Психологія пішака та короля Культура 

Психологія пішака та короля

– …Часто на шахівниці точиться боротьба не двох шахових шкіл, а двох філософій… Двох світоглядів.

– Білого та чорного, еге ж? – уточнив Сесар і, мовби читаючи вголос давно закарбований вірш, додав: – Добра та Зла, раю та пекла і всіх цих чарівних антитез.

– Можливо.

Перес-Реверте Артуро «Фламандська дошка»

 

Для когось світ – театр, на сцені якого один й той же актор приміряє все нові й нові ролі. Надягає і скидає маски миттєво, так що глядачі (які насправді теж є акторами) й оком не встигають змигнути. Для когось світ – люди, що живуть у ньому. Він складається з ворогів-електронів, знайомих-атомів, рідних-молекул – все залежить лише від тісноти зв’язків. Для когось світ – зрештою просто світ, без помпезних епітетів та прихованих сенсів. А для когось – 32 білих і стільки ж чорних клітин.

Порівняння, варто зазначити, не вирізняється особливою оригінальністю. У мистецтві, науці чи в буденному житті шахові метафори використовують практично всі: від гросмейстрів і аж до тих, хто поняття не має, що таке цей ваш «шах і мат». До останньої категорії не так давно належала і я; до першої, скоріш за все, не доберусь й у найближчі років сто. Проте навіть мій примітивний рівень гри дозволяє, нехай і поверхово, насолоджуватись філософією шахів. Та перш ніж робити такі гучні заяви, варто все ж розібратись, чи дійсно ця гра претендує бодай на якусь частку філософського знання.

Коли якось в дитинстві почула, що шахи – це ніщо інше як спорт, то неабияк обурилась. У маленькій голові жодним чином не накладались годинні посиденьки над оповитою тишиною дошкою та веселий ґвалт вуличних ігор з м’ячем. Навіть чимала любов до різного роду загадок та ребусів ніяк не могла знерухомити мене бодай на десять хвилин; терпіння бракувало навіть на те, щоб вивчити ходи фігур. Пізніше, коли непосидючість було майже переможено а в кишені з’явився кнопочний мобільник (із стандартною змійкою та, що важливіше, – шахами), я спробувала знову. І знову обурилась, адже робот першого рівня обіграв школярку молодших класів буквально у два ходи.

Власне цей взаємозв’язок шахів із навіть не штучним інтелектом, а всього-на всього набором алгоритмів, надовго відбив бажання грати. Адже якщо весь принцип шахів можна було звести до простого набору комбінацій, то хіба результат не очевидний? Якщо перемога досягалась тільки завдяки пам’яті, то мій програш був неминучим, адже роботи наділені значно більшою картою.

Фото: goodfon.com

Значно пізніше, коли я була зачарована однією лиш естетикою цієї гри, на думку спала доволі таки очевидна річ. Сенс знайшовся не у перемозі, а в самому процесі гри. Механічна вибірка можливих варіантів не зрівняється з творчим мисленням, бо комп’ютер навряд допустить стільки ж помилок, скільки зможу я – і в цьому буде часткова перемога. Якщо ж відкинути творче мислення, естетичну й пізнавальну складові – що ж, мабуть, шахи можна буде вважати спортом. А якщо спробувати розгледіти у дерев’яній чи пластмасовій фігурі щось більше, аніж фізичні властивості, то перед очима розгортається справжній мистецький трилер.

Вбити короля, вбити батька

Основні риси особистості формуються у ранньому дитинстві (до 5 років) і зумовлюють подальший психічний розвиток. Одну з головних ролей у цей період часу відіграє так званий Едіпів комплекс (у дівчат – комплекс Електри). Це комплекс уявлень і почуттів, здебільшого несвідомих, що полягає у прив’язаності хлопчика до матері і водночас прагнення фізично усунути батька; відповідно для дівчинки ситуація буде зворотною. Це викликає в індивіда стан внутрішнього конфлікту.

На думку шведського шахового літератора О. Гербстмана, загальна концепція шахової гри є нічим іншим як проекцією Едіпового комплексу. Для підтвердження своїх спостережень він наводить відому розповідь Х.Р. Капабланки (чемпіона світу з шахів від 1921 до 1927 року) про те, як той у чотири роки навчився правилам гри, спостерігаючи за партією батька, а потім ще й обіграв його у першій грі. Ось як про це згадує сам Капабланка:

«У ході другої гри мого батька, я помітив, що він перемістив одного зі своїх коней не за правилами – крок, який, вочевидь, його опонент пропустив. Я не порушив тиші аж до кінця гри, та опісля звернув увагу батька на його вчинок. Спочатку він намагався спростувати мої слова з тоном батька, який чує щось нерозумне з вуст своїх нащадків. Мої серйозні протести… змусили батька повірити в те, що він, зрештою, міг бути винним у шахрайстві. Однак він знав, що я ніколи раніше не бачив гри в шахи, тому спокійно заявив, що дуже сумнівається у тому, чи дійсно я розумію, що говорю.

Тоді я запропонував йому зіграти зі мною партію. Можливо, він подумав, що я раптово захворів на деменцію; можливо хотів врятувати себе від збентеження в присутності свого друга, – я не знаю; проте він все ж погодився, очевидно, передбачаючи ранню капітуляцію з мого боку. Коли він побачив, що я знаю, як поводитись із фігурами, то помітно збентежився. Коли гра добігла кінця, я не можу сказати, що побачив на його обличчі: здивування, приниження чи задоволення; бо я переміг його у своїй першій грі в шахи».

Чотирирічний капабланка грає в шахи з батьком

О. Гербстман коментує: «Очевидною є поступова градація неприязних почуттів до батька: спершу негативна кваліфікація його здібностей: «Батько, дуже слабкий любитель», потім – приниження: «Я став дорікати йому у шахрайстві»; і нарешті, пряме повстання сина проти авторитету батька: «Я відповів, що обіграю його». Повстання, що завершилося задоволенням дитячих прагнень, перемогою над батьком».

Зазвичай перших кроків у грі дитину вчить саме батько. Основний сенс гри – перемога, тому відповідно завдання кожного малюка – це виграти партію в батька. Тобто загнати короля у глухий кут, поставивши йому шах і мат – фактично вбити. Під час гри також несподівано виявляється, що цей король, цей батько – чи не найслабша фігура на дошці. Він увесь час потребує захисту, пересувається лише з клітини на клітину і часто ховається за спинами своїх підданих. Передусім за спиною королеви – матері, яка найкраще його захищає, бо має для цього найрізноманітніші засоби.

Та як це не парадоксально, без короля не буде гри. Підсвідомо Король дає хлопчикові можливість сказати батькові: «Можливо, в зовнішньому світі ти великий і сильний, але коли ти потрапляєш сюди, то стаєш таким же слабким, як я, і потребуєш не меншого захисту, ніж я».

Пішак, з іншого боку, часто символізує саму дитину. Він слабкий, значно обмежений у кількості та напрямі ходів і часто гине, вірно виконуючи накази свого короля. Та поступово білий пішак починає темніти або світліти, все більш руйнуючи зовнішню схожість із батьком; зрештою його ціллю стає не захист, а навпаки – напад на короля. І саме ця фігура першою пробиває захист, відкидаючи назад фігури суперника.

Пішак у ході гри виростає, дорослішає а досягаючи протилежного боку шахівниці перетворюється в іншу фігуру, як правило – королеву-ферзя. Та на цей раз не союзника-захисника, а найбільшу загрозу. Звісно, пішак для переродження може обрати і коня, і туру, проте стати королем (і це дуже важливо) не може. На символічному рівні це обмеження означає, що руйнівна сторона суперництва з батьком посилюється, тоді як творчий аспект цих відносин, який міг би допомогти хлопчикові стати схожим на батька, не реалізується. Який би шлях хлопчик не подолав, він ніколи не зрівняється із батьком – або перевершить його, або розчиниться в його тіні. Шах і мат.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 голосів)

Також буде цікаво: