Співпраця поколінь – маршрут у майбутнє Найактуальніше Світоглядні орієнтири 

Співпраця поколінь – маршрут у майбутнє

Світом посутньо кермує Боже Провидіння. Милосердний Господь зарезервував за Україною ХХI століття, яке через нинішнє тотальне очищення (думки, дії, мрії) позбудеться у кінцевому підсумку різних світоглядно облудних і практично кривавих маршрутів провідників попередніх поколінь. Це означає брати з історії вогонь, а не попіл.

Наш маршрут у прийдешнє не буде обтяжений «вибраністю», «першим світом» чи «третім Римом». Як пророчо писав Тарас Шевченко, «у кожного своя доля, і свій шлях широкий» (уточнення загальновідоме). Однак збудуться нарешті орієнтири емблематичної трійці нації: «Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить…» (Тарас Шевченко); «А хто не любить всіх братів, Як сонце Боже всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно» (Іван Франко); «Знамена держімо правди святої, На зраду ми не піддамось» (Леся Українка). «Цивілізація любові», за Іваном Павлом II, завдяки «соціальному милосердю» неодмінно переоновить краєвиди нашої пречудової планети і утвердить ставлення людини до людини як ближній до ближнього, а не як знаряддя чи функція. Відтак «відсунемо» назавжди за здеформований історичний горизонт функціонуючу донині цивілізацію зиску і визиску, поставу особистості у параметрах second hand.

Адже останні авантюрні (переважно) експерименти нової влади в Україні, зокрема рішення президента і парламенту під впливом МВФ і Сороса перетворити українські чорноземи на так званий ринок землі – без власного усвідомлення історичної значущості саме орієнтиру багатьох поколінь українців на праведне життя, чітке задіяння нагромаджених тисячоліттями своїх моральних і духовних вартостей, працелюбності й пасіонарності нашої нації, – є тривожним сигналом. Зігнорована думка 75 відсотків українців – господарів цієї землі, які проти перетворення даних нам Богом земель на товар, які аж ніяк не бажають продавати рідну матір тим сповідникам наживи, які хочуть витіснити нас з України, прилаштувати собі тут «запасний окоп». Хіба ми досі не втямили собі, що чужинці, які припленталися сюди й тимчасово опинилися при владі, шаленими темпами знищують село, освіту, інформаційну сферу (абсолютна більшість масмедіа належать Коломойському, Пінчуку, Ахметову, Медведчуку і Фірташу)?! Чому упосліджують село – бо ж «сам Бог витає над селом» (Тарас Шевченко), бо від прадавніх часів орії (орачі) вважалися справжніми аристократами, провідною силою української суспільності, бо головним чинником є хліборобський характер цивілізації наших предків. Як багаторазово довели фахівці, «саме селянство в найбільшій мірі конденсувало в своїй душі український національний дух і відтворювало його через своїх найбільш обдарованих синів і дочок і в усній народній творчості, і в професійній літературі та мистецтві. Тому в 1933 році винищували голодом саме селянство!» (Олексій Губко. Психологія українського народу. Книга перша. – Київ, 2010. – С. 30).

Водночас повсюдні у багатьох регіонах планети масові протести проти політики олігархії (сьогодні ж близько 35.000.000 мільйонерів володіє 45% усього багатства світу – див. докладніше: Ніл Фергюсон. Площі та вежі. Соціальні зв’язки від масонів до фейсбуку. – Київ, 2018. – 547 с.), масове ігнорування новими поколіннями плодотворного спадку предків, збайдужіння до книг класиків усіх народів, свідома космополітизація й бульваризація звичаїв молоді, захоплення фейковою інформацією, «смартфонізація» щоденного життя, тотальний егоїзм та інші явища руйнують гармонійне буття націй. У сукупності це може зіштовхнути світ у провалля.

«Славних прадідів великих правнуки погані» (Тарас Шевченко) нині повсюдно задомінували в сучасному інформаційному просторі, збайдужіли, острахопудилися й озлобилися.

Найпредметнішу відповідь щодо тотального страху і знетямлення дати не так важко: зігноровано основоположний принцип буття, визначений Ісусом Христом для усіх народів і на усі часи: «Не можете служити Богові й мамоні» (Нагірна проповідь, Мат. 6, 24). Цей діагноз поставлений віддавна, інтерпретований багатьма відповідальними особистостями багатьох народів планети. Ми його нагадуємо, оскільки зло зростає шаленими темпами, йому начебто хтось сили додає, а нинішня цивілізація дивовижним чином дозволяє, аби «сліпі вели сліпих».

Вибір перед кожним з нас виникає щоденно – правда чи вигода? Це стосується також усіх без винятку національних спільнот, цивілізацій. Історія довела згубність орієнтиру винятково на вигоду. У найширшому розумінні абсолютизація зиску спричиняє гординю, війни, поневолення «чужих», криваві революції на основі безбожництва (французька і більшовицька, наприклад), формування образу ворога (сталінізм, нацизм, маоїзм, полпотизм, міжнародний тероризм) на усіх площинах життя.

Завжди найкращим аргументом є досвід світової історії. Куди запропастилися усі, навіть наймогутніші, імперії? Чому за великим рахунком і у свідомості абсолютної більшості людей найстрашніша і найганебніша кара – зневага і прокльони – спіткала усіх мамоністів-расистів, загарбників, шахраїв, злодіїв, захланних олігархів, різних неронів, пілатів, чінгісханів, торквемад, лєніних, троцьких, сталіних, гітлерів, пол потів, нинішніх претендентів на велич, які насправді є політично-економічними, світоглядними, соціальними, генетичними ліліпутами – наприклад, Путін (принагідно: найбільше зла в історії людства вчинили якраз марнославні й захланні ліліпути).

Отож, акцентуючи увагу на найганебніших під сучасну пору діяннях людей, які безоглядно йдуть за фальшивими пророками, мусимо водночас послідовно шукати порятунок від оцинічнювання життя. Найперше треба збагнути безперспективність мамонізації буття і грубої агресивної сили. Але це лише рівень констатації. Які шляхи виходу з кризи? На нашу гадку, стратегія розвитку України на найближчі десятиліття повинна визначатися такими чільними чинниками:

Життєдайне оздоровлення починається від вибору орієнтирів. Якщо цивілізація розквітла формально, але всохла за суттю, то передовсім усім потрібно знешкодити коріння песимізму, перестати скиглити про неминучу «загибель» України. Відтак ретельно ЗРІВНОВАЖИТИ вирішальні сфери життєдіяльності світоглядно-орієнтаційну, організаційну і технологічну.

Віддавна далекоглядні й морально оснащені особистості усіх народів доводили обмеженість суспільної думки через тяжіння тільки до логіко-аналітичного світосприйняття як чинників суспільно-етнічних зв’язків, ігнорування релігійними й мистецькими проявами буття. Світоглядний чинник – вирішальний. Тимчасом світ озлиденів духовно, вже віддавна не продукують нових ідей. Отже, доконечним і чітким має бути синкретичний (нерозчленований) стан культури як образу душі нації (символи, герої, звичаї, вартості).

Символи – священні державні атрибути, передовсім мова. Як переконливо довів російський вчений польського роду Михайло Красуський, наша пречудова українська мова старша від санскриту, грецької, латинської та багатьох інших арійських мов (Див.: Михаил Красуский. Древность малороссийского языка – Одесса, 21 декабря 1879 г. Передруковано журналом «Індо-Європа. – 1991. – Ч.1. – С. 9-39). Рекомендуємо ретельно засвоїти у цьому контексті найсвіжіше концептуальне дослідження «Зберегти своє» авторитетного лінгвіста, доцента Київського університету імені Бориса Грінченка Олександра Авраменка. Стрижневий акцент цієї публікації (День. – 2019, 8-9 листопада) – усе, що стосується української мови, має бути дуже якісним; йдеться і про розумне повернення до нашої мови багатьох живомовних елементів, і про його популярну книгу «100 експрес-уроків українською, яка витримала шість перевидань, і про методику занурення в мову, і про Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, своєрідний флешмоб на свідому підтримку української мови (минулого року диктант писали сотні тисяч людей у 27 країнах.

До символів належать також державні атрибути – герб тризуб, який всупереч усіляким «орлам» виокремлює духовний аспект буття, синьо-жовтий стяг (принагідно: ми конче повернемося до нашого, традиційного жовто-блакитного знамена, багатозначного символу). Ці наші символи останніми десятиліттями (два Майдани та інші чинники) широко розпросторилися континентами.

* * *

Герої – видатні постаті нашої нації, без яких планетарний світ неповний, які своїми ідеалами святої правди-справедливості, одухотвореністю і видатними, унікальними здобутками впродовж тисячоліть сприяють кристалізації національної психічної енергії. Унікальні цінності зарепрезентували на найвищому світовому рівні десятки й сотні українців. Серед них, для прикладу, – князь Ярослав Мудрий («зять» Європи), мандрівник Микола Миклухо-Маклай, священник Агапій Гончаренко, який видавав журнал «Аляска геральд» і прилучився до популяризації України у світі, митрополит Стефан Яворський, який величезною мірою формував духовний світ Московщини, один з трьох провідних філософів світу, поруч Сократа і Спінози, Григорій Савич Сковорода, якому належить знаменитий орієнтир «Дух животворить», Володимир Вернадський, Памфил Юркевич, який обґрунтував кордоцентричність народу, духовні провідники нації Андрей Шептицький та Йосиф Сліпий, генерал-губернатор Канади неповторний Роман Гнатишин, довголітній директор сучасного Міжнародного інституту менеджменту (Женева, Швейцарія) Богдан Гаврилишин, вчені Юрій Дрогобич, Іван Пулюй, Петро Капиця, видатний представник космічної науки і техніки Сергій Корольов, визначний історик, письменник і публіцист Юрій Липа – автор повчальної книги «Призначення України», легендарний піонер авіації Ігор Сикорський, спеціальний помічник президента США з питань науки і технології Георгій Кистяківський – син знаменитого правника Богдана Кистяківського, Юрій Кондратюк, фундатори модерного й специфічно-національного театру Михайло Старицький і Марко Кропивницький, десятки інших з багатьох ділянок життя. Наприклад, із сільського господарства, адже достеменно доведено: високорозвинене фермерське господарство США, Канади, інших країн створене на основі українських сільськогосподарських технологій…

А письменство, мистецтво, література, яка відкрила найбільше істин? Не так багато народів можуть пишатися такими велетами думки і чину, як Тарас Шевченко, який своїм словом-будителем створив новітню націю, твори якого перекладені більш ніж 150-ма мовами багатьох народів світу і якому одному споруджено більше пам’ятників на всіх континентах, ніж усім іншим письменникам, разом узятих, Іван Франко, який володів 14-ма іноземними мовами, Леся Українка, Микола Гоголь, Антон Чехов, Улас Самчук, Василь Барка, який на 20 років раніше від Солженіцина (мати якого, українка Таїсія Щербак, виховала його у релігійному дусі) розкрив суть комуністичного ГУЛАГу, Микола Лисенко, Микола Леонтович, чий «Щедрик» став найпопулярнішою піснею-молитвою у світі, Павло Чубинський і Михайло Вербицький – творці нашого невмирущого Гімну, Богдан Ігор Антонич – речник Лемківщини, Олександр Олесь, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Валерій Шевчук, Серж Лифар, який став гордістю Франції, але відмовився прийняти громадянство цієї країни, привселюдно запропоноване йому президентом Франції, заявивши «Я українець!», Іван Марчук, Емма Андієвська, родом з Донбасу, яка, окрім оригінальних поезії та малярства, 40 років працювала на Радіо Свобода у Мюнхені, знакові окраси світу Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька і – знову – десятки інших світових імен!

Зважаючи на те, що геніальні твори, надбання деяких наших непересічних особистостей присвоєні іншими народами, або свідомо, цинічно замовчувалися колонізаторами різних мастей, що донині багато з їхніх творів не стали постійним чинником свідомості українців, зокрема молоді, що нам чужинці, які дорвалися у нашій державі до влади і нажилися за рахунок визиску працелюбів-українців, вперто нав’язують «вселюдські цінності», «політичну коректність», інші фальшиві орієнтири «культури тимчасовості», а також те, що їм допомагають «наші ідіоти», як влучно охрестила запроданців Ліна Костенко, – мусимо послідовно, цілеспрямовано, фахово грамотно безперестанку, як це роблять у всіх країнах, пропагувати творчість наших велетів думки, чину й настроєвості глибокого серця.

ВІДТАК – ВОЇСТИНУ! – «ДІЛА ДОБРИХ ОНОВЛЯТЬСЯ, ДІЛА ЗЛИХ ЗАГИНУТЬ» (Тарас Шевченко).

Ми зобов’язані терпеливо, але наполегливо переконувати обдурених і збайдужілих представників роду людського у тому, що «життя коротке, мистецтво вічне» (Life is shot, art is long). Зокрема, дуже подобається таке судження пророка Великої Британії шотландця Томаса Карлейля: «Глупі люди вважають, що якщо покарання за злу справу не відбулося негайно, то у світі немає справедливості, а якщо є, то лише випадкова. Покарання за злу справу затримується іноді на декілька днів, іноді на декілька століть, але воно таке ж реальне як життя, таке ж неминуче, як смерть! У центрі світового коловороту все ще живе і говорить Бог. Бог справжній, як у давні часи. Велика душа світу справедлива».

Ну ніяк не може справжнє існування людей вимірюватися одним словом: «Скільки?». Тобто коли усе продається і купується. Такий світ стає страшенно нудним, безвартісним. Адже можемо впасти у ницість й засушену порожнечу.

* * *

Звичаї – ще одна чільна категорія культури. Було б гріховно цуратись, чи відрікатися від тисячоліттями відшліфованого способу життя свого народу. Родинні звичаї, пошанування жіноцтва, дітей, барвистий одяг – вишиванки, писанки, обожнювання матері-природи, відзначення свят, «свій до свого по своє», працелюбність, доброта, сповідування принципу здобування знань, зацікавлення звичаями інших народів, наповнення днини мелодійними піснями, турбота про харчування натуральними продуктами, «чужому научайтесь і свого не цурайтесь», багато інших багатих, цікавих, плодотворних звичаїв не тільки «перехоплені», але й спрофановані.

Віддавна для українців винятково наснажувальними, виховними залишаються найбільші релігійні свята – Різдво і Великдень. Мало хто зрівняється з вервечками ошатно, по-святковому одягнутих бабусь і дідусів, їхніх дітей, внуків, пречудових діточок, які особливо останнім часом дивують і зачаровують багатьма талантами, пасіонарністю. Колядки, щедрівки, посвячення пасок, неповторні писанки, яким нема рівних у світі, взаємовідвідини родичів, подарунки, прийняття гостей, щиросердні розмови надовго залишають у серці тепло й наснагу творити довкола світ краси, одухотворення, зачарування буттям. Це також стосується прапрадавніх свят, які гармонійно вписалися у християнські звичаї, наприклад Івана Купали, завершення жнив, інших робіт. А у містах утвердилися традиції масових концертів, вистав.

Серед новин – Майдани, які фактично є пасіонарним спалахом нації, єднання сердець і дій. Так само прекрасним явищем, яке відображає характер і звичаї нашого народу, є безкорислива, масова допомога воїнам, які відбивають агресію Росії проти нашої держави. Слово «волонтери» здобуло надзвичайно позитивну конотацію, адже це вияв глибинної доброти і солідарності українців.

У багатьох художніх творах, кіномистецтві, телерепортажах і т.п. відображені наші барвисті весілля. Хочу поділитися таким спогадом. Декілька років тому пощастило тиждень побувати на міжнародній науковій конференції у місті Сент-Джонс, провінція Ньюфаунленд, Канада. Перед відльотом до Лондона, у неділю, мав доволі часу докладніше познайомитися з цим 150-тисячним містом, що знаходиться на відстані 140 миль від місця загибелі «Титаніка». Проходячи біля англіканської церкви, звернув увагу на групу близько 20 осіб, які супроводжували молоду пару на шлюб. Що здивувало: священик дуже по-діловому відчитав свої привітання й побажання з нагоди шлюбу молодят, а потім родичі й гості поїхали автомашинами до ближнього ресторану, де протягом приблизно двох годин пообідали, обмінялися думками – і роз’їхалися по квартирах. За аналогією, у мене в пам’яті «відтворилося» наше весілля – чи на Львівщині, чи на Гуцульщині: свято на цілий день, деколи на кілька днів, святковий оригінальний одяг, пісні, ігри, танці, одне слово – пречудове дійство (щоправда, іноді з нестримною пиятикою). Отже, з одного боку раціональний ритуал, з іншого – свято спорідненості, радості душі, що залишається у пам’яті та візуально назавжди.

Юрій Липа
Юрій Липа

Кілька оцінок наших звичаїв. Юрій Липа: «Народи-предки – це не тільки архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це – характери, що кружляють у крови сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися. І найбільше можливостей до відродження в сучасному має характер трипільського первня української раси» (Див.: Юрій Липа. Призначення України. – Львів, 1991. – С. 107);

Олексій Братко-Кутинський
Олексій Братко-Кутинський

Олексій Братко-Кутинський: «Істинним є первісне значення слова. Тут це Культ Ура, тобто визнання і вшанування небесного світла, божественного знання. При такому розумінні терміна до самого поняття «культура» відносяться всі прояви національної активності, спрямовані до пізнання процесів життєтворення, до освіти, піднесення духовності і втіленні вищих знань у життя нації, ії звичаях, обрядах, піснях та художніх виробах, в її символіці та ідеології, в її побуті» (Олексій Братко-Кутинський. Феномен України. – Київ, 1996. – С. 109);

Микола Шлемкевич
Микола Шлемкевич

Микола Шлемкевич: «Мушу любити Царівну Далеку, – золотий привид багатої української душевної стихії, оформленої в своєрідній і завершеній культурі духа і життя» (Доктор М. Шлемкевич. Душа і пісня. – Українська душа. – Київ, 1992. – С. 112).

* * *

Вартості – йдеться про правду, знання, красу. Якщо ми не сумніваємося, що історія є навчителькою життя, тобто історична свідомість є найвищою духовною й етичною вартістю особистості й спільнот, то чесно, відповідально сповідуймо принцип – «Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь», відтак «Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи і просвіти!» (Тарас Шевченко). Є усі підстави нарешті усвідомити свою пра-прадавність. Творити модерний народ треба з фундаментів. Передовсім конче потрібно запровадити таку гуманітарну освіту, аби кожний українець знав свою історію, починаючи принаймні з оригінальної Мізинської культури (ХХ тисячоліття до нашої ери).

Тяглість нашого історичного буття доведена віддавна багатьма закордонними вченими (для прикладу – Піггот, Кларк, Вулли, Крамер), звичайно ж – і українськими. Не сумніваюся, що читачі усіх поколінь, зокрема молодь зацікавиться, крім названих вище, бодай такими цінними книгами: Іван Луценко – «Україна – правітчина арийської культури. Рама й початки арийської культури» (Львів, 1914), Володимир Бойкович – «Колиска культури людства» (Нью-Йорк, 1983), Володимир Сергійчук – «Що дала Україна світові» (Київ, 2008). Дуже повчальними є також колективна монографія «Культура і наука світу: внесок України» (Київ, 2009), змістовний збірник досліджень української ментальності відомих у світі учених української діаспори Євгена Онацького, Олександра Кульчицького, Богдана Цимбалістого, Миколи Шлемкевича – «Українська душа» (Київ, 1992).

Впродовж історії український народ переживав значно гірші часи, якщо порівнювати їх з сучасною розбалансованістю цивілізації. Ми триваємо духовно і фізично як здоровий народ. І жодні потуги наших ворогів, які хочуть знищити нас і фізично, і світоглядно, пропагуючи катастрофізм і декадентизм, накреслюючи безрадісну перспективу, не спроможні зупинити українців на шляху до нового світовлаштування. Ендизму (англійське The End – кінець релігії, ідеології, історії, краси, надії, мистецтва, родини, науки, усіх інших вартостей) не буде. Динаміку конфлікту вдасться перетворити в динаміку відповідальності, обов’язку, солідаризму. Особа і спільнота постійно формуються в лоні Абсолюту. В органічних, традиційних суспільствах це розуміння актуальне повсякчас.

Вже не раз доводилося посилатися на вельми цікаву й показову публікацію впливової американської газети «Вашингтон Пост» (The Washington Post. – 1993. – September 7) – аналітичну статтю Пауля Річарда (Paul Richard) «Ще раз у кам’яний вік» (Revisiting the Stone Age). Саме цей рік був проголошений ЮНЕСКО роком Трипільської культури. Вже перше речення публікації є доволі промовистим: «Українська виставка в Міжнародному валютному Фонді дозволяє нам перенестися на 7.000 років назад. У часи, коли в лісах Європи ревіли вовки і ведмеді, а рільництво щойно починалося, у часи, коли два уособлення могутності Всесвіту – одне жіноче і одне середнього роду вперше скомбінувалися в Європейському мистецтві». А далі наголос на «вперше» робиться постійно – і коли автор наводить факти проживання наших трипільців у «двоповерхових будинках десятитисячними поселеннями», і коли акцентує увагу на «пізнішому західному мистецтві», а також на «пізніших богах Месопотамії, Єгипту, Греції та Риму».

Відколи «батько історії» і «мандрівний репортер» Геродот у своїх дев’яти книгах виразно поставив проблему ідентифікації народів, ця проблема набирала різних тлумачень і реалізації на практиці. Ми маємо з вдячністю і водночас прискіпливо засвоїти усі факти і тлумачення з четвертої книги «Мельпомена» – адже у ній докладно виписано специфіку життя, боротьбу за своє існування наших далеких предків скіфів. Саме вини були першими відомими в історії автохтонами Криму (тавро-скіфи). Можна лише дивуватися, чому наші вчені-історики, політики, речники гуманітарної сфери практично не торкаються цієї історичної спадщини. Вона ж є переконливим аргументом нашої власності півострова; при цьому не заперечуємо також прав кримськотатарського населення, яке поселилося тут пізніше і століттями проживає в Криму. Певна річ, ситуацію виправимо. Але Крим, значна частина Донеччини, штучно й нахабно загарбані ординцями за недолугої політики «наших» можновладців (чи зради?) є сигналом недосконалості утвердження відновленої української держави.

Микола Сціборський
Микола Сціборський

Нагадаймо собі наше бачення суті держави. Одне з точних тлумачень належить Миколі Сціборському. Вдумаймося: «Держава – це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобовязує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духовних поривів. Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солідарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на забезпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім ії прошаруванням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток» (Микола Сціборський. Націократія. – Вінниця, 2007. – С.74). Тут кожне слово буквально на вагу золота, особливо про це варто наголосити під сучасну пору, коли «еліта» розсварена, вороги і п’ята колона нахабніють, а приятелі співчувають і «вмивають руки», коли треба діяти рішуче проти виродків роду людського. Як тут не згадати знаменитої характеристики нашого знаменитого поета Олексадра Олеся. Маємо на увазі його поезію «Європа мовчала». Ось вона:

ПАМ’ЯТАЙ

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.

22.08.1931.

* * *

Уявлення про оптимальний варіант нашої держави як втілення найвищих ідеалів, вартостей власного народу, програми політичних змагань партій, соціальних груп, емблематичних особистостей, певна річ, змінюється у відповідності до завдань епохи. Однак сенсовний стрижень залишається незмінним – національна ідея вимірюється ідеалами, закоріненими в суцільній історичній пам’яті нашого народу. Назвемо кілька таких багатовимірних, водночас засадничих орієнтирів: «Обніміте найменшого брата», «Україна без холопа і пана», «Свобода народам, свобода людині». Що тут воістину цінне і захоплює? Відданість святій правді-справедливості, на чому, до слова, дуже часто наголошують наші велети Тарас Шевченко та Іван Франко – перечитайте, будь ласка, їхні вірші…

Треба перестати висмикувати із книг, статей, програмних заяв, декларацій, лозунгів «неправильні судження», «ворожі наміри» та інше – маємо передовсім на увазі представників нашої нації. Історичні контексти, раптові ситуації, амбіції, просто нерозуміння простих речей, ілюзії часто перекреслювали очікування загалу. Та ж нещодавно ми знову «наступили на ті ж граблі». Чи не переконалися багато разів, що нашою державою має кермувати такий репрезентант нації, світогляд якого вивірений, перевірений в діях, для якого держава справді «святе святих нації». Більшість наших проводирів-українців володіли якостями, яких бракувало лідерам інших країн. Проте заздрість, марнославство, жадоба, нерозуміння викликів епохи, піддатливість скритим ворогам та інші властиві нам вади завжди руйнували, здавалось би, уже зведений храм держави.

Нещодавно я знову, принагідно і вже в котрий раз (!) перечитав альманах на 1943 рік «Український державник», що вийшов у столиці Німеччини Берліні під час Другої світової війни. Специфіку часу тут помітно, зокрема акцентується на двобої «ненажерливого плутократичного капіталізму, прикритого дрантливим серпанком забріханої, зледащілої демократії, яка в союзі зі своїм потворним плодом, жидо-московським большевизмом намагається кинути світ у безодню нужди і горя». Водночас робиться наголос на тому, що «Український Народ перший інстиктовно відчув і зрозумів розміри большевицької небезпеки і перший вступив з нею в нерівну боротьбу». Редакція також орієнтує читачів у тому, що «тепер на світі мають право жити лише сильні народи, для чого…керівні люди мають виділити один сильний Провід».

Але у контексті нинішніх розмислень привертає найпильнішу увагу Промова ЯВП Гетьмана Павла Скоропадського на Другому Делегатському З’їзді Української Громади в Берліні 30 серпня 1942 року. Це автентичне джерело дає підстави скорегувати нав’язані нам стереотипи, посутньо збагнути справжню позицію цієї непересічної особистості. Ось кілька його суджень:

  • «Суть усього така: становище наше – сумне і кепське. Те, про що ми мріяли роками, розвіялося мов дим. Події пішли в іншому напрямі, ніж ми сподівалися. Чи наш стан безнадійний? Чи треба остаточно відмовитися від того, про що Український Народ століттями мріяв? Чи треба нам забути Ідею, за яку тисячі й сотки тисяч українців наклали головою? Ні, рішуче ні!.. Залишаємося чесними, вірними свойому народові і його минувшині українцями. За всіх обставин стоятимемо за втілення в життя Ідеї власної Української Держави…»;
  • «Всі ці розрахунки на чужу благодійність, усі ці невиправдані мрії – їх пора давно забути й перейти до більш життєздатного і конкретного способу думання» (с.12).
  • Сучасні репрезентанти нації можуть дуже багато збагнути з досліджень Бориса Гомзина – «Історичні паралелі на тлі сучасних подій», в якому обґрунтовано національно-державницьку українську традицію, державну культуру нації; авторитетного вченого Дмитра Чижевського – «Вячеслав Липинський як філософ історії», в якому докладно проаналізовано підвалини усякого історичного життя – традицію, аристократизм і націю. Наведемо повністю висновки міркувань Чижевського з його нарису, що спирається на «Листи до Братів-Хліборобів»: «Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли єсть: стихійне, вроджене хотіння, – ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї: – віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; – і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея» (с. 61).

Віддамо належне публіцистично-науковим публікаціям газет «День», «Україна молода» та іншим, які останнім часом відтворили справжню роль і позицію гетьмана Павла Скоропадського, інших видатних постатей української нації, причому в контексті тенденцій розвитку світу. Адже Україна – проблема світова.

Наша спільна мета – творити модерний народ, аби повернути ідеал святої правди-справедливості в людську душу, сповнитися національною гідністю. Для того, щоб зберегти себе для людства духовного виміру, ясна річ, без комплексу винятковості й месіанства.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: