Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/lysty/lysty.net.ua/www/wp-includes/post-template.php on line 284
Підступи «китайського злодія» в Африці Найактуальніше Планета 

Підступи «китайського злодія» в Африці

У французькій мові «техніка китайського злодія» (“la technique du voleur chinois”) – вислів, яким окреслюють цікаве явище. Йдеться про злодія ввічливого і тактовного, але цілеспрямованого, який краде поступово: щодня приходить у магазин і відсуває бажаний предмет на кілька міліметрів у напрямку дверей. Так триває доти, доки річ цілковито не зникає з поля зору продавця, – тоді китайському злодієві залишається тільки спокійно її приторбичити. Походження вислову не зрозуміле: можливо, прикметник “китайський” тут цілком умовний. Якщо ж ні, то все ж образливої, ксенофобської конотації він не має, радше навпаки, розкриває оригінальну формулу успіху однієї з ключових геополітичних потуг нашого часу.

Китайська народна республіка, завдяки динамічності та працьовитості рядового китайця, далекоглядності й методичності керівництва держави, із року в рік набуває все більшого значення на світовій шахівниці. Із наполегливістю описаного вище «китайського злодія» Піднебесна просуває свої геополітичні інтереси в середній Азії, Латинській Америці, Європі й Африці. Гігантські економічні проекти («Один пояс – один шлях»), дисциплінованість у їх реалізації, державницьке мислення, завзяття в обстоюванні колективних інтересів (на шкоду індивідуальним) – це те, що Китай протиставляє розхристаності, ситій млявості, комфортабельній деградації європейців та американців, їхньому нехлюйському сподіванню безкінечно їхати на досягненнях видатних предків. На відміну від обскубаної постімперської Росії із її гучними претензіями на статус наддержави (які нічим обґрунтувати, окрім поіржавілих ракет та ностальгії за «билим вєлічієм»), Китай намагається уникати відкритої конфронтації із Заходом і спокійно нарощувати економічну могутність, не голосними словами, а тихою невтомною працею здобуваючи собі плацдарм для майбутніх звершень. Така обережна тактика забезпечила Китаю реноме надійного, передбачуваного бізнес-партнера, із яким усі хочуть мати справу.

Китай не страждає виборами, не намагається імітувати демократію, а спрямовує на зміцнення зовнішньої могутності ті зусилля, які міг бездарно витрачати на внутрішньополітичну боротьбу. Корупціонерів у Китаї розстрілюють, а не переобирають на наступних виборах, як в Україні. Там, де Захід має перевагу у якості, Китай виграє кількістю, наполегливістю, працьовитістю. Там, де Захід вдається до хитрості, Китай бере прямотою.

Китайська економічна експансія масштабна і багатовекторна – від покупки найбільшого у світі родовища міді у Перу до оренди 115 тис. га землі у Забайкальському краї Росії, – але детальніше ми зупинимося на вкрай показовому її напрямі – африканському.

Про Китай як про економічного гравця, який здійснює «безпрецедентний наступ на [африканський] континент», інформаційний ресурс Afrik.com говорив ще 2000 року. Але тоді обсяги торгівлі між Китаєм та Африкою становили тільки 10 млрд доларів. 2016 р. вони зросли до 300 млрд. Сьогодні налічують понад 2500 китайських підприємств на чорному континенті. Проекти Китаю в Африці – це дороги, морські порти, аеропорти, електростанції, школи, лікарні, іригаційні системи тощо. Окремої згадки заслуговують залізниця Момбаса–Найробі, яка наступного року сполучить кілька східноафриканських країн, а також китайська військово-морська база у Джибуті, покликана «диверсифікувати» китайську присутність на африканському континенті. Третина будівельних китайських проектів за кордоном реалізована в Африці. Китай надав африканським студентам широкі можливості навчатися у китайських вишах. Це лише деякі з багатьох фактів, які свідчать про грандіозний ріст економічної активності Китаю в Африці за останні роки. На ці процеси насторожено реагує Захід, який звик вважати Африку своєю сферою впливу, домінувати над нею економічно, політично, культурно, інформаційно.

01tiffen-web
Адам Тіффен

У XXI столітті успіх у боротьбі за території та ресурси, як ніколи раніше, залежить від успіху у боротьбі за людські уми. Саме тому західні ЗМІ намагаються всіляко дискредитувати китайську активність на чорному континенті. Типовий приклад – стаття «Новий неоколоніалізм в Африці» у Global Policy, автор якої, Адам Тіффен, наполягає на колоніальному характері економічної діяльності Китаю в Африці. На думку публіциста, головним бенефіціаром цієї діяльності є не африканці, а китайські компанії і Китай загалом. Вони імпортують дешеву робочу силу з Китаю, а не створюють робочі місця на чорному континенті, користуються корумпованістю африканських еліт для просування своїх проектів, забруднюють довкілля, змушують африканські народи обмінювати їхні ресурси на «посередню інфраструктуру, яка мало чим розвиває їхні економіки і заслуговує лише на крихітну частку загальної вартості відданих китайцям ресурсів». Окрім того, своїми фінансовими вливаннями китайці не стимулюють розвиток демократії в африканських країнах.

«На противагу цьому, – вважає Адам Тіффен, – підхід Сполучених Штатів і Європейського союзу більш зважений. Частково він мотивований економічною необхідністю, але також левову частку економічної допомоги на здійснення соціально-економічних реформ зумовило бажання США та ЄС сприяти своїм африканським торговельним партнерам у створенні місцевого потенціалу». На думку Тіффена, США та ЄС (на відміну від Китаю), надаючи допомогу країнам Африки, висувають умову реалізації політичних, економічних та соціальних реформ, працюючи таким чином в інтересах африканців.

Такими аргументами у тій чи іншій комбінації послуговуються західні критики та нейтральні дослідники китайської політики в Африці: Марк Еспозіто, Теренс Це та Меріт Аль-Саєд (CNBC), Майкл Вайнс (The New York Times), Петер Айґен (CNN), Ольґа Ірісова (Forbes), Die Welt, The Economist, The Guardian та багато інших.

Чимало докорів на адресу китайської політики в Африці можна не менш справедливо скерувати проти самого Заходу. Деякі з них більше нагадують зачіпки, ніж вагомі аргументи (Петер Айґен: «Потріскані стіни у побудованій китайцями лікарні в Анголі, величезні ями на ґанських та замбійських дорогах», «протікання у стелі штаб-квартири Африканського Союзу»).

Найчастіше антикитайські аргументи у західних медіа супроводжуються ідеологемою «неоколоніалізм», що є яскраво вираженою спробою приписати власні злочини опоненту. У 2011 р. у цьому ключі намагалася працювати Гіларі Клінтон, яка, перебуваючи з візитом у Замбії у статусі держсекретаря США, сказала: «Ми не хочемо бачити неоколоніалізм у Африці» (оглядачі зійшлися на тому, що це був прозорий натяк на Китай).

Китайська преса, звісно ж, спростовує ці звинувачення, пропонуючи перейти від риторики до фактів (People’s Daily), посилаючись на прокитайські, антизахідні заяви африканських політичних лідерів: Роберта Муґабе (China Daily), Джейкоба Зуми, Угуру Кеніатти (Сіньхуа).

Украй важливо, що думають про конкуренцію за Африку між Заходом та Китаєм самі африканці, передусім – африканські медіа. Упродовж століть на континенті накопичувалася озлобленість на білошкірих поневолювачів, які разом зі світлом цивілізації принесли несправедливість, рабство, експлуатацію. Із небаченою жорстокістю відбираючи у місцевих народів їхні природні багатства та перетворюючи їх у безправну робочу силу, європейці надовго увійшли в пам’ять жителів Африки як кровопивці та вороги, від яких не варто чекати нічого доброго. Після здобуття незалежності африканські держави все одно були змушені звертатися за допомогою до білого інвестора, білого кредитора, білого посідача знань, умінь, технологій, що тільки посилювало ненависть до цього вічного поневолювача, із руки якого ще й треба було їсти.

У часи Холодної війни для африканських країн існувала можливість балансувати між Заходом та СРСР, продаючи свою лояльність одному з таборів в обмін на матеріальну підтримку. Із колапсом соціалістичного табору така можливість зникла: Африка більше не могла навіть обирати собі господаря, не те що претендувати на щось більше за статус постачальника дешевої сировини для розвинених економік Європи й Америки. У цьому похмурому закутку планети місцева жадібна, клептократична еліта допомагала білим вичавлювати всі соки з африканців та їхньої землі лише заради того, щоб здобути вигідний статус у середовищі колонізатора. Останній, як виявилося, відпустив Африку політично, але ще сильніше затиснув її у своїх лещатах економічно і, найголовніше, ментально. Ось той історичний контекст, який треба враховувати для адекватного розуміння мотивації африканців у виборі союзників на початку нового тисячоліття.


Жан-П’єр Беколо
Жан-П’єр Беколо

Подаємо невелику панораму думок патріотично налаштованих африканських публіцистів, які, усвідомлюючи, що стати на ноги самотужки африканським країнам буде вкрай складно, пов’язують перспективи розвитку рідного континенту із зовнішньою допомогою. Розмірковуючи про те, «чому ми стоїмо там, де біла людина залишила нас?», про ситуацію в африканських відносинах із Заходом, про патерналістську зверхність, із якою Америка та Європа дивляться на Африку, про МВФ і Світовий Банк, які є «новими формами колоніалізму», камерунський публіцист Жан-П’єр Беколо звертає сповнений надії погляд на нових гравців в Африці – Китай, Індію та Бразилію, ‒ які також «були жертвами західної ідеології», але які (Китай передусім) «зуміли розвернути відносини, базовані на діалектиці господар-раб». Аргументи Беколо: «Нам дуже комфортно разом. Ми говоримо про речі, які хочемо здійснити разом, без прихованого порядку денного. Без ідеології, без ідеологій, що декларують чиюсь зверхність, без расизму. І ми робимо це. Китайці пропонують нам не китайську культуру, а західні технології та модерність, у яких Захід відмовив нам».

Кебебе Касса
Кебебе Касса

Ефіопський публіцист Кебебе Касса, констатуючи негативний вплив Європи на Африку (який Європа здійснює, навіть надаючи Африці фінансову допомогу) та залишений історією «чорний шрам від часу колонізації до сьогочасної глобалізації», теж звертає обнадійливий погляд у бік Китаю: «На відміну від Заходу, азійські країни не мають жодного негативного історичного шлейфу зловживання Африкою. Радше вони самі були жертвами панівних держав. Упродовж XIX століття Китай, стародавню цивілізацію, принижували усі великі держави. Із цього погляду, Китай і Африка мають спільну історію». Касса відзначає «нонінтервенціонізм» Китаю, його принципове небажання втручатися у внутрішньополітичне життя африканських країн, із якими співпрацює в економічній площині (що вигідно вирізняє Піднебесну на фоні Заходу). Відштовхуючись від історичної спільності доль, Касса наголошує на схожості сучасних викликів («Обидві сторони мають мільйони громадян, які чекають, аби їх витягнули з бідності») та на плідності китайсько-африканської співпраці для обох цивілізацій, а не лише для однієї, як було з Європою («Малоймовірно, що обидві сторони зі спільною історією і спільною долею намагатимуться розвиватись одна за рахунок іншої»).

Сехлар Макґетланенґ
Сехлар Макґетланенґ

Ось що думає з цього приводу доктор Сехлар Макґетланенґ із ПАР: «Претензії Заходу, мовляв, відносини Китаю з Африкою є неоколоніалізмом, випливають із його власної політики щодо Африки, яка є результатом страху за свої стратегічні інтереси в результаті структурних змін в африканських країнах і зростаючої присутності Китаю на континенті. Захід маскує важливість цих стратегічних інтересів, прикриваючи їх занепокоєнням із приводу безпеки й розвитку Африки, долі бідних. Відповідно до цього погляду, африканці не здатні самотужки вирішити, хто їхні друзі, а хто – вороги».

«Стверджуючи, що Китай є новою колоніальною державою в Африці, – продовжує Макґетланенґ, – Захід узяв на себе роль самопроголошеного опікуна континенту: він попереджає Африку, аби та була уважною й обережною і не стала продовженням Китаю. Це лицемірство (щоб не сказати гірше) у заявах країн, які колонізували й експлуатували Африку в минулому. Оскільки незалежність їхніх колишніх колоній не припинила їхнього економічного, фінансового, торгово-технологічного домінування у постколоніальну епоху, вони бояться, що дружні відносини Китаю з Африкою стануть загрозою для їхніх інтересів».

Кожо Бусіа
Кожо Бусіа

Почуття гідності, про яке так часто заводять мову африканські публіцисти в контексті європейських колоніалізму, поневолення та упослідженості, виринає у зв’язку зі вступом на африканську арену нових гравців, зокрема Китаю та Індії. «Вони хочуть робити бізнес, вони поводяться з нами, як із партнерами, а не як із кимось, кому треба допомогти», тоді як «європейські країни частково досі не позбавилися своєї колоніальної ідеології», – стверджує доктор Кожо Бусіа в інтерв’ю австрійському журналу Südwind.

До схожої думки підштовхує документальний фільм відомого журналіста сьєрра-леонського походження Соріуса Самури «Чого Китай хоче в Африці?» (Al Jazeera English). У фільмі Самури – його розмови із провідними державними діячами та президентами Кенії, Гани, Ботсвани, соціальними активістами, підприємцями, а також міркування самого автора щодо економічного розвитку цих країн та китайського чинника у ньому. Самура відомий своїми проафриканськими переконаннями, які він висловив і в цьому фільмі: «Ми в Африці благословенні нашими дорогоцінними корисними копалинами та природними ресурсами. Але найціннішим і найбільш рідкісним ресурсом на цьому континенті є хороша влада. Адже саме в цьому насправді й полягає битва за Африку: у вільних від корупції урядах, які дали б нам справжню незалежність і нарешті звільнили б континент від владного впливу іноземних сил».

Соріус Самура
Соріус Самура

Віднайдення африканської незалежності, повернення африканцям права самим вирішувати свою долю – ось головний меседж фільму Соріуса Самури (а не вибір на користь того чи іншого геополітичного гегемона). У зв’язку з цим ще більш показово, що коли принципова африканоцентрична позиція передбачає звільнення чорного континенту від чужинців, то під чужинцями маються на увазі лише країни Заходу. Європа у фільмі постає передусім як жорстокий колонізатор і загарбник ‒ не лише історичний, а й сучасний, не лише соціально-політичний, а й ментальний. На противагу цьому різко негативному образу західної цивілізації, Самура та більшість людей, яких він інтерв’ював, якщо й висловлювалися про Китай не надто тепло, то лише застерігаючи від радикального покладання надій на Піднебесну. Так і виходить, що мислення в інтересах Африки і довіра (хоч і дозована) до Китаю та його інвестицій – стратегічні вектори, які чудово вживаються один з одним.

Дамбіса Мойо
Дамбіса Мойо

Замбійська публіцистка Дамбіса Мойо зробила собі ім’я на книзі «Мертва допомога», у якій вщент розкритикувала практику грошових дотацій африканським урядам з боку Заходу. На думку Дамбіси Мойо, така допомога не лише не допомагає Африці у вирішенні її проблем, а навпаки ‒ сприяє її подальшому загрузанню у бідності, корупції та відсталості. Ведмежим послугам із боку Заходу публіцистка протиставляє китайську, справжню допомогу (заводи, дороги, технології), яка не зникає безслідно, розчиняючись у кишенях корумпованих чиновників, а відчутно модернізовує африканські країни, закладає фундамент для їхньої самодостатності у майбутньому. «Ніхто не заперечує, що Китай присутній у Африці заради нафти, золота, міді і всього іншого, що лежить у землі. Але говорити про те, що середньому африканцеві це взагалі не приносить користі, означає брехати, і критики це знають», – пише Дамбіса Мойо. Не працює, на думку публіцистки, і звинувачення, буцім Китай своїми інвестиціями підтримує недемократичні режими Африки, із якими Захід відмовився співпрацювати. «Урешті-решт це під егідою західної допомоги, доброї волі та прозорості зросли і розквітли найбільш відомі розкрадачі й деспоти Африки – президент Заїру Мобуту, президент Уганди Іді Амін, «імператор» Центрально-Африканської республіки Бокасса (який тримав голови своїх жертв у холодильнику), це якщо обмежитися трьома». За свою прокитайську позицію Дамбіса Мойо отримує закономірно негативні відгуки у західній пресі (див. напр. рецензію Девіда Блера на книгу «Переможець отримує все» у The Telegraph).

Адекеє Адебажо
Адекеє Адебажо

Позитивний імідж Китаю лише трохи затьмарюють нейтральні журналістські матеріали, у яких китайські ініціативи в Африці оцінюють стримано. Адріан Сеєс (Adrien Seyes), визнаючи внесок Китаю у модернізацію Конго, говорить про необхідність диверсифікувати й урівноважити співпрацю обох країн. Серед інших прикладів – стаття «Китай, як і Захід, хоче африканських ресурсів» кенійця Ґатонґа Каіру. Його співвітчизник Себастіан Ґатіму у важливому матеріалі, присвяченому проблемі контрабанди золота та інших корисних копалин із ДР Конго, зауважив: «Новопосталі індустріальні держави Сходу приєдналися до західних у експлуатації мінеральних багатств Африки «за всяку ціну». У деяких випадках вони співпрацюють із незаконними мережами та озброєними угрупуваннями».

Однак такі настрої в африканській пресі за кількістю та популярністю поступаються показній гордості за успіхи африкансько-китайської економічної співпраці, а поодинокі антикитайські тексти – на зразок матеріалу Балде Ассанату (Baldé Assanatou) про китайський експорт інструментів для тортур у Африку – погоди не роблять.

Загалом, навіть запеклі противники поширення китайського впливу на Африку не можуть закинути Китаю та його політиці щось посутнє – аргументи або дріб’язкові, або значною мірою придатні для характеристики саме європейської політики в Африці. Усе це – без урахування китайських медіа на чорному континенті, які пропагують ще більш позитивну картину Китаю. Прикладом може бути створений ще 2005 року сайт ChinAfrica, покликаний кількома мовами розповідати про китайсько-африканські взаємини. Схожу функцію виконує сайт Forum on China-Africa Cooperation. У Європі висловлюють чимало занепокоєнь щодо просування китайських медіа в Африці. У зв’язку зі з’явою у мас-медійному просторі Африки радіостанції China Radio International, телеканалу CCTV Africa, тижневика China Daily–Africa Weekly, а також поширенням практики підготовки африканських журналістів у Китаї, Надіна Шварцбек (Deutsche Welle) висловлює застереження щодо негативного впливу Китаю на свободу преси в Африці.


Пітер Абрагамс
Пітер Абрагамс

У творчості південноафриканського письменника Пітера Абрагамса є оповідання, яке описує звільнення чорних рабів із-під влади бурських поневолювачів. «Пронизливим поглядом Каспер уп’явся в очі старого, який досі був головним і найвірнішим його рабом. Завжди було так: слід було лише глянути, і той опускав очі. Каспер чекав цього й тепер. Це дозволило б йому знову відчути свою владу над ним, змусило б Йоханнеса повернутися до попереднього становища. Подумаєш, закон! Старий – раб душею й тілом, він і зобов’язаний поводитися як раб. Нехай він опустить очі. Слід змусити його це зробити, і тоді він скаже “баас Каспер”, як казав багато років. Слова на папері нічого не змінюють. Він раб, і усі помисли у нього рабські. Не відриваючись, Каспер дивився старому в очі. Він зібрав усю силу волі в цьому холодному погляді. Але старі сльозливі очі раба не опустилися. У них і далі була повага, але вони не опустилися. Дике бажання збити Йоханнеса з ніг оволоділо Каспером. Йому хотілося поставити старого на коліна, тупою силою своїх міцних кулаків вбити йому в голову покірність та смирення. Але поряд було ще шестеро рабів. Він відвів погляд. Старий раб одержав свою першу перемогу».

Cьогодні Китай своїми масштабними проектами, технологіями й інвестиціями дав можливість Африці розправити плечі і глянути достойним поглядом в очі білому поневолювачу. У цьому погляді – призабуте почуття гідності, перемога раба Йоханнеса над рабовласником Каспером, знамениті слова Патріса Лумумби «ми більше не ваші мавпи» (“nous ne sommes plus vos singes”), яку майбутній прем’єр-міністр Демократичної Республіки Конго сказав 1960 р. на церемонії проголошення незалежності у присутності бельгійського короля. Із приходом Китаю на чорний континент у публіцистичних виступах провідних умів Африки ця гордовито-незалежницька нота зазвучала з новою силою.

Звісно, що працьовитий, молодий і сповнений життєвих сил «китайський злодій» (продовжуємо наполягати на доброзичливій конотації цього терміна) дбає про власні інтереси й перш за все є учасником «погоні за ресурсами Африки» (Deutsche Welle). Але факт залишається фактом: африканські патріоти, публіцисти, яким болить Африка і які мислять в інтересах Африки, бачать свого економічного партнера (навіть усвідомлюючи всю нерівноправність такого партнерства) саме у Китаї, а не у розвиненому, демократичному, респектабельному Заході.

Можна було б звинуватити усіх процитованих публіцистів та авторів видань у тому, що вони китайські агенти, однак у такому разі дзвоник для західної цивілізації ще тривожніший: адже ми звикли до того, що ніхто краще за європейців та американців не вміє вербувати агентуру впливу із найздібнішої молоді, яку вони пропускають через свої університети, що ніхто краще за них не вміє нав’язувати вигідну для себе картину дійсності через медіа, кінематограф, музику, кока-колу та інші канали й атрибути масової культури. У випадку з наведеною плеядою африканських прокитайських публіцистів бачимо, що більшість із них вчилася на Заході, перебувала під впливом західної культури, однак їхні симпатії виявилися на боці Китаю. Видається, що Китай, не маючи ні BBC, ні CNN, ні Голлівуду, переграв Захід (чи принаймні близький до цього) на багатому ресурсами континенті, що може мати вирішальний вплив на розподіл сил у світі вже у найближчі десятиліття.

Ще більше занепокоєння у Європи й Америки мала б викликати обставина, що поступове, але планомірне перехоплення Китаєм ініціативи в економічній, політичній та медійній сферах у Заходу відбувається синхронно з глобальним послабленням ще недавно привабливої ідеї демократії, яке відзначає, серед інших, Девід Клерк на сторінках Financial Times («Хвиля глобальних демократичних змін, яка на початку нового тисячоліття виглядала непереборною силою природи, повернулася назад за останнє десятиліття… Просувати демократію стало важче…»). Рецесію цієї ключової західної цінності Френсіс Фукуяма у недавній публікації невипадково пов’язує з економічними успіхами Китаю, унаслідок подальшого тривання яких «китайська форма авторитарного правління завоює величезний престиж, що здійснить украй негативний вплив на демократію в усьому світі».

Поки важко однозначно стверджувати, які наслідки матиме описаний глобальний перерозподіл сил для України, однак деякі обережні міркування все ж будуть доречними. Після Майдану наша держава остаточно утвердилася в західному напрямку свого подальшого розвитку, що автоматично садить нас в одну шлюпку із нашими теперішніми економічними та військово-політичними заступниками ‒ європейцями й американцями. Саме тому нам не байдужий ні «занепад Європи», ні «смерть Заходу». Якщо сучасна тенденція посилення Китаю та послаблення Заходу не зміниться, панівне становище США і Євросоюзу може похитнутися вже через кілька десятиліть (орієнтовно тоді, коли мали би збутися наші більш-менш притомні розрахунки на членство в Євросоюзі). Якщо західна цивілізація прагне й надалі залишатися привабливою для решти світу, бути продуцентом зразків для наслідування у культурі, політиці та економіці, їй неминуче слід повернутися до класичної ціннісної шкали, традицій, християнства, благородних душевних поривів, якими жив європеєць минулого – європеєць ідеалістичний, завзятий і зібраний, європеєць, здатний зрушувати гори, європеєць, у якому не було навіть тіні аморфного декадентського світогляду, навіть сліду гедонізму. В іншому випадку занепадницький тренд, давно описаний Шпенглерами та Бюкененами, витіснить західну цивілізацію на периферію людської історії – тим паче, що, як ми вже пересвідчилися, на планеті не бракує охочих зайняти її панівне місце.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: