Кримінал, містика, історія: що показує світові африканський кінематограф? Культура Найактуальніше 

Кримінал, містика, історія: що показує світові африканський кінематограф?

Український кінематограф сьогодні все ще не на тому рівні, де ми хотіли б його бачити. Але режисери подають надії, тож нам цілком зрозуміле і близьке намагання Африки вивести своє кіно «в люди». І треба визнати, що Нігерія, скажімо, цілком успішніша від України. Та що там – від Голлівуду й Боллівуду теж. Принаймні, якщо говорити про кількість, а не про якість.

Ноллівуд (нічого не нагадує?), поки я це пишу, відпустив уже кілька фільмів у світ і ще з десяток почав знімати. За рік цей кіногігант випускає понад тисячу фільмів.

Поштовх до розвитку кіно, як не дивно, дав високий рівень злочинності в Нігерії 90-х років. У багатьох країнах світу люди уникають пізніх прогулянок, у Нігерії ж дійшло до того, що такі заклади, як кінотеатри, просто зачинялися. Тому диски з фільмами почали продаватися із небаченою досі швидкістю. А оскільки американські та індійські картини із нігерійськими реаліями спільного мають мало, то й попит на власну продукцію дуже зріс. І як результат – Ноллівуд. Згодом він практично зовсім витіснив голлівудське мистецтво з екранів нігерійців. Крім того, для країни із таким високим рівнем безробіття, це чудова можливість забезпечити роботою мільйон людей. Набираючи все більше обертів, Ноллівуд почав випускати і анімаційний продукт про національних супегероїв.

Виникає логічне питання – про що знімає фільми Ноллівуд?

Відповідь проста – про життя. Це звичайні сцени із пересічними нігерійцями, яких щодня можна зустріти там на вулицях. І проблеми в них часто схожі, а тому й такі близькі кожному. Розгул криміналу, який 90-ми не обмежився, соціальна невлаштованість, корупція – постійно повторювані елементи у кіно.

Також Ноллівуд часто «грішить» темами нечистої сили. Це, як незвичайне в магічному реалізмі, сприймається як щось буденне в нігерійських фільмах. Вони є відголосками національних містичних легенд, яких вистачає в кожній культурі. Тож і не дивно, що першим знаковим ноллівудським фільмом стало «Життя в кабалі», де багато містики, жертвоприношення і спокуси Сатани. А наприкінці – каяття в церкві.

Співпраця з Європою та Голлівудом відкрила нові горизонти для нігерійського кіно. Крім того, африканці-емігранти везуть із собою на нове місце проживання і любов до рідного кіно. Тому, доклавши зусиль, у США цілком можна потрапити до крамнички, яка буде заповнена дисками із ноллівудськими новинками.

Все частіше «ноллівудські боси» надають перевагу бюджетнішим фільмам, якими сподіваються привабити, і не без певного успіху, західного глядача.

Кадр із фільму «Половина жовтого сонця»
Кадр із фільму «Половина жовтого сонця»

Найвідомішим для неафриканського глядача фільмом Ноллівуду є «Половина жовтого сонця», знятий спільно із Великобританією. Це екранізація однойменного роману американської письменниці нігерійського походження Чімаманди Нгозі Адічі про громадянську війну в Нігерії. Фільм був представлений світовій спільноті на кінофестивалі в Торонто. Більшість акторів – британці африканського походження, інвестиції та навіть обладнання для зйомок у Нігерію привезла знімальна група із собою. Тому говорити про якийсь серйозний чи навіть винятковий вклад Ноллівуду у фільм не дуже коректно. Це, швидше, допомога. Найбільша інвестиція Нігерії в цю картину – власне історія і, звичайно ж, місце зйомки. Чімаманда Нгозі Адічі наполягала при переговорах про екранізацію, щоб «Половина жовтого сонця» була відзнята на землі, яка дала світові цю історію. Тож ні за акторським складом, ні за високим рівнем якості фільм аж ніяк не є типовим для Ноллівуду.

Цілком по-іншому справу зображено у документальному фільмі Алєксєя Шабанова та серії сюжетів про маловідомі кіноіндустрії Дениса Кушнарьова.

Алєксєй Шабанов сам мав епізодичну роль у ноллівудській драмі «Куди йде краса». Він зняв невеликий документальний фільм не лише про процес виробництва фільму, але й про побут акторів та знімальної групи. Низьке фінансування позначається на всьому. Актори живуть разом протягом періоду зйомок, разом сплять на ліжках-матрацах-розкладачках, разом їдять. Квартиру також добре видно в кадрі. Як людина з великим гуртожитським досвідом, можу сказати, що студенти ЛНУ живуть не гірше від ноллівудських акторів.

Проте, у фільмах вищого рівня і умови, звичайно, інші. Зірки Ноллівуду, хоч і отримують значно менші гонорари ніж західні колеги, все ж мають і свої червоні доріжки, і всеафриканську славу.

Звичайно, розвивається кіно і в інших державах. Скажімо, Гана має Кумавуд. Але ні масштабами виробництва, ні розвитком він Ноллівуд поки не наздоганяє. Старі камери, імпровізовані сценарії і непрофесійні актори – те, з чого починався і Ноллівуд, тому, можливо, через 10-15 років на африканському континенті будемо спостерігати боротьбу між великими кінофабриками.

Кадр із фільму «Легка, як пір’їна»
Кадр із фільму «Легка, як пір’їна»

Як уже зазначалося, український кінематограф дуже далекий від ноллівудських рекордів, але це не означає, що співпраця неможлива. У 2012 році український режисер Андрій Рожен зняв спільний українсько-нігерійський фільм «Легка, як пір’їна». Щоправда, як і у випадку з «Половиною жовтого сонця», від Нігерії є лише територія, так у цій картині лише актриса Омолі Оболі. А сцени з Африки знімали в Криму. Фільм, за словами режисера, ввібрав у себе кілька історій його знайомих і повинен показати проблеми мігрантів та іноземних студентів в Україні. Расизм, на жаль, реальна проблема для багатьох країн і Андрій Рожен вирішив розповісти про її українське відгалуження. Те, як саме це було висвітлено, уже інше питання. Фільм показали у США, Європі, зокрема на Каннському кінофестивалі і, звичайно, у Нігерії.

Особливість, яка впадає у вічі, коли порівнювати ноллівудські фільми із кінопродуктами інших африканських країн, полягає у тому, що закінчення «-вуд» – не єдина спільна риса із американським «братом». Сюжети фільмів, якими б наївними і простими вони не були, дуже нагадують типову голлівудську драму: людина + спокуси життя + внутрішні переживання + погані порадники + хороші порадники = хеппі-енд.

Тому цілком логічним є те, що фільми, зняті спільно з європейцями і схожі на європейські чи фестивальні, що майже те саме (крім Великобританії хіба). У таких кіно історична і соціальна проблематика – провідні теми.

Кадр із фільму «Ціна цукру»
Кадр із фільму «Ціна цукру»

«Ціна цукру» – картина 2013 року, знята спільно ПАР, Німеччиною та Нідерландами. Від фільму з такою назвою і африканським виробником підсвідомо очікуєш якогось нетипового, «незахідного» бачення ситуації, але ні.

Про ціну цукру, яку мусили сплачувати на плантаціях раби, сказано двома словами чи то, швидше, одним епізодом. Головною героїнею є Міні-Міні – мулатка-рабиня, батьком якої був хтось із її господарів. І розповідь ведеться від її імені. Але враження складається, що історія не про Міні-Міні, а про її власницю. Також є багато епізодів, де «білі» ставляться до рабів майже по-сімейному, люблять їх і рахуються із їхніми почуттями, хоч це насправді ілюзія і на статуси не впливає ніяк. І збоку, якщо чесно, виглядає як намагання «білих» виправдатися у рабовласництві. Мовляв, не всі були гнобителями. Були хороші, турботливі власники. І навіть закохувалися у рабів, давали їм свободу, як-от у фільмі. Але виправдання такі, м’яко кажучи, непереконливі, щоб не сказати жалюгідні.

Кадр із фільму «Притулок»
Кадр із фільму «Притулок»

Африканська сучасність не менш захоплива, ніж колоніальне минуле. І вплив Європи, до речі, досі відчутний. Про це фільм сенегальського режисера Усмана Сембена. Дія відбувається у забутому Богом маленькому мусульманському селі, де прадавні традиції, як-от жіноче обрізання, переплітається із нотками європейськості, як-от радіо. І навколо цих двох важливих явищ у житті жінок цієї місцевості зав’язується сюжет.

Фільм пронизаний різноманітними кольорами вбрання та побуту, які часто асоціюються в нас із африканцями. Барвисті футболки і ще яскравіші миски з водою, які жінки несуть на головах, разом із глиняною мечеттю, специфічною музикою і кадрами сільського життя створюють гротескне враження, відчуття нереальності. І тим гострішим, пронизливішим стає біль дівчаток, яких «очищають» ритуальними ножами.

Від такої долі шестеро дітей чимдуж тікають – дві в криницю, а інші чотири просять притулку в жінки, яка не дозволила вчинити таке зі своєю дочкою. Її добросердність викликає мовчазне схвалення частини жіноцтва і безумовний осуд чоловіків. Коренем зла старійшини одностайно проголошують радіоприймачі, які й відбирають у своїх дружин, щоб спалити. Ці події збігаються в часі з приїздом із Франції сина старійшини, який не підтримує ці архаїчні уявлення про світ і відмовляється запроваджувати їх у життя. Закінчується все, на щастя, добре – жіночою перемогою над каліченням дітей і поверненням радіо в побут.

Стиль монтажу і постановки кадрів безпомилково «видають» у фільмі його фестивальне призначення. І справді – «Притулок» був представлений на Каннському кінофестивалі-2004, де Африка гість рідкісний. Зате їде не з пустими руками, а в цьому випадку із перемогою в категорії «Особливий погляд».

І коли вже зайшла мова про африканську участь у міжнародних кінофестивалях, то варто згадати і про спільний сенегальсько-французько-німецько-бельгійсько-ліванський фільм «Фелісіте», у якому показано історію «клубної» співачки із Конго.

Кадр із фільму «Фелісіте»
Кадр із фільму «Фелісіте»

Непривабливе в кіно все: краєвиди, люди, події. Район, де живе героїня, бідний до сліз і з гіршими дорогами, ніж в українських селах. Це втілення всіх найгірших уявлень про життя в Африці, які тільки можуть бути в європейського глядача.

Не змогла одразу зрозуміти, що мені нагадує лікарня, куди привозять сина головної героїні, де з неї намагаються витягти всі гроші. Раптом усвідомила – це ж як польовий шпиталь із фільмів про війну. І рівень медицини відповідний. А людяності навіть гірший.

Попри очевидну бідність населення в цьому фільмі, люди все одно готові спустити все до копійочки на алкоголь та інші «втіхи». Хіба це не ознака глибокого нещастя, відчаю і внутрішнього незадоволення? Це одна із провідних тем фільму.

Та попри відсталість – не побоюся цього слова – конголезького суспільства в матеріальному плані, надію вселяє моральна висота друзів Фелісіте. Хоч і розчаровує бездушність тих, хто винен їй грошей.

Треба відзначити, що соціальна проблематика виводить цей фільм із розряду «африканського» на загальнолюдський. Можливо, тому він так і припав до душі журі Берлінале, які віддали йому Гран-прі на конкурсі. А ще це був перший сенегальський фільм, який висувався на «Оскар». І з тим, як активно розвивається кіноіндустрія в Африці, це точно не останні нагороди для континенту на міжнародних кінофестивалях.

Є велика імовірність, що Ноллівуд не зможе завоювати такої величезної любові в світі, як його американський колега. Простота цих фільмів не здатна сьогодні задовольнити вимогливого західного глядача. Проте спільні з європейцями картини – які переважно знімають у інших африканських країнах – більш звичні для нашого сприйняття, уже починають підкорювати західний світ, і немає жодних причин вважати, що ця тенденція піде на спад.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(10 голосів)

Також буде цікаво: