Білий цвіт Чорнобиля Найактуальніше Суспільство 

Білий цвіт Чорнобиля

Чорнобиль… Навіть у серці луною віддається вигоріле радіонуклідами життя цього чарівного містечка, яке обірвалося 26 квітня 1986 року. Хоча чому ж обірвалося? Адже зона живе, лише поділилася на дві частини: Чорнобиль – людям, а Прип’яттю володіє природа. А десь там у паралельній реальності в цьому куточку вічно панує весна…

Ліквідатор аварії на ЧАЕС, житель с. Луговики, мій дід Буряк Микола Петрович погодився на інтерв’ю до 34-ї річниці аварії на ЧАЕС. Він один із тих людей, які не покинули рідний край і, не зважаючи ні на що, лишилися тут жити.

Микола Петрович Буряк зі своєю онукою, авторкою публікації Інною Буряк
Микола Петрович Буряк зі своєю онукою, авторкою публікації Інною Буряк

– Яким Вам запам’ятався день Чорнобильської катастрофи?

– 1986-го року весною, а весна була рання й тепла, зранку я приїхав на роботу, і вже ходили чутки, що у Прип’яті сталася пожежа – не аварія, а пожежа. До цього всі віднеслися спокійно: пожежа є пожежа – загасять. І десь о десятій вечора телефонує голова колгоспу і каже, що вогонь загасити не вдається – буде евакуація людей із міста Прип’ять. І надійшла інформація, що людей привезуть до нас, і їх треба тут розмістити. Привезли аж наступного дня, 27-го квітня: хто на день лишився, хто на два. Але пам’ятаю таке, що в нас вдома було крісло і один із прип’ятчан у ньому посидів, то довелось те крісельце викинуть – фонило від радіації.

Але з часом стали і місцеві, не прип’ятські, розбігатися хто куди міг. Спочатку поїхали ті, в кого були діти, а потім і інші тікали, може, в когось родичі були, то до них… Одночасно аварія починає набирати обертів, і, пам’ятаю, нам видали десь у червні індивідуальні накопичувачі радіації. З вигляду воно було схоже на ручку – така невеличка продовгувата трубочка із дірочкою і якоюсь пластинкою, але ми не знали, що це таке й як ним користуватися, а, може, і той, хто видавав, і сам не знав. Ну, і люди стали дивитися в цю дірочку прямо на небо, видно думали, що там щось побачать… Роздавали і йодовані таблетки…

Потім обстановка ускладнюється, індивідуальний транспорт всі поставили в гаражі, бо допускали тільки службові машини. На дорогах поставили міліцію, для контролю. Але умудрялися вночі їздить: для того, щоб потрапити в Київ, треба було проїхати замість ста кілометрів – триста, були об’їзні дороги… І пам’ятаю, що якось до голови колгоспу прийшли жінки, це десь червень був, і попросили з’їздити в Прип’ять, щоб забрати речі з дому. Ну, так, видно, допекли, що той погодився і відправив мене разом із тими жінками. А для того, щоб попасти в зону, треба було зробити перепустку – для службової машини це не проблема: якщо раз ти кажеш з’їздити – разовий, а в основному давали на місяць. Ну це ще як такої зони не було, тоді ще навіть тридцятикілометрову не ввели. Прип’ять на той час ще не опустіла, на вулиці і цивільні ходили, і військові.

Привіз я цих жінок – порозбрідались вони по своїх домівках. А потім дивлюсь: одна килим тягла, друга – щось із одягу – нагрузили мені машину по самий дах – їхати важко було. То я, як переїжджав через залізничну станцію Вільча, зачепив трубою чи за рельси, чи що, то трубу відірвало – так напхали всього. На обочину я з’їхати не можу, бо вона була залита рідким каучуком, тож доводилось би ставати на ту коричневу плівку. Зупинився прямо на дорозі. Збираюсь лізти під машину, а тут до мене підходить водій, видно побачив, що я хочу зробить, та й каже: «Я б на твоєму місці туди б не ліз, бо там же й лишишся. Ото як їхав, так і їдь собі далі». Ну що ж робити, так я з тою відірваною трубою й поїхав…

Тим часом ситуація із станцією погіршувалася, Прип’ять заселили військові і міліція, залучили навіть спеціалістів з інших атомних, але ніхто не знав, чого їде й чому. Та ми й самі не знали, що це таке. Тієї радіації ж не видно. Але як десь близько до зони, то тоді вже відчуваєш, що нудить, очі болять і в горлі дере – і це треба було побути якихось 10-20 хвилин у зоні. Але на це ніхто не звертав уваги. Бо я ще пам’ятаю, як до нас приїжджав концерт, який очолювала Алла Пугачова – все так було безпечно. Там ще й Гнатюк виступав, оцей, що «Барабан» співав. Він, по-моєму, у 86-му перший раз його й заспівав. Ну, люди так безпечно до всього ставилися, що були ладні поміняти своє здоров’я на концерт із Пугачовою. Та я й сам нічого ще тоді не знав – сидів слухав… Правда вже багато людей вимерло. Ті, що були далі від станції, років 10–15 прожили та й померли. А ті, що на дах лазили, і року не протягли.

Ще пам’ятаю говорили, що в той час треба пити спиртне. Ну, хто горілку пив, а хто вино – міліція на це не звертала увагу. Немає різниці, який ти там їдеш, аби їхав, а якщо йшов, то аби не впав…

Пішохідний міст через річку Прип’ять
Пішохідний міст через річку Прип’ять

– Розкажіть щось про себе, про свою родину.

– А я якраз із цього й хотів почати… Звуть мене Буряк Микола Петрович, 1952 року народження. У той час працював я спочатку кіномеханіком – кіно крутив у Поліському кінотеатрі, там із бабою твоєю познайомився [Буряк (Мацапура) Олена Михайлівна – автор], а потім працював водієм – возив голову колгоспу. А коли сталася аварія, то я бабу разом із твоїм батьком [Буряк Ігор Миколайович] і дядьком [Буряк Роман Миколайович] відвіз у Золотоношу, подалі звідси, а сам тут уже лишився… Та й тоді ж виселяли, то могли половину села виселить, а половину лишити – це вже хто як підпадав. От Діброва, там мешканець міг сидіти і дивитися на пусту хату свого сусіда – отак-от було: частина попала в зону, а інші лишилися.

Та й поїхати нікуди не можна було: свою машину доводилося везти чи не в Прип’ять на відстій. То там видно, що з однієї сторони реактор димиться, а з іншої робітники стоять, як пам’ятники, щоб твою машину прийняти. До Києва не можна було виїхати – машина фонить, а її ж ніяк не обмиєш. не змивається радіація. Та й тоді, навіть якщо ти по Прип’яті ходиш, то ніхто не питав у тебе, чого ти тут шастаєш – ніякого захисту. Та й я, якщо порахувати, то там свого часу був більше 30-ти днів…

Та й потім усе збилось, бо спочатку тобі видавали документи на машину – яку віддав, таку й отримав, а вже потім було, що віддав «Запорожця», а взамін видали «Жигулі». Було навіть, що хтось радів, що віддав таку машину, а отримав таку. І було таке, що отут у нас на стадіоні кучкували оці машини на відстій, а в школі жила міліція. Страшний час був. Школу тоді вони перетворили в готель, ліжок понавозили. Та от я розказував, що в мене труба відпала, то в мене був знайомий майор, який дозволив зняти трубу з РАФа, який стояв на стадіоні – багато там було машин, де вони їх набрали – хто знає? А тоді міліції взагалі було дуже багато: де є перехрестя – всюди стояла міліція.

Пам’ятаю, ось ця дорога на Овруч, то там на перехресті сидів дідок на стільці. Видно, вже до пенсії лишалось небагато, то й видали йому табуреточку, і він на ній посиджував, машини пропускав. Дороги ж перекрили, бо їздили міксери – саркофаг будували. А раз їхав один, та й у Здвиж як булькнув, то вже не пам’ятаю, чи його звідти дістали – такий рух був. Та й шофери ж їздили напідпитку – правда чи не правда про спиртне було – це теж сказати важко.

Сама ж атомна недалеко була. Це вона тільки називалась Чорнобильською через те, що Чорнобиль – найближчий населений пункт був, а так, то Прип’ять уже потім виникла. Місто побудувалося навколо атомної, і всі молоді сім’ї були, старих людей майже не було, може, хто з батьками приїхав.

Із часом побудували станцію дезактивації, яка навіть за нинішніми масштабами була зроблена дуже круто, і стали машини мити. Навіть можна сказати, що варили машини в тому розчині. Дещо, може, і допомагало. Та й сама картина страшна була: приїжджаєш у Прип’ять, а там заходиш у чийсь будинок і все виглядало так, ніби люди на роботу пішли – все було на своїх місцях.

– А що було цікавого до аварії? Яким тоді було життя в Чорнобилі?

– Запам’яталось мені, як у березні 1986-го, перед аварією, був з’їзд комсомольців у Києві. Зібралися перші секретарі комсомолу з усієї України. Ну, от позасідали вони в тому Києві, а потім же треба було людей чимось зайняти, бо приїхали ж не на день чи два, а відрядження ж давали на тиждень. І от їх розподілили по районам. До нас вони теж приїхали разом із секретарем Поліського – він теж на тому з’їзді був. От що він їм тут покаже: на полі ще нічого не росте, щоб показати, як у нас сіють і орють. Тож визивають мене, дають мені РАФа, і я везу усіх цих секретарів на екскурсію в Прип’ять, на Чорнобильську АЕС.

Чорнобильська станція сьогодні
Чорнобильська станція сьогодні. Фото Інни Буряк

Перше, що дивує – це безпечність: приїжджаєш на атомну, ніхто в тебе не питає, звідки й чого ти приїхав. А здавалось би, такий небезпечний об’єкт. Заходимо ми в цей зал, який вибухнув буквально через місяць. Там нам розказували, що й до чого: десь щось булькоче, щось парує. Але здивувала така безпечність, що ти міг підійти до реактора, а реактори були квадратні чорні, постукати по ньому ногою – ніхто б тобі слова не сказав. І я от пам’ятаю, як він їм лапшу вішав на екскурсії, оцей перший секретар, коли хтось запитав, чи може статися вибух, то той бив себе в груди, майку рвав, що такого бути не може, бо він сам інженер-атомник і він краще знає. Але, видно, як відчував, бо за місяць трапилося отаке-от горе. Ну, ще вони там трохи походили-пошастали, хто хотів по реактору постукав, і десь о третій, а ходили ми з десятої, повіз я їх назад. Ну, така вже була безпечність, що хто хотів заложити бомбу, то спокійно міг це зробити. Дивувало те, що в той час всі були впевнені, що реактор побудований на совість. Та й люди ставилися до всього спокійно, бо нічого не знали.

* * *

На в’їзді в Чорнобиль досі зберігся цей символ радянської епохи
На в’їзді в Чорнобиль досі зберігся цей символ радянської епохи. Фото Інни Буряк

Життя в Чорнобилі є й нині – це чистеньке містечко, яке відбудовується. Тут живуть звичайні люди, які розуміють, що життя не закінчилося, воно й досі триває. Більшість думає, що тут самі руїни, але запевняю, що цивілізація не покинула цю місцинку, де природа й людина спілкуються на рівні.

Не варто забувати цю страшну дату. Поки пам’ятаємо, доти віддаємо шану тим, хто врятував наші життя. Я пишаюся своїм дідом – ліквідатором аварії на ЧАЕС!

УСІМ ГЕРОЯМ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ – ПАМ’ЯТЬ І СЛАВА!

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: