Ховатися чи Жити: щоденна персональна війна Найактуальніше Суспільство 

Ховатися чи Жити: щоденна персональна війна

Не можна думати ні про що, втрачається відчуття реальності, і все навколо пробуджує тригери, що були заховані глибоко всередині, – це лише мала частина того, що переживає людина з посттравматичним стресовим розладом. Поняття ПТСР з’явилось завдяки роботі об’єднання американських ветеранів війн. Через це ПТСР деякий час вважали проблемою людей, які не просто бачили війну, але й брали участь у ній. Проте зіштовхнутися з ПТСР можливо через будь-яку травмуючу подію: аварію, зґвалтування, насилля, полон, сексуальне рабство, дитячі травми. Дуже часто люди з посттравматичним стресом відчувають страх, агресію. Будь-що може пробудити тригери. Як стресовий розлад впливає на повсякденне життя, нам розкажуть чотири герої.

 

Ганна, 35 років, м. Харків –

«Але я все ще прокидаюсь зі страхом того, що знов опинюсь там. Я боюсь залишатись на самоті, я боюсь підвалів і маленьких кімнат…»

Джерело зображення: pixabay.com

Я люблю подорожувати, все життя цим займаюсь. Була в Європі, в Азії, в Америці, на Близькому Сході. І Боже, як я люблю нові знайомства, в мене на фейсбуці близько 3-х тисяч знайомих зі всього світу. Я завжди подорожувала одна, бо так зручніше, ти сама за себе відповідаєш, сама собі вигадуєш маршрут екскурсії. І ніколи зі мною нічого страшного не траплялось. Звісно, я читала дуже багато розповідей про вбивства, зґвалтування туристів, але це все обходило мене, і я раділа життю. Та знаєте, я більше не подорожую. Я навіть з міста боюсь виїхати. Я більше не заходжу до фейсбуку, я спілкуюсь тільки з родиною і давніми друзями.

Це сталось 5 років тому, коли я вирішила поїхати до Еміратів. Подруги мене відмовляли, бо це страшна країна зі страшними традиціями. Та я ж, молода й дурна не слухала їх, бо що зі мною могло трапитись? Я наче завжди була обережна. Та й мала талант розпізнавати добрих людей, які не хотіли тобі зробити нічого дурного. Підвела мене моя інтуїція. Прилетіла я туди, називати місто я не буду, якщо дозволите. Я хочу обійти всі реальні термінології, бо мене знову накриє. Використовую тактику відсторонення. Отож, коли я прибула до міста, то зупинилась в невеликому хостелі, як зазвичай. Мала я там бути 4 дні, а потім летіти додому, бо у сестри День народження.

Отож, два дні все було як завжди: я їздила по місцевості, фотографувала пам’ятки культури, намагалась спілкуватися з місцевими жителями, але жінки завжди відводили очі, постійно озиралися і швидко йшли. Чоловіки ж навпаки, зупиняли, намагались доторкнутися до мене, то вже я від них тікала. І от, під час того, як один араб дуже настирно до мене говорив, з’явився інший, який мене врятував. Так ми з ним і познайомились. Щоб віддячити, я запросила його до кафе, де ми б мали поговорити про культуру, місто та й таке щось в принципі.

Він здався мені спокійним і інтелігентним, то я ще подумала про тупі стереотипи, які не завжди є правдивими. Отже ми зустрілись, чудово посиділи, трохи випили вина, але то до страви йшло. Моєю великою помилкою стало те, що я відійшла до туалету і певно тоді він мені щось підмішав. Випила вино, зрозуміла, що мені сперло дихання, стало душно. Він помітив то, почав хвилюватись і запропонував мені провести до хостелу, ну я й погодилась. Я дуже погано пам’ятаю дорогу, скоріше навіть не пам’ятаю її: чи то він мене на авто відвіз, чи може то був хтось інший. Я не знаю. А, до речі, з собою я мала всі свої речі, бо вже виселилась із хостелу. Я щось не подумала на той момент, чого він мене туди, де я вже не живу. Та й бог з ним, все одно то мене б не врятувало.

Я прокинулась в якомусь підвалі, на старому ліжку. Біля мене стояло відро і пляшка води. Наче в дешевому фільмі, знаєте. Горіла одна лампочка, нікого більше не було. На мені майже не було одягу, проте всі речі лежали в цій коморі. Я ж не мала дитина, відчула одразу, що мене зґвалтували. На тілі була купа синців, статеві органи просто палали і я не знала що мені робити. Я почала панікувати, плакати, кричати. Я постійно звала маму, не знаю чого, але в той момент так мені хотілось. Я не знаю скільки я там пробула, але весь цей час навкруги було тихо, ніхто до мене не заходив, я не чула нічого. Тому, я все таки вирішила спробувати вийти. Швидко вдягла одяг, взяла рюкзак і тихо підійшла до дверей. Вони не були зачиненими, що мене дуже здивувало. Я опинилась в якомусь старому домі, де нікого не було. Знаєте що дивно? Він знаходився неподалік від того кафе, де ми були. Тому я знала куди треба йти.

В кафе мені нічим не захотіли допомагати, вони просто вигнали мене на вулицю, а власник чи хто він там, ще й вдарив мене по обличчю. Я плакала, сильно плакала, але якось дісталась до аеропорту. Як не дивно, все мої гроші й документи були зі мною, їх не викрали. Я купила білет додому. І все, це була остання моя подорож. Я більше не хочу нікуди їхати. Я не ходжу в кафе, не купую їжу, яка відкрита. Я не довіряю людям, не довіряю поліції. Я сама за себе. Моя краща подруга була єдиною, хто знав, що зі мною трапилось і чому я так змінилась. Її чоловік працює психологом, тому він допомагає мені прийняти ситуацію. Але я все ще прокидаюсь зі страхом того, що знов опинюсь там. Я боюсь залишатись на самоті, я боюсь підвалів і маленьких кімнат. Мій ПТСР проявляється дуже часто, і я відчуваю, що мені нелегко з цим впоратись.

 

Юлія, 20 років, м. Вороніж –

«Я в кожному чоловіку бачу загрозу, мені здається, що всі вони хочуть вбити мене…»

Джерело зображення: pixabay.com

У лютому в мене виявили онкологію. Після першого курсу хіміотерапії я втратила все своє волосся. Це сталось так швидко, наче за один день. Я просто прокинулась зранку і побачила, що на подушці залишилась купа волосся, далі, при будь-якій моїй дії воно просто падало. Від будь якого доторку, найменшого подиху вітру. Це тяжко, я досі не можу це усвідомити. Але ось, нещодавно я повністю закінчила курс лікування, і моє волосся відросло приблизно на 3- 4 см. Я й до цього не любила себе, а зараз я дивлюсь у дзеркало і бачу якесь недолуге опудало. Знаєте, я просто якось зайшла в інтернет, почитала кілька десятків статей на тему «як полюбити й прийняти себе» і вирішила, а чому б і ні? Я намагаюся подивитись на свою зовнішність під іншим кутом, я дарую любов оточуючим і собі, в першу чергу. Я дуже хочу просто бути коханою. Але, як виявилось, якщо ти не гарна гаряча штучка, то нікому ти не потрібна. Хлопці не готові зустрічатися з тобою.

Так трапилось, що я феміністка, і ви знаєте всі ті стереотипи про нас. Чоловіки писали, що я звичайна тупа феміністка, яка ненавидить всіх індивідуумів чоловічого полу, але саме вони ж і виливали на мене купу лайна.

Як я і казала, я просто хотіла бути коханою, тому і вирішила створити собі сторінку на Badoo. Якби я знала, до чого це призведе, то ніколи б не створювала її… Так, я завантажила туди декілька своїх фотографій до хвороби, де маю довге волосся, і після неї, де волосся вже нема. І буквально кожен думає, що то його святий обов’язок написати мені що я «фемінобл***», «мужлан», що волосся додають мені шарму і я тупа, бо зістригла їх.

Деякі повертались, щоб знов написати, яка я огидна. Я не хочу породжувати обманливі очікування і завантажувати туди тільки фото до хвороби. Який у цьому сенс? Я не витримала все це лайно і невдовзі видалила додаток. Та на цьому все не закінчилось. Я не знаю як, але дехто знайшов мій номер телефону. І тепер я постійно отримую дзвінки з погрозами і обіцянками розквитатися зі мною. Я думала, що то звичайний інтернет-герой, але він знає мою адресу, він обіцяв прийти й вбити мене. Поліція не хотіла приймати мою заяву, бо бачте, немає вбивства – немає злочину.

Я не можу спокійно спати, я боюсь перебувати на самоті вдома, мені в магазин страшно вийти. Я ходжу до спеціаліста, і він поставив мені діагноз ПТСР. Я в кожному чоловіку бачу загрозу, мені здається, що всі вони хочуть вбити мене. Психолог каже, що я зможу подолати цей розлад, він справді мені допомагає. Можливо, колись я перестану бачити у всіх загрозу і знайду своє кохання. Але не зараз, бо зараз я знову зачинила двері на три замки, завела велику собаку і майже не сплю.

 

Андрій, 23 роки, м. Дніпро –

«Ось так тебе в один момент просто хочуть від*****ти, просто, за те, що ти виходиш за межі їхнього розуміння світу»

Джерело зображення: pixabay.com

Ось зараз стала популярною теза, що людина, у більш зрілому віці робить вибір, ким йому бути: «геєм» чи «натуралом». Розумію, як це смішно звучить для людей, які не дуже дотичні до теми, та в яких IQ хоча б двозначний. Але мені ось взагалі не смішно.

Народитися геєм в нашому суспільстві це трохи виклик. Я от не знаю, як там в людей, які живуть західніше, бо ментальність трохи інша, молодь стає більш толерантною. А от у нас тут все точно складно. От максимально складно.

Ну, я не обирав, ким мені стати. Ще років в 12 дивився на хлопців і думав «О, класно виглядаєш». Дівчата навпаки не цікавили, хоча і з ними проблем не було в плані спілкування. Є такий стереотип, що дівчина буде більш охоче спілкуватися з хлопцем, якщо дізнається, що він гей. Однак, зі мною спілкувалися і коли не знали того. От просто мені подобаються хлопці, от і все. Весь секрет.

Чому ж в мене ПТСР? А причина проста. З самого дитинства я чув, як це ненормально, про необхідність продовжити рід, і так далі. Ну і якось це для мене було певною догмою. А тут, я підліток, мені 15, я розумію, що ось я більше хочу поцілувати свого кращого друга, аніж «першу красотку у всій школі», і тут понесло. Ну це і неприйняття себе, і бажання взагалі «випилитися», і страх того, що я неправильний, і тепер мене зненавидять рідні.

Ці стадії я перейшов, рідні поставилися до цього більш менш адекватно, від мене не відмовилися, а й досі зі мною говорять. Лише батько ставиться до цього скептично, не дуже сприймає і досі, певний час зі мною не говорив, але після «випадку» його наче переклинило. Сестрі навіть хлопців допомагаю обирати. Але, якби я жив лише у колі своєї родини, то було б і добре. Але ось тобі вже 18-19, ти хочеш собі знайти хлопця, знайти однодумця, того, з ким можна розділити всі свої погляди і проблеми, та хто тебе точно зрозуміє. І я зареєструвався в «тіндері».

Ну спочатку класика, мені писали, що знайдуть, переламають ноги, бла-бла-бла. Ну, я до цих погроз вже мінімально серйозно ставився, тому що скільки їх не було, але був цілий. А потім і почав знаходити однодумців, було весело, все таке, але час йшов, ми розходилися, шукав собі нового хлопця. І натрапив на анкету так званого «Антона». Ось якщо я гей, то це пі***ас справжній. Домовилися з ним побачитись, прийшов. А замість «Антона» п’ять горил. Отримав таких пі****ей, що думав подохну. Зламали ребро, ключицю, зубів трохи вибили, руку віддавили (навіть зараз є незначні проблеми з моторикою пальців). Лежав в лікарні, звісно заяву написав. Спочатку мєнти навіть не хотіли ту заяву брати. Бо сам нарвався. Один, скотина, взагалі в коридорі ржав, що добивати треба було, так би їм клопотів менше. Але тут мій батько, який до того моменту зі мною майже і не говорив, ввірвався в лікарню, почав там всіх крити «трёхэтажным матом». Сказати, що я ох**л – це нічого не сказати. Ну мєнти почали рухатися, одного знайшли. Ой, потім його мамуля бігала, спочатку благала заяву забрати, а потім казала, що краще б прирізали мене. Ну заяву звісно не забрав. Я цьому виродку життя поламав знатно.

Але тепер мені страшно вийти з дому. Я боюсь, що мене будуть його дружки чекати, що мене будуть інші чекати, що я захочу познайомитись з кимось, а знову отримаю переломи та вибиті зуби. Я вже так не можу. До психолога в нас ходити – це маячня. Або вони приватні, та за один сеанс беруть стільки, скільки я за рік не заробляю, або ж державні, яким все по**й, їм лиш би ти скоріше звалив. І ось так я тепер і живу. Ходжу, озираюсь, навіть в магазин вдягаю якісь там окуляри, капюшон, бороду трохи відпустив, щоб якщо що не впізнали. Активності в соціальних мережах мінімум, щоб не дай боже не дізналися, як я зараз виглядаю. Так і переживаю все це. Друзі звісно лишилися, все ще гуляємо, все добре, однак не дай боже якусь спільну фотку, або відео, бо точно подивиться один з тих муд**ів профіль, дізнається що то я, і все, хана мені.

Ось таке в мене тепер життя.

 

Тетяна, 28 років, м. Одеса –

«Чи могла я в дитинстві подумати, які наслідки мій тато залишить мені? Ні. Чи хотіла я всіх цих наслідків?..»

Джерело зображення: pixabay.com

Ну, дитинство в мене було більш менш спокійним. Я маю на увазі зовсім раннє дитинство, коли ти ще ходиш в садок, всяке таке. Ну, а потім все пішло по певному причинному місцю, то тепер я не впевнена, що зможу соціалізуватись.

Коли мені було 6, або 7, батько почав пити, як не в себе. Може робота, може взагалі був не щасливим, може просто дозволив відкритися тому, що давно в ньому сиділо. Ну а де алкоголь, там і починається справжній цирк. Спочатку це просто якісь скандали з мамою, потім заходив до кімнати, плакав, вибачався переді мною. А потім вже почав бити маму. А потім і мене. Лупцював за все, що хотів, та за все, що можна. Спочатку це був ремінь, а потім вже і кулаки. Двійка в школі – удар в печінку. Трохи пізніше прийшла додому – удар по голові. Неправильно мию посуд (досі не розумію, що він мав на увазі) – копняка такого, що буквально не можеш сидіти декілька днів. Так продовжувалося дуже довго.

Звісно, я почала бачити у всіх чоловіках подібне, розуміла, що це не правильно, що це мій батько такий, інші будуть людьми, але все одно. Закінчила школу, ні з ким майже не розмовляла. Та ніхто і не намагався, бо я ж «донька алкоголіка», «магніт для пі****ей», «неблагополучна шмара» і так далі. Ну а далі універ в іншому місті, з батьком на контакт не йшла, мама від нього взагалі вже пішла.

В універі я знайшла хлопця. Дуже добрий був, веселий, красивий, смішний. І він нічого поганого і не робив. Так, в нього були свої погляди і принципи. На той час, я сильно страждала від втрати ваги, через стрес, постійні нападки від однолітків, що «жирна», та й інше. Хлопець тоді робив все, щоб відновити мій стан, щоб я не хворіла і тому подібне. І я розумію, що мотиви благі, я розумію, що реалізація адекватна. Але я не могла сприймати, що чоловік мені каже щось робити, що намагається силком (не фізично, а морально) мене нагодувати. Але в мене одразу істерика, сльози, крики, я на нього починала кидатися, кусати, шкрябати. Кульмінацією було те, що кинулась на нього, вхопивши кухонний ніж, та навіть трохи руку йому поранила, не критично. Ось тоді він мене і послав на**й, та пішов. І я не можу його звинуватити зараз. Однак розумію, що якби я, зі своїм нинішнім багажем знань опинилася в той відрізок часу з ним, все повторилося б. Я не могла дозволити чоловікові брати наді мною якийсь контроль, навіть такий мінімальний.

Паралельно була робота. Невеличка фірма, повага, все таке. І був начальник в нас. Чоловік. Ну, логічно, що він – начальник. Він має керувати, вносити правки в мої роботи, говорити побажання, говорити, чи погано зроблена робота, чи ні. Він і говорив. Він робив все делікатно, але знову. Чоловік наді мною – я почуваю загрозу. Теж скандали, теж сльози, крики. Ну працювала я так рік, колеги зі мною зовсім не контактували, окрім робочих питань. І я їх розумію, тому що, об’єктивно, моя поведінка неадекватна. Ну а тут начальник отримав від мене кулаком в обличчя, розбила йому носа. І той спокійний, делікатний та веселий чоловік просто наповнився злістю. Ну та й крикнув, щоб йшла я в пи**у, та ніколи не з’являлася на порозі фірми знову. Ну і логічно, що крик, чоловік, злий, емоції на максимумі. В мене істерика, я падаю на підлогу, мене хтось намагається заспокоїти, а я у відповідь ногами махаю та ору «відійдіть від мене». Жах та й тільки.

Ось так ПТСР в мене і проявляється. Чи хотіла я його лікувати? Та звісно. Ви не уявляєте, як це соромно, поводити себе так. От просто уявіть, що ви працюєте в фірмі, у вас невеличкий та дружній колектив, гарний начальник, все добре та райдужно. Тут приходить якась дівчина, трохи закрита, трохи замкнута. Ви там з нею про щось говорите, а вона або мовчить, або мугикає щось у відповідь. А потім починає себе неадекватно поводити. От істерики, крики, падіння на підлогу. Чи не почували б ви якийсь сором за цю людину? Ставилися б до неї добре? Ні. І я це розумію.

Але ну що взяти. Приватний психолог – дорого. На мою думку, кваліфіковані психологи максимально необхідні, щоб дати можливість жити як людина. А вони дорогі. А державні… Ну а що з них взяти? Я ось ходила до одного, розповідала йому все, він мені там якось шаблонно відповідав, що «я дуже радий, що у вас є прогрес, що ви одужуєте». Байдужість тотальна. На одному сеансі він просто сидів і втикав в телефон. От і все.

Батько вже помер, я сиджу на шиї в матері, на роботу я не можу влаштуватись від слова зовсім. Кваліфікації в мене якоїсь необхідної нема, бо в універі, логічно, багато викладачів не стали терпіти таку ось х*ню. А піти касиром… Ну так, ну так. Мені якийсь чоловік скаже «Пакет», а я в нього жбурну чимось та почну ридати.

Як з цим жити я не знаю, але я намагаюся щось придумати та працюю більше на фрілансі. Так хоч можна на психолога накопити.

Ось така от х*ня.

Над матеріалом працювали
Ольга Мунтян і Дмитро Мирошниченко

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: