На фронті образів та ідей: молоде українське кіно і російська пропаганда
Образ українців у російському кіно – це багаторічна тема, яка болюче торкається кожного, хто вважає себе українцем. З моменту виникнення російського кінематографу, не знято жодного фільму, де українець (як представник своєї нації) був би наділений благородними рисами, зразковими для наслідування. З часів «Штепселя і Тарапуньки» і дотепер минуло майже 70 років, і весь цей час для російського глядача українці – то блазні, то бандити, то простакуваті невдахи, то колабораціоністи чи жорстокі бандерівці, а іноді просто такий собі підвид росіян. Німецький міністр пропаганди Йозеф Ґеббельс сказав, що брехня, повторена тисячу разів, стає правдою. Отож, не сумніваємось, що за весь цей час Росія встигла тисячу разів повторити, хто такі українці. На жаль, порівняно з нею, захищати себе ми почали тільки п’ять років тому – коли разом із нашою свідомістю перевернувся й український кінематограф – після Революції Гідності 2014 року.
Чи можемо ми не зважати на той інформаційний дискурс, який веде Росія? Чомусь нас не цікавить, якими постають українці, скажімо, у польському кіно? Справа в тому, що Україна досі великою мірою перебуває під російським інформаційним впливом, порівняно із західним. Це не дивно, оскільки зі східним сусідом нас пов’язує недалеке минуле в СРСР і розуміння російської мови, чого не скажеш наприклад про Польщу.
Закордонна брехня перестане нас турбувати тільки тоді, коли увага українських глядачів буде більше прикута до свого кінематографу, коли російська пропаганда стане подібною до гавкання маленького собаки: хоч неприємним, але не таким вже й загрозливим. Поки ми не випускали свого кінопродукту, нам залишалося тільки обурюватися з приводу того, що про нас говорили інші. Тоді й українські актори, чи то з безвиході, чи через низьку національну свідомість, погоджувалися грати у російській кінопропаганді. Найяскравішим прикладом є син метра українського кіно Богдана Ступки – Остап Ступка. Він встиг засвітитися у таких скандальних російських фільмах, як «Матч», «Ми з майбутнього 2», «Тарас Бульба», через що був підданий неодноразовій критиці. На свій захист актор сказав таке: «Ідеологічні нюанси – це одне, а робота і гонорар – зовсім інше. Тим більше, нині в Україні фільмів не знімають взагалі.»
Роками українські актори просто не мали альтернативи. Наша кіноіндустрія слугувала тільки майстернею для виробництва фільмів, орієнтованих на російського глядача. Хто в цьому винен? Законодавство, яке не сприяло розвитку українського кіно, і звичайнісінька сила звички глядачів дивитись те, що показують, – ми і мову розуміємо, і минуле з Росією у нас спільне… За таких умов пробудити український кінематограф могла тільки революція.
Тепер, коли попит на українські фільми зріс, а неприязнь до російських підкріплена війною на Сході, українці розуміють, що найкращий метод боротьби з інформаційними міфами – це розвиток свого кіно. Так, ми не вплинемо на російського глядача, якого надалі годуватимуть брехнею, але ми можемо забезпечити якісним продуктом самих українців. Не йдеться лише про патріотичні фільми, а про будь-які жанри – головне, щоб вони були якісними і цікавими, тобто цілком конкурентними порівняно з тими, які пропонує ворог.
Навряд чи хтось свідомо скаже, що комедії здатні виховувати націю. Але існує цікава думка Пилипа Іллєнка з приводу цього жанру. Для нього патріотичний фільм – не обов’язково історичний чи героїчний, а той, який сприятиме формуванню національної ідентичності глядача. Саме комедія, на його думку, здатна створювати культурні символи та міфи, що будуть притаманні саме для української спільноти.
«Якщо проаналізуємо сьогоденне українське суспільство – то ми не можемо не помітити того, що більшість у побутових жартах використовує цитати з радянських комедій. Це означає, що ми досі перебуваємо у радянському культурному дискурсі. Ми досі не відірвалися від Шуріка та «Іронії долі». (Щогрудня мене запитують, чи буде цьогоріч на телебаченні «Іронія долі». Не буде, скоріш за все).
Власне кажучи, реального протиставлення українського світу «русскаму міру» не буде доти, доки не буде створено системи жартів, певної кількості смішних цитат, якими ми почнемо оперувати між собою. Ці речі не будуть доступні для розуміння умовному жителю Ростова. Самого декларативного відторгнення «русскава міра» замало», – пояснює голова Держкіно Пилип Іллєнко.
Але без історичних фільмів в умовах інформаційної війни нам теж не обійтися. Саме вони, на противагу комедіям, отримують нагороди на кінофестивалях у Європі і стають забороненими до поширення на території РФ.
Загалом після Революції Гідності в Україні вийшли такі історичні фільми патріотичного спрямування:
- «Поводир» (2014), режисер: Олесь Санін
- «Майдан» (2014), режисер: Сергій Лозниця
- «Війна заради миру» (2015), режисер: Євген Титаренко
- «Століття Якова» (2016), режисер: Бата Недич
- «Червоний» (2017), режисер: Заза Буадзе
- «Кіборги» (2017), режисер: Ахтем Сеітаблаєв
- «Чужа молитва» (2017), режисер: Ахтем Сеітаблаєв
- «Донбас» (2018), режисер: Сергій Лозниця
- «Король Данило» (2018), режисер: Тарас Химич
- «Крути» (2019), режисер: Олексій Шапарєв
- «Захар Беркут» (2019), режисери: Ахтем Сеітаблаєв та Джон Ві.
Із перелічених вище 11 фільмів, 4 заборонені до показу на території Росії: «Майдан», «Війна заради миру», «Кіборги» та «Донбас». Це і є показником того, що ці фільми відображають невигідну для ворожої країни правду.
Чи ефективна заборона російських фільмів як метод боротьби з пропагандою? Всі ми знаємо, що заборонений плід завжди солодкий. Ярлик «заборонено» певною мірою мотивує подивитися фільм, щоб з’ясувати, що ж таке недопустиме там зображено. А оскільки між Україною і Росією немає завіси в інтернеті, заборонений фільм все ж залишається доступним для зацікавлених глядачів. Тоді виникає запитання, чи доцільно взагалі забороняти будь-яке кіно? Наша реальність все ж доводить, що в цьому є сенс.
По-перше, глядачеві, який не володіє високим рівнем критичного мислення, маркер «заборонено» допоможе розпізнати негативний підтекст, зображений у фільмі. По-друге, відсутність російського кіно на телебаченні створює величезний простір для українського кінематографу. По-третє, українське кіно, яким би молодим, наївним чи недовершеним воно не було, нарешті має змогу розвиватися. Не варто сміятися з першокласників тільки тому, що в них мало досвіду. Потрібно дати їм час, щоб навчалися на своїх помилках, і паралельно хвалити за невеличкі успіхи. Звісно, в процесі навчання повинна бути конструктивна критика, але й недопустимо узагальнювати, що українці знімають одне лайно – це, як ми знаємо, прерогатива недалеких «диванних всезнайок». По-четверте, зникнення російського контенту дає змогу розвінчати ворожі міфи стосовно українців та популяризувати українську мову. У 2014 році Експертна комісія при Держкіно заборонила 170 фільмів російського виробництва. Сьогодні ця цифра досягла вже 780 фільмів та серіалів.
Поки що можна зробити висновок, що ми йдемо у правильному напрямку. Зросла кількість фільмів, фінансування кінематографу державою і сам інтерес аудиторії до українського кіно. Якщо 2011 року в кінотеатрах показували лише один фільм українського виробництва, то 2017 року в прокат вийшло понад 30 стрічок. У 2017 році «Держкіно» на підтримку українських фільмів виділило 500 млн грн, що є вп’ятеро більше, ніж у 2011 році. А у 2018 році сума становила вже 1 млрд грн.
Через зростання попиту на українське кіно дистриб’ютори і кінотеатри стали охочіше брати українські фільми. Зараз головне, щоб ця позитивна динаміка не зупинялася, а продовжувала рости. Тільки тоді ми зможемо побачити плоди кінематографу як мистецтва, так і захисної інформаційної завіси. Останнє для українців нині є особливо актуальним. Тому що фронт образів та наративів вже давно став не менш важливим, ніж фронт воєнний.