Сила через радість. Олена Теліга у спогадах і листах Культура Найактуальніше 

Сила через радість. Олена Теліга у спогадах і листах

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, – я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
Олена Теліга

Незабаром минає 114 років з Дня народження української публіцистки, поетки, редакторки Олени Теліги. Численні біографічні довідки висвітлюють періоди її життя зі звичною інформативністю, однак приховуючи інтимні й не знані досі речі й деталі, такі необхідні для зрозуміння її особистості.

Примітка: Це не спроба «розвінчування» чи спрощування образу Олени Теліги, а радше бажання змалювати його в умовах щоденності, з усіма особливостями й дрібницями «живого життя з його сірою буденщиною і надзвичайною, святочною радістю, і з безмежною кількістю ріжних настроїв з їх невловимими або ледви вловимими нюансами» [1, с. 42].

Пізнати цю постать небанально, зазирнувши хоч на кілька митей за лаштунки її особистого життя, дають змогу залишені автографи листів поетки (написані «типовим для неї «кучерявим» почерком» [1, с. 245]), а також спогади сучасників та друзів Олени Теліги. Прикметно, що й сама публіцистка надавала такому нині дещо старомодному засобу комунікації, як листування, особливого значення: «Все ж таки добра річ – листи. Часом вони значно краще передають думки людини, аніж розмова. Під час розмови може хтось війти, перебити, зрештою, якимось необережним словом твою думку злякати і скерувати в інший бік» [1, с. 146]. Тоді як особисті листи – це сама незаймана Історія без переповідок та вигадувань. Одним з джерел епістолярної спадщини Олени Теліги є наукове видання «Олена Теліга. Листи. Спогади» (2003; 2004), упорядницею якого є українська громадська діячка та доктор історичних наук Надія Миронець.

Надія Миронець – історик, лауреатка Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги, упорядниця наукового видання «Олена Теліга. Листи. Спогади»
Надія Миронець – історик, лауреатка Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги, упорядниця наукового видання «Олена Теліга. Листи. Спогади». Джерела зображення: esu.com.ua, nashformat.ua

З іскристим усміхом на вустах…

21 липня 1906 року. Підмосковне Ільїнське. День та місце появи на світ немовляти в родині Івана та Юліани (Уляни) Шовгенових – дівчинки, яку назвали Оленкою. ЇЇ хрещеною стала (за різними історичними версіями) російська письменниця Зінаїда Гіппіус [1, с. 291]. (Спростування: насправді це лише міф!)

Хрещена мати Олени Теліги, російська поетка й драматургиня Зінаїда Гіппіус
Хрещена мати Олени Теліги, російська поетка й драматургиня Зінаїда Гіппіус. Джерело зображення: riara.com.ua

…Великими карими очима маленька Олена (в родині її зазвичай звали Леночкою [1, с. 240]) вловлює кожну дрібницю, а її іскристий сміх заповнює, здається, усе довкола.

Хоч тип її зовнішності «не український» [1, с. 241] і зростає вона в російськомовному оточенні, в імперському середовищі, – її внутрішня українськість – найсправжнісінька. А вже зовсім згодом ця українськість узагалі не підпадатиме «під жадні (Авт. – тобто жодні) вітри», не йтиме «на жадні компроміси» [1, с. 85]. Це національне почуття розкриється на справді рідних для Олени українських землях, які вона побачить у 1917, коли ціла родина інженера Шовгенова залишить імперію і вирушить в Україну.

Олена Теліга з батьком, професором гідравліки, гідрології та гідротехніки І. П. Шовгеновим
Олена Теліга з батьком, професором гідравліки, гідрології та гідротехніки І. П. Шовгеновим. с. Влохи (Польща), вересень 1933 р. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 0-193056.

…Олена ще від народження була «татовою дочкою» [1, с. 244], любила і поважала його завжди, попри всі майбутні негаразди. Чи не першою тривалою розлукою з батьком був його від’їзд з Києва (де вони тоді мешкали) з урядом УНР спершу до Кам’янця-Подільського (у 1919-ому), а вдруге – зі старшим сином Андрієм до польського Тарнова (у 1920-ому). Для всієї сім’ї такі обставини були чималим випробуванням. Олена змушена була влаштуватися посильною у Київську політехніку. Картопля і пшоняний куліш були єдиними харчами, які вони з мамою та братом Сергієм могли собі дозволити, а щоб дістати дрова, доводилося вирушати до лісу, де пиляти, рубати, а потім і тягти все треба було власноруч [1, с. 76].

…Далі їх чекало емігрантське життя з маршрутом Тарнів – Подєбради – Варшава…

У 1929 році, перебуваючи на еміграції у Варшаві, Олена втратила матір. З другою дружиною батька Зоєю Ліперовською стосунки не склалися. Пані Зоя досить вороже та зверхньо ставилася до Олени, у власних поглядах виявляла антиукраїнські настрої. Ба більше, ставши повноправною господинею, створила у домі Івана Шовгенова російську атмосферу, яка «найбільше мучила» Олену: «російські знайомі, російська мова, ґазети, інтереси, ну все» [1, с. 91]. Тому, природно не зносячи цієї «нерідної ідилії», Олена не могла часто бувати у батьковому мешканні. Незабаром вона навіть назвала цей дім «ворожим» для себе [1, с. 117].

«Мій дорогий Михайлику!»

У ці розпачливі миті поряд з Оленою був її чоловік Михайло Теліга, який став для неї і батьком, й опікуном, і товаришем, і навіть старшим братом. У житті та у зворушливих листах до свого лада Олена завжди виявляла «свобідну любов» і вірність. До речі, в одному з листів до чоловіка (за 17 жовтня 1941) Олена називає його ласкаво «моїм Фімівкою» [1, с. 224].

Олена Теліга з чоловіком Михайлом Телігою
Олена Теліга з чоловіком Михайлом Телігою. с. Желязна Жондова (Польща), літо 1933 р. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл.0-193043.

Попри часто тяжкі умови його праці (Михайло був інженером-лісівником) і тривале мешкання у глухих селах, вони залишалися завжди разом, лікуючи одне одного, піклуючись та підтримуючи до самої гарячої смерті.

Прикметно, що навіть перебуваючи «на глухому польському селі», Олена «знаходила способи діставати книжки. Читала, як сама висловлювалась, «прірву»…» [1, с. 251]. Олена Теліга вказувала на власну «ненажерливість» до читання у листі до Н. Лівицької-Холодної за 6 вересня 1932 року [1, с. 102]. Напевне, ні для кого не є дивним, що людина, обдарована літературним хистом, виявляє пристрасть до читання. Це вже наче органічно складається. Одне зумовлює інше.

Письменниця та громадська діячка Наталія Лівицька-Холодна
Письменниця та громадська діячка Наталія Лівицька-Холодна. Епістолярій Олени Теліги налічує 35 листів, адресованих їй. Джерело зображення: esu.com.ua

Спершу свій хист до написання віршів Олена приховувала (мабуть, через самовимогливість), та й ніхто з її родини про це не говорив. Прикметно, однак, що хтось з її приятелів вирішив надіслати листа (до якого додали й вірші) від імені Олени Теліги до редактора «ЛНВ» («Літературно-наукового вісника») Дмитра Донцова з проханням відреагувати на її поезію та порадити, чи варто писати далі [1, с. 43]. Пізніше у листі-відповіді до Д. Донцова Олена Теліга подякувала за вказівки і зауваження. Вона сміливо й терпляче зносила будь-яку критику, приймала її, згоджуючись з усіма недоліками власних праць, але удосконалюючи їх за власними, а тому – неповторними, законами, відповідно до власних почувань…

Олена Теліга та Дмитро Донцов
Олена Теліга та Дмитро Донцов. Він «відіграв величезну ролю в рості духовости» О. Теліги [1, с. 148]. Джерело зображення: ukrinform.ua
Вона не могла писати без «старомодного Натхнення» [1, с. 56], «на замовлення» [1, с. 150] чи на «відповідний случай» [1, с. 67]. У спогадах про Телігу громадська діячка Ірина Падох вказувала, що вірші Олени «були написані її власною рукою, чіткі, рівні, без ніяких скреслень та додатків …вона не змарнувала ні однієї картки цього зошита (Авт. – йдеться про зшиток поезій, отриманий Іриною особисто від О. Теліги), пишучи ці вірші, бо створила їх у своїй пам’яті, звичайно, серед ночі» [1, с. 295]. А Марія Бачинська-Донцова згадувала: «ЇЇ вірші були такі життєрадісні, витесані і ядерні, що спершу дехто з читачів думав, що автор є мужчина, бо «О. Теліга» могло бути й чоловіче прізвище» [1, с. 264]. У її віршах і справді є певний синтез жіночого чару і чоловічої мужності, ласкавости й гніву, спокою і шалу. Та певний лейтмотив її творчості – це насамперед ідея Чину, за якої слово і діло, думка і чин – нерозривні. Адже «коли людина не дотримується своїх слів, то і слова робляться якісь бліді і мертві» [1, с. 123].

Лишень самих її праць та поезій вистарчило би, щоб, покликаючись на них, створити щось на кшталт Кодексу національної чести. …Створити на лихо «партачам» життя, яким Олена Теліга злісно дорікала в однойменній статті.

Окрім годин творчості та самовдосконалення, Олена Теліга приділяла час і буденним справам. Вона була гарною господинею, любила приймати гостей. «Мене ніщо так не заспокоює, як напр[иклад] вимішування тіста. Дуже гарно тоді думається: лоґично, чітко і тверезо», – писала Олена у листі до Н. Лівицької-Холодної за 25 серпня 1932 року [1, с. 94].

«Комічна фотка з котком» (за О. Телігою)
«Комічна фотка з котком» (за О. Телігою) [1, с. 158], с. Желязна Жондова (Польща), червень–серпень1933 р. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл.2-153623.
А серед її численних захоплень було й створення фотографій, яким у вільний час займався й Михайло Теліга, а ще… стрільба: «З кожним днем стріляю все краще і краще. Для мене це велика розвага, але Міша мусить жити в вічному страху, що я когось підстрелю» [1, с. 251].

Олена Теліга не була байдужою й до тогочасного кінематографу й театру. У листі до Н. Лівицької-Холодної за 18 жовтня 1932 року вона згадує назву кінофільму «Blask i cienie milosci» (польськ.) за участю актора Фредеріка Марча і пише про бажання сходити з подругою на цей фільм [1, с. 134]. Лівицька-Холодна у спогадах вказувала, що Марч був їхнім «спільним улюбленим актором» [1, с. 255].

Джанет Гейнор і Фредерік Марч – «спільний улюблений актор» О. Теліги та Н. Лівицької-Холодної
Джанет Гейнор і Фредерік Марч – «спільний улюблений актор» О. Теліги та Н. Лівицької-Холодної (кадр з фільму «Народження зірки» (1937)). Джерело зображення: imdb.com

«…І в очах моїх заграє виклик»

Усі особисті негаразди Олені допомагали перебороти її стоїчна рішучість та безкомпромісність. Хоч і здавалося, що за «веселою, життєрадісною вдачею ховалося щось неспокійне, нервове. Олена була дуже чутлива, була горда і нізащо не призналася б, що в її житті щось складається не так, як вона хоче» [1, с. 241]. Жінка, яка «нічого ніколи не робила наполовину» [1, с. 273], вважала себе «страшною ідеалісткою» [1, с. 67] і нізащо не зносила «охання над своїм станом» [1, с. 178].

У ній нуртувало саме життя, його бурхливому ритмові вона віддавала «кожен фібр своєї істоти» [1, с. 244]. Виявляючи неабиякий хист до танцю, Олена виконувала кожен елемент, кожну технічну фігуру наче востаннє, гаряче і з цілковитою відданістю справі.

Як і саме життя, Олена була дуже мінлива, «роздавала без міри жіночу ніжність, хоч там, де треба, була тверда й сувора» [1, с. 265]. ЇЇ сірувато-пивні (за Уласом Самчуком) і «живі інтеліґентні очі, що можуть бути такі поважні, а часом такі смішливі» [1, с. 248], завжди світилися незбагненним запалом. До речі, український літературознавець та публіцист Іван Коровицький порівняв зовнішність Олени Теліги з рисами американської акторки Грети Гарбо: «…Ваше слов’янське обличчя, як у Гарбо…» – писав він [1, с. 245].

Акторка Грета Гарбо
Акторка Грета Гарбо, «в яку були закохані мільйони глядачів, не мала правильних рис» зовнішності [1, с. 245]. За висловом Івана Коровицького, у О. Теліги, як і Г. Гарбо, було «слов’янське обличчя». Джерело зображення: pink.ua
Наталія Лівицька-Холодна у своїх спогадах стверджувала, що допомагало Олені «у поборюванні мінорів її вроджене почуття гумору» [1, с. 252]. Своїм щирим, часто закотистим сміхом та дотепами Олена Теліга «заряджала» будь-яку розмову. Ба більше, сама «полум’яна поетка» вважала, що «це почуття, як жодне інше, допомагає бути критичним у відношенні до себе і до інших… допомагає завжди нищити шабльон, який є ворогом всього творчого» [2, с. 103].

«До самого кінця – жити і працювати. До самого кінця!»

Очікування можливості повернутися до Києва та позбутися статусу емігрантів для Олени та Михайла було нестерпним. Така тривала розлука з рідними українськими землями для О. Теліги стала особливим болем, а повернення – чи не метою життя. Байдуже, що цим життям довелося ризикувати. Повернутися таки вдалося (опісля тривалих переїздів та поневірянь). 1941 року Теліга разом зі своїм другом, редактором, письменником Уласом Самчуком у складі похідних груп ОУН перетнули кордон і відчули нарешті під ногами українську землю. Михайло Теліга мав повернутися незабаром. Після переходу Олену чекали Львів, Рівне і нарешті «омріяний» Київ, куди вона прибула 22 жовтня. І це попри те, що на кожному кроці тоді чигали небезпеки, обструкції та провокації.

Київ, 1941 рік. Барикада на Хрещатику між вулицями Леніна (нині – Богдана Хмельницького) і Свердлова (Прорізна)
Київ, 1941 рік. Барикада на Хрещатику між вулицями Леніна (нині – Богдана Хмельницького) і Свердлова (Прорізна). Джерело зображення: photohistory.kiev.ua

«Ріденька пісна горохова юшка та грудочка чорного хліба з різними домішками – це те, що мало в той час населення Києва. Чорні «коптілки» різного фасону й розміру заміняли електрику», – згадувала приятелька О. Теліги, громадська діячка та журналістка Ніна Михалевич [1, с. 320].

…Та хіба могли спинити «поетку вогненних меж» (за Д. Донцовим) різні, хоч і такі нестерпні й небезпечні, обставини. Не тільки не могли, але й не стали на заваді до провадження культурної діяльності. Адже Олена Теліга не лише очолила Спілку українських письменників та журналістів, але й незабаром взялася за редагування літературно-мистецького додатка до газети «Українське слово» під назвою «Літаври», що проіснував упродовж листопада–грудня 1941 р. Останнє число з’явилося 7 грудня. Київ тоді сколихували хвилі арештів та… розстрілів. Олена Теліга, розуміючи всю загрозливість ситуації, навіть не думала про спроби втечі. Вона вміла і воліла боротися. Не вміла фальшивити. «У неї слово не сміло розходитися з ділом» [1, с. 253], тому прийняла «гарячу смерть» з іскристим усміхом на вустах… Так, як уміла. З нею смерть прийняв і Михайло.

Олена Іванівна Теліга «…була якимось протестом проти сірости, проти безбарвности, нудоти життя, яку роблять партачі, не лише наші, але й світові. Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти, і ще радости, і ще радости з усім королівським значенням цього слова. Радости, неприступної для плебея. І думаю, що ця жадоба радости і повноти її штовхнула поцілувати Батьківщину востаннє» (за Євгеном Маланюком) [2, с. 331].

Ось вона – справжня «сила через радість» Олени Теліги.

Дякую пані Надії Миронець та всім, хто допоміг підготувати і здійснити видання книги «Олена Теліга. Листи. Спогади», за збереження епістолярної спадщини великої поетки!

Джерела:

  1. Листи. Спогади / Упорядник Надія Миронець. – 2-ге вид., випр. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2004. – 400 с.; іл.
  2. Олена Теліга. Збірник / Ред. і примітки О. Ждановича. – Детройт; Нью-Йорк; Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977. – 473 с.
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(15 голосів)

Також буде цікаво: