«Радянський театр» – сцена і залаштунки політики коренізації Історія Культура Медіа 

«Радянський театр» – сцена і залаштунки політики коренізації

«Хочеш зрозуміти настрій давно минулої епохи? Не спіши тягнутись рукою до підручника чи енциклопедії – краще розгорни стару газету». Цей афоризм міг би належати очільнику цитатних топів Черчиллю чи благородному перу Вольтера (втім, в арсеналі останнього все ж можна знайти дещо схоже висловлювання: «журнали – архіви дрібниць»). Та це всього лиш суб’єктивна думка авторки матеріалу, не підкріплена словами когось із когорти видатних умів. Суб’єктивна, проте не менш від того правдива, думка.

Тож для того, щоб трохи більше дізнатись про театральне (і не тільки) життя у час, що передував великому терору, звернемося до сторінок «Радянського театру».

«Радянський театр» – тематичний двомісячник, що виходив у Харкові протягом 1929-1931 років. Він був офіційним органом сектору мистецтв Народного комісаріату освіти, про що не складно здогадатись як із назви, так і зі змістового наповнення журналу. У двомісячнику висвітлювали питання з теорії, історії та практики театру, щедро приправлені пролетарською ідеологією, а також відомості про театральне життя УРСР, СРСР та світу.

Обкладинки випусків журналу за 1929 рік. Фото: Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого

Окрім того, журнал вміщував рецензії на вистави українських та радянських театрів і оприлюднював списки п’єс, дозволених до постановки Вищим Репертуарним Комітетом УСРР. Обсяг видання складав від 69 до 143 (зазвичай подвійні номери) сторінок, всього було випущено 16 номерів, а передплата за рік обходилась читачам в чотири карбованці.

Серед найактивніших дописувачів журналу можна побачити імена тогочасної владної верхівки: народного комісара освіти М. Скрипника, заступника народного комісара освіти О. Полоцького, інспектора художньої освіти Я. Полфьорова, голову Вищого музичного комітету освіти П. Козицького; а також драматургів, театрознавців і письменників: Л. Курбаса, М. Фореггера, Ф. Білокрицького, П. Руліна, Я. Мамонтова та інших.

Про головне своє завдання та цільову авдиторію «Радянський театр» писав наступне:

«…[журнал] розрахований на активного робітника сучасного українського театру, висвітлює процес розвитку театрального мистецтва, подаючи всі свої матеріали так, щоб водночас вони задовольняли потреби передового робітника і культурника-активіста».

Рубрик у двомісячнику було відносно мало: «Трибуна» із науковими статтями, суб’єктивними міркуваннями-монологами й відкритими листами-зверненнями. «Трибуна» дійсно відповідала своєму словниковому тлумаченню і вміщала виступи та пропозиції, які б покращили якість радянського театру. «Рецензії» й «Огляди» окреслювали діяльність різношерстих театрів загалом і театральні вистави зокрема. «Хроніка» (у випусках 1929 року – «Хроніка Україна») ознайомлювала з найважливішими подіями драматургічного життя на рівнях УРСР та СРСР. Про світовий досвід розповідала «За кордоном», яка, втім, довго не проіснувала. Також в перших номерах публікували звіт театрального диспуту із докладними переказами промов його учасників.

Наприкінці номерів за 1931 рік під заголовком «Український репертуар» (який вже в останніх випусках став «Російським репертуаром» – і за назвою, і за змістом) розміщали список п’єс, що їх розглянув Вищий Репертуарний Комітет НКО УРСР з наступною класифікацією:

  • А – п’єси рекомендовані та п’єси класичні;
  • Б – п’єси ідеологічно витримані і дозволені до вистави скрізь;
  • В – п’єси дозволені скрізь, лише з умовою перегляду їх на генеральній пробі міськреперткомами;
  • Г – п’єси призначені переважно для робітничих або сільських театрів;
  • Заборонені п’єси. Таких, для прикладу, в списку №3 за 1930 рік було 38% (49 зі 127) серед українських і 27% (23 з 84) серед російських.

Якщо детальніше розглядати проблематику публікацій журналу, можна дійти висновку, що більшість із них дійсно підіймала актуальні й нагальні питання, які стояли перед тогочасним театром.

Митці шукають інструменти для того, щоб по-новому розповісти драматичну історію. Йдеться зокрема про недооціненість такої театральної форми як ляльковий театр («Ще раз про ляльковий театр» П. Горобченко). Йому випала доля обслуговувати здебільшого дитячу авдиторію, оскільки самі організатори не вірили в успіх серед дорослого глядача – і цим власноруч закопали його потенціал. Розкривається також проблема недостатньої розвиненості та, як наслідок, примітивності пересувних оперових театрів, театрів тіней, театрів мініатюр і театрів читців.

На сторінках журналу також провадяться пошуки нових жанрів та спроби імплементувати їх у вітчизняну драму. Йдеться про застарілість оперного жанру; про традиції, що заважають йому розвиватись, і відірваність від сучасности; про нагальну потребу модернізації: революція у політичному житті вимагає революції в культурі («Оперово-балетне видовище» М. Форрегер). Акцентується на особливій ролі аудіального супроводу у виставах («Музика в драматичному театрі» Я. Полфьоров, «Проблема музичного театру» Я. Мамонтов). У формі естради досліджується специфіка масової культурно-освітньої роботи, пропонуються дефініція і класифікація нових естрадних жанрів («Про саме вузьке місце в нашому видовищному мистецтві» та «Естрадні жанри» Ф. Білокриницький).

Міститься у двомісячнику також й низка публікацій на історичну тематику (ба більше – на українську історичну тематику!): розповідається про зокрема історію створення української столичної опери та творчість Івана Карпенка-Карого. Чимало матеріалів присвячено питанню театральної освіти; вихованню цінних кадрів – майбутніх акторів, режисерів, драматургів тощо. Однак автори не обмежуються одними лиш безпосередніми учасниками літературного процесу: аналізується також проблема культуризації країни в цілому, переважно завдяки активному творенню масової культури.

І так ми переходимо до того, що на кожну бочку меду припадає ложка дьогтю, а то й не одна.

Вище уже згадувалось про те, що сторінки «Радянського театру» рясніли пропагандою пролетаріату та комуністичної ідеології.

Та це цілком закономірне явище – зрештою, журнал був друкованим органом Народного комісаріату освіти, тому говорив устами не стільки справжніх митців, скільки політиків. Згадаймо лишень, у скількох з перелічених нами авторів був «титул» держслужбовця.

У сучасного ж читача може скластися враження, що статті перед публікацією проходили своєрідний фейс-контроль. [Обережно, гіперболізація!] «Ну що, товаришу, скільки разів цитуєте Леніна? Всього лиш десяток? Що ж, або вдвічі збільшуєте кількість цитувань, або ваш матеріал відправляється припадати пилом, а ви – у Сандармох». Звісно, знайти подібне висловлювання в архівних документах мені не вдалося, проте це не означає, що його ніколи не існувало.

Сторінки з випуску №1-2 за 1931 рік

Частина матеріалів повністю присвячена питанням, які засоби використовує та може використовувати театр задля зміцнення комуністичного режиму: «Театр у культурній п’ятирічці» Б. С. (№2-3 за 1929), «В ногу з реконструкцією» М. Скрипника (№1-2 за 1931), «В аванґарді соціалістичної реконструкції мистецтва» О. Леїна (там само), «Музику на рейки реконструкції» М. Скрипника (№4 за 1931) тощо. Інша ж частина містить постійні рефрени пропагандистських меседжів, які особливо часто з’являються в останніх, підсумкових абзацах (наче підкріплюючи їхнє право на існування).

Ось, для прикладу:

«Отже, спеціяльний театр для дітей – є цілковитий витвір Жовтня і історія його є частина загальної історії радянського театру з упертою боротьбою на третьому фронті, історія запальних шукань і бурхливих протуберанців… Буржуазія не мала й досі не має театрів для дітей, і це не просто випадковий недогляд буржуазної педагогіки, а свідомий і логічний висновок, що виникав із буржуазного погляду на мистецтво взагалі і зокрема на ролю мистецтва в житті дитини». (зі статті «Про театр для дітей» С. Мануйловича)

Або:

«Цей шлях певної участи самих робітників в перебудові її треба вважати за найреальніший. Належним же органом час, нарешті, питання естради поставити на порядок дня своєї роботи. Теперішня халтурна, ідеологічно небезпечна естрада має найти під черепочком свою смерть». (зі статті «Про саме вузьке місце в нашому видовищному мистецтві» Ф. Білокриницького)

І ось ще, моє «улюблене», коротко про справжнє призначення мистецтва (принаймні в очах Радянського Союзу):

«Коли ми хочемо реконструкції країн, це значить реконструкції всієї бази економічної, культурної й співвідносин, це значить – нам треба перебудувати людину… Для цього треба нам, щоб він не машиною був, а творцем нового суспільства і щоби дати таку працездатність і боєспроможність громадянина нашої республіки праці, піднести життєздатність загальне почуття життєвих сил, піднести пролетаріат, щоб він усвідомив собі цілий обсяг природи і суспільства, йому повинні служити література й образотворче мистецтво, музика і театр» (зі статті «Кінцеве слово на театральному диспуті» М. Скрипника).

Який висновок можна з цього зробити?

Розвиток будь-якого мистецтва, як гірко не було б це визнавати, лише частково обумовлений любов’ю до самого мистецтва. Воно може стати знаряддям відображення реального світу, як наскельні малюнки, чи сповіддю, що закриє гештальт творця баладою про нерозділене кохання. Ним цілком можна скористатися і в корисливих цілях, бажаючи самоствердитись та побачити власне ім’я в рецензіях на шпальтах газет (вага віртуальних купюр на банківському рахунку буде приємним бонусом). Або ж мистецтво стане засобом сугестії-навіювання, сконструює для тебе за допомогою (здавалося б) невинних сценічних образів нову реальність.

Власне останню ситуацію ми й спостерігаємо на сторінках «Радянського театру». Журналу, створеного більшою мірою для того, щоб навчити, як слід дивитися на мистецтво, ніж щоб по-справжньому бачити його. «Мистецтво заради мистецтва» Союз проголосив примхою буржуазного суспільства, ще одним способом поглибити соціальну прірву між класами. Натомість комуністична ідеологія зрівняла в правах усіх (або майже усіх), зробивши однаково нерівними; створила масову, колективну культуру, щоб кожен почувався частиною чогось більшого і забув про індивідуальне.

Зайвий крок вправо (більше метафоричний, ніж фізичний) на театральній сцені – і на твою адресу лунають численні негативні рецензії зі звинуваченнями в націоналізмі. Забудеш замінити у сценарії «пане» на «товаришу» – і ти вже таємний прихильник старого забороненого режиму, що не цінує плодів революції. Ось такі вони, тонкощі сцени та залаштунків радянського театру.

Головне фото: libraria.ua

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: