Картини з епохи нігілізму Історія Найактуальніші 

Картини з епохи нігілізму

Перші місяці радянсько-німецької війни минули під знаком колапсу Червоної армії, масової здачі у полон, цілковитої деморалізації населення. Значна частина совєтських людей була виснажена сталінізмом, серед них – Федір Власович Семерик (дід Анатолія Кузнєцова, автора славнозвісного «Бабиного Яру»), який «ненавидел советскую власть всей своей душой и страстно ждал немцев, как избавителей, полагая, что хуже советской власти уж ничего на свете быть не может».

19 вересня 1941 р. німці переможно вступили у Київ. Вже 29 вересня окупаційна адміністрація збирає євреїв у Бабиному Яру, – на них поклали відповідальність за численні диверсії у місті: за підірваний Хрещатик, за численні вибухи і пожежі на інших вулицях.

Оголошення, розклеєні у Києві 28 вересня 1941 р.
Оголошення, розклеєні у Києві 28 вересня 1941 р.

З усього Києва євреїв потягнулося десятки тисяч – різного віку, становища, роду занять. Навряд чи хтось із них здогадувався, навіщо їх скликають – лише на підступах до фатального місця звуки пострілів, плачі та крики жертв могли дати розуміння того, що відбувається. Але тікати було пізно. За колючим дротом у них забирали майно, роздягали догола, знімали коштовності, золоті зуби. За два дні (29-30 вересня) нацисти розстріляли у Бабиному Яру 33771 людину.

Киянка Діна Пронічева з підказки матері («Доню, ти не схожа, рятуйся») підійшла до охоронця й, заговоривши до нього українською, видала себе за неєврейку. Охоронець їй повірив, однак не відпустив, а під вечір її все одно вирішили розстріляти як свідка. І в той вечір, і до листопада 1943 року її життя висіло на волосині, але вона кожного разу дивом рятувалася і врешті зуміла пережити окупацію, ставши безцінним свідком тих подій. Таких людей, які тим чи іншим робом врятувалися у Бабиному Яру, налічується двадцять дев’ять.

Пам’ятник жертвам Бабиного Яру. Фото Юрія Мельника
Пам’ятник жертвам Бабиного Яру. Фото Юрія Мельника

Безпосереднім виконавцем розстрілів була зондеркоманда SK4а під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. На їхній совісті – близько 60 тис. євреїв у різних регіонах України. На післявоєнному процесі Блобель виправдовувався, мовляв, розстріляли вони значно менше, тисяч десять, ну може п’ятнадцять. До того ж треба було розбиратися з агентами, партизанами, саботажниками, шпигунами, підозрілими елементами та іншими особами, які завдавали шкоди німецькій армії…

За роки нацистської окупації Бабин Яр став останньою адресою для близько однієї сотні тисяч людей. Серед них – неєврейське цивільне населення, душевнохворі, цигани, полонені, українські націоналісти (із членів ОУН – 621 розстріляний, у тому числі неперевершена Олена Теліга).

Пам’ятник Олені Телізі
Пам’ятник Олені Телізі та її соратникам на околицях Бабиного Яру. Фото Юрія Мельника

Левову частку жертв Бабиного Яру – 65-70 тисяч – складають євреї. Непоправних втрат зазнав цілий пласт київського єврейства, увійшовши в трагічне сузір’я жертв Голокосту – поряд із євреями Берліна, Франкфурта, Відня, які першими зазнали систематичних переслідувань починаючи з Кришталевої ночі, євреями Варшави, найчисленнішою єврейською спільнотою Європи, яка весною 1943 року спромоглася на героїчне повстання, євреями Будапешта, які майже до кінця війни перебували поза контекстом екстермінації, але все ж були депортовані у концтабори за лічені місяці до звільнення Будапешта червоноармійцями.

Пам’ятна стіна на місці єврейського ґетто у Будапешті
Пам’ятна стіна на місці єврейського ґетто у Будапешті. Фото Юрія Мельника

Відходячи з Києва, німці зачищали сліди того, що сталося у Бабиному Яру. В’язні, які виконували цю роботу, підозрювали, що їх теж розстріляють як небажаних свідків. Один із наглядачів за день до того, як робітники мали бути ліквідовані, натякнув їм про це, мовляв, «morgen Kaputt». При спробі втечі більшість робітників були убиті з кулемета, проте вісімнадцятьом усе ж вдалося врятуватися. Саме їхні свідчення розкрили подробиці цієї історії (із розповіді Михайла Кальницького).

Як наголошує історик Андрій Усач, у період нацистської окупації дуже хороший партробітник часто виявлявся дуже хорошим поліцаєм. Давньоарабське прислів’я вчить, що коли караван розвертається, кульгавий верблюд опиняється попереду. Зміна влади у 1917-му, 1941-му, 1943-44-му – це радикальні повороти каравану, після яких на перший план виходили вчорашні аутсайдери. Але певна когорта «верблюдів» залишається попереду за будь-яких обставин – байдуже, Сталін при владі чи Гітлер. Аби залишатися попереду, вони ладні жертвувати. Жертвувати іншими.

Одна і та ж людина могла бути і байдужим спостерігачем, і колаборантом, і рятівником, і, врешті, жертвою репресій. Тут звичні розмови про банальність зла недоречні – радше ця практика ілюструє мінливу природу людини, її постійні смикання між жадобою чужого майна, рятуванням власної шкури та любов’ю до ближнього. Перехід із однієї мотивації на іншу стає ймовірнішим в умовах сильного внутрішнього потрясіння, – такого, яке, можливо, пережив згадуваний німецький наглядач. Він врятував життя частині радянських робітників через те, що усвідомив неминучість поразки Німеччини, і привид відповідальності, який так неочікувано почав тяжіти над ним наприкінці 1943 року в Києві, спровокував переосмислення скоєного, пробудив приспане колись сумління, повернув (бодай на зародковому рівні) здатність до співпереживання. Щось подібне відчували деякі солдати Вермахту в останні місяці війни у романі Еріха Марії Ремарка «Час жити і час помирати». Часто тільки власна біда робить людей чутливими до біди чужої. Шкода тільки, що прояви емпатії загарбників були, м’яко кажучи, запізнілими і у своїй дріб’язковості жалюгідними.

рукавички з людської шкіри
Артефакт із часів нацистської окупації: рукавички з людської шкіри. Національний музей історії України у Другій світовій війні, м. Київ. Фото Юрія Мельника

* * *

1937-38 роки – один із найхимерніших відрізків в усій трагічній історії України, апогей Великого терору. Майже весь наш тодішній інтелектуально-мистецький цвіт в урочищі Сандармох (Карелія) безжально скосив такий собі капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв. За п’ять осінніх днів 1937 р. він власноручно розстріляв (разом із Георгієм Алафером, помічником коменданта УНКВД) 1111 в’язнів Соловецької тюрми, за що негайно отримав орден Червоної Зірки. За плечами малограмотного Матвєєва були два класи сільської школи, а розстрілював він Миколу Зерова, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Павла Филиповича, Валер’яна Підмогильного, Марка Вороного, Антіна Крушельницького та сотні інших видатних і менш видатних українців.

Капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв
Капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв

Менш як за два роки Матвєєв сам буде репресований. На допиті у відповідь на запитання про жорстокість до засуджених, про побиття перед розстрілами він намагався давати раціональні пояснення, нарікав на брак машин, брак конвоїрів… Говорив про скоєне як про рутинну працю, не проявляючи ні краплі людяності. «На катах крові нема», – твердить назва збірки біографій енкаведистів авторства Євгена Лукіна. «Я чист, как чекист и кристален, как Сталин», ще промовистіше написав Леонід Губанов.

Коїлося це у далекій Карелії. А паралельно з тим у Києві нарком внутрішніх справ Української ССР Ізраїль Леплевський звертався у Москву з проханням про додаткові ліміти. І Москва щиросердно піднімала ліміти на розстріли, ліміти на табори… Несамовита репресивна машина працювала на повну потужність, у катівнях не припинялися допити і тортури, безглузді зізнання в антирадянській діяльності та членстві у неіснуючих організаціях, врешті – нічні розстріли у підвалах НКВД. У комісійних магазинах успішно перепродували особисті речі розстріляних. У пресі рясніли панегірики комісарам різних рангів, у тому числі Леплевському, за те, що без кінця викривав ганебні підступи все нових і нових буржуазних націоналістів, агентів Польщі та німецького «фашизму».

Юридичну практику того часу найкраще ілюструють рядки поета Леоніда Первомайського (Іллі Гуревича), який у пориві ненависті до «ворогів народу» писав:

«Є трибунал – він вся наша країна.
як батьківщини кожний вірний син,
чуттям поета і громадянина
я теж суддя і вирок мій один:

За злочини нечувані і зради
фашистським наймитам всі кари замалі –
кубло гадюк навіки й без пощади
змести з лиця радянської землі!»
(газета «Комуніст», 27 січня 1937 р.)

Леонід Первомайський
Український поет Леонід Первомайський

Перед репресивним вихором ніхто не смів почуватися у безпеці. Генріх Ягода, Ніколай Єжов, Лаврентій Берія – кожен наступний всесоюзний керівник органів держбезпеки підминав свого попередника, стирав його з лиця землі, сподіваючись, що його така доля мине. Аналогічне відбувалося і на місцевому рівні. На початку 1938 р. Леплевського відкликали у Москву, а згодом – арештували і розстріляли. На роль головного ката України прийшов Олександр Успенський, який не добув на посаді до кінця року і теж був репресований. За ним менше року пост займав Амаяк Кобулов (репресований вже у 1955 р.)…

Нарком внутрішніх справ СССР Ніколай Єжов
Нарком внутрішніх справ СССР Ніколай Єжов, репресований та заретушований в орвелівському стилі

Биківня – селище під Києвом, в районі якого у 1937–41 рр. масово захороняли жертви радянських репресій. Ділянку на кілька гектарів у лісовій місцевості обнесли триметровим парканом, поставили спостережну вежу та охорону. Поширили легенду, начебто там міститься артилерійський склад. Насправді ж за чотири роки активної експлуатації це місце стало могилою для 100–120 тисяч людей. Переважно це українці (письменники, художники, композитори, викладачі, науковці), поляки (переважно – офіцери, розстріляні 1940 р.), представники народів Балтії, євреї, росіяни.

Меморіальний комплекс «Биківнянські могили» на околицях Києва
Меморіальний комплекс «Биківнянські могили» на околицях Києва. Фото Юрія Мельника

Суди над арештованими вершили так звані трійки, які засідали у розкиданих по Києву приміщеннях НКВД, – з 10-11 години вечора до 2 ночі. Там же ж і розстрілювали. Характерно, що під час «Великого терору» виконанням вироків були змушені займатися слідчі, керівники відділів тощо – призначені для цього співробітники спецкомендатури фізично не могли впоратися з такою кількістю розстрілів. До п’ятої ранку тіла вивозили на Биківню. Більш і менш помітні кияни просто зникали з ландшафту міста. Таким чином у Биківнянський ліс вивезли тіло українського поета Михайля Семенка («якось несміливо зникли незадоволені хмари / Танучим громом»), основоположника українського футуризму (фффф дмухкало пирхкало).

10a-rozstrilna-kartka

Михайль Семенко – серед десятків тисяч українців та представників інших національностей, таємно похованих у Биківні
Михайль Семенко – серед десятків тисяч українців та представників інших національностей, таємно похованих у Биківні

В Івана Багряного у романі «Сад Гетсиманський» (знову дозволимо собі звернути у художню літературу, тим паче таку достеменну, як у Багряного) виведений персонаж Мельник, неймовірно добрий енкаведист, який роздавав в’язням махорку. Згодом саме він виявився виконавцем масових нічних розстрілів. Махорка була для нього способом (той же механізм, що й у німця-наглядача з Бабиного Яру) відкупитися у своєї совісті. Катам великої руки часто навіть такий хабар платити не було потреби, – дехто з них не проявляв найменших ознак докорів сумління, про що свідчать як байдуже обличчя Айхмана на суді в Єрусалимі, так і цинічні розмірковування Кагановича у старості про репресії («Ми винні у тому, що пересолили»).

Як зауважив історик Валерій Фелімоніхін, «виконавець розстрілів у СССР – цінна людина, таких винищували в останню чергу. Деякі з них розстріляли по десять тисяч – не кожен таке зуміє». Серед загальносоюзних рекордсменів – Василь Блохін, який власними руками стратив від 15 до 50 тис. осіб (у 1955 р., позбавлений усіх нагород та пенсії, вчинив самогубство), Пьотр Магго, який розстріляв понад 10 тис. (у 1940-41 рр. звільнений з органів чекіст-рекордсмен спився і помер від цирозу печінки), Ісай Берг, винахідник «душогубки», у якій засуджених на смерть травили вихлопними газами, оскільки неможливо було розстрілювати по 300 людей щоденно (у 1939 р. репресований та розстріляний).

На початку 1960-х на місці поховань у Биківні побуває Василь Симоненко й відізветься на побачене відомою поезією:

На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

Серед похованих у Биківнянському лісі – поряд з Андрієм Бандерою (батьком лідера ОУН), харківським поетом та перекладачем Майком Йогансеном – лежить також Микола Юлійович Кенінгфест, киянин, німець за національністю, правник за освітою, заарештований співробітниками НКВД у 1937 р. та розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Однією з причин арешту Кенінгфеста було те, що він два роки перед тим на політгуртку на поставлене агітатором питання стосовно німецького фашизму та приходу Гітлера до влади в Німеччині відповів: «Фашизм створив Ленін. Не будь Леніна – не було б ані Гітлера, ані фашизму».

Думка, яку висловив Кенінгфест, не є ексклюзивною у публіцистиці та історичній науці, – одним із її виразників був відомий німецький історик Ернст Нольте. Абсолютизувати її, безумовно, не можна, – вона надто спрощено віддзеркалює ідейно-політичну діалектику XX ст., – але як одне із можливих трактувань (поряд з іншими) її безумовно слід брати до уваги: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, інші квазіфашистські політичні сили міжвоєнної Європи виникали, вели політичну боротьбу та приходили до влади, позиціонуючи себе як антитеза більшовицькому проекту світової революції. Можна зробити ще один логічний крок у минуле і сказати, що Ленін, зрештою, був би неможливим, якби західний дикий капіталізм та російське захолусне самодержавіє не створили передумов для зародження та популяризації ідей Маркса-Енгельса. Панівні верстви старого режиму своєю захланністю, зарозумілістю, безбожною експлуатацією неімущих, шовінізмом і кровопролитною Першою світовою війною самі випустили червоного змія комунізму, вершителя великої біди. Цього змія кинулися заганяти назад у пляшку великі та малі Гітлери, попутно переймаючи у свого ворога нігілістичну стилістику, зневагу до людського життя. Вони закінчили під завалами розбомбленого Берліну та на нюрнберзьких шибеницях. А комуністичному овочу судилося спіти ще кілька десятиліть, аж поки він не упав і не розбився під вагою своєї анахроністичності під акомпанемент «Лебединого озера» та відомої рок-балади «Scorpions».

Помилки XX століття мають бути засвоєні, аби ні Биківня, ні Бабин Яр не повторилися ніколи більше. За нормальних обставин обиватель не схильний до екстремізму, – Леніни та Гітлери мають успіх у суспільствах із критичною кількістю жертв систематичної несправедливості. Зважаючи на це, кожному з нас слід на повсякденній основі докладати зусиль, аби цієї несправедливості меншало.

За зібрані факти, свідчення та враження дякую Українському центру вивчення історії Голокосту, а також історикам Михайлу Кальницькому та Валерію Філімоніхіну.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(13 голосів)

Також буде цікаво: