Місто-привид або трагедія, що нас змінила Найактуальніше Суспільство 

Місто-привид або трагедія, що нас змінила

Вона забрала величезну кількість життів, занапастила долю тих, хто мав будувати майбутнє, перевернула історію з ніг на голову. А її наслідки переслідують нас уже 34 роки. Вона – це аварія на Чорнобильській АЕС.

Тут немає людей, але присутня жахлива історія. Тут завмерло життя, а клаптики цивілізації поступово поглинає природа. Тут немає світла, тут зупинився час. Ні, це не покинуте поселення у Джунглях. Це Україна, Київська область, місто Прип’ять.

Сучасна панорама Прип’яті
Сучасна панорама Прип’яті. Фото Ліни Гадач

Жахливу ніч з 25 на 26 квітня, що змінила долю кількох мільйонів людей, українці згадують з болем у серці, співчувають постраждалим, вшановують хвилиною пам’яті загиблих і моляться за здоров’я теперішнього покоління.

Саме в 1986 році Україну сколихнула найбільша техногенна катастрофа: на Чорнобильській АЕС внаслідок перегріву реактора стався вибух, який призвів до інтенсивних викидів радіоактивних елементів. Пожежу ліквідовували понад п’ять годин, однак від смертельних наслідків це не врятувало: приблизно 600 тисяч людей отримали серйозні дози опромінення. А радіоактивна хмара накрила не лише Україну, Білорусь та Росію, а й усю Євразію.

За різними архівними даними, загинуло від 4 000 до 10 000 осіб. З них понад 70 тисяч отримали інвалідність. Під радіоактивне випромінювання внаслідок вибуху у Чорнобилі потрапило 1,9 млн людей в Україні.

«Вранці першого травня, коли вся країна святкувала, ми їхали в Чорнобиль. У ті дні основна маса людей, та й ми в тому числі, мало собі уявляли весь масштаб біди, яка обвалилася на нашу країну, та й на весь світ. Ми їхали як на звичайні збори. Думали – відпочинемо від своїх заводів, від звичайної роботи. Але поступово до нас почав доходити весь жах події. Хоча всю правду нам ніхто не говорив», – розповідає ліквідатор аварії, Валерій Білецький.

Валерій Білецький
Валерій Білецький. Фото з домашнього архіву

Уряд СРСР намагався всілякими способами приховати від українців та всього світу масштаби аварії: ЗМІ не повідомляли про вибух, по телебаченню, як завжди, транслювали «Лебедине озеро», а першого травня люди вийшли на демонстрацію у Києві, навіть не підозрюючи про те, що зовсім поруч смертельна небезпека.

«Тоді запам’ятався такий епізод. Ми вчотирьох грали в доміно. Я дивлюся на сусіда, а в нього лице міняється: то жовте, то позеленіє. Тоді він різко підводиться й починає блювати. Видно, отримав велику дозу опромінення. Що робити? Я кричу своєму другові: «Вітьок, заводь машину! Їдемо в лікарню в Іванков». Хтось іде з пляшкою води, я на ходу в нього вириваю її з рук, стрибнули у машину й поперли. Опроміненому стає гірше й гірше. Я його заспокоюю та весь час відпоюю водою. Хто його знає, що робити? Дорогою зустріли «швидку допомогу», але вона везла на Київ тяжко хворих і нічим нам не могла допомогти. Здали ми його в Іванкові в лікарню. Поміряли в нього радіацію – висока. Він тільки прийшов зі зміни. А міряли ДП-5А печінку, щитоподібну залозу й ноги. Лікарі наказали: «Швидко роздягайся». Попросив у лікарів виміряти й мій рівень радіації, а вона така ж сама! Мені казали в 1990 р. на медкомісії, що ти вижив завдяки своєму дитинству: весь час бігав босяка, спортом займався, в хокей і футбол грав – оце загартування в дитинстві й дало міцне здоров’я. Роздягти ми його роздягли, а одягти нема в що. Я швиденько поїхав на нашу базу в Іванкові. А там якраз приїхала автокрамниця, всі ходять п’яні, кругом пре «Тройняком». Я потайки заліз у намет, де зберігалося спорядження. Відкрив у шатрі задній клапан і набрав одягу для хворого товариша та й для себе. Обоє переодяглися. Де він після того дівся, я не знаю, але більше його ніхто з наших не бачив», – Микола Фесенко, ліквідатор аварії на ЧАЕС, у цей час працював вчителем трудового навчання.

Микола Фесенко (на фото праворуч)
Микола Фесенко (на фото праворуч). Фото з домашнього архіву

Та цього разу втоптати катастрофу в архіви під позначкою «совершенно секретно» не вдалося. Вже наступного дня після трагедії у Швеції помітили аномальне підвищення рівня радіації. А згодом з’ясували, що радіаційна хвиля суне з України.

Під тиском міжнародної спільноти перше офіційне звернення СРСР про катастрофу зробили аж 28 квітня. Але про те, що аварія спричинила масштабні проблеми й загрожує життю громадян, – не повідомили.

«Все було добре, поки я не захворіла. У селищі Вільче дітей вивезли й матусь вагітних. Повним ходом почали робити аборти вагітним жінкам. Мій чоловік відмовився від цього, ми навіть і не думали про це! Ми … Ну, як сказати, ми не думали про наслідки, що може бути. Ось зараз би я, звичайно, засумнівалася, правильно я вчинила чи неправильно, я не знаю. Але, напевно, дуже правильно, тому що у мене дві чудові дочки.

Доньки Тетяни Семенчук
Доньки Тетяни Семенчук. Фото з домашнього архіву

Тоді я простудилась. І моя мама побігла в амбулаторію. Прибігла, а лікар каже: «Для кого ліки?» Мама каже: «Тані». А ця: «Якій Тані?» – «Моїй Тані». «Так вона ж вагітна», – каже. – «Так, вагітна. Треба такі, щоб можна вагітним приймати». І тут почався галас! Всі почали лаяти маму: «Ви що собі думаєте? Всіх повивозили, всіх абортують, а ви ось тут збираєтеся ліками лікувати?» Кажуть: «Щоб ми завтра її не бачили тут! Ви уявляєте, що тут робиться?» – Тетяна Семенчук, кондитер, жителька селища Вільче.

Тетяна Семенчук
Тетяна Семенчук. Фото з домашнього архіву

За рішенням уряду та ЦК партії затримали й евакуацію населення, яка була запланована на 26 квітня. Однак розпочали процес через день. Станом на 28 квітня із Прип’яті відселили понад 46 тисяч людей. А до 6 травня евакуювали все населення 30-кілометрової зони.

«Коли ми вже під’їжджали ближче до Чорнобильської зони, ми побачили навкруги повно військових. І дуже було страшно, коли почав накрапати дощ, такий неприємний. І все просто неба: іграшки розкидані, речі, килими. Особливо моторошно було, коли проїжджали пусті села. У мене досі перед очима висять дитячі колготки на мотузках, гойдаються туди-сюди. А навкруги – нікого. Аж серце стискалося від болю: речі висять, іграшки лежать, а сміху дитячого не чутно», – Марія Іванова, ліквідатор аварії на ЧАЕС.

В одному з колишніх дитячих садочків Прип’яті
В одному з колишніх дитячих садочків Прип’яті. Фото Ліни Гадач

Хто б міг подумати, що безвідповідальність верхівки влади, може призвести до таких наслідків. Сьогодні ти ще можеш насолоджуватись затишком у своїй домівці, хвилюватись побутовими проблемами, а завтра ти назавжди залишиш усе своє чесно придбане майно, яким пізніше скористаються мародери, і більше не повернешся у рідне місто.

«Перед аварією ми отримали квартиру, повністю облаштували, а коли покидали її нічого з собою не взяли. У чому вийшли, в тому і пішли. Без речей, валіз і дорогоцінностей, лише документи. Так просто, без зайвих слів, покинули Прип’ять», – ділиться своїми спогадами Тетяна Супрун.

Через кілька років сюди приїжджатимуть люди, але лише для того, щоб відчути адреналін, подивитись на радянське минуле і зробити фотознімки на згадку.

Покинуті дитячі атракціони Прип’яті
Покинуті дитячі атракціони Прип’яті. Фото Ліни Гадач
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: