Посткомунізм Дайджести Найактуальніше 

Посткомунізм

Фрагмент промови, яку виголосив Вацлав Гавел 30 жовтня 1995 року в Дрездені з нагоди вручення йому почесного доктора місцевої політехніки. Переклав Тарас Лильо.


Те, що можна назвати посткомуністичним станом мислення, проявляється відчуттям якоїсь непевності, неприв’язаності, порожнечі і, навіть, фрустрації. Вважаю, що причина цих відчуттів очевидна: спосіб життя в комунізмі ми могли ненавидіти, але несвідомо ми до нього звикли. Комунізм створив певну зрозумілу систему правил, чітко зазначаючи, що можна, а що не можна, якщо не хочеш зіткнення.

Часто йшлося про неписані правила, але попри це цілком зрозумілі: ми всі знали, коли і де можемо говорити вільно, а коли і де – в жодному випадку. Ми всі знали, на що в житті зважати, а на що ні. Життя було направду сіре, порожнє й зашнуроване, однак обмеження, які воно мало, неприємні й затісні, водночас були настільки тривалі, що давали людині парадоксальне відчуття певної безпеки. Цю безпеку ще доповнювало соціальне забезпечення, яке пропонувала патерналістська держава: ми знали, що якимсь чином завжди про нас хтось потурбується, хоча мусимо за це платити обмеженням своєї свободи.

Це все зазнало краху фактично за одну ніч. Раптово ми пробудилися у якомусь великому просторі свободи й підсвідомо відчули, що життя не має вже жодних обмежень. Цей стан часто порівнюють зі станом людини, яка після тривалого ув’язнення враз була звільнена з ув’язнення: мабуть, кожен звільнений пережив цей стан шаленої ейфорії впереміш із оманливим враженням, що тепер тут все вільно. Жорсткі правила тюремного життя не діють й здається, що жодні правила втратили тут силу.

Ця радість зазвичай не триває довго й знову змінюється на свою справжню протилежність, а саме на депресію. Людина поступово стверджує, що втратила захист, до яких звикла впродовж років, і її охоплює стан великої непевності, відчуття порожнечі, викорінення, втрати всіх точок опору. Їй здається, що вона безнадійно блудить, її змушують постійно приймати рішення й з великими зусиллями пізнавати правила життя поза в’язницею. Це пригнічуване відчуття, неодноразово спонукає до прихованої думки про повернення: звільнений починає тужити за тюрмою…

Люди важко призвичаюються до нового типу відповідальності, яку мають в умовах свободи. Одні не можуть дати раду з тим, що повинні самі про себе дбати значно більшою мірою, ніж вони звикли; інші натомість думають, що прийшов час, в якому значення втратили усі вартості та будь-які правила: система старих вартостей щезла, а до тих нових вони ще не встигли звикнути…

Одним із численних виявів фрустрації, про яку кажу, є погляд, котрий можна виразити гаслом “ми ж за це не боролися”. Багато людей має незабутні спогади моментів, коли стояли – об’єднані глибоким почуттям приналежності до себе – на різних площах, були огорнуті атмосферою спільноти, єднання й навзаєм розділеної надії, а комуністична влада розвалювалася на їхніх очах. Це були часи великого суспільного піднесення й великої ейфорії, коли атмосфера моменту – разом із глибоким незнанням відмінних від комуністичних відносин – охоплювала спільні ідеали багатьма ілюзіями, чи їх власне в ілюзії перетворювала. Захід ми знали ззовні, з його вітрин, із його безкінечно багатої пропозиції товарів, з довгих шнурків яскравих авт, з телереклам проживання в південних країнах, ми ідеалізували його й не усвідомлювали, що економічне чудо означає важку працю, багато сумнівів, велику особисту відповідальність, великі вимоги до кожного й жодних гарантій, що кожному поведеться так, як він собі зичив. У піднесеній атмосфері не в одного була ілюзія, що з цього моменту почнеться рай на землі. Це та сама ілюзія, якій піддаються звільнені, коли проходять крізь браму в’язниці.

Ніякого раю на землі, звичайно, не настало, а покинуті люди опинилися перед незліченними новими проблемами, які до того були їм невідомі або незнані з особистого досвіду. Це легкий шлях до того, що один з нас, особливо той слабший, відчуває, коли його обдурено й оббріхано, бо хтось не виконує обіцянок, які йому дав. Те, що ці уявні обіцянки були часто його власною мрією, він відкидає. Адже завжди легше гніватися на інших чи на увесь світ, ніж на себе самого. Не одна людина звинувачує потім увесь світ за уявний обман, жертвою якого вона стала. До чого це веде – відомо: така людина наставить своє вухо в бік популіста, який голосно говорить про те, про що вона думає, а саме, що вона була обдурена, який йому обіцяє, що це він виправить й омріяний рай на землі він своєю рукою все-таки створить…

Багато людей, які після падіння комунізму не зуміли вчасно й швидко порадити собі з незнаними досі вимогами, що накладають нові відносини на їхню індивідуальність та їхню індивідуальну відповідальність за себе і за світ, і які, що більше, завдяки довгому життю в комунізмі мають занижену відпірність на колективістські спокуси, легко піддаються тому, хто здатен зачаровувати апелюванням до того, що не є їхньою заслугою…

Що проти того всього робити? Як протиставитися поганим наслідкам посткомуністичного стану свідомості?

Мені здається, що існує єдина дорога: у всіх просторах людського співжиття підтримувати розуміння громадянської засади, громадянської відповідальності, зміцнювати довіру держави до громадян, яка базується на їхніх добрих рисах, дбати про людську солідарність, терпіння та відчуття права, леліяти демократичні інституції й в не останню чергу поглиблювати в собі й навколо себе розуміння витоків того всього: морального порядку, який є в нас і над нами. Це велике завдання для вчителів, вихователів, політиків, журналістів, для нас усіх, хто знає, чим може закінчитися байдужість до демонів, які лізуть у всі викоренені душі.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: