Епічні герої живуть поруч з нами
Днями стала перед Вічністю Марія Прокопець, родом з Хирова. Особистість магічної властивості, яку шанували й будуть шанувати десятки й сотні тисяч людей. За високі моральні якості, талант вихователя, поетеси, відповідальності за національну ідентифікацію, історичну пам’ять. Чому її ототожнюють з одним словом – «Саліна»?
Ви усе збагнете завдяки таким її характеристикам: «Є у кожного народу такі місця, які пробуджують його свідомість, змушують по-новому подивитися на ті чи інші речі, зрозуміти сенс життя, повернути із забуття пам’ять. Це святі місця, бо людина там очищається від намулу брехні, що оточує її в повсякденні, від фальші, від дурманного словоблуддя. Але ті місця впродовж багатьох років підневілля старалися стерти з лиця землі, знищити, піддати забуттю… Та вони жили у пам’яті людей всупереч усяким старанням та домаганням ворогів витравити їх із людської свідомості. Вони стукали у людські серця одним коротким словом: «ПАМ’ЯТАЙТЕ!»… Є таке місце і на нашій Добромильщині, що в Старосамбірському районі Львівської області, місце, до якого йдуть, мов на прощу, не тільки мешканці нашого регіону, а й з інших областей України, ба навіть з-за кордону. У глибині старовинного саду, що з двох сторін оточений лісом, стоїть скорботний ПАМ’ЯТНИК БОЛЮ – людина, що піднімається з глибини соляної шахти, простягаючи роз’їдені сіллю руки до неба, немов волає, немов взиває: «НЕ ЗАБУДЬТЕ!».
Це місце називають одним словом «САЛІНА».
Саліно! Нестерпна муко!
Боле пекучий без меж…
Німа стоголоса розпуко –
Знову до себе зовеш.
Чорним обпаленим цвітом,
Дзвоном крізь дні та роки –
Летиш понад сонячним світом
Тугою – навіки.
Полум’ям свічки яскраво
Пам’ять у серці горить…
Червня кривава заграво –
Сотні раз проклята мить!
Молитвою, гострим словом,
Сльозою, вогнем у душі,
До нас промовляєш знову:
«Пильними будьте усі!»
Саліно! Нестерпна муко!
Народу тернистий шлях… –
Вкраїни кровава розпуко
Житимеш вічно в серцях!
25.03.2006 р.
Марія Прокопець, член Всеукраїнського об’єднання письменників Бойківщини
Тут в соляних шахтах речники большевизму та російського імперіалізму загладили понад 3500 українців різного віку та кілька десятків поляків. Слово «Саліна» закарбувалося в свідомості Марії Прокопець ще з дитинства, коли побратим її батька по боротьбі за волю України Степан Батіг, який виліз з-під трупів, взяв її на руки і сказав: «От ти виростеш і розкажеш людям правду про Саліну». Ті слова виявилися пророчими. Марія довідалася, як іще «за совєтів» люди тихцем пішли на те святе місце, аби привести його до порядку. Проторували стежку пам’яті до молили колишні члени ОУН-УПА Дмитро Сокіл, Семен Шкреметко, Микола Токар, Богдан Якимець, Ігор Уляновський, Роман Павлишак, Богдан Мушора, Ігор Курило з Добромиля, Дмитро Смолінський та Володимир Артемовський з Нижанкович, Степан Гичка, Володимир Калужинський з Губич, Дмитро Крвавич, який жив поряд із соляним заводом, та багато інших. Відтоді М. Прокопець почала шукати живих свідків того страшного часу. У своїй книзі «Дзвін Саліни» вона називає серед них вчительку Княжпільської школи Любов Лазор, Іванну Крук-Красневич.
Вибачте, далі я відтворю такий абзац названої книги: «Чи мала я надію, що колись ці дані стануть у нагоді для книжки? Зізнаюся – ні. Надію подав професор Львівського державного університету імені Івана Франка, а тоді – депутат Обласної ради від нашого виборчого округу, наш краянин, пан Йосип Лось. Пригадую, зустрілися ми випадково на сходах у приміщенні Обласної ради, – він взяв мене за обидві руки, заглянув в очі і так вимогливо промовив: «Може час, щоб про Саліну знали люди? Беріться до роботи, дещо я маю, будемо готувати книжку». Це був 1992 рік. Перша книжка «Саліна» побачила світ лише у 1995 році. Не тому, що ми зволікали зі збором та опрацюванням матеріалу, зовсім ні (додам, що допомагав нам Дмитро Лапичак з Нижанкович). Пригадаймо ці роки, роки шаленої інфляції, непевності, безгрошів’я… Але вона таки вийшла з друку, щоправда, на газетному папері… Та все ж – коли взяла в руки перший примірник – щасливішої людини не було. Ми це зробили! Ми поставили словесний пам’ятник тим невинно закатованим безіменним жертвам большевицького терору, донесли правду до сотень тисяч, відкрили очі незрячим».
Дякувати Богові, Марія Прокопець, отримавши унікальні світлини 1941 року з далекої Америки, інші матеріали, перевидала книгу під назвою «Дзвін Саліни», звідси наведено попередні свідчення. Водночас вважаємо доконечним запропонувати читачам ще кілька матеріалів, дотичних до трагедії Саліни.
Окремо наголошую на таких унікальних фактах і явищах. Вже понад 30 років в останню неділю червня тисячі українців з багатьох областей прибувають до Саліни на Службу Божу і мітинг, аби помолитися за душі невинно убієнних і заакцентувати на проблемах державного будівництва, тим паче, коли виродки роду людського з Московщини не змирилися з тим, що пора їм покаятися за злочини і забиратися геть з історичної арени Русі-України. Так ось: сценарії до цих подій із залученням учнів, студентів, саме проведення заходів забезпечувала щороку саме МАРІЯ ПРОКОПЕЦЬ.
А ще додамо такий промовистий факт: польський священик Яцек Валігура видав книгу «Забутий злочин у Добромилі-Саліні», присвячену закатованим тут полякам (ks. Jacek Waligóra. ZAPOMNIANA ZBRODNIA w Dobromilu-Salinie. – Kraków, 2013).
* * *
«Я, ЄВСТАХІЙ ПИСАРИК, СТВЕРДЖУЮ…»
Той дивовижний день запам’ятався на все життя. Сповнений він був багатозначущої символіки. Але зважте самі… Ми (я, Йосип Лось, викладач факультету журналістики Львівського університету, Ігор Гулик, ведучий телепрограми «Аргументи» на Львівському телебаченні та телеоператор Володимир Бєлов) шукаємо вулицю Карла Маркса у Добромилі, де мешкає «ОТОЙ ЧОЛОВІК». Сіється дрібний дощик. Незатишно надворі. Та ще й на душі «щось дряпає»: а раптом нас «засікли?», от зараз. За поворотом підійдуть та й заарештують, чи, в кращому випадку заборонять навіть наближатися до цього будинку, куди, власне, «постороннім» заборонялося заходити понад сорок років. Адже то було не сьогодні, ні, то був 1989 рік, коли окупаційна влада та її ревні слуги були ще сильні. Отже, йдемо та розмовляємо стиха.
– Не віриться, що в цьому затишному містечку, яке примостилося коло самісіньких Карпат і кордону, є вулиця з такою назвою. До чого тут Карл Маркс?
– Та, либонь, до того, що його слово започаткувало всі ГУЛАГи…
– А як нас не пустять на поріг? Бо ж звідки йому, Писарикові, знати, що ми, журналісти, прийшли до нього з відкритим серцем?
Побоювання справдилися частково. Коли ми постукали у вхідні двері, нам довго не відкривали, хоч чути було, що в хаті хтось є. Нарешті почувся тихий стривожений голос: «Хто там?» Кажемо, як є: «Ми до вас приїхали зі Львова, з телебачення. Будьте ласкаві, відчиніть двері, не бійтеся». І ось перед нами стоїть поважного віку жінка, напружена – це видно по очах, які пильно вдивляються в незнайомих їй гостей, – але добра, стримана, поважна.
«Ви питаєте про мого Стаха?». «Так, ми спеціально приїхали до нього зі Львова». «Але ж… – і очі жінки зволожилися, – його немає. Він хворий, зараз лежить у лікарні».
Ми делікатно з’ясували, що саме її чоловік, Євстахій Писарик, є тим, хто «вибрався із пекла». А потім вже не йдемо, ні, біжимо чимдуж у лікарню. Доволі легко знаходимо палату, у якій перебуває Писарик. Кажемо, хто ми, і просимо медичну сестру викликати його в окрему кімнату для розмови і фільмування. «Майте на увазі, – попереджає молода чемна медсестра, – він практично не чує. Мусите говорити голосно, просто до слухового апарата». «Гаразд, аби тільки вдалося його розговорити».
Євстахій Іванович Писарик – поки що єдиний відомий нам свідок, який залишився живим під час розстрілів у Добромильській в’язниці, вчинених енкаведистами у ніч з 24 на 25 червня 1941 р. Щасливий збіг обставин і сильна воля допомогли йому вибратися з самого пекла. Після цієї Варфоломіївської ночі чоловік частково втратив слух, та й роки роблять своє, але пам’ять його добре зберігає те, про що він нікому не міг розповісти за життя.
Нарешті Євстахій Писарик перед нами. Високий, марний, дуже сутулий. Голова втягнута в плечі – і звідси наче із-за «фортеці» реагує на навколишнє. Ми зустрілися очима. Довго не зводили їх один із одного. Нарешті з глибини змордованих, але безмежно добрих очей Писарика, очей, що, здається, увібрали досвід усього цього зашарпаного світу, благородного і спідленого водночас, – зблиснув промінчик довіри.
Боже милосердний, скільки літ ця Людина мусила ховати в пам’яті, в отих згорьованих очах пережите! А тепер нарешті проривається і з глибин споминів виринають картини… пекла… Ми не будемо переповідати того, про що нам повідав Євстахій Писарик. Бо хіба можна адекватно передати лють енкаведистів, смертельний жах сотень людей, яких косили автоматами, розтрощували прикладами гвинтівок і сокирами, розпорювали багнетами? Хіба зойки, ріки крові, бруд і бридотну мову «освободителя» перекажеш так, як запам’ятав, «припік» собі до усього єства чоловік, якого Господь залишив свідчити…
Ми знімали відеокамерою, а Писарик все говорив, говорив… То був шок для мільйонів глядачів. А особливо кадри, коли Євстахій Іванович жестами відтворював «гарячкову роботу» катів: «Били людей по голові і – чи мертвих, чи напівживих – до ями, до ями».
Скільки ПРАВДИ було в словах, жестах, усій поставі цього єдиного свідка! Воістину, ніщо не минає безслідно. Господь зберіг його, щоб правда промовила переконливо, виразно, з усім болем та засторогою. Про долю Писарика згодом писали газети. Запис його життя, поневірянь, його спогадів про трагедію Саліни, що стоїть в одному ряду з трагедіями Освенціма, Биківні, Бабиного Яру, Бухенвальду, Воркути, Колими, десятками інших місць масової заглади людей, містить відшліфовані фрази, розмірений плин розповіді. Та за кожним словом Євстахія Івановича кожний, хто не втратив сумління й пам’яті, вичитає долю нашого народу. Подаємо цю розповідь без скорочень:
– Я, Писарик Євстахій Іванович, 1914 р. н., проживаю постійно в місті Добромилі Старосамбірського району, при вулиці Карла Маркса, 14. Маю жінку, два сини, дві дочки, шестеро онуків. Тепер живу разом із жінкою та дочкою.
Хлібом-сіллю, квітами ми зустрічали день 17 вересня 1939 року. Та ніколи не думали і не гадали, що настануть такі несправедливі та жорстокі репресії.
Ще перед початком Другої світової війни працював я їздовим на Добромильському сільзаводі (по-тодішньому – «на Саліні»), розміщеному на південно-західній околиці міста, серед фруктового саду, пахучих соснових, смерекових, ялинових дерев і безлічі кущів шипшини, глоду, цілющих лікарських трав та іншої корисної рослинності. Другого дня після початку війни – 23.06.1941 року – на територію сільзаводу до глибокої, коло 100 метрів, соляної шахти, розташованої у саду заводу, війська НКВД стали звозити на вантажних автомашинах безліч убитих людей і скидати їх до цієї шахти. Багато очевидців-добромильчан, у тому числі і я, бачили все це. Допомагав військам НКВД тодішній директор сільзаводу Прокопйов, який надів форму енкаведиста. Після війни він працював у м. Долина на Івано-Франківщині.
На третій день після початку війни, 24.06.1941 р., сільзавод уже не працював, бо була велика паніка, відступали совєтські війська. Того дня я був на полі, недалеко сільзаводу. Пас худобу. Всюди бігали енкаведисти і арештовували свідків. Арештували і мене, та завезли в тюрму (у міліції, що була в центрі Добромиля). Зразу вночі почалися масові розстріли арештованих, які все прибували і прибували та заповнювали камери першого та другого поверхів тюрми. Там же на сходах між першим і другим поверхами їх і розстрілювали. Потім стягали трупи у двір і скидали у заздалегідь приготовлену яму, яку потім засипали землею. Так, щоби не залишилося слідів. Камери були переповнені. Була і жіноча камера.
Дійшла черга і до камери на другому поверсі, в якій сидів я. Коли відчинили двері нашої камери, а була глуха ніч, темно, – люди навалилися на двері, стали розбігатися хто куди. Енкаведисти зразу відкрили по в’язнях вогонь. Багато вбитих і поранених впало в коридорі і на сходах.
Я попав на спід і зразу почув щось гаряче коло вуха, аж волосся біля вуха прилипло.
Стали стягати у двір побитих і поранених до ями. Я лежав нерухомо, як труп, біля вуха стало ще більше текти, шуміло в голові. Я став немов недочувати на одне вухо. Скориставшись нагодою, що нікого з катів не було близько (вони потягли чергові жертви), я виліз з-під решти трупів, що були на мені, і тихо, бо був босий, поліз сходинами на горище. Там знайшов маленьке віконце, через яке виліз на дах будинку міліції, звідси по водостічній ринві – на високу муровану стіну-мур, що йшов навкруги подвір’я міліції. Проповз по цьому мурі до прибудованої стайні сусіднього з міліцією будинку, виліз на дах стайні і стрибнув на купу хмизу, що лежав біля стайні, і втік з того пекла-побоїща. Посидів ще трохи в стайні, а як стрілянина стихла, темними вулицями і провулками дібрався додому. Переховувався аж до приходу німців, які прийшли в Добромиль на п’ятий день війни, без бою.
Про ці розстріли стало відомо всім, німці відразу дізналися про розстріли в тюрмі і про трупи, яких скинули в соляну шахту. Німці дозволили родичам і знайомим розкопати яму на подвір’ї в’язниці і поховати своїх близьких. Невпізнані похоронені на міському цвинтарі. Потім розпочалися арешти єврейського населення. Через кілька днів німці мобілізували чоловіків і разом з арештованими євреями пішли до соляних шахт. Євреї витягали вбитих, а власники підвод перевозили замордованих зі соляної шахти для захоронення у братській могилі, яку викопано на відстані одного кілометра на південному заході від вказаної шахти, на горі в лісі, на галявині, поблизу каплички та іншої соляної шахти. Та витягти всіх не вдалося, шахта була дуже глибока, трупи просякнули сіллю і останки розлізалися на частини. Вдалося видобути та перезахоронити кількасот загиблих. Решта, дуже багато, залишилися спочивати вічним сном у цій соляній шахті. Частина людей була вбита сокирами та іншими гострими предметами. Це, мабуть, були жертви, яких пригнали під конвоєм НКВД, бо на стінах будинку, куди їх заводили, залишилася кров.
З євреями німці поступили подібно. В межах міста зробили гето, де зігнали всіх євреїв, згодом їх розстріляли.
На другий день після перезахоронення люди з Добромиля та навколишніх сіл поставили великий дубовий хрест із розп’яттям Христа біля цієї шахти в саду та посадили чотири черешні, помолились, а над братньою могилою насипали високий двоярусний курган, на якому також поставили дубовий хрест.
Третього дня тисячі народу разом зі священиками прибули до могили-шахти, де відбулася велика Служба Божа і панахида за невинно помордованих сталінськими посіпаками людей.
Були фотографії з цієї процесії, але я не міг їх розшукати. Можливо, що вони у когось є, або ще не виявлені, або просто люди бояться їх показати. Той перший хрест, що над соляною шахтою в саду люди поставили в кінці 1941 року, над шахтою, де скидали тисячі невинно замордованих, стоїть і зараз. Він стояв довгі роки і ніхто його не зачіпав, і не нищив. Навколо нього був парканець, посаджені біля хреста черешні виросли великі, з часом хрест підгнив та похилився. Знайшлися дбайливі люди і на початку 70-их років прив’язали його товстим дротом до черешні. Шахта-яма, де залишилися останки закатованих, поступово заросла травою, парканець завалився, але первісний хрест зберігся. Його обов’язково треба зберігати, як трагічну пам’ятку-реквієм.
Другий хрест на могилі перезахоронених із соляної шахти в лісі – понад 250-300 чоловік, чотири рази сталінські посіпаки викидали з братської могили, а саму могилу розкидали. Останній раз у 1984 році. В липні 1989 року могила була впорядкована громадськістю Добромиля та його околиць. Зроблено до могили кращий доступ, розчищено прилеглу територію від бур’янів та непотрібного дикого чагарника. Поставлено новий великий дубовий хрест, на якому вивішено терновий вінок і багато вінків з живих квітів. З боку могили встановлено нову меморіальну дошку. Так само огороджено і першу могилу на самій шахті.
У липні 1989 року була організована велика процесія людей, що прибули на цю могилу, щоб провести мітинг, відправити молебень та вшанувати пам’ять жертв сталінізму. Прибули і священики, але старосамбірські власті та прикордонники, викликані тією владою, не допустили священиків, мовляв: «погранзона, в’їзд заборонений». Священики повернулися, а люди пішки по лісових стежках дійшли до могили, де провели мітинг, помолились, а хтось вивісив на сосні синьо-жовтий прапор. Хоч це місце і було оточене прикордонниками і міліцією, але народ – сила, народ непереможний, він своє зробив.
Мені вже пішов 76-ий рік. Почуваю себе недобре, часто хворію, цілком оглух, тому для розмови постійно користуюся слуховим апаратом. Слух у мене був порушений ще тоді, у тюрмі, в 1941 році, коли я виліз з-під трупів розстріляних. Останні 15 років я вже повністю глухий. Весь час після війни мене через поганий слух ні в армію, ні на фронт у 1944 році не брали. Я працював ковалем у артілі, а потім у колгоспі, аж до виходу па пенсію.
Про сталінські репресії у Добромилі я хоч і знав, але ніде і нікому не розказував, бо не хотів вдруге попасти за ґрати, а тепер я розповів все наболіле, як воно в дійсності було. Розстріли в Добромильській тюрмі та на сільзаводі відбувалися під безпосереднім керівництвом працівника Добромильського районного відділу ВС Хлєбова і при участі тодішнього директора сільзаводу Прокопйова.
Я пам’ятаю деякі прізвища людей, які були розстріляні в 1941 році в Добромильській тюрмі:
- Войтович Федір, уродженець с. Губичі біля Добромиля,
- Шатинський із с. Ляцко,
- Гера Іван з того ж села,
- Римарович Болеслав, уродженець Добромиля,
- Курчак М. з Добромиля, відомий слюсар з ремонту різних машин та обладнання,
- Возьний Микола Григорович, уродженець с. Ляцко (Солянуватка) біля Добромиля.
Інших не знав, хто вони і звідки.
Добромильський сільзавод, що випускав доброякісну сіль, і по цей час не працює. Всім зрозуміло, з яких причин. Як же він міг працювати, коли в соляних шахтах залишилося безліч невинно закатованих людей?
Після війни завод перепрофілювали на лікувальні установи, а з 1987 р. там знаходився пансіонат Львівського виробничого об’єднання «Полярон».
* * *
Отака розповідь… Через деякий час Євстахій Писарик відійшов від нас навіки. Його зболені, але невимовно добрі очі вже не побачать більше пречудової краси Передкарпаття, отих пагорбів, де шумлять верховіттям смереки та ялини, а пахощі дерев, цілющих трав постійно нагадують нам, що маємо берегти оцю незбагненну красу Божого світу, яка неначе промовляє до нас: «ЛЮДИ, БУДЬТЕ ЛЮДЬМИ!» Він виконав свою місію – зберіг у пам’яті кожну мить страшної трагедії, що сталася серед дивовижної природи, під благодатним літнім сонцем 1941… Він зберіг найголовніше – гідність і благородство душі, яка променіла чистотою помислів і правдою – в понівеченому тілі.
Один він, як представник, як речник кількох тисяч замордованих у Саліні сатанинською системою, виходить наперед і промовляє на суді народів:
– Саліна має тавро – серп і молот. Сатана, втілений у діяння тих, хто зрікся Бога та рідної матері. Він – кочівник, прийшов на нашу пречудову землю, щоб сплюндрувати її, щоб витіснити з неї нас, українців-працелюбів, які багато тисяч літ плекають кожний пагорб і долину. Тож навчімося, нарешті, вчасно розпізнавати сіячів отрути, людиноненависників, фарисеїв. Ми з Божою поміччю вижили як нація, зберегли своє єство, зберегли українство. Передаймо своїм дітям, своїм внукам пам’ять про нашу славну землю, про ошукану долю теж не забуваймо, як і про наші помилки, промахи, що їх постійно використовує підступний ворог. Зберігаймо людську і національну гідність, будьмо відповідальні за все, що робиться довкола.
Маємо затямити раз і на все: відплата за свідомо скоєне – неминуча. Правда перемагає неодмінно.
Йосип Лось
* * *
ПРОБЛИСК ВОЛІ
Саліно, наш пекучий боле, наша скорбото! Упродовж майже п’ятдесяти років тільки тужно шумів вітер поміж дерев, та задушливими літніми ночами вибиралися з глибини соляних шахт душі мучеників. Блукали поміж кущів мерехтливими світлячками, щось шукаючи, чогось чекаючи, на щось сподіваючись.
То не вітер жалібно виє, то вони, нещасні, тужливо стогнуть, просять, благають лише одного: молитви. Тихі їхні сльози опадають чистими росами на зелені трави. А на світанку, коли сонце виціловує ті криваві сльози, – з глухим зойком повертаються в глибінь шахти.
Журно хитають віттям дерева, – німі свідки, тихо шепочуться між собою листочки: «Ніхто не йде… Ніхто не світить свічку… Не лине молитва з землі до Бога. Коли, коли відчують серцем біль Саліни? Якої сили треба, щоб розбудити в серцях пісню волі? Боже! На Тебе одного надія, допоможи, Господи!
Хай прийде той благословенний день, коли щира молитва людей злине від землі до Всевишнього і принесе спокій тим нещасним. Бо несила слухати стогони, несила відчувати біль і сум блукаючих душ.
І от весна 1989 року, що принесла подих ВОЛІ! Ще несміливий, ледь відчутний, але п’янкий та жаданий.
…Очі – дзеркало людської душі світилися тихою надією, вірою, добротою.
Серце тріпотіло в передчутті незвіданого щастя волі, такої бажаної, такої очікуваної.
Страх… Той жорстокий та гидкий страх, що сковував людей стільки літ, мрякою заповзаючи в кожний закуток душі, паралізуючи її, поволі розсіювався, щезав.
Люди ожили і ожила пам’ять. Вона пульсувала, тривожила душу, нагадувала та кликала.
Хто, хто перший вголос сказав: «Підемо на Саліну!»? Не знайдеш тепер того, а може така думка зародилася не в однієї людини, а в двох, трьох, десятьох відразу? В усіх тих, хто червневого дня 1989 року прийшов на Саліну?
– Чуєте, збираються люди іти на Саліну, підете? – ще в півголоса перепитували один одного.
І різні відповіді:
– Аякже, піду, бо час спокутувати провину перед пам’яттю загиблих, бо стільки років не згадували про них…
– Ой, сиділи б ви тихо, а то викличете вовка з лісу…
– Досить з нас того «тихо». Підемо.
І, як звичайно, про все довідалися відповідні органи влади.
Небагато відважних пішло того дня на могилу, не було з нами ні священиків, ні представників влади. Та були пости міліції, котрі перекрили дорогу і не пускали людей. Але для нас були польові стежки і на кожну з них не вистачило міліціонерів.
Самі відправили молебень до Пречистої Діви Марії.
Хтось несміливо заспівав:
О, Україно, о, люба ненько,
Тобі вірненько присягнем…
Хтось злякано відсахнувся:
– Подуріли…?! Краще піду від гріха подалі…
Нараз хтось вражено промовив:
– Прапор! Дивіться, прапор!
Підняли ми вгору голови і оніміли: на вершечку найвищої сосни вітер тріпотів синьо-жовтим знаменом!
Господи! Хай святиться ім’я твоє, Господи, що дочекалися ми тієї щасливої миті!
Прапор! Наш рідний, такий безмежно дорогий для кожного зболілого серця, що так стужилося по волі!
І з самої його глибини вихлюпнулася пісня:
«Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля…»
Ми стояли, співали, ковтаючи сльози, сльози радості, що за стільки літ прорвалися на волю. Ніхто їх не втирав. Хай течуть, змиваючи рабську покору з наших душ, очищаючи їх від намулу зневіри та страху. І хай утверджується відчуття, що ти – ЛЮДИНА!
Скільки-то пісень переспівали ми тоді!
Хто ти, відважний друже, що в той червневий день не побоявся підняти рідний прапор? Ти і понині не хочеш, щоб про тебе знали. Та хто б ти не був і де б ти не був – прийми низький уклін за подвиг твій. Прийми нашу подяку за ту повноту щастя, що сколихнуло наші душі і впевнило, що живий ще дух нашого народу.
Ніяк не хотілося покидати те місце. Ще і ще поверталися голови до рідного знамена, що так легко та велично тріпотіло вгорі.
А вітер стрімко рвався увись, несучи на крилах своїх, вперше за стільки років, не тугу, а радісну пісню волі.
Марія Прокопець