Білий цвіт Чорнобиля

Чорнобиль… Навіть у серці луною віддається вигоріле радіонуклідами життя цього чарівного містечка, яке обірвалося 26 квітня 1986 року. Хоча чому ж обірвалося? Адже зона живе, лише поділилася на дві частини: Чорнобиль – людям, а Прип’яттю володіє природа. А десь там у паралельній реальності в цьому куточку вічно панує весна…

Ліквідатор аварії на ЧАЕС, житель с. Луговики, мій дід Буряк Микола Петрович погодився на інтерв’ю до 34-ї річниці аварії на ЧАЕС. Він один із тих людей, які не покинули рідний край і, не зважаючи ні на що, лишилися тут жити.

– Яким Вам запам’ятався день Чорнобильської катастрофи?

– 1986-го року весною, а весна була рання й тепла, зранку я приїхав на роботу, і вже ходили чутки, що у Прип’яті сталася пожежа – не аварія, а пожежа. До цього всі віднеслися спокійно: пожежа є пожежа – загасять. І десь о десятій вечора телефонує голова колгоспу і каже, що вогонь загасити не вдається – буде евакуація людей із міста Прип’ять. І надійшла інформація, що людей привезуть до нас, і їх треба тут розмістити. Привезли аж наступного дня, 27-го квітня: хто на день лишився, хто на два. Але пам’ятаю таке, що в нас вдома було крісло і один із прип’ятчан у ньому посидів, то довелось те крісельце викинуть – фонило від радіації.

Але з часом стали і місцеві, не прип’ятські, розбігатися хто куди міг. Спочатку поїхали ті, в кого були діти, а потім і інші тікали, може, в когось родичі були, то до них… Одночасно аварія починає набирати обертів, і, пам’ятаю, нам видали десь у червні індивідуальні накопичувачі радіації. З вигляду воно було схоже на ручку – така невеличка продовгувата трубочка із дірочкою і якоюсь пластинкою, але ми не знали, що це таке й як ним користуватися, а, може, і той, хто видавав, і сам не знав. Ну, і люди стали дивитися в цю дірочку прямо на небо, видно думали, що там щось побачать… Роздавали і йодовані таблетки…

Потім обстановка ускладнюється, індивідуальний транспорт всі поставили в гаражі, бо допускали тільки службові машини. На дорогах поставили міліцію, для контролю. Але умудрялися вночі їздить: для того, щоб потрапити в Київ, треба було проїхати замість ста кілометрів – триста, були об’їзні дороги… І пам’ятаю, що якось до голови колгоспу прийшли жінки, це десь червень був, і попросили з’їздити в Прип’ять, щоб забрати речі з дому. Ну, так, видно, допекли, що той погодився і відправив мене разом із тими жінками. А для того, щоб попасти в зону, треба було зробити перепустку – для службової машини це не проблема: якщо раз ти кажеш з’їздити – разовий, а в основному давали на місяць. Ну це ще як такої зони не було, тоді ще навіть тридцятикілометрову не ввели. Прип’ять на той час ще не опустіла, на вулиці і цивільні ходили, і військові.

Привіз я цих жінок – порозбрідались вони по своїх домівках. А потім дивлюсь: одна килим тягла, друга – щось із одягу – нагрузили мені машину по самий дах – їхати важко було. То я, як переїжджав через залізничну станцію Вільча, зачепив трубою чи за рельси, чи що, то трубу відірвало – так напхали всього. На обочину я з’їхати не можу, бо вона була залита рідким каучуком, тож доводилось би ставати на ту коричневу плівку. Зупинився прямо на дорозі. Збираюсь лізти під машину, а тут до мене підходить водій, видно побачив, що я хочу зробить, та й каже: «Я б на твоєму місці туди б не ліз, бо там же й лишишся. Ото як їхав, так і їдь собі далі». Ну що ж робити, так я з тою відірваною трубою й поїхав…

Тим часом ситуація із станцією погіршувалася, Прип’ять заселили військові і міліція, залучили навіть спеціалістів з інших атомних, але ніхто не знав, чого їде й чому. Та ми й самі не знали, що це таке. Тієї радіації ж не видно. Але як десь близько до зони, то тоді вже відчуваєш, що нудить, очі болять і в горлі дере – і це треба було побути якихось 10-20 хвилин у зоні. Але на це ніхто не звертав уваги. Бо я ще пам’ятаю, як до нас приїжджав концерт, який очолювала Алла Пугачова – все так було безпечно. Там ще й Гнатюк виступав, оцей, що «Барабан» співав. Він, по-моєму, у 86-му перший раз його й заспівав. Ну, люди так безпечно до всього ставилися, що були ладні поміняти своє здоров’я на концерт із Пугачовою. Та я й сам нічого ще тоді не знав – сидів слухав… Правда вже багато людей вимерло. Ті, що були далі від станції, років 10–15 прожили та й померли. А ті, що на дах лазили, і року не протягли.

Ще пам’ятаю говорили, що в той час треба пити спиртне. Ну, хто горілку пив, а хто вино – міліція на це не звертала увагу. Немає різниці, який ти там їдеш, аби їхав, а якщо йшов, то аби не впав…

– Розкажіть щось про себе, про свою родину.

– А я якраз із цього й хотів почати… Звуть мене Буряк Микола Петрович, 1952 року народження. У той час працював я спочатку кіномеханіком – кіно крутив у Поліському кінотеатрі, там із бабою твоєю познайомився [Буряк (Мацапура) Олена Михайлівна – автор], а потім працював водієм – возив голову колгоспу. А коли сталася аварія, то я бабу разом із твоїм батьком [Буряк Ігор Миколайович] і дядьком [Буряк Роман Миколайович] відвіз у Золотоношу, подалі звідси, а сам тут уже лишився… Та й тоді ж виселяли, то могли половину села виселить, а половину лишити – це вже хто як підпадав. От Діброва, там мешканець міг сидіти і дивитися на пусту хату свого сусіда – отак-от було: частина попала в зону, а інші лишилися.

Та й поїхати нікуди не можна було: свою машину доводилося везти чи не в Прип’ять на відстій. То там видно, що з однієї сторони реактор димиться, а з іншої робітники стоять, як пам’ятники, щоб твою машину прийняти. До Києва не можна було виїхати – машина фонить, а її ж ніяк не обмиєш. не змивається радіація. Та й тоді, навіть якщо ти по Прип’яті ходиш, то ніхто не питав у тебе, чого ти тут шастаєш – ніякого захисту. Та й я, якщо порахувати, то там свого часу був більше 30-ти днів…

Та й потім усе збилось, бо спочатку тобі видавали документи на машину – яку віддав, таку й отримав, а вже потім було, що віддав «Запорожця», а взамін видали «Жигулі». Було навіть, що хтось радів, що віддав таку машину, а отримав таку. І було таке, що отут у нас на стадіоні кучкували оці машини на відстій, а в школі жила міліція. Страшний час був. Школу тоді вони перетворили в готель, ліжок понавозили. Та от я розказував, що в мене труба відпала, то в мене був знайомий майор, який дозволив зняти трубу з РАФа, який стояв на стадіоні – багато там було машин, де вони їх набрали – хто знає? А тоді міліції взагалі було дуже багато: де є перехрестя – всюди стояла міліція.

Пам’ятаю, ось ця дорога на Овруч, то там на перехресті сидів дідок на стільці. Видно, вже до пенсії лишалось небагато, то й видали йому табуреточку, і він на ній посиджував, машини пропускав. Дороги ж перекрили, бо їздили міксери – саркофаг будували. А раз їхав один, та й у Здвиж як булькнув, то вже не пам’ятаю, чи його звідти дістали – такий рух був. Та й шофери ж їздили напідпитку – правда чи не правда про спиртне було – це теж сказати важко.

Сама ж атомна недалеко була. Це вона тільки називалась Чорнобильською через те, що Чорнобиль – найближчий населений пункт був, а так, то Прип’ять уже потім виникла. Місто побудувалося навколо атомної, і всі молоді сім’ї були, старих людей майже не було, може, хто з батьками приїхав.

Із часом побудували станцію дезактивації, яка навіть за нинішніми масштабами була зроблена дуже круто, і стали машини мити. Навіть можна сказати, що варили машини в тому розчині. Дещо, може, і допомагало. Та й сама картина страшна була: приїжджаєш у Прип’ять, а там заходиш у чийсь будинок і все виглядало так, ніби люди на роботу пішли – все було на своїх місцях.

– А що було цікавого до аварії? Яким тоді було життя в Чорнобилі?

– Запам’яталось мені, як у березні 1986-го, перед аварією, був з’їзд комсомольців у Києві. Зібралися перші секретарі комсомолу з усієї України. Ну, от позасідали вони в тому Києві, а потім же треба було людей чимось зайняти, бо приїхали ж не на день чи два, а відрядження ж давали на тиждень. І от їх розподілили по районам. До нас вони теж приїхали разом із секретарем Поліського – він теж на тому з’їзді був. От що він їм тут покаже: на полі ще нічого не росте, щоб показати, як у нас сіють і орють. Тож визивають мене, дають мені РАФа, і я везу усіх цих секретарів на екскурсію в Прип’ять, на Чорнобильську АЕС.

Перше, що дивує – це безпечність: приїжджаєш на атомну, ніхто в тебе не питає, звідки й чого ти приїхав. А здавалось би, такий небезпечний об’єкт. Заходимо ми в цей зал, який вибухнув буквально через місяць. Там нам розказували, що й до чого: десь щось булькоче, щось парує. Але здивувала така безпечність, що ти міг підійти до реактора, а реактори були квадратні чорні, постукати по ньому ногою – ніхто б тобі слова не сказав. І я от пам’ятаю, як він їм лапшу вішав на екскурсії, оцей перший секретар, коли хтось запитав, чи може статися вибух, то той бив себе в груди, майку рвав, що такого бути не може, бо він сам інженер-атомник і він краще знає. Але, видно, як відчував, бо за місяць трапилося отаке-от горе. Ну, ще вони там трохи походили-пошастали, хто хотів по реактору постукав, і десь о третій, а ходили ми з десятої, повіз я їх назад. Ну, така вже була безпечність, що хто хотів заложити бомбу, то спокійно міг це зробити. Дивувало те, що в той час всі були впевнені, що реактор побудований на совість. Та й люди ставилися до всього спокійно, бо нічого не знали.

* * *

Життя в Чорнобилі є й нині – це чистеньке містечко, яке відбудовується. Тут живуть звичайні люди, які розуміють, що життя не закінчилося, воно й досі триває. Більшість думає, що тут самі руїни, але запевняю, що цивілізація не покинула цю місцинку, де природа й людина спілкуються на рівні.

Не варто забувати цю страшну дату. Поки пам’ятаємо, доти віддаємо шану тим, хто врятував наші життя. Я пишаюся своїм дідом – ліквідатором аварії на ЧАЕС!

УСІМ ГЕРОЯМ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ – ПАМ’ЯТЬ І СЛАВА!