Історія, яку варто розповісти Найактуальніше Суспільство 

Історія, яку варто розповісти

Олексій Ренкас – студент норвезького університету сьогодні, вже 2 роки живе в Скандинавії. А восени 2013 він був звичайним хлопцем з Білої Церкви, вчився в НУХТі й одного дня зробив вибір, який привів його на Майдан. Як і багатьох інших звичайних хлопців і дівчат. Це історія про «дух, що тіло рве до бою», схоплену кулю і єдність з народом, де б ти не жив.

Багато Майданів восени 2013 відбувалися локально, у великих і менших містах. У Білій Церкві біля мерії теж стояв символічний намет, але всі активісти їхали одразу на Київ. Після побиття студентів Олексій мав коротку нараду з друзями, після чого вони приєдналися до Революції. І першого ж дня отримали «бойове хрещення» у світло-шумових гранатах і сльозогінному газі на вулиці Банківській. Іншою причиною своєї обов’язкової участі в Революції Олексій називає власну зачіску: «Оселедця я почав ростити приблизно за рік до Майдану. Ми з друзями були зацікавлені в політичному майбутньому України, були членами «Молодої Просвіти». Це громадська організація, яка тоді активно співпрацювала з молоддю. Тож я, власне, через оселедець мусив іти на Майдан. Бо коли рік ходжу з оселедцем, а потім, коли Майдан трапився, сидів би собі вдома і не висовував би носа, то це було б щонайменше дивно».

Поїздка з «Молодою Просвітою» в Крути, січень 2013
Поїздка з «Молодою Просвітою» в Крути, січень 2013. Фото Андрія Прохорова

Біла Церква кілька разів «відзначалася» тієї зими. Вперше про місто заговорили із загибеллю Михайла Жизневського, який там жив. Та були й не почесні згадки. Багато тітушок, учасників Антимайдану, привезли саме звідти. Та й термін «тітушка» походить від прізвища білоцерківця. Олексій згадує, що сутичок з тітушками на Майдані не мав, але одного разу довелося мати «тяжкі розмови» із хлопцями зі свого подвір’я, які брали участь в подіях у Маріїнському парку за 400 гривень. На моє питання, чи траплялися йому такі випадки на майдані Незалежності, адже були про це розмови, відповідь категорична – «за три місяці на Майдані я встиг побувати практично в кожній структурі. Від будування барикад, захисту і до кухні. Допомагав дівчатам тягати важкі каструлі з окропом для приготування чаю, лускав горіхи із професором з Львівського університету. Але жодного разу, жодним чином я не бачив і навіть не чув, щоб комусь хтось щось платив. Люди були ідеологічно налаштовані. Ти не змусиш професора зі Львова приїхати до Києва і стояти на кухні, лускати горіхи за якісь там 200 гривень на добу. Це просто нереально».

Євромайдан
Євромайдан. Фото Олексія Ренкаса

Як і багато Революцій раніше, цю також почали студенти. В університеті Олексій отримав мовчазну підтримку викладачів, крім «декількох унікумів». Але меншу від студентів: «Я був здивований з того, наскільки мало моїх однокурсників було на Майдані. Тобто, з тих, кого я знав, буквально 3-4 людини з паралелі. От якщо порівнювати з університетом Шевченка, який недалеко від нас, на тій же вулиці, то в них там просто 50% студентів брали участь, а наш НУХТ лише кілька відсотків і це в кращому випадку». Але з ним були свої, білоцерківські, друзі. І попри палаючі шини та постійні сутички ці дні згадуються ще як щось веселе – лускання горіхів, допомога на кухні і на барикадах, ночі на карематах в коридорі Будинку профспілок…

А потім був «той» постріл. Я ніколи не забуду, як посеред лютневої ночі, після кількагодинного перегляду прямих ефірів з Майдану, отримала повідомлення від Олексія про те, що в нього влучили. Згадувати про це мені важко і сьогодні, але Олексієва психіка міцніша і він, як 4 роки тому, так і сьогодні ставиться до цього із філософським спокоєм: «Я не пам’ятаю точної дати вже. Здається, це було 18 лютого, але це був перший день таких серйозних заворушень. Тоді був марш до Верховної Ради і вперше всередині, на самому Майдані, запалали шини. Я був тоді на лікарняному звільненні, але побачив в Інтернеті стрім, що було на Майдані, «спакував валізи» і вирішив їхати в Київ. До речі, мама була досить агресивно налаштована проти цієї моєї ідеї. Вона, власне, дуже підтримувала моє перебування на Майдані, але не хотіла, щоб я наражався на небезпеку. Тож довелося відсунути маму від дверей і пробитися з боєм до поїзда на Київ.

Коли вже потрапив на Майдан, все було в полум’ї. Дівчата на задньому плані розламували бруківку, набирали її у відра і передавали на передову. Постріли довкола, шум феєрверків і тому подібне. Просто така собі сююреалістична феєрія.

Бойовий Євромайдан
Бойовий Євромайдан. Фото Тетяни Виговської

Оскільки я був активістом Правого сектора, то одразу відправився до будинку профспілок, щоб знайти якогось координатора, когось, хто б відправив мене у бій. Але на четвертому поверсі було порожньо і лише декілька людей там одягалися, збирали амуніцію. І раптом з-за рогу вибігає хлопчина із таким гаком, яким при пожежах користуються, і починає вибивати вікна. За ним біжать іще двоє хлопців із ящиком коктейлів Молотова і ставлять їх просто в центрі офісу. Якийсь хлопець біжить з іншого кінця коридору і кричить, що снайпери по вікнах стріляють, щоб були обережні. Ну, я ж молодий, гарячий – що мені ті снайпери? (посміхається) Давайте мені коктейль, зараз підемо і будемо тут «вирубать». Хлопака стояв там біля мене, підпалював коктейлі, а жбурляв донизу, тримаючи при цьому щит лівою рукою.

Тож, кидали ми, кидали і на якомусь моментів я просто відчув… Не знаю навіть, як це передати… Таке відчуття, що мені камінцем хтось у руку жбурнув. Одразу щит падає, я цією рукою його тримав. Я дивлюся на свою долоню, а там такий маленький отвір, з якого ллється і ллється кров. У мене одразу шок і я біжу на третій поверх, де був медпункт. На ходу зриваю із себе шолом, куртку. Кричу, щоб мене пропустили на сходах, бо там було дуже багато людей. Всі розступаються, пропускають мене. Слава Богу, що не треба було далеко бігти, всього поверх донизу. Я прибігаю до пункту прийому поранених, падаю на якийсь пластиковий стілець і втрачаю свідомість. Не пам’ятаю, що було.

Потім уже нашатирним спиртом мене будять, затягують в операційну. Там лікар каже, що все нормально, жити буду. А на іншому столі сидить хлопець. У нього на правій нозі просто клапті м’яса висять – розірвалася граната. І він сидить нормально собі, тож я подумав, що це ще нічого, мені пощастило. Рану зашили і сказали, щоб не йшов до лікаря, бо там одразу зрозуміють, що то вогнепальне поранення і, очевидно, здобув я його на Майдані – то вже могли бути проблеми з міліцією».

Через декілька днів до лікаря піти довелося, але Революція мала підтримку ще не всюди, тому Олексій походження рани пояснив, що начебто «коли повертався додому п’яний, то впав на штир».

З Русланою
Активісти Євромайдану. Фото Олексія Ренкаса

А після перемоги Євромайдану можна було заговорити голосно. Десь у ті дні Олексій натрапив у ВКонтакті на повідомлення, що лікар з Естонії оглядатиме поранених на Майдані, і тих, кому можна допомогти, відправлять за кордон. Надії на відповідь було мало, але вона прийшла. Українська діаспора в Естонії активно підтримувала Революцію Гідності і вирішила в такий спосіб допомогти тим, хто там постраждав. Вони за власні кошти зробили хлопцям і дівчині закордонні паспорти і візи, оплатили переліт. А в аеропорту їх зустрічав посол України в Естонії.

Держава також допомогла своїм героям. У випадку Олексія про це потурбувався декан його факультету, який подав заявку на отримання державної допомоги.

На питання, чи справді змінила щось Революція відповідає однозначно: так. Змінилася свідомість українців, навіть в політиці помітне покращення, бо є правильні реформи і намагаються налагодити дипломатичні стосунки із іншими країнами.

Поїздка в Естонію відкрила для Олексія ту Європу, якої прагнули на Майдані. І прийшло усвідомлення, що Революція змінила не лише нашу країну, але й свідомість Олексія, його плани і бачення майбутнього. Тоді за волонтерською програмою Еразмус йому вдалося поїхати до Норвегії, у місто Нарвік, що аж за Полярним колом. Там Олексій вступив до університету та перебрався ближче до Осло.

Тепер він студент Норвезького університету природничих наук (Norwegian University of Life Sciences) і вивчає екологію та менеджмент природних ресурсів. Порівняння рівня життя в Норвегії й Україні не на користь останньої, але Олексій говорить про те, що сумує за Україною і повернеться: «Але хочу спочатку закінчити своє навчання тут, у Норвегії. Цієї осені саме почав працювати у лабораторії з комахами з Чорнобиля. І я сподіваюся згодом застосувати свої знання в Україні».

Революція Гідності в серцях багатьох людей віднайшла і проявила «те, що не вмирає». Осінь-зима 2013-2014 років збагатила нашу національну пам’ять. І спогади Олексія – це лише одна з «революційних» історій, які треба розповісти.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: