Національні меншини: етноцікавинки і потенційні Новоросії Діаспора Найактуальніші 

Національні меншини: етноцікавинки і потенційні Новоросії

Президент Румунії Клаус Йоганніс переніс свій візит в Україну, який мав відбутися у жовтні цього року. У такий спосіб глава сусідньої держави виражає свій протест проти ухваленого Верховною Радою закону «Про освіту», передусім проти статті 7-ї, яка переводить неукраїнські середні школи на українську мову навчання. Поряд з офіційними голосами невдоволення, які пролунали з Угорщини, Болгарії, Греції, Молдови та Росії, парламент Румунії ухвалив декларацію, у якій висловив занепокоєння, мовляв, цей закон обмежує права етнічних румунів навчатися рідною мовою. Попри все 25 вересня президент Порошенко підписав цей закон.

Прагнення президента Йоганніса захистити румунську спільноту України дає нам підстави заглянути за південно-західний кордон і поцікавитися життям українців на батьківщині Дракули. Образ якого, до слова, завдяки Брему Стокеру та кінематографу тепер можна експлуатувати практично необмежено, зістригаючи з туристів непогані гроші за вхід до замків, у яких легендарний «вампір» жив, у яких бував і про існування яких не здогадувався…

suchava-fort-01

Руїни тронної фортеці у Сучаві
Руїни тронної фортеці у Сучаві XIV–XVII ст., яка не має стосунку до графа Дракули. Фото Юрія Мельника


Міхай Міхаєску-Анюк про українців Румунії

Румунський журналіст українського походження, ведучий україномовної програми на румунському радіо Міхай Міхаєску-Анюк у загальних рисах описав «Листам до приятелів» становище української громади в Румунії, активним діячем якої він є.

Міхай Міхаєску-Анюк
Міхай Міхаєску-Анюк. Фото Юрія Мельника

«Українська меншина Румунії входить до дев’ятнадцяти національних меншин, які, на думку румунської держави, впродовж століть збагачували Румунію та румунську культуру. Ці меншини парламент Румунії наділив статусом, який дає кожній з них можливість мати одного представника у парламенті. Українська меншина самоорганізована і представлена різними організаціями, але Союз українців Румунії (СУР) – єдина з-посеред організацій, яка наділена правом висувати кандидата до парламенту. Йому, щоб обратися, достатньо зібрати близько 10 тисяч голосів. На сьогодні цим депутатом є Мирослав Петрецький, він же – голова СУР».

«За офіційними даними, нас у Румунії близько 60 тис. українців (останній перепис був у 2011 р.). За неофіційними даними, за оцінками СУР, нас тут декілька сотень тисяч. Проте у 1960-ті роки, з приходом до влади Чаушеску провадилася жорстка стосовно національних меншин політика, українців вважали націоналістами (зрештою, небезпідставно) і боролися з ними. Їхні школи закривали (90% шкіл були закриті), як і українські бібліотеки. Існували деякі наші газети, які, однак, не мали значного впливу на населення. В умовах такої політики уряду представляти себе українцями було вкрай невигідно. Десятиліття комуністичної диктатури далися взнаки, частково вони пояснюють, чому не всі українці Румунії визнають себе такими».

«Наші земляки зосереджені у чотирьох регіонах: на Буковині (Сучавський і частина Ботошанського повіту), де загалом проживає близько 5800 українців, на Мараморощині, де найбільше, 30 тисяч українців (там, у місті Сигіт функціонує український ліцей імені Тараса Шевченка), на території історичного регіону Банат, що на кордоні з Сербією (повіти Тіміш і Караш-Северін), а також у дельті Дунаю (близько 3500 українців).

Мапа розселення українців на території Румунії
Мапа розселення українців на території Румунії

На Буковині частина українців (60–70% теперішнього населення) є автохтонами, вони жили на цих територіях ще у середньовічні часи. Як пишуть літописці, румунські та українські (руські) села тут були упереміш. Господар Молдовського князівства у 1457–1504 рр. Штефан Великий цілеспрямовано переселяв наших предків із Покуття на територію свого князівства. Варто врахувати, що Штефан Великий (або Штефан чель Маре) був православним, тобто сповідував ту ж віру, що й русини-українці, які на той час відчували на собі тиск католицької Польщі. Менша частина українських жителів румунської Буковини – вихідці з Галичини, які колонізували цю територію з ініціативи австрійських імператорів. Від автохтонних українців Буковини вони відрізнялися передусім своєю греко-католицькою вірою. Крихітний відсоток українців Буковини – нащадки козаків-найманців, які служили молдавським князям і зрештою осідали на цих землях.

ukrainian-centre-01

Приміщення Союзу українців Румунії, м. Сучава. Фото Юрія Мельника
Приміщення Союзу українців Румунії, м. Сучава. Фото Юрія Мельника

На Мараморощину частина українців теж прийшла внаслідок переслідування православних. На територію Банату українці емігрували у часи Австро-Угорщини, наприкінці XIX століття. Були й подальші хвилі еміграції – у часи Румунського королівства і навіть у комуністичний період, коли вилюднювалися німецькі села, – німці виїжджали у Німеччину, а їхнє житло купували українці з Мараморощини. У дельті Дунаю українці, як правило, мають козацьке походження. Після того, як Катерина II знищила Запорізьку Січ, вони втекли туди й вступили на службу до султана османської Порти. На жаль, доволі мало їх залишилось кількісно, але вони є».

«Існують проблеми із самоідентифікацією українців, – по-перше, у зв’язку з тим, що москалі вкрали нам ім’я, а по-друге, через тривалу відсутність української державності. Як наслідок, деяка, хоч і незначна частина українців вважає себе рутенами, їх румунська держава, не будучи інформованою, помилково визнала окремим етносом. З цього приводу давно точаться дискусії. На початку XX ст. румунський історик Іон Ністор доводив, що гуцули – це слов’янізовані румуни та що румуни є єдиним автохтонним населенням Буковини. Для нас важливо, що левова частка гірських жителів визнають себе українцями, більше того, вони краще зберегли українську ідентичність у порівнянні з жителями низинних регіонів».

«До другого Майдану (тим паче до першого) у Румунії домінували прохолодні оцінки України, яку сприймали насамперед як сателіта Москви. У своїй більшості румуни негативно налаштовані стосовно Росії, – передусім через трагедію комунізму. Тому події Революції Гідності, віддалення України від Росії суттєво покращило наш імідж в очах у пересічного румуна. Зауважмо також: оскільки тривалий час українська влада не надто прагнула представити свою країну як європейську, румунам поки мало що відомо про Україну. Бракує спеціалістів, фахівців, які б досліджували Україну. Їх значно менше, ніж наприклад у Польщі».

Періодичні видання Союзу українців Румунії
Періодичні видання Союзу українців Румунії

«Румунські ультранаціоналісти досі плекають думку про велику Румунію, яка б включала і Чернівецьку область. Але такі настрої не є популярними. Якщо у 2000-х роках партія «România Mare» («Велика Румунія») була у Парламенті, то на сьогодні її там немає. Це чудове свідчення того, що після вступу Румунії до ЄС ультранаціоналістичний романтизм занепадає».

Із того, що сказав наш співрозмовник, бачимо, що українська спільнота доволі добре почувається у новітній, європейській Румунії, задоволена зі свого становища і вдячна за можливості плекати українську культуру, видавати книги, організовувати заходи, розпоряджатися своєю суб’єктністю на загальнодержавному рівні.


Чому 7-й пункт
закону «Про освіту» потрібний

І ззовні, і з середини державного організму все частіше лунають незадоволені голоси, мовляв Україна своєю невиправданою націоналістичною (??) політикою підриває довіру західних сусідів, прихильність яких вкрай важлива в контексті радикального биття горшків із Росією. На перший погляд, рація на боці наших сусідів: Румунія доволі щедро фінансує українську общину, в українському ліцеї у Сигеті викладання ведуть, крім деяких предметів, українською мовою. Наші громади в Румунії та Угорщині мають по депутатському місцю у парламентах обох країн, – нічого дзеркального Україна своїм нацменшинам не пропонує.

Однак, якщо відкинути формальну мішуру і взяти до уваги посутній бік питання, то на поверхню випливають факти геть іншого характеру: в Угорщині, у Румунії і взагалі у будь-якій національній державі майже неможливо отримати громадянство, здобути професію та повноцінно функціонувати на соціальному рівні не володіючи державною мовою. Із рубрики «нєоб’яснімо но факт»: без державної мови дійти до кабінету міністрів можливо тільки в Україні. Ліцей у Сигеті – єдиний український навчальний заклад на всю Румунію, кількість учнів у ньому стрімко скорочується. Угорське законодавство (зокрема закон «Про нацменшини») може гарантувати безмежні права українцям та іншим народам на своїй території, проте фактично маємо майже цілковиту асиміляцію етнічних українців у цій країні: із 30 тисяч наших земляків, які замешкували терени Угорщини у XIX ст., сьогодні себе визнають українцями 5633 особи. Але й вони як правило знають державну мову (рідну українську ж поступово забувають), міцно тримаються за угорський паспорт і лояльні до угорського уряду. Це ж стосується українців Польщі, жертв операції «Вісла». У Росії лише офіційно проживає два мільйони українців. Разом з асимільованими манкуртами, хохлами і малоросами нас на просторах нєдєлімої добрих 5 мільйонів, а якщо брати до уваги напів- і на чверть українців, то по москвах да петербургах взагалі важко знайти порядну людину без українського коріння… Так-от, у Росії немає жодної української школи. «Школа ім нє нужна, ані рускоязичниє», – пояснюють у Москві, чудово розуміючи, що у їхньому поясненні поплутано причину і наслідок: спершу українцям Росії не дали можливості навчатися в українській школі, а вже потім вони зробилися рускоязичними.

Що ж до фінансування нацменшин, то частково воно грає з українською спільнотою злий жарт. Як нам трохи вище сказав Міхай Анюк, українське життя в Румунії не вичерпується СУР, у цій країні є багато інших організацій, які збагачують, урізноманітнюють українське життя, однак фінансування від румунської держави отримує лише одна організація. На цій підставі між різними українськими середовищами простежується конкуренція, причому не завжди конструктивна. Як зауважує представник Спілки української молоді Румунії (СУМР) Алекс Греченяк (м. Клуж), його організації іноді легше знайти спільну мову із представниками інших нацменшин Румунії, ніж із деякими українцями. Аналогічна ситуація в Угорщині, у багатьох інших країнах, де на двох українців три гетьмани і чотири скарбники, а «мельниківці» та «бандерівці» бачать одне в одному найзапеклішого ворога, і тут нам не винний ніхто крім нас самих.

centre-culture-01

Центр української культури, м. Будапешт
Центр української культури, м. Будапешт. Фото Юрія Мельника

Найголовніше у всі цій історії ось що: Румунія і Угорщина від серця дають українцям умови для культурного життя, чудово розуміючи, що українці у цих країнах ні сьогодні, ні у видимій перспективі не здатні влаштувати «кримнаш» у Марамуреші чи де-небудь на лівому березі Тиси. Свідченням цілковитої лояльності української громади Угорщини до офіційного Будапешта є Звернення до Президента України із проханням повернути на доопрацювання вже згадуваний пункт 7-й закону «Про освіту». Цей текст підписали Ярослава Хортяні – та сама депутатка угорського парламенту, яка мала би відстоювати інтереси українців, та президент Державного самоврядування українців Угорщини Юрій Кравченко. Попри визначні заслуги названих осіб перед світовим українством, слід взяти до уваги, що у критичний момент розходження інтересів між обома батьківщинами вони стали на бік Угорщини – далися взнаки десятки мільйонів форинтів, які регулярно надходять українській громаді не з Києва (звідки б мали надходити!), а з Будапешта. Важко собі уявити аналогічне «звернення до президента Угорщини» у виконанні угорців Закарпаття.

Цілком зрозуміло, що вивчення української мови тими, хто нею не володіє, і надалі залишатиметься прерогативою ентузіастів, якщо без української в Україні можна буде обійтися. Людський мозок так влаштований, що засвоює лише потрібне, лише критично важливе для виживання. У наступні десятиліття українська мова в Україні або стане необхідною (а її всезагальне вивчення – самозрозумілим), або ж закріпить за собою статус провінційного шароварського атрибуту, який лунає під час урочистостей зі сцени, але не в кулуарних розмовах українських депутатів, зірок естради, футболістів та бандитів.

У сухому залишку маємо: українські спільноти за кордоном бідніють, рідіють, асимільовуються, чубляться між собою і, попри фінансову підтримку з боку чужих держав (а частково завдяки їй), розтринькують свою українськість. Натомість національні меншини в Україні стають справжніми культурно-політичними форпостами, готовими шантажувати Київ сепаратизмом і за кожної зручної нагоди ставати по один бік барикад із адептами руского міра. Неважко збагнути, що за дзеркальних законодавчих умов для румунської громади в Україні і української в Румунії перша процвітатиме, а друга зникне. Годувати Лисицю і Журавля сметаною з однакових плескатих тарілок – не означає створити для них рівні умови. Тому українська держава захищає себе доступними їй методами: не маючи змоги залити проблему «баблом», вона створює такі законодавчі умови, які б сприяли закріпленню за українською мовою статусу повноцінного інструменту спілкування для усіх, хто бачить Україну своєю домівкою.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(14 голосів)

Також буде цікаво: