переселенцям колгоспу «Червоний Бір» з Сновського району Чернігівської області відмовлено у вселенні в колгосп імені Хатаєвича Великолепетиського району на той час Дніпропетровської області (там само. – Арк. 99).

А ще ж відбувалися планові переселення червоноармійських родин, главам яких у дорозі видавали по 800 грамів хліба на добу, а членам – по 400 (там само: Ф. 27. – Оп. 14. – Спр. 705. – Арк. 59).

Спокійні були в Москві і щодо забезпечення робітниками будівельних майданчиків в УСРР. Так, член колегії Наркомпраці Худокормов 8 січня 1932 року доповідав Раднаркому УСРР про те, що для забезпечення промисловості й будівництва робочою силою в 1932 році необхідно мати додатково близько 600 тисяч осіб, у тому числі 130 тисяч для шахт Донбасу. Для останніх з УСРР планувалося завербувати 44 тисячі, а з РСФРР – 64 тисячі (там само: Ф. 539. – Оп. 10. – Спр. 73. – арк. 24).

Потребу в 130 тисячах кваліфікованих робітниках планували покрити за рахунок підготовки господарським способом 70 тисяч, а також шляхом вербування 20 тисяч з районів УСРР і 40 тисяч – з РСФРР (там само. – Арк. 25).

І ця установка чітко дотримувалася. Так, на шахти тресту «Кадіїввугілля» у жовтні 1932 року прийняли на роботу 859 осіб, з них з УСРР – тільки 123 (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5315. – Арк. 42, 43).

Ініціативу в цьому плані доручалося проявляти місцевим «смотрящим Москви». Так, секретар Дніпропетровського обкому партії Хазанов 25 вересня 1933 року, повідомляючи Кагановича й Постишева про те, що на будовах регіону працює до 25 тисяч завербованих колгоспників з Середньої Волги, просив дозволити «на заработанные ими деньги в организованном порядке закупить хлеб в период разрешения свободной торговли хлебом» (там само. – Спр. 6243. – Арк. 71).

За три тижні Дніпропетровський обком просить Кагановича дозволити «выделить дополнительные лимиты на ввоз в область рабочей силы на 36.000 чел., желательно из Татарской, Башкирской и Белорусской республик» (там само. – Спр. 6241. – Арк. 33).

Таким чином, голодні українські селяни, які кинулись до міста, аби влаштуватися на роботу з метою рятувати від голоду свої родини, до уваги не бралися, їхні трупи щоденно стягуватимуть до великих ям і засипатимуть землею, безіменними, без будь-якого християнського пошанування до небіжчика. Водночас робоча сила шукатиметься на стороні…

Це, до слова, відповідь тим, хто хоче нас переконати, що українське селянство збереглося втечею до Росії у кількості 3 мільйонів. Якби це було так, то там кількість українців різко зросла б, а перепис 1937 року засвідчив: у порівнянні до 1926 року українців там з 7 мільйонів залишилося тільки 3.

Найбільше стурбувала Москву тоді катастрофічна смертність серед дітей, особливо початкової школи, яка була вже обов’язковою. Тимчасом шкільні класи вже з осені 1932 року почали рідіти, що особливо проявилося в перші місяці 1933. Наприклад, 4-б Хацьківської семирічної школи Смілянського району, що на нинішній Черкащині, 1 вересня 1932 року розпочав навчання в складі 41 учня, але на кінець цього навчального року за парти сідало вже тільки … 8 дітей (Державний архів Черкаської області – ДАЧО: Ф. Р-223. – Оп. 1. – Спр.1. – Арк.2).

Подібна картина спостерігалася скрізь. Зі спогадів Миколи Романчука, скажімо, довідуємося: «Я заледве ходив до школи. Вчився в четвертому класі. На моїх очах прямо за партою поснули від голоду чотири моїх однокласники» (Життя і слово (Остріг). – 1993. – 15 вересня).

Мешканець Кодими Одеської області О. Пражина згадував, що й до кінця життя йому не сходить картина: «Ми, діти, голодні, ледве тримаючись на ногах, дивимося, як трьох наших сусідів-однолітків разом з батьком Софронієм Білоусом скидають на підводу і відвозять з дому назавжди» (Вісті Кодимщини. – 1993. – 3 липня).

У Київській області за даними з 36 районів на початок липня 1933 року у початкових школах уже офіційно недорахувалися 16 668 учнів (з 109 135), у семирічних – 40 824 (з 244 056), десятирічках – 956 з 5262. А в цілому по області вибуло понад 100 тисяч, що, як сигналізувала до наркома освіти УСРР Затонського член колегії Прянишникова, «заставляет бить тревогу» (ЦДАВОВУ: Ф. 166. – Оп. 11. – Спр. 48. – Арк. 15).

Усвідомлюючи небезпеку величезної некомплектності шкільних класів з вересня 1933 року, Затонський заздалегідь ініціює облік дітей не тільки 1925 року народження, які 1 вересня мають прийти в 1 клас, а й тих, хто народився 1926, кому до школи йти в 1934 році, а також усіх, хто досі не був охоплений школою. 23 червня 1933 року Затонський звертається до ЦК КП (б) У з проханням підтримати його пропозицію перед ЦК ВКП (б) щодо переходу навчання дітей в початковій школі з 7 років (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6226. – Арк. 34).

Запроваджувати це він пропонував з початком 1933 – 1934 навчального року, використавши і передбачені асигнування на нульові групи. Таким чином, мало бути залучено до навчального процесу ще 124 тисячі дітей (там само. – Спр. 6226. – Арк. 36).

Намагалися докинути в цьому процесі свої 5 копійок і лідери українського комсомолу. Зокрема, 13 серпня 1933 року секретар ЦК ЛКСМУ Андреєв запропонував секретарям ЦК КП (б) У Попову і Любченку провести 25 серпня 1933 року «День школи» як день пробної явки дітей у школи, як день перевірки готовності шкіл, учнів до нового навчального року». Однак партійний штаб чітко усвідомив, яким скандалом може обернутися ця ініціатива, коли виявиться, що багато дітей узагалі ніколи не зможуть сісти за парти, бо вже лежать у сирій землі. Тож резолюція гласила «про недоцільність проведення пробної явки» (там само. – Спр. 6226. – Арк. 47).

Грім справді вдарив 1 вересня 1933 року. Незважаючи на підтягування, як кажуть, усіх можливих «резервів», у тому числі й оформлення до першого класу дітей, яким не виповнилося ще 8 років, і так званої нульової групи, явка була катастрофічною. Так, у постанові Вінницького облвиконкому від 9 вересня 1933 року зазначалося, що школи Новоушицького району «почали навчання з 45%, Янушпільський 56%, Городокський 50%, Козятинський 66% і інш.» (ЦДАВОВУ: Ф. 1. – Оп. 9. – Спр. 125. – Арк. 190).

13 жовтня 1933 року Богуславський райвиконком стверджував, що відвідування учнями шкіл району на 10 / Х – ц. р. досягає 75%, а в окремих школах ще менше (Бородані 60%, Олександрівка 40%, Шупики 60%)» (там само. – Спр. 151. – Арк. 36 зв.).

20 жовтня 1933 року Дніпропетровський обласний відділ народної освіти спішним листом до всіх своїх районних і міських структур звертався з вимогою «перевірити згідно списків школярів кожної школи, групи за даними комплектування 1932/33 р. і 1933/34 нав. року, точно на підставі цього виявити відсів, причини його, охопити негайно дітей школою…» (ДАДО: Ф. 439. – Оп. 1. – Спр. 12.− Арк. 4).

При цьому повідомлялося, що в Запоріжжі недоохоплено школою за планом 4000 дітей, в Кривому Розі – 3000, Дніпропетровську – 2500, Царекостянтинівському районі – 2000, Магдалинівському – 1000, Синельниківському – 800, Новомосковському – 500 тощо (там само. – Арк. 4).

У той же час у цьому листі не згадувалося про недобір школярів у Петриківському районі. А там порівняльна таблиця кількості учнів тільки початкових класів була таки печальною:

Роки / клас1 клас2 клас3 клас4 класРазом
193217371275112611215259
193313139117497593724

У цьому районі, як це видно з таблиці, 1 вересня 1933 року в початкові класи прийшло менше на 1535 учнів, ніж рік тому. Але ще більш разючі цифри, коли йдеться про тих, які продовжили навчання в 1933 році, перейшовши відповідно з 1-го в 2-й клас, з 2-го – в 3-й, і з 3-го – в 4-й – таких тільки у 3-х класах не дорахуємося вже 1719. І це враховуючи ту обставину, що нам невідомо, скільки повинно було прийти до 1-го класу в 1933 році, і скільки четвертокласників набору 1932 року вижило станом на 30 червня 1933 року.

Виникають питання й щодо заповнення початкових класів приміського Дніпропетровського району, де багато батьків працювало на промислових підприємствах міста, відтак одержували стабільне продовольче забезпечення, що було порятунком для родини . Якщо, скажімо, 1 вересня 1932 року до цих груп прийшло 12 834 дитини, то 30 червня 1933 року, тобто наприкінці навчального року, залишилося тільки 11 214. Різниця – 1620 школярів. І не могли вони всі перейти на навчання до міських шкіл Дніпропетровська, оскільки початкові класи там з 1 вересня 1932 року по 30 червня 1933 року зменшилися на 833 учні (ДАДО: Ф. 439. – Оп. 1. – Спр. 12.− Арк. 141).

Справді, виконуючи директиву про негайний подвірний обхід з метою залучення до навчального процесу всіх дітей, які народилися 1926 року, працівники шкіл сумлінно справилися з цим завданням. Наприклад, серед архівних матеріалів уже згадуваної Хацьківської семирічної школи знаходимо звіти про обхід окремих сільських вулиць. Один з них дослівно є таким:

СПИСОК
дітей, народжених 1926 року кутка Джулаївки

1.Кулик Михайло Андрійович15 / V 26 р.умер 29 року
2.Шпак Грицько Кононович5 / ІІ 26 р.
3.Сунович Василь Хтодосійович12 / ІІ 26 р.є живий
4.Шпак Настя Федотовна 12 / ІІ 26 р.умер (ла). 33 р.
5.– « – Олена Яковна 30 / V 26 р.є жива
6.Трубенко Наталка Пилиповна24 / VІІІ 26 р.умер (ла). 33 р.
7.Саржан Оришка Йосиповна29 / ІХ 26 р.умер (ла). 33 р.
8.– « – Андрій Іванович26 / Х 26 р.умер (ла). 33 р.
9.Джулай Яків Артемович4 / ХІ 26 р.умер (ла). 33 р.
10.– « – Михайло – « –4 / ХІ 26 р.умер (ла). 33 р.
11.Шпак Петро Климович29 / VІ 26 р.умер (ла). 33 р.
12.Миколенко Ганна Федоровна31 / V 26 р.є жива
13.Пшенишна Ганна Марковнає жива
14.Булавенко Михайло Арсенович16 / Х 26 р.умер (ла). 33 р.
15.Кравченко Михайло Тимофійович15 / ? 26 р. умер (ла). 33 р.
16.Ярошенко Катерина Михайловна28 / ХІ 26 р.

Діловод (підпис нерозбірливий).

(ДАЧО: Ф. Р-223. – Оп. 1. – Спр.2. – Арк.11).

Більше половини учнів з одного сільського кутка Хацьків, як бачимо, не пережили Голодомор 1933 року. В тому числі двоє близнюків з двору Джулаїв, що дав назву цій сільській околиці, Яків і Михайло.

А скільки таких прикладів по Україні! Хіба в уже згадуваному Петриківському районі Дніпропетровщини не така сама картина, де майже половина дітей не перейшла до наступних класів початкової школи через голодну смерть?

Зрештою, якщо вірити офіційній статистиці, що у вересні 1933 року до початкових класів прийшло 3 281,3 тисячі дітей (у тому числі й сотні тисяч 1926 року народження), то чому їх було тоді не 4 019,6 тисячі, як планувалося ще на початку 1932 року, коли статистики освіти не розраховували на втрати від Голодомору? Навіть у випадку зі штучним залученням сотень тисяч семирічних дітей до школи постає чітко питання: а де ще принаймні 738,3 тисячі дітей, тобто майже по 200 тисяч на вікову групу?

На ці питання нарком освіти Затонський відповів виданням довідника «Освіта на Україні в цифрах» (К., 1936), де зазначалося, що в 1933-1934 навчальному році в початкових класах навчалося 3 193 186 дітей, у 1934-1935 – 3 305 353, 1935-1936 – 3 367 867. Даних про кількість учнів початкових класів у 1932-1933 навчальному році в цій книзі немає. Це цілком прогнозовано, аби не можна було порівняти показники 1932 і 1933 років, що було невигідно більшовицькій владі.

Однак підганяти зручні дані під уже проголошені плани на 2 п’ятирічку вона була спроможна. При цьому факти про те, що з початком 1936-1937 навчального року, скажімо, Синютинська початкова школа на Чернігівщині не змогла набрати 1 класу, а в 2 і 3 виявилося тільки по 12 учнів, до уваги не бралися (ЦДАВОВУ: Ф. 318. – Оп. 1. – Спр. 1353. – Арк. 25).

Але вже з початком 1938-1939 навчального року ця проблема набула особливої гостроти, оскільки не було чим закривати втрачений під час Голодомору контингент першокласників. Так, 434 сільські школи України навіть не набрали учнів до першого класу, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах, що могло давати підставу для відкриття прийому за тодішніх умов. При цьому доречно нагадати: до Голодомору 1932-1933 років початкові класи нараховували навіть до 50 дітей в одному.

З огляду на цю ситуацію, Раднарком УРСР 19 лютого 1939 року ухвалив негайно перевірити стан з охоплення навчанням дітей шкільного віку. Але які могли бути результати цієї перевірки, коли виникла диспропорція в діях тепер уже колишнього наркома освіти Затонського, що став «ворогом народу», і реаліях українського села, яке втратило в 1932-1933 роках дітей шкільного й дошкільного віку в небачених досі в історії масштабах?

Скажімо, виконуючий обов’язки голови виконкому Чернігівської обласної ради Костюченко повідомив уряд УРСР, що «в 30 районах Черниговской области имеется 99 начальных школ, где нет первых классов в связи с тем, что детей восьмилетнего возраста имеется в ряде селений менее 10 человек. Вследствии этого 1550 детей восьмилетнего возраста в школе не обучается. В этих же районах по аналогичной причине не обучается 2200 детей 9–10-летнего возраста» (ЦДАВОВУ: Ф. 2. – Оп. 7. – Спр. 159. – Арк. 162).

Що це означало? А те, що, по-перше, не набрали першокласників принаймні 55 семирічних шкіл, по-друге, залишалося порожніми щонайменше 220 других і третіх класів загальноосвітньої школи тільки однієї області. І це також було наслідком Голодомору 1932-1933 років.

Легше цю проблему було вирішувати, на перший погляд, в степових районах, куди у вимерлі села завезли родини росіян і білорусів. Але статистика й там засвідчує різке зменшення дітей у початкових класах, наприклад, у 1940 році, коли за парти сіли ті, хто народився в першому голодному році – 1932. У тому ж Петриківському районі Дніпропетровської області картина виглядає так:

Роки / клас1 клас2 клас3 клас4 клас1-4 класи
19399201261137513484904
1940770922126613854343

Порівнюючи кількість учнів перших класів 1932 року, бачимо, що вона в 1940 році менша більш, ніж удвічі.

Уважне вивчення руху учнів початкової школи дає можливість зробити розрахунки щодо втрат дітей до 17-річного віку. Зокрема, звертає особливу увагу й така обставина: якщо в 1930–1931 навчальних роках до першого класу прийшло 1 102 843 учнів, то ця ж кількість за невеликим зменшенням (до 2%) мала навчатися в 1931-1932 навчальному році в 2-му класі, в 1932-1933 – в 3-му, а в 1933-1934 – в 4-му. Однак, як засвідчує довідник «Освіта на Україні», вчилося тоді в 4-му класі тільки 674 311 учнів, а не принаймні 1 мільйон. Таким чином втрати першокласників 1930, а четвертокласників 1934 становили понад 325 тисяч!

Ще одна суперечність радянської статистики після Голодомору: якщо в 1924 році в УСРР народилося 1 162 852 дитини, то з врахуванням природних втрат, зокрема, до 1 року життя померло 149 131 дитина, у 1932 році до першого класу мав прийти той же мільйон учнів. Ця кількість повинна була перейти у 2-й клас у 1933-1934 навчальному році, але прийшло тільки 798 305. Тобто маємо понад 200 тисяч нестачі ще однієї вікової дитячої групи, якщо брати до розрахунку навіть статистику більшовицької влади, яка вже грішила вигідними для неї перекрученнями.

З архівних документів відомо, що загальна кількість дітей 5–15 років у 1933 році становила за даними Управління народногосподарського обліку УСРР 8 106,4 тисячі (від 862,5 тисячі до 543,0 тисячі; розрахунки академіка Михайла Птухи були дещо меншими – 7 725,2 тисячі дітей: від 861,6 тисячі до 412,4 тисячі). Якщо взяти за мінімальну кількість втрат кожної вікової групи в середньому щонайменше 200 тисяч, то виходимо на загальну кількість дитячої смертності щонайменше 3 мільйони.

Вікові групи від 6 до 50 років станом на 1 січня 1933 року складали 23 447,011 осіб, що до всієї людності УСРР (31 986,349) охоплювало частку в 70,3 відсотка (ЦДАВОВУ: Ф. 166. – Оп. 10. – Спр. 1029. – Арк. 36).

Переконаний, що глибокий порівняльний аналіз цих вікових груп переписів 1926, 1937 і 1939 дасть багато фактів для роздумів. Як і тенденція різкого скорочення після 1933 року смертності у старших вікових групах.

Якби ми мали достовірні дані всесоюзних переписів 1937 і 1939 років, то не було б особливих труднощів установити конкретні втрати кожної вікової групи української населення, а відтак і загальну кількість жертв цієї трагедії. І тоді не виникало б дискусії щодо свідчень німецьких дипломатів щодо втрат українства під час Голодомору – геноциду від 7 до 10 мільйонів, включаючи наші поселення на Північному Кавказі, в Поволжі, в Казахстані.

На жаль, значною мірою подані з України до Москви показники коригувалися там, про що свідчать первинні документи наших архівів. Так, згідно з офіційними даними Всесоюзного перепису 1939 року в Кам’янець-Подільській області (тепер – Хмельницька) рахувалося 1 789 083 мешканців (Всесоюзная перепись населения 1939 года. Основные итоги. – М.: Наука, 1992. – С. 15).

У той же час первинні документи Кам’янець-Подільського обласного відділу статистики ніде не називають згадану цифру. Наявного населення на теренах області нараховано було в 1939 році тільки 1 637 654 осіб. При цьому вони не могли зрозуміти, чому за умови приросту населення за 1937-1938 роки в області в кількості 69 968, його в 1939 році стало менше на 19 524 (Державний архів Хмельницької області – ДАХмО: Ф. Р-1285. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 52).

Оголосивши 2 червня 1939 року дані цього перепису, а потім дещо надрукувавши з нього, Москва тільки через рік спромоглася на інструкцію щодо їх використання. Так, 27 липня 1940 року звідти було розіслано в усі регіони такі директиви за підписом заступника начальника Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР Возіна: «Посылаемые нами данные переписи Вы можете использовать для своих работ, а также предоставлять для служебного пользования государственным учреждениям и общественным организациям.

Опубликованию эти данные не подлежат – до особого распоряжения.

Пользоваться этими данными, а также предоставлять другим учреждениям и организациям следует, как правило, в той группировке возрастов, в которой они были опубликованы в печати за 28 апреля 1940 г., т. е. до 7 лет, 8–11, 12–14, 15–19, 20–29, 30–39, 40–49, 50–59, 60 и старше: погодные данные, особенно с подразделениями по полу, можно предоставлять только в отдельных случаях, лично начальникам учреждений» (там само. – Спр. 192. – Арк. 1).

А далі був цікавий реверанс: «При пользовании высылаемыми данными просим учесть следущее:

1) В отношении общей численности эти данные несколько отличаются от опубликованных в печати за 2 июня 1939 года, а также от данных по имеющимся у вас ф. № 2 и ф. № 3; это объясняется тем, что данные ф. № 2 и ф. № 3 и опубликованные в печати 2/УІ 39 г. являются данными − предварительного подсчета на местах, а посылаемые теперь данные представляют собой окончательные итоги, полученные при подсчетах на машинно-счетной станции» (там само. – Арк. 1).

Відтак 6 червня 1940 року начальник Харківської машинолічильної станції зафіксував такі остаточні дані з перепису 1939 року по Кам’янець – Подільській області: чоловіків у містах – 93 402, жінок у містах – 110 852, чоловіків у селах – 721 334, жінок у селах – 813 495, усього – 1 739 083 (там само. – Спр. 194. – Арк. – 1 – 4 хв.).

Це лише стверджувало те, що перепис 1939 року сфальсифікований. Про справжній результат його повідомляв 2 лютого 1939 року начальник управління народногосподарського обліку Держплану УРСР Рябічко в таємному донесенні на адресу голови Раднаркому УРСР Коротченка: насправді в Україні населення тільки 29,4 мільйона осіб. При цьому уточнювалося, що враховуючи приріст населення за 1937-1938 роки в півтора мільйона, цей показник мав би сягати 29,9 мільйона, але такої кількості людності в УРСР таки немає. Зрозумівши, що «вилізли» невміло приписані півмільйона підчас перепису 1937 року, після декількох місяців роздумів у Москві дописали ще мільйон, який доручили машинолічильній станції розкидати по окремих областях у відповідних пропорціях.

Про ці махінації з даними всесоюзних переписів 1937 і 1939 років уже два роки повідомлені наші демографи й окремі історики, котрі не працюють з первинними документами українських архівів. Однак вони чомусь продовжують ігнорувати виявлені матеріали, намагаючись утримати свої позиції, вдаючись до всіляких маніпуляцій. Зокрема, заявляють, що світ уже знає про 3,5–3,9 мільйона втрат, ці цифри, мовляв, визнали авторитетні зарубіжні вчені, скажімо, Тімоті Снайдер, Андре Граціозі, Енн Епплбаум, тому необхідно на них і зупинитися.

Щоправда, при цьому вже не замовчується, що саме з подачі деяких київських учених зарубіжні авторитети, як і заокеанські наукові українські інституції, поширюють дозволені ще комуністичною цензурою дані про втрати українського народу від Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Тобто маємо відпрацьовану схему, як подати чужими руками своє бачення історичних подій.

Останнім часом представники цієї групи демографів і істориків хочуть переконати громадськість у тому, що більші втрати від голоду, ніж в Україні, були в окремих районах Росії, зокрема в Республіці німців Поволжя. При цьому називається цифра втрат у 30 відсотків. Однак, як виявилося, озвучуючи таке ноу-хау, його автори виявилися неознайомленими з публікаціями російських істориків, які ще кільканадцять років тому повідомили: у Республіці німців Поволжя до лютого 1932 року вже покинуло населені пункти 60 тисяч мешканців, що складало 32,8 відсотка від загальної кількості (Трагедия советской деревни. – Т. 3. – С. 277).

Житель села Литвинівка Жашківського району Черкаської області Ілля Білецький свої спомини про велику трагедію нашого народу розпочав словами: «Я все своє життя чекав правди про той страшний 33-й рік. Вона повинна бути!» (Черкаський край (Черкаси). – 1993. – 31 серпня).

В умовах власної незалежної держави українська наука спроможна встановити кількість жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років, аби всіх невинно убієнних гідно вшанувати. Треба небагато: совість, честь та відповідальність перед народом.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: