Артхауси (не) для еліти Культура Найактуальніше 

Артхауси (не) для еліти

На написання цього тексту мене надихнув фільм шведського режисера і сценариста Інгмара Бергмана. «Сьома печатка» – одна із найвідоміших його стрічок. Сам автор зізнавався, що завдяки роботі над цією картиною зміг назавжди звільнитися від страху смерті.

Схожий ефект стрічка справила й на мене. І я була би неймовірно щаслива обмінятися з кимось враженнями й думками щодо побаченого на екрані. Однак у моєму оточенні не знайшлося жодної людини, готової подивитися іноземний чорно-білий артхаус п’ятдесятих років. Що доволі сумно.

Складається враження, що позначка «артхаус» одразу робить стрічку зарозумілою і нудною. Глядачі наче побоюються переступити невидиму межу між масовим і авторським кіно. Наче це якось «заклеймить» їх. Залишить невиправний слід на психіці.

Беручи до прикладу ту ж «Сьому печатку» – всі рано чи пізно задумуються про смерть. Тож чи є ця тема є зарозумілою? Адже з незапам’ятних часів люди обмінювалися роздумами про життя та смерть. Виходить, цей фільм здатен зрозуміти кожен, хто хоча б раз жив на цій Землі. В чому ж тоді різниця між масовим і авторським кіно? Чому перший користується популярністю й довірою глядачів, а останній – збирає коло себе значно меншу аудиторію?

Кадр із фільму «Сьома печатка»
Кадр із фільму «Сьома печатка»

Як на мене, таке поняття як «артхаус», не має чіткого визначення. Зараз навіть модно називати цим словом все, що здається абсурдним і беззмістовним. Не хотілося б цього казати, але зовсім невеличка частинка правди в цьому є. Адже постмодернізм і сюрреалізм мали доволі великий вплив на формування артхаусу як мистецького напряму. Однак не варто все ж вважати артхаусні фільми поверхневими або безглуздими.

Мені подобається думати, що «Андалузький пес» Луіса Бунюеля і Сальвадора Далі був одним із перших артхаусів в історії кінематографу. Чому? На перший погляд не зрозуміло, фільм це чи лиш непослідовна нарізка беззмістовних і моторошних кадрів. До того ж автори, коментуючи своє творіння, не раз наголошували на тому, що стрічка не містить ні сюжету, ні символів, ні раціонального зерна.

Кадр із фільму «Андалузький пес»
Кадр із фільму «Андалузький пес»

Кіно через візуальні «подразники» звертається не до мозку, а до наших відчуттів. Немов скальпель, що прорізаєттся крізь очі до чогось глибинного, підсвідомого (як вам така відсилка?). Майже так само, як це відбувається в артхаусах.

Перегляд «Андалузького пса» схожий на прогулянку моторошною галереєю. Картини, що представлені в ній, не схожі одна на одну. Ні за кольорами, ні за настроєм. Однак тільки пройшовши цю галерею від початку до кінця, ти починаєш розуміти, що картини були підібрані не випадково. Це не помилка. Вірогідніше, алюзія на те, що мистецтво не має піддаватись звичній, «рутинній» логіці. Краще читати мистецтво через асоціації, символи, відчуття.

Мурахи, що поспішно вилазять із руки… Хіба вони не подібні на струмочки темної крові? Схожий прийом, до прикладу, можна побачити в поезії та прозі сюрреалістів Андре Бретона або Філіпа Супо. В роботах Сальвадора Далі нерідко з’являється людський череп (згадати тільки скандальну «Дівчину з черепом»). Тому й в «Андалузькому псі» можна побачити його дещо метафоричне зображення – на спинці метелика (вид якого так і називається – мертва голова). Якщо ж дуже напружити свою фантазію, можна розгледіти дещо цікаве і в роялі. Округла форма інструмента схожа на череп, тоді як білі клавіші – його зуби.

Метелик із черепом
Метелик із черепом

Важливо опиратися на власні асоціації та здогадки. Тоді поступово підв’язувати їх одне до одного – мурах до рояля, кров до черепа тощо. Можливо не одразу, але картинка, немов пазл, складеться. Розгадати задум автора неймовірно приємно. Однак, на мій погляд, артхауси не мають одного правильного трактування. Все, що спало на думку, – правильно. Хіба не чудово?

Після перегляду «Андалузького пса» ви точно не зможете почуватися так, наче нічого не сталося. В голові роїтимуться думки, відчуття, образи… Можливо, це стане причиною нічного безсоння. Зате не виникне це огидне відчуття даремно витраченого часу.

Чи було у вас таке, що після перегляду фільму, хоч би яким яскравим і динамічним він був, виникає всепоглинаюче відчуття пустоти? Фільм наче й непоганий, але передивлятись його вдруге немає жодного сенсу. Жуйка втратила свій смак і більше не несе в собі ніякої цінності. Тоді, можливо, настав час для чогось більшого?

Мені подобається цей вислів Такеши Кітано: «В наші дні артхаусом можна вважати все, що не схоже на фільм Месники».

Такеши Кітано
Такеши Кітано. Джерело зображеня: concepture.club

Комерційні стрічки, що їх знімають Голлівуд або Марвел, доволі швидко набридають своїм одноманіттям. Найчастіше в їхню основу покладений один і той самий сюжет про лицаря, принцесу й дракона. Дракон краде принцесу, лицар її рятує й отримує (або не отримує) свої пів царства. Персонажів можна замінити на інших дійових осіб, або й зовсім поміняти їх місцями – лицар краде дракона, а принцеса його рятує. Чим не сюжет для типової американської комедії?

Іноді навіть цікаво почитати сюжети популярних фільмів і порівняти їх з вищезгаданою «формулою» масового фільму. До прикладу, «Термінатор»: Сара Конор – типова принцеса, Термінатор – типовий дракон, Кайл Риз – типовий лицар. Думаєте, це працює лише зі старими стрічками і зараз усе не так? Що ж, тоді такий приклад – «Чорна пантера», один із найкасовіших фільмів останнього десятиліття: Ваканда – принцеса, Т’Чалла – лицар, Ерік Стівенс та інші – дракони.

Ні, я не хочу сказати, що ця формула шкідлива і її не слід використовувати при створенні фільму. Однак коли ледь не всі фільми побудовані за одним і тим самим принципом – це вже погано.

Можу навіть навести приклад артхаусного кіно з подібним «простим» сюжетом – «Пекучий холод зими» режисера Чхве Юн Чжина.

Кадр із фільму «Пекучий холод зими»
Кадр із фільму «Пекучий холод зими»

Так, це доволі спірний фільм. Але це хороший екземпляр для порівняння масового і авторського кіно.

Спочатку здається, що все й так зрозуміло – хлопчина Юн Су рятує бідну Хе Вон від її психічнохворого батька й цілого селища неврівноважених людей шляхом умертвлення останніх. Одразу згадуються лицарі й дракони… Навіть є трохи крові й еротики, що їх особливо люблять у масовому кіно. Однак це лише одна із ниточок сюжету.

Кадр із фільму «Пекучий холод зими»
Кадр із фільму «Пекучий холод зими»

Найважливіша його складова – відчуття та символізм. Мені неймовірно подобається те, як автор наділяє неочікуваним і дещо моторошним змістом настільки звичну всім тварину, як свиня. Здавалося б, який взагалі зв’язок між тим, що відбувається з головними героями, й свинями? Ніякого, мабуть. Однак ця неочікувана чума, вереск живцем похованих свиней, яких сотнями скидають у рів. Їхня кров, яка чорною рікою пробивається із землі та бруднить собою білий та м’який сніг. А ще ковзани, які могли б асоціюватися із зимовими розвагами. Однак фільм наголошує лише на загострених лезах, що безжалісно розрізають лід. І ще, насправді, купа всього. І я не зможу отак словами повною мірою пояснити, чому це настільки захоплююче. Ви маєте відчути це самі.

Якщо у вас вже є негативний досвід перегляду артхаусів, будь ласка, не спішіть ставити на цьому жанрі хрест. Адже спектр кольорів авторського кіно неймовірно широкий. Перечитайте сюжет, придивіться до режисерів і сценаристів. Почніть не з того, що має попит. А з того, що найбільш приверне саме вашу (а може й тільки вашу) увагу. Навіть погано знятий фільм з дешевими декораціями й поганою акторською грою може стати найулюбленішим. За умови, що в ньому є ідея й глибина.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: