Українізації – так! Українському – ні Історія Культура 

Українізації – так! Українському – ні

«У суботу, 8 червня, о 7 годині вечора в будинку літератури розпочинається літературний диспут про «Підсумки зимового сезону та перспективи наступного сезону 1929-30 р.»

Оголошення з журналу «Література й мистецтво» – Харків, 1929, 8 червня

Політика українізації 1920-1930 років гарно звучить в цифрах. У звіті пленуму ЦК КП(б)У за 1926 рік йдеться про те, що українською ведеться 65% діловодства. Про те, що нижча школа українізована на 80%, і показники середньої та вищої школи теж систематично збільшуються. Про те, що 60% преси виходить у світ українською. Про численні здобутки в культурному житті, створення нової генерації митців зі сфер літератури, музики, театру тощо.

І цифри не брешуть. Цифри всього лиш дечого недоговорюють.

У матеріалі про харківський двомісячник  уже частково йшлося про певні явища, які описували політику коренізації в УРСР краще, за будь-які цифри. У цій же статті трохи глибше зануримось в театральне минуле і відтворимо на сучасній сцені трагедію 1929 року під назвою «Театральний диспут». З детальним звітом публічної дискусії можна ознайомитись тут і тут; окрім того, рекомендую звернути увагу на публікації Леся Курбаса «Треба перемінити окуляри» та «На дискусійний стіл».

Революція в житті потребує революцій на сцені

Один із найперших театральних диспутів відбувся в Києві ще 6 грудня 1925 року. Його ініціатором була Всеукраїнська академія наук, а учасниками стали мистецтвознавець і ректор Київського художнього інституту І. Врона, літературознавець О. Дорошкевич (відомий також за псевдонімом С. Дорош), режисер та актор Ф. Левицький і, зрештою, фундатор нового українського театру Л. Курбас.

Передумовою і поштовхом до цієї та інших мистецьких дискусій 1920-х років стали Лютнева революція та Жовтневий переворот, що запалили вогонь громадянської війни в царській Росії. Різка зміна державного ладу та повалення старих монархічних порядків неабияк розбурхали суспільство і просто не могли не вплинути на тогочасне мистецтво. Революція в реальному житті переросла у революцію на папері, сцені і нотних рядках; митці налаштовані на радикальні художні зміни, а партійна верхівка зацікавлена в тому, щоб якомога далі відійти від буржуазних цінностей минулого і наблизитись до пролетарського майбутнього. Щоб спрямувати думки «культурників» на правильний лад, влада й інспірує полеміки в літературних, музичних і театральних колах.

 

Наступний масштабний театральний диспут відбувався протягом 28 березня, 4, 15 та 16 квітня; засідання його починались о 8 ранку, а закінчувались о 2 (!) ночі. Такий ажіотаж довкола дискусії виявився несподіванкою (навряд чи дуже приємною) і для представників влади, які фактично втратили контроль над дійством. Замість трьох очікуваних доповідей під час диспуту було виголошено майже півсотні промов, більшість яких стосувалася незапланованої «сутички» Березоля і Леся Курбаса з одного боку та Театру імені Івана Франка і його очільника Гната Юри з іншого.

Конфлікт цих драматургів на той час триває вже близько 10 років, беручи початок зі спільного минулого в театральній трупі Молодого театру. Курбас і Юра були прихильниками різних напрямів: умовної, метафоричної і реалістично-побутової форм. Ця розбіжність стає причиною напруження у колективі, тому 1918 року Г. Юра виходить зі складу Молодого театру, щоб приєднатися до ідеологічно ближчого Театру імені Івана Франка. Та негласне мистецьке протистояння двох режисерів продовжується, поступово набуваючи суспільно-політичного забарвлення на диспутах 1927 і 1929 років.

Театральний диспут 8–11 червня 1929 року в харківському Будинку літератури імені Василя Блакитного дослідники вважають найбільш агресивним, оскільки обговорювані «шляхи розвитку українського театру» визначалися насамперед жорсткою критикою діяльності Л. Курбаса І «Березоля». На думку Г. Ботунової, це обумовлювалося двома головними чинниками: піднесенням національно-культурного руху, який у буквальному сенсі налякав владу, і як наслідок – початком згортання на кінець 20-х років політики українізації. Тому естетичні питання розвитку українського театру в дискусії виконують радше декоративну функцію, відтіняючи гостру критику з боку Г. Юри, І. Кулика, В. Сухино-Хоменка,

За що звинуватили Курбаса?

У своїй доповіді Л. Курбас порушує проблеми, які необхідно вирішити задля подальшого успішного розвитку українського театру. Він вказує на потребу створення міцного культурного центру, якому вдалося б консолідувати наявні мистецькі сили, і кілька нішевих закладів: театру сатири, оперети та репертуарного театру – оскільки їхні функції доводиться виконувати театрам іншого спрямування. Наголошує режисер і на кадровій недостачі, особливу увагу звертаючи на недосконалу театральну освіту та критикуючи закон про управління державними театрами (що передбачає можливість підпорядкування трупи директорові, який зовсім не тямить у сценічному мистецтві).

Сучасний читач у цьому списку навряд зможе побачити злий умисел (хоча за мірками епохи терору «кримінальних» думок тут не бракує). Всього лиш виважені пропозиції, які, однак, були майже повністю проігноровані учасниками диспуту на користь іншої заяви Курбаса.

Його: «Завданням пролетаріату щодо української культури є засвоєння пролетаріатом історичних ідейних традицій української культури» – для тутешньої авдиторії, фактично, зізнання у націоналізмі. Навіть М. Скрипник, найбільш лояльний до українізації, виключає таку можливість: «Ми хочемо все взяти, але беремо, як пролетарі. Ми не хочемо засвоювати старих історичних ідейних традицій, ми хочемо взяти минуле, стару культуру, ми хочемо це оплодотворити нашими пролетарськими співвідносинами, взяти за знаряддя для нашої творчої пролетарської діяльності, а не зв’язати пролетаріат старими традиціями».

Студійці театру «Березіль». Лесь Курбас сидить другим зліва
Студійці театру «Березіль». Лесь Курбас сидить другим зліва

Звинувачення у націоналізмі звучать також і в контексті вистав, показаних «Березолем». Рецензенти критикують митця не за хиби постановки чи погано підібраних акторів – навпаки підкреслюють цікаві драматургічні засоби та експериментальні підходи, які, втім, тьмяніють через «аполітичність». Так, парадоксально, але разом із націоналізмом Курбасу інкримінують й аполітичність. «Аполітичний “Березіль”? “Березіль”, що один з перших заявив на Україні про політичність театру і кожна його постава є свідомий політичний акт?» – говорить режисер. А вже в наступному виступі різко висловиться про принципове ставлення театру до перекладних творів, акцентуючи на тому, що ніколи не давав російських п’єс, наче забиваючи іще один цвях у свою домовину.

Не менш «злочинно» звучать і тезиси Курбаса про русифікацію країни, або ж, іншими словами, про справжній стан речей – лише формальну ефективність політики українізації. Йдеться зокрема про несприйняття критиками і глядачем таких вистав М. Куліша як «Народний Малахій» і «Мина Мазайло». На думку режисера, робітнича маса не розуміє й не хоче розуміти представлені образи, оскільки більшість населення досі перебуває в інерції столітнього русифікаторського процесу. «Вони не почувають, яка глибока національна риса в ньому, яке коріння може історик літератури відшукати для нього в письменах наших старих письменників, клясиків і романтиків і т. д., якого коріння можна відшукати ще і в політиці тих кляс, що колись керували нашою нацією»

На це висловлення гостро реагує В. Сухино-Хоменко: «Заявляти, що у нас продовжується русифікація – це, знаєте, товариші, або бути дійсно сліпою людиною, або бути людиною, у якої щире національне почуття переростає в націоналістичне почуття».

Іще одна ідея, з якою не погоджується більшість учасників диспуту, стосується заангажованості мистецтва. Курбас виступає проти того, щоб перетворити театр на підручник із вивчення більшовицьких лозунгів: «Що було добре кілька років тому, зараз, коли перед нами стоїть потреба культурної революції, стоїть поглиблення роботи, а не агітація, стоїть пропаганда, нам треба давати п’єси таким чином, щоб примушувати глядача думати, прощупувати, вносити в своє життя те, що він бачить в театрі».

Таке спрощення, зведення усіх кольорів світу до лише білого і чорного, на думку драматурга, є небезпечною, веде до примітивізації глядача, до оглупіння мас. Завданням ж театру мала б стати демонстрація усіх можливих образів, не лише чітко позитивних чи чітко негативних. Тільки так можна навчити людину ставитись до всього аналітично… та чи потрібно було це партії? Ні, примітивні агітки були для них набагато вигіднішими.

На жаль, із конфлікт продовжував розвиватися й після закінчення театрального диспуту; фактично сходив лавиною до перших пострілів розстріляного відродження. На пленумі художньо-політичної ради при Управлінні мистецтв НКО, «Березіль» та особисто Курбаса почули у свій адрес іще більше критики, дарма що порядок денний передбачав розгляд репертуару наступного сезону. Директор Одеської держдрами С. Шраменко, І. Кулик, Я. Савченко, і окремі представники літературного об’єднання «Нова Ґенерація» з бажанням іще більше зацькувати драматурга створили літературно-театральне об’єднання, основною метою якого стала боротьба з так званим «курбасизмом». «Будемо боротися з курбасизмом, поки курбасизм не стане позитивним явищем в нашому радянському житті».

Свій виступ на зібранні 1929 року Л. Курбас починав словами про те, що театральні диспути «конкретних наслідків ніколи не мали». Не відомо, чи згадував він про свою…що – наївність? Хоробрість? – стоячи перед дулом рушниці в урочищі Сандармох. Одна із небагатьох речей, в якій драматург виявився неправим. Наслідки мистецьких диспутів мали трагічні наслідки не тільки для нього, а й для сотень молодих ентузіастів, що бажали процвітанню своєї країни.

Десятиліття під гаслом українізації у порівнянні із майбутньою епохою терору дійсно видавалося пряником. Який, на жаль, виявився анітрохи не безпечнішим чи милосерднішим за батіг. Який, власне, до цього батога й привів. Учасники театрального диспуту, так само як і учасники літературної дискусії й інші культурні діячі із яскравою громадянською позицією, закінчили своє життя за однакових умов. Надто рано, надто далеко і надто жорстоко. Адже впровадивши політику українізації, партія недооцінила силу культури, силу слова. І в майбутньому вирішила, що краще вже переоцінити, ніж втратити контроль над територіями. Бо хто знає, як склалась би наша історія, якби це десятиліття мистецьких шукань протривало довше.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 голосів)

Також буде цікаво: