Сумління і обов’язок не замінимо процедурами Думки з приводу Найактуальніше Суспільство 

Сумління і обов’язок не замінимо процедурами

Деякі судження з приводу останніх подій в Україні та світі

Під сучасну пору усе виразніше викристалізовуються дві світові тенденції. ПЕРША: «колотнеча» на всіх рівнях і структурах, переважно за егоїстичні інтереси. Тому віддавна моральні авторитети націй, інтелектуали найвищого рівня поставили правильний діагноз тенденціям розвитку світу. Тож фактично чільні, плодотворні ідеї сформовані фактично в усній формі чи (як кажуть жартома) написані гусячим пером. Недаремно вже десятиліття тому з’являлися такі «підсумкові» судження:

1. «Апелюю до Європи: «Віднайди сама себе. Будь собою. Відкрий наново своє походження. Оживи своє коріння. Почни знову жити правдивими вартостями…» (Що Іван Павло II говорить про об’єднання Європи. – Co Jan Pawel II mówi o zjednoczeniu Europy. – Kraków, 2003. – S.101).

2. Публіцист, викладач культурознавства університету Південної Каліфорнії Ніл Габлер у статті «Кінець світу ідей», наголошуючи на найважливішій функції ідеї – не тільки пізнати світ, але по-справжньому його зрозуміти, робить висновок: «Наш інтелектуальний світ скоцюрблюється до розміру нашого безпосереднього оточення… Майбутнє прогнозується як епоха щораз потужнішого поширення інформації. Будемо вже знати все. Але ніхто не буде думати. Подумаймо про це» (Neal Gabler. The elusive big idea. – The New York Times. – 2011.13.08).

3. Історик, професор Оксфордського університету Тімоті Гартон Еш в інтерв’ю польському журналісту Міхалу Кузьмінському «Втрачена декада» (Timothy Garton Ash. Stracona dekada. – Tygodnik Powszechny. – 2009, 11 pazdziernika) обґрунтовує потребу «одностайного голосу Європейського Союзу щодо міжнародних проблем», бо «жодна європейська країна не є достатньо потужною, щоб мати значення у світі гігантів»; цей авторитетний експерт з проблем Європи після Другої світової війни упевнений, що Україна і Туреччина стануть членами ЄС.

4. Ще один приклад: чіткий опис викликів, які стоять перед людством, пропонує всесвітньо відомий власник Microsoft і фонду Breakthrough Energy Білл Гейтс у книзі «Як відвернути кліматичну катастрофу. Де ми зараз і що нам робити далі». Паралельно він радить, як можна зробити сучасні технології ефективнішими. Книга вийшла нещодавно у Києві українською мовою.

Книжку підготувало до друку київське видавництво «Лабораторія» (2021, 224 с.)
Для українського читача книжку підготувало київське видавництво «Лабораторія» (2021, 224 с.)

Провідні видання світу вміщують концептуальні матеріали про «третю світову війну, яка вже триває». Йдеться не тільки про повзучі військові конфлікти, гібридні війни, окупацію чужих територій та ін. Фахівці виділяють також цивілізаційну війну (цивілізація – метод спільного життя), тобто цивілізації смерті та цивілізації приязні. І далі за «важливістю»: цивілізації нормальних людей і співжиття геїв, бісексуалів; «політичної коректності» і вільного слова, свободи думки, творчості; атеїзму, нігілізму і релігійного тлумачення життя, довіри до Бога; війну радикального ісламу з християнством; космополітизму, який відкидає вартості нації, спільноти мови, крові, історичної долі, і патріотичними середовищами, які вважають, що головною точкою відліку і мотивом діяльності є національна спільнота як невигубний вічний дух; війна проти жінок (Китай, Індія); генетична війна на посткомуністичному просторі, де десятки мільйонів людей передчасно полишає земне життя через злиденність, відсутність доступу до сучасної медицини, соціального захисту (за останні десятиліття населення України зменшилося з 52 мільйонів до 40, понад 8 мільйонів осіб тяжко заробляє на хліб на чужині).

Від себе додамо: підступна діяльність неолібералізму як відданості зиску проти національного та релігійного сумління.

До більшості зазначених характеристик польського публіциста Ришарда Чернецького (коментар у журналі «Нова держава» – Nowe Panstwo, niezalezna gazeta polska, 2013, ч. 4) варто додати загальновідоме судження про сучасне суспільство споживання і розваг: громадяни, позбавлені історичної, культурної пам’яті, неспроможні усвідомити собі абсурду власної поведінки, Тож доконечно варто замислитися над висновками Папи Франциска, заакцентованими під час зустрічі з молоддю: нині послідовно впроваджується культура тимчасовості. Чи ж не маємо тому підстав знову погодитися з такими висновками іншого польського публіциста – Анджея Рафала Потоцького. Свій коментар «Світ глупіє» у найбільшому консервативному тижневику думки в Польщі Sieci – Мережі (2021, 13-19.09) він починає багатозначно: «На думку журналіста і презентера, а також директора іспанського каналу Canalo 8 Rivera Хосе Луїса де ля Пеньї (Jose Luisa de la Peny) середній IQ (коeфіцієнт інтелекту) людства, який від Другої світової війни до кінця 90-х років ХХ століття зростав, протягом останніх 20 років знижується. Це повернення так званого ефекту Флайна (Flynna). Виглядає на те, що рівень інтелектуальності, що вимірюється тестами, зменшується якраз у найрозвиненіших країнах. Одним словом, цивілізований світ глупіє… Однією з чільних причин, як засвідчили дослідження, може бути падіння лексичного знання і зубожіння мови: не йдеться лише про зменшення кількості вживаного словникового запасу, рівно ж про мовні субтельності, які дозволяють опрацьовувати і формулювати складні думки. Постійне зникнення часів веде до мислення переважно про сьогочасне, обмежене останніми подіями, відтак зникає часове проектування. Досліди довели також, що частина ситуацій у публічній та приватній сфері спричиняється невмінням висловити свої емоції словами. Складне мислення стає неможливим».

Якщо ж ми не вириватимемо з життєвої тяглості окремих фрагментів, збагнемо, скажімо, джерела тотального страху, що охопив понад 7 мільярдів людей під впливом вселенської пандемії. Один лише приклад – для зіставлення. У книзі Луція Аннея Сенеки «Моральні листи до Луцілія» (латинське «мораліс» означає звичаєвий, що стосується способу життя, поведінки) знаходимо, для аналогії, такі міркування автора: «Я з радістю дізнаюся від приїжджаючих з твоїх місць, що ти поводишся із рабами як зі своїми близькими. Так і має бути за твого розуму і освіченості. Вони раби? Ні, люди. Вони раби? Ні, твої сусіди по дому. Вони раби? Ні, твої сумирні друзі. Вони раби? Ні, твої товариші по рабству. Якщо ти згадаєш, що і над тобою, і над ними однакова влада Фортуни…Ось загальна суть моїх порад: поводься з тими, що стоять нижче від тебе, так, як ти хотів би, щоб до тебе ставились ті, що стоять вище від тебе… Будь милосердним з рабом, привітним, допусти його до себе як співрозмовника, радника, сотрапезника. Він раб, а, либонь, він душею вільний. Зрештою, покажи мені, хто не раб? Один в рабстві у пристрасті, другий – у скупості, третій – у марнославстві. І всі огорнуті страхом… Немає рабства ганебнішого, ніж добровільне! Воістину, нема звіра, гіршого від чоловіка, коли до його пристрастей додається влада».

Вже у наші часи знаменитий британський соціолог Френк Фуреді написав переконливу книгу «Політика страху»: аргументовано доведено тотальність цього явища.

Сьогочасне рабство прилаштувалося за лаштунками «демократичних» процедур, правових засад, геополітичних ігрищ, «неминучості» глобалізації, нескінченної кількості міжнародних договорів, акцій, політичної коректності, свободи вислову, пріоритету вибору особистістю, а в цілості й майже повсюдно у гонитві за брутальний зиск й потворні розваги – з одного боку. Паралельно існують режими диктаторські, де імперські амбіції поєднуються чи з «Третім Римом», чи з відродженням ісламського тоталітаризму.

Однак останнім часом у судженнях емблематичних постатей народів все менше мотивів відродження агонії, клекоту обурення, фатальної безвиході. Подекуди домінує енергійний оптимізм, орієнтир на плодотворну дію, пробудження віри в можливість відродження позитивного спадку цивілізації. Притлумленість багатьма трагічними обставинами не спричинили безвихідних настроїв декадентизму й катастрофізму. Досить уважно заглибитися у широко розрекламовані останні світові події: вихід американців з Афганістану, вибори в Німеччині, провокації тандему Путін-Лукашенко…

Перебудова доконечна у масштабах планети. Радикально змінюється американська стратегія внаслідок китайського виклику; крім інших факторів, КНР використовує приклад Кабулу як символ поразки моделі демократії. Багатопланова характеристика тамтешньої ситуації у вересневому номері польського щомісячника «Нова держава» (концептуальна стаття публіциста Петра Грохмальського «Афганістан – відроджена імперія тероризму? – Piotr Grochmalski. Afganistan – odrodzone imperium terroryzmu? – Nowe państwo. – 2021. – № 9. – S. 66-73) спонукує не лише переконатися в останній катастрофі Заходу за останні десятиліття, але й замислитися над «апокаліпсисом наших часів». Багато каже нам у своїй новій книзі «Джіхад: поява войовничого ісламу в Середній Азії» пакистанський журналіст Ахмед Рашід, найавторитетніший у світі знавець цього регіону.

Адміністративна мапа Афганістану
Адміністративна мапа Афганістану. Джерело зображення: afghanistan-analysts.org

Афганістан (територія розміром 653 тис. квадратних кілометрів) був вирішальним регіоном великої геополітичної гри Британської та Російської імперій в ХIХ столітті, потім став місцем стратегічної конфронтації СРСР і США, яка закінчилася катастрофою для Москви. Останні 20 років США і НАТО спробували демократичним шляхом «утихомирити» цей регіон – адже надійний контроль цих земель дозволяє забезпечити шлях на Близький Схід, Європу, Середню Азію, Китай, Індію, Пакистан і Перську затоку. Але модернізація цієї країни, яка коштувала два трильйони доларів, за участі 775 000 американських вояків і армійських підрозділів інших країн (33 тисячі поляків, наприклад), мало що дала. Паче того, США залишили в Афганістані понад дві тисячі танків та бронетранспортерів, 40 літаків та гелікоптерів – раніше афганській армії США передали 75 тисяч автомашин, 600 тисяч штук зброї і понад 200 літаків. Залишається нагадати, що США не виграли в Азії жодної війни.

Масова евакуація з Афганістану
Масова евакуація з Афганістану. Джерело зображення: eldiario.es

Принагідно зішлемося ще на одну публікацію – з тижневика «Мережі» (Sieci). Маємо на увазі інтерв’ю Горана Андріяніця «Іслам – бомба сповільненої дії» із суспільним діячем і реставратором Петросем Товмасьяном, вірменином за походженням (Islam to tykajaca bomba, rozmowa Gorana Andrijanica z Petrosem Tovmasyanem. – 2021. – № 9, 13-19). Ведучи мову про втікачів з Афганістану, інших країн, нещодавню війну Азербайджану з Вірменією за Нагірний Карабах, про міграційну політику Польщі, інших країн, а також справжню толерантність, співрозмовники приходять до таких висновків: ісламські радикали ведуть себе по-дикунськи, так само серед другої етнічної групи – турків у Франції та Німеччині чимало екстремістів. Звичайно, не можна узагальнювати, що міграція є злом. Однак у Польщі треба критично ставитися до мігрантів, які є культурно, релігійно, звичаєво, ідентифікаційно чужими для європейців, зокрема поляків. Не можна повторювати помилок Заходу. І справа не лише у підступній політиці Лукашенка. Світ мусульманський стане домінувати там, де слабка демографічна ситуація.

Повчально у цьому ж номері ці проблеми також досліджує Марек Будзіш у статті «Міграційна криза чи сучасна війна?» (Marek Budzisz. Kryzys migracyjny czy nowoczesna wojna?). Крім цього, автор витлумачує російський сценарій в конфлікті між сучасними державами.

Марек Будзіш
Марек Будзіш. Джерело зображення: siodma9.pl

З цього приводу варто навести повністю аргументи М. Будзіша: «Росія вчиняє переважно за таким взірцем. Перший крок – провокаційна діяльність невеликого розмаху, хоч порушує міжнародне право; мета – налякати потенційного противника, виявлення його реагування й можливостей, але передовсім спрямована на вимушення зміни його політики. «Наступне, – як пишуть американські військові діячі, – затемнюються факти, діючи підступно і дезінформуючи, навіть реінтерпретуючи міжнародне право, аби обґрунтувати свою попередню діяльність». Чергова фаза провокацій – хитре моделювання корисного інформаційного й пропагандивного повідомлення, водночас зміцнюється власна риторика. Це політика погроз, яку супроводжує рівночасно формулювання пропозицій розв’язання конфлікту, що його самі розпочали. Йдеться про здобуття статусу суб’єкта, спроможного нарешті розв’язати ситуацію, що виникла.

Метою російської «великої стратегії» не є військова окупація теренів, а створення ситуації тривалого, контрольованого конфлікту, скажімо в Донбасі. На думку американських аналітиків, якщо прийняти російський погляд на специфіку сучасного конфлікту, то війна між Росією і Заходом вже триває – на нижчих рівнях ескалаційної драбини. Однак прискорення темпу дестабілізації противника може настати будь-коли.

Українські видання регулярно і усебічно відтворюють усі фази конфлікту Росії із сусідами, в першу чергу Україною – на високому рівні аналітичності це роблять послідовно вже 8 років Ігор Яковенко, Андрій Плахонін, Ігор Лосєв, Борис Соколов з Москви у газеті «День». Оскільки історична свідомість, як вже багато разів доведено, є найбільшою світоглядною вартістю людини і спільнот, варто відзначити фундаментальне дослідження Оксани Пахльовської з Римського університету «Сап’єнца», що відтворює українофобію в Росії від першого Романова до останнього «Августа».

Оксана Пахльовська
Оксана Пахльовська. Джерело зображення: art-area.com.ua

У семи тижневих номерах, з 3-4 вересня по 13-14 жовтня 2021 року, вміщувалися цілі сторінки ретельно систематизованих фактів і оцінок під заголовком «Где главный враг?» (російська мова орієнтує, де продукувалися оцінки ставлення до України). Стрижнева тема цих згрупованих в часі й просторі публікацій – ксенофобія, своєрідний «чорний скульптор, який віками ліпить російську ідентичність». Якраз цей унікальний історико-культурний феномен знаменита публіцистка відтворює в контексті століть і доленосних подій. Російська ксенофобія «системна, поліморфна, еволютивна, локальна та цивілізаційна, ареальна та світова. Водночас вона й парадоксальна, адже ця ксенофобія часто сусідить з різними формами екзальтованого, інфантильного або приниженого захоплення іноземним, притаманного здебільшого провінційній ментальності» («День». – 2021, 3-4 вересня). Неспростовні факти, позиції російської «еліти», державна політика доречно систематизовані, залучені до аргументації. Йдеться про жорстокі репресії впродовж століть, одвічну ненависть Росії до України. Окремо й детально це відтворено через мовну та політичну ідентичність України внаслідок «спалаху явища Шевченка». Також йдеться про страх перед чітким зазначенням нашої ідентичності, яка ґрунтується на вимірі народу, різних формах буття його в часі – на відміну від Росії, де ідентичність ґрунтується на вимірі держави. Відтак нині маємо «агонию самодержавия».

Суть одна: «самостійна Україна означає загибель імперської Росії» («День». – 2021, 8-9 жовтня). Комплекс неповноцінності, програш ідентифікаційної війни (нарешті світ збагнув, що Київська Русь – Україна одна субстанція, а Московія – Росія цілком інша), тенденція щораз повнішого зазначення нашої держави як проблеми світової – усе це світоглядно вже спричинило абсурдність імперськості північного сусіда.

У нас, в Україні, чужинці та їхні лакеї з-поміж «своїх» за нікчемну владу і «корито» готові розпинати рідну матір. Два тижні розігрувалася комедія з вибором спікера парламенту. Як не згадати докір Тараса Шевченка:

Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…

ДРУГА ТЕНДЕНЦІЯ: – усвідомлення ролі світу вартостей, основоположного принципу буття, накресленого у Нагірній проповіді Ісуса Христа на всі часи і для усіх народів. Християнство завершило формування базових принципів діяльності людини і суспільства. У гущавині зла Христос ідейно, світоглядно «розвернув» світ на 180 градусів: розвернув до світлого майбутнього – від захланності й ненависті, тобто від згубної для всіх пітьми. Тому й названий Спасителем. Якщо визначати славу людини за тим, скільки про неї написано книг, то Ісуса Христа слід вважати найвідомішою постаттю – стверджувала ще 1999 року британська газета «Гардіан» («Вартовий»). У Бібліотеці конгресу столиці США Вашингтоні налічувалося 17.239 книг про Ісуса, нині додаймо ще кілька тисяч книг більшістю мов народів світу. Це вдвічі більше, ніж про Вільяма Шекспіра.

Наведемо (вже не вперше) два різні, крім загальновідомих джерела. Швейцарський богослов Філіпп Шаф: «Цей Ісус з Назарета, без грошей і без зброї, завоював більше мільйонів, ніж Александр Македонський, Цезар, Магомет і Наполеон; без науки і вчення Він пролив більше світла на людські і божественні предмети, ніж усі філософи і вчені, разом узяті». Ключове слово у цій характеристиці: пролив. Хіба не залишається нашим найпершим обов’язком – проливати світло на оточуючу дійсність, людину, світ, визначення сенсовності буття? І другий приклад, дотичний до вищесказаного. Тарас Шевченко, у творах якого слово «БОГ» зустрічається майже дві тисячі разів, відтворюючи образ «Святого назорея, сина єдиного Богом ізбранної Марії» (поема «Неофіти»), благає Матір Божу:

«Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!…
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь».

Викладом суті християнства є Нагірна проповідь. Ісус – батько всіх, хто шукає у мріях ідеал душевної рівноваги. «Всі свідчили про Нього і дивувались словам благодаті, що линули з уст Його» (Луки 4:22). Ісус любив істини, котрі викладав, і людей, котрих навчав. Слова Його були прості, але ними передавалися великі істини. В такій, переважно односторонній комунікації, немає парадоксу. Витончена велич розсіювання чи непрямого діалогу виявилася в комунікації переконливою. Донині Слово Христа рятує нас від виродження, і так буде докрайвіку. Завдяки методові розсіювання (за антики переважав діалог) Ісусові слова міцно вкарбовувалися у розумах і серцях людей.

Нині всім особистостям, передовсім релігієзнавцям, вчителям, літераторам, політикам, культурологам, публіцистам важливо уточнити ще один важливий чинник. Йдеться про іншу знамениту формулу Христа: «Віддавайте, отже, що кесареве – кесарю, а що Боже – Богові» (Лука 20:25). Як і сьогодні, це був переломний момент в історії людства. Неминуче мусів з’явитися новий принцип людського мислення і діяльності. Нагадаємо: один з принципів втілювала Римська імперія – організована, ефективна машина, яка прагнула і через переконання, і через примус включити увесь світ в Pax Romana. Другий принцип був виражений у новій творчій релігійній ідеї – в основі усього існуючого лежить єдина Вища Сила, один Бог і Він – справедливий. У цих умовах на сцені з’являється Ісус. Він прекрасно розумів значення вкладу Риму у культуру людства. Водночас ніхто ясніше від Нього не бачив небезпеки зіткнення. Як діяти? Відповідь знаходимо у знаменитому вислові: «Віддавайте кесареве кесарю, тобто законному урядові, ту повагу, на яку він може претендувати. Тобто встановленому закону. А у зверненні до Римської імперії Він каже: «Віддавайте Боже – Богові». Тобто прислухайтеся до голосу совісті. Спробуйте побачити скриті цінності інших народів. Світ рухається завдяки відкриттю нових істин, треба завжди бути готовими зважувати усі ці істини з надією і неупередженістю. Бог продовжує говорити, будьте готові віддати Йому і кесарю. Якщо між ними виникає зіткнення, перевага повинна бути надана Богові: істинне та нове стоять за важливістю на першому місці. Свобода тут виступає як категоричний імператив служіння добру. Додамо, що чільна мета Нагірної проповіді полягає у тому, аби люди усвідомили справжнє поняття про Бога, навчилися любити ближнього, просвітили свій розум і очистили серце.

Ісус сказав: «Що людина посіє, це вона і пожне». Не може пожати, а неодмінно пожне. Як доведено, це рівнозначне вираженню: вона повинна пожати! Усе, добре чи погане, що його породжуємо, повертається до нас. Тобто люди самі формують свою долю (карму), добру чи погану. Якраз нинішній стан тотального страху людства, моральна і екологічна криза викликані тим, що зігноровано назагал основоположні орієнтири Правди, Краси і Добра. Нечисті думки заковують розум у кайдани гніву, зажерливості, цинізму, байдужості, смутку. Компоненти національної ідентичності неухильно розмиваються – запановує позиція «Там, де мені добре, там моя батьківщина», в українську багатотисячолітню культуру нахабно «вмонтовується» мовна поведінка «какая разница», «політична нація».

На щастя, у кожну епоху знаходилися далекоглядні особистості, які накреслювали народам шлях гармонійного розвитку розуму, почуття і волі. Християнство і є історією спасіння. Воно подивилося на кожну людину очима Бога, який став чоловіком, щоб відкрити їй можливість стати Богом. Апологети першими в історії людського суспільства почали послідовну боротьбу за гуманне ставлення до людини. Досить згадати прекрасні зразки християнського красномовства Євсевія Кесарійського, Тертулліана, Григорія Богослова, Лактанція, Йоанна Златоустого, Аврелія Августина, Северина Боеція та багатьох інших. Питання до себе і всіх небайдужих: чому ми не засвоюємо феноменальних зразків думки, почування, переконливих суджень-аргументів? Натомість чому скиглимо, що в багатьох «передових» європейських країнах занепадає християнська віра і навіть «розмивається» понтифікат Папи Франциска?

Скажімо, до нас дійшло понад 800 проповідей Златоуста, які є зразком для усіх володарів слова. У знаменитій праці «Проти іудеїв і язичників» він обґрунтував потребу постійно переконувати людей жити праведно, адже Слово Христа сприяло тому, що «земля, наповнена тернами, очистилася, зробилася чистою нивою й прийняла зерна благочестя…Христос виганяв розкіш, нестриманість, гнів, заздрість, натомість утверджував помірність, смиренність, братерство». У проповідях Йоанна знаходимо дуже промовистий аргумент щодо вчинку Каїна. Бажаючи отямити нащадків, Бог застосував такий спосіб покарання, який міг і самого Каїна очистити від гріха. Якби він миттєво умертвив Каїна, той помер би, приховавши свій гріх і про нього не дізналися б нащадки. Але, живучи іще довго, він об’єктивно став навчителем інших тому, як не слід жити і чинити. Самим своїм виглядом Каїн нагадував іншим, що не варто наслідувати його. Та й сам Каїн уже не наважувався на подібний злочин, братовбивство, гріх братовбивства постійно мучив його. Таким чином душа його ставала смиреннішою. Але сам Каїн не зізнався у тому, що вчинив гріх, його каяття не стало сповіддю. Звідси висновок: не вичікуймо звинувачення від інших, каймося.

Чому наголошуємо на віддалених епохах? З очевидної причини: чим історія новіша, тим менше емпатії (співпереживання), натомість аргументи стають селективними, егоцентричними, «коректними». А між тим історія предметно й переконливо промовляє лише тоді, коли відтворюється повно, коли кохають вітчизну, володіючи нею матеріально, коли цілість стає великим будинком, у якому можемо вільно рухатися, водночас завжди відкривати щось нового чи збагачуватися іншою перспективою – як еволюція думки, ідей, розвитку духовних і матеріальних чинників у конкретному контексті.

Даруйте, але хочу поділитися власним відкриттям такої епохи, як Середньовіччя, яке охоплює 476-1453 роки. Цьому спонукала стаття в німецькому журналі «Культурхронік» (1998, ч. 4) під заворожуючим заголовком «Ностальгія за Середньовіччям». Доведено нарешті, що переважно зібрання передсудів й оформилося у стереотип «похмуре середньовіччя» як антипод гуманізму, прогресу, досягненням людської цивілізації. «Чорна діра у діяннях людства, часи падіння, темноти і фанатизму» фактично стали періодом народження цивілізації, спадкоємницею якої є сучасна Європа. Зішлемося на фундаментальне дослідження Матіаса Шульца «Між небом і пеклом», вміщене у журналі «Шпігель» 31 жовтня 2005 року (Schulz Matthias. Mythos Mittelater. – Spiegel. – 2005. – 31 Oktober. – S. 168-182).

Матіас Шульц
Матіас Шульц. Джерело зображення: spiegel.de

Десятки подій різного ґатунку, життєпис таких емблематичних постатей, як Фрідріх Барбаросса, Карл ІV, який витворив з Праги місто святості і започаткував перший університет у центрі Європи, Святий Бенедикт, який організував орден, девізом якого стали слова «Молися і працюй» («Ora et labora»), Юстиніан, Магомет, Парацельс, Фома Аквінський, Франциск Ассіський, Кирило і Мефодій, Марко Поло, повсюдне будівництво християнських храмів, завоювання норманами Англії, здобуття Єрусалиму хрестоносцями, заснування в 1209 році університету у Кембриджі, розквіт Венеції, Грюнвальдська битва, спалення Яна Гуса, завоювання ординцями Москви, рицарські турніри, падіння Константинополя – ці та інші події відтворено хронологічно і сенсовно.

Чи усвідомлюємо нині, в «культурі тимчасовості», як посутньо відстаємо, наприклад, у таких царинах життя, як солідарність селян, релігійність? Мешканці сіл жили у дружній спільноті, завжди у близькому контакті з природою, разом працювали на сінокосах, збирали виноград, овочі, випікали хліб… Водночас праця супроводжувалася мелодіями церковних дзвонів. «Безчинність є ворогом душі» – суть закону бенедиктів. Переношування каменів і корчування лісу сприймалося в їх очах як акт любові до ближнього. О 4.15 вранці відправляли першу молитву, потім бралися до роботи. Не утвердилася ще культура, що спирається на заздрощах. Певна річ, впереміж (як завжди) існували розкіш і біда, пошуки взаєморозуміння, милосердя – і розбій, війни, полювання на відьом, умиротворення від контактів з природою і епідемії (у 1347-1351 роках в Європі панувала чума, «чорна смерть», яка винищила третину мешканців континенту, майже 20 мільйонів, також давався взнаки голод).

Тільки один елемент був цілковито іншим. Під знаком хреста вимоделювався новий взірець людини, яка вгамовувала свої емоції й прагнула самовдосконалюватися. Церква сприяла усуненню брутальності в побуті, розпусти, утвердженню чистоти, скромності, порядку, що й врятувало західну цивілізацію. Почалася ця кампанія під керівництвом Папи Іннокентія ІІІ з Монте Кассіно. Нині для декого з «цивілізаторів» видається смішною поведінка Франциска з Ассізі, інших подвижників церкви, але вона виконала свою мету: homo sapiens навчився переборювати власні вади, удосконалюватися.

Франциск Ассізький
Франциск Ассізький. Джерело зображення: rivitalia.com

Виняткову світоглядну цінність донині мають такі орієнтири Франциска Ассізького: «Нести правду туди, де панує брехня, нести злагоду туди, де панує розбрат, нести віру туди, де панує сумнів, нести надію туди, де панує відчай». Невипадково прем’єр-міністр Великобританії «залізна леді» Маргарет Тетчер розпорядилася вмістити у рамках цей вислів над своїм робочим столом. Також зворушує використання думок-благань Франциска… директором Служби Радіо Свобода-Радіо Вільна Європа Маріо Корті (Mario Corti) у некролозі на смерть кореспондента цієї авторитетної радіостанції Іллї Дадашідзе 16 вересня 2001 року. Ось деякі промовисті молитви Франціска, що їх промовляв часто в розмові з колегами Дадашідзе:

«Господи, сподоби!
Втішати, а не чекати втішання,
Розуміти, а не чекати розуміння,
Любити, а не чекати любові.
Адже хто дає, той одержує,
Хто забуває про себе, той здобуває,
Хто прощає, тому проститься,
Хто вмирає, той прокинеться
До життя вічного».

Справжнє минуле Європи, таким чином, доводить, з якими труднощами Захід виборов собі фундаментальну вартість, на яку так охоче посилається сучасна культура – свободу. Саме в Середньовіччі уся Європа входить в Середземноморське культурне коло, у тому числі Русь – Україна. Християнство стає релігією всіх країн Європи і запліднює, облагороджує усю середньовічну культуру. Християнство – релігія цивілізованих народів. Біблійні пророки поступалися нам у знанні дійсності. Але вони не мають рівних за глибиною переконання і самовідданості – а засновує тільки це. Міцність будови залежить від суми доброчинностей. Тобто самовідданої праці, закладеної у фундамент.

Аристократія праведників визначила кінцеву мету ідеалізму – Царство Боже.

Данте
Данте Аліґ’єрі. Джерело зображення: biography.com

Зішлемося бодай на світ душ Данте з найщирішої поеми – «Божественної комедії». Маємо винятковий апофеоз (обожнювання, звеличення) самої суті християнства. «Поетично досконалі, римовані терцини твору проголошують, наперекір релятивізмові європейської культури, не лише правду про невмирущість людини, але передовсім вічну й незмінну відповідальність за кшталт, що його кожний з нас надає своєму земному життю» (Цит. за: Ян Рокіта. Спадщина Європи. Слід вкарбований у вічність. На 700-річчя смерті Данте. – Мереживо. – 2021. – 13-19.09. – Jan Rokita. Dziedzictwo Europy. Slad odciskany w wiecznosci. Na 700-lecie smierci Dantego. – Sieci. – 2021. – 13-19.09). Пророк надії, за свідченням Томаса Карлейля, «звертається до того, що є благородним, чистим, великим у всі часи і у всіх місцях… Як Данте був післаний у наш світ, щоб втілити у музичній формі релігію середніх віків, релігію нашої сучасної Європи, її внутрішнє життя, так Шекспір з’явився для того, щоб втілити зовнішнє життя Європи того часу з його рицарством…Так, справді велика справа для народу – володіти виразним голосом, володіти людиною, яка мелодійною мовою висловлює те, що відчуває народ у своєму серці. Італія, наприклад, бідна Італія лежить розшматована на частини, розсіяна; немає такого документу чи договору, у котрому вона б фігурувала як дещо ціле; і однак, благородна Італія насправді – єдина Італія: вона породила свого Данте, вона може говорити! Уявіть тепер всеросійського царя. Він сильний…Але він ще не вміє говорити. Йому бракує голосу генія, щоб його чули всі люди і у всі часи. Він повинен навчитися говорити; досі ж він ніщо інше, як величезна безголоса потвора» (Томас Карлейль. Герой как поэт. Данте, Шекспир. – Теперь и прежде. – М., 1994. – С. 66-94). Аналогія: Україна може щораз голосніше говорити, бо свого часу Тарас Григорович Шевченко вдихнув живого духа у приспаного історією велетня.

Важке і небезпечне мистецтво управління душами, якщо воно воскресне повною мірою, відновиться за зразками, що їх залишили перші християнські вчителі. Справді, Батьківщина, сім’я, церква – без них ніколи не обійтися! До слова: найкращі поезії про кохання написали саме християнські поети.

Отже: беручи з історії вогонь, а не попіл, відсіваючи полову від зерна, згадаймо себе, повірмо у себе, будьмо собою. Кожна українка і кожний українець має – і це вкотре довели теперішні часи! – засвоїти свою невмирущу спадщину. Адже Русь була тоді авторитетною, могутньою, повчальною для багатьох державою. Своєрідним підручником повноцінного життя є діяльність Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого. Скільки мудрості, подвижництва у Хрещенні Русі, праці Іларіона «Про закон і благодать», «Руській правді»! Зятем Європи називали власне Ярослава Мудрого. Сам він мав за дружину шведську королівну, після її смерті одружився з візантійською царівною. Норвезький король Гаральд одружився з дочкою Я. Мудрого Єлизаветою. Анна Київська вийшла заміж за французького короля Генріха й стала королевою Франції. Угорський король Андрій мав за дружину київську князівну. Син Ізяслав був одружений з німецькою князівною. Сестра Ярослава була дружиною польського князя Казимира.

Гості з України біля церкви на честь Едігни
Гості з України біля церкви на честь Едігни. Фото з архіву автора

У 1995 році мені пощастило провести день у баварському селі Пух біля Мюнхена. Саме тут зупинилася на нічліг дочка Анни Київської Едігна, яка вирішила пішки дістатися з Франції до Києва – вітчизни свого роду. Історія розпорядилася, що Едігна залишилася у Баварії, лікувала людей, проповідувала християнські вартості, налагоджувала контакти між народами. На її честь побудовано церкву, сюди донині приїжджають сотні тисяч туристів, тут відбуваються акції всеєвропейського і взагалі світового формату. Для масового читача підготовлено дуже цікаву брошуру «Edigna zu Puch».

Невелика брошура (56 с.) «Edigna zu Puch» видана в 1989 році
Невелика брошура (56 с.) «Edigna zu Puch» видана в 1989 році

Ідеї збереження спадщини християнства, взаємопізнання європейських народів, поява цілісної західноєвропейської культури – усе це витворювалося також за участю українців. Так, найпродуктивніша ідея патріотизму утвердилася саме тоді, у ХІІ столітті. Нагадаймо собі пропаговані вартості: Святослав – «Не осоромимо землі руської!», Ярослав Мудрий – «не губімо землі руської, я не угрин, не поляк, ми одного діда внуки», Мстислав – «Майте жаль до руської землі, своєї вітчизни і дідизми; чи не краще було б нам, браття, покластися на Божу поміч, та пошукати шляху батьків і дідів наших й своєї честі». Київський митрополит після нападу мадярів на Галичину – «Це чужоплемінники забрали нашу батьківщину, треба відбити її», Володимир Мономах – «Не лютувати словом».

Перед ХІІ століттям бліднуть і Золотий вік Перікла, і епоха Августа. Це століття «Пісні про Роланда», «Трістана та Ізольди», «Пісні про нібелунгів». Це час великого гуманіста Нізамі, століття «Витязя у тигровій шкурі», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Мономаха дітям», подвигів Іллі Муромця, який зарахований до когорти святих і похований у Києво-Печерській лаврі, яка власне розквітла тоді, утвердження «Руської правди». Водночас це століття пісень вагантів, трубадурів і розвитку міннезангу. Важко знайти ще такий пісенний вік. Це століття дало готику – зліт архітектури. Рукописи зберегли 500 імен поетів. Сорок з них знамениті у Європі. У цьому ж столітті бідний баварський рицар Вольфрам фон Ешенбах написав поему «Парсифаль», на фоні якої поети Відродження дуже бліді.

З усього відтвореного вище кілька висновків й орієнтирів на майбутнє:

1. Силу справді благородних думок попередніх поколінь і епох слід використовувати відповідально, зберігаючи джерело цих суджень в чистоті; самоудосконалюючись і поліпшуючи оточуючий світ, неодмінно спрямовуватимемо свої думки на творення, яке спирається на фундаментальні закони буття, тобто чисту Божу Силу. За такої орієнтації в душі відкривається надраціональне усвідомлення, яке має свою вагу та впорядковує картину світу – під сучасну пору доконечно важливо, аби думки рідкісної вартості осідали в серці, ми ж – нація кордоцентрична (Емма Андієвська: «Галактика тільки й тримається на людському серці»).

Ось, наприклад, судження про недостатньо засвоєного загалом нашого народу воістину національного пророка: «Ким Юрій Липа відчував себе? Письменником? Лікарем? Істориком? Філософом? Пророком?… Найвища нагорода для нього – зірвати заслону теперішності, жадібно сягнути поза в’язницю часу – і вказати своїй расі її будучину. Роздумування доходить до найвищої думки – Божої волі. Тоді – пророцтво… Відкрити очі, засліпити їх знанням, пригадуванням власних великих істин, збудити душі – ось наказ!» (Див.: Галина Шипка. Юрій Липа – пророк. – Львів, 2014. – С. 11);

Шипка Г. Юрій Липа – пророк. Львів: Каменяр, 2014. 18 с.
Шипка Г. Юрій Липа – пророк. Львів: Каменяр, 2014. 18 с.

2. Слід відважніше позбуватися руйнівних слів-вірусів про бездержавність, провінційність, тотальне збайдужіння, всюдисущу й куцу розсвареність українства; не можна часткове видавати за масове. Сотні книг й тисячі статей світоглядної публіцистики, наукових розвідок вже вимоделювали справдешній материк українства. Доповнимо сьогодні цю багатотомну енциклопедію оцінками славетних осіб. Ліна Костенко: «Синоніміка української мови – це акумульоване багатство мови, геніальної за своїми можливостями, акумульований такий історичний досвід, який може бути даний тільки прекрасному народові… Емоційність дає змогу народові бути молодим, іще раз молодим і вічно життєздатним! Змогу регенерації, відродження. Я цю змогу відчуваю. Відчуваю, що відродиться гордість іще князівських часів, поновиться нерозривний, генетичний зв’язок із природою, який був за язичницьких, ба й скитських століть. Але йдеться про майбутнє, яке здобуватиметься великими духовними зусиллями. А ще – здатність творити своє зоряне небо в чорній дірі історії. Тобто здатність до неймовірного. І ще. Нечувана щедрість, з якою цей народ роздає свої таланти в інші культури, не маючи за це ні визнання, ні спасибі» (Див.: «Пройти через усі болі й укріпитися духом». Інтерв’ю з Ліною Костенко Ігоря Римарука. – «Сучасність». – 1990, січень. – С. 116).

Ще один приклад – про нашу суб’єктність у світі. Відштовхуючись від різнопланових аспектів відзначення 150-річчя від дня народження Лесі Українки, постійний автор власної колонки у тижневику «Країна» філософ Володимир Єрмоленко свої розмислення назвав промовисто – «Леся». Так само багатозначно починає апелювати до читача: «150 років від дня народження Лесі Українки спонукають нас не тільки думати про неї та разом із нею зараз, а й мати звичку робити це регулярно. Бо Леся дала у своїй творчості те, чого Україна потребує і досі, – світовий, глобальний, універсальний горизонт. Леся навчила нас думати про себе в термінах світу, бачити у світі дзеркало нас самих. Навчила нас не бути провінцією». Конкретизує цей висновок майстер слова творами «Кассандра», «Оргія», «Роберт Брюс, король шотландський», «На полі крові», «У пущі» та іншими. Це все історії про брак суб’єктності, про те, як складно її виборювати, перемагаючи не тільки зовнішній світ, а й самих себе. Адже суб’єктність з’являється не тільки в тих, хто звільнився від свого рабства, а й у тих, хто звільнився від травм свого рабства. Хто хоче йти вперед, а не мститися. Твори Лесі Українки, її харизматична особистість неминуче виводять з хуторянської сплячки» (Володимир Єрмоленко. «Леся» // Країна. – 2021. – 25 лютого).

Як власне твори й громадянська позиція усіх інших велетів думки, що ними пишаємося.

3. Останні тижні жовтня 2021 року також збагатили внутрішній світ багатьох читачів, патріотів самовідданою творчістю – саме так! – двох представниць нашого пречудового жіноцтва. Коли на виборах голови Верховної Ради почала виступати як претендент Яна Вадимівна Зінкевич, родом з Рівного, зал завмер. В інвалідному візочку ми побачили не тільки рідкісну красуню, почули прекрасного оратора, але й мислителя, активанта, одухотвореного жертовністю своєї нації, яка знову оберігає Європу від орди. На війну із безоглядними ворогами із Росії вона пішла добровольцем. Стала командиркою медичного батальйону (госпітальєри). За період активної фази АТО, починаючи з 2014 року, особисто врятувала понад 200 поранених українських вояків. Нагороджена орденами й медалями. Не припиняє зборювати загарбників, вселяючи своїми виступами відвагу у серця захисників і розуміння жертовної діяльності в ім’я рідної України.

Яна Зінкевич
Яна Зінкевич. Джерело зображення: galinfo.com.ua

Осмислити минуле, безпомилково «вичитати» теперішні діяння усіх учасників історичного процесу, випрацювати на цій основі плодотворні орієнтири на майбутнє допомагає проникливий погляд на душу народу, його пізнавальну оснащеність і вольовий потенціал. Знову ж таки мусимо самі й мобілізовувати інших ретельно засвоювати зразки ментальності (психологічного оснащення) свого та інших народів. На нашу гадку, не варто надмірно виокремлювати певні чинники. Українці – нація консервативна, тобто велика. Саме такий давній висновок можемо доповнити поемою Наталі Дзюбенко-Мейс «Сковорода» про нашого українського перворозума, який вважається у світі одним із трьох найвидатніших філософів усіх часів – Сократа, Спінози. Фахівці справедливо, крім інших факторів, виділяють споглядально-рефлексивну настанову просвітителя-гуманіста, поета, педагога, мандрівного філософа і співця. Щастя конкретної людини забезпечується лише подвигом самопізнання, через який виявляється «внутрішня», «сердечна», «єдина» особистість. Це забезпечує можливість «спорідненої праці», «рівної нерівності». Якраз це є стихійним народним світосприйняттям на основі споконвічної культурно-моральної традиції вільної улюбленої праці. Відтак хрестоматійне вже: «Дух животворить!», «Вчуся, друже, вдячності». Колишня студентка факультету журналістики Львівського національного університету, нині відома письменниця, соратниця знаменитого св. п. Джеймса Мейса (він першим поставив перед Конгресом США питання визнання українського Голодомору 1932-1933 років геноцидом) зуміла мобілізувати наше сумління, аби утвердилося віще праслово – Любов.

Книжку поетичних творів Наталії Дзюбенко-Мейс випустило в світ київське видавництво «Саміт-книга» (2020, 224 с.)
Книжку поетичних творів Наталії Дзюбенко-Мейс випустило в світ київське видавництво «Саміт-книга» (2020, 224 с.)

Від заспіву поеми «Предтеча» до епілогу «Дух животворить…» вичитуємо майстерно скомпоновані сенси. Кілька витягів:

Горді думи дзвенять в неспокійній людській колотнечі…
Доростайте до себе! – до нас промовляє Предтеча.
Бо провидець вогнів закладав незнищенну основу,
Торжество і печаль Українського Духу і Слова…

Пора повертатися в рідні гаї та діброви,
Божественний сад посадити для рідного Слова,
Вогні запалити наук, що ведуть до свободи,
І слів, що примножившись, стануть піснями народу…

Москва – третій Рим? Божевілля старця Філофея,
Улесливий шепіт з муровища псковської келії,
І тлінню засіяні душі зродили безрадісне терня,
По білому світу московська розходиться скверна…

Просив, благав: до праці треба віри,
Лише любов – життя людського міра.
Що гріх великий – улягать нудоті,
Розчаруванню, відчаю. Робота,
Лиш сродна праця підведе помалу
До таїнств неземного ідеалу…

Більше ж нічому врешті людей не навчав
В кіптяві, темряві – там проростає свіча
Саду священного – корінь і пломінь епох,
Там Батьківщина…
Там Україна.
І Бог.

Отож сміливо ступаймо у майбутнє, наснажені багатою українською душевною стихією, культурою духа і життя.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: