Що таке культурний «синдром каченяти»? Культура Найактуальніше 

Що таке культурний «синдром каченяти»?

«Раніше було краще», – я неодноразово чую ці й подібні за сенсом слова, коли мова заходить про сучасне мистецтво. Саме поняття «сучасне мистецтво» встигло стати таким собі мемом чи пародією на самого себе й сприйматися в контексті незрозумілих на перший погляд абстракцій чи незмінної картини в стилі «мій трирічний племінник малює так само».

Таке ставлення до всього пласту культури, яка створюється сьогодні, а не п’ятдесят чи сто років тому – класичний зразок психологічного явища з назвою «синдром каченяти».

Мауріціо Каттелан, «Комедіант»
Мауріціо Каттелан, «Комедіант»

Що спільного в каченяти з ностальгією?

Зоолог Конрад Лоренц, який вивчав поведінку качок, зауважив, що пташенята, які щойно вилупилися, сприймають за свою маму будь-яку рухому річ, яку побачили після народження. Саме ця поведінка птахів дала явищу невмотивованої прив’язаності людини до відомих їй речей назву «синдром каченяти».

Ним описують випадки, коли людина вважає вже знайоме їй рішення найкращим із можливих. Наприклад, телефон, яким вона користується вже кілька років, здається зручнішим, ніж його нова версія.

Щось схоже й з музикою, кінематографом чи живописом – звичні ритми, стилістика чи техніка здається кращою, ніж та, з якою глядач не зустрічався раніше. Хорошим прикладом такого сприйняття можна назвати успіх фільму Тодда Філіпса «Джокер». Картина зображає шлях антагоніста – нетиповий для супергеройського жанру сюжет. Попри демонстрацію в кадрі жорстокості – якраз того, за що критикують сучасну кіно- й ігрову індустрію, вона здобула величезний успіх серед різних вікових аудиторій. Одна з причин – люди вбачають у фільмі вже знайомі їм прийоми, адже режисер наповнив його посиланнями на культові стрічки, серед яких «Таксист» і «Король комедії» Мартіна Скорсезе.

Та чи лише в «синдромі каченяти» криється пояснення дещо упередженого ставлення до сучасної культури? Не зовсім.

Кадр із фільму «Джокер» (реж. Тодд Філліпс, 2019)
Кадр із фільму «Джокер» (реж. Тодд Філліпс, 2019)

Чого вчать у школі?

Курс «художня культура», розрахований на два-три роки викладання в школі, включає в себе найвідоміші зразки світового мистецтва. Як і уроки літератури, на яких вивчають у середньому один-два твори з доробку того чи іншого письменника й коротку біографію, де автора нерідко висвітлюють «пам’ятником» – особою, яка не жила, а лише займалася літературою.

Таким чином у людини, яка вчилася в школі, але надалі саме мистецькими темами глибше не цікавилася, виникає враження, що «колись» була «справжня культура». Під поняттям «колись» варто розуміти умовний період від Ренесансу до кінця ХІХ століття, під «справжньою культурою» – «Джоконду», «Останній день Помпеї», «Війну і мир» та інші зразки різних видів мистецтва, які сьогодні вважаються класичними.

Карл Брюллов, «Останній день Помпеї»
Карл Брюллов, «Останній день Помпеї»

Із цим уявленням людина заходить в тренди YouTube чи виставковий зал галереї сучасного мистецтва й стверджує, що сьогодні ніякої культури не існує або існує, але дуже низької якості, «не те, що колись». Проте жоден курс не вмістить абсолютно все світове мистецьке надбання всіх часів – отож, цілком резонно поверхнево знайомити слухача із найкращими прикладами.

Що ж було колись?

Раніше, як і сьогодні, існувало дуже різне мистецтво. Високої якості й не дуже, те, яке витримало перевірку часом і стало загальним надбанням, і те, про яке згадає лише вузьке коло профільних дослідників. Та ж культура, яку ми бачимо навколо себе, перебуває в процесі створення. За цим процесом можна спостерігати в реальному часі, але контенту дуже багато й відслідковувати все неможливо.

Проте це зовсім не означає, що наступні покоління не вивчатимуть ХХІ століття за тими зразками, які буде визнано найбільш цінними – так, як ми вивчаємо минуле. Поруч із абстракціями, які варто сприймати в авторському контексті, художники продовжують працювати і в класичних жанрах. Весь сучасний кінематограф не зводиться до десятки найпопулярніших серіалів на Netflix. Зрештою, цілком ймовірно, що в майбутньому «синдром каченяти» буде пробуджувати в людях ностальгію до мистецтва наших сучасників і вважати його тим «колись» у фразі «колись було краще».

Лея Українка, «Ricerca della liberta»
Лея Українка, «Ricerca della liberta»
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: