Незабуті… Голодомор 1932-1933 рр.
Оксана Лободяк – випускниця факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, редактор розділу «Творчість наших читачів»
Кількість статей автора: 17
Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 рр. Цьогоріч 90-ті роковини цієї трагічної дати. Це чорна сторінка нашої історії, яку кожен свідомий українець повинен закарбувати в своєму серці і нести для наступних поколінь, як пересторогу.
На жаль, історія має здатність повторюватися.
Наш народ знову намагаються знищити, застосовуючи подібні методи Геноциду. Знищити нашу мову, культуру, стерти нас, як націю.
Ворог знову вдається до неприпустимих методів ведення війни: масових вбивств, тортур, знищення мирного населення.
Але сила духу українського народу не має виміру. Ми – незламні, ми сильні, як ніколи раніше, і ми обов’язково переможемо, бо за нами свята Правда, з нами Всесильна Божа Рука, і нас підтримує весь цивілізований світ.
Сьогодні, традиційно, як символ пам’яті жертв Голодомору, в кожному вікні, горітиме свіча печалі українського народу.
Ми пам’ятаємо…
Відболіло…. Чи ж зможем забути
Сторінки, де лиш смерть гуляла,
Голодомор вкраїнської смути,
Безіменні могили і ката?
Відгриміло… Чи ж ехо стихне,
Що крізь час в кожнім серці б’ється
Болем втрат і гіркої туги,
Що в стежках українських в’ється?
Заніміло…Не витерти часу
Лиця тих, що за нас вмирали.
Не забуті … У долю вшиті.
Їх жертовність усі пам’ятають.
На стерні хтось шукав зернину,
Колосок той єдиний, щоб жити…
А в колисці заплакана бідна дитина…
І сльоза, що ніким не вмита.
Обезсилені, зранені ноги…
Де ж шукати іще надію?
Виє вітер, шумлять тополі.
Та не спокій, а сполох мліє.
Носить вітер голодні крики.
І відлуння лиш страх малює.
На сплюндрованім болем полем,
Чорний ворон весь час полює.
Косить доля стогами сіна
З колосками людські життя.
Наче хмара, мара голодна.
Понад краєм усім пройшла.
Саранчею з’їдала кроки,
Щоби люд український згубити.
На стерні із ріллею рівняла…
Але й тіні вставали, щоб жити!
На стерні болем зранені ноги.
І душа, котрий раз розіп’ята.
Її доля – воскреснути знову,
На стерні… під хрестом від ката.
Під небом чистим лиш вороння,
Порожню тишу будить дзвін.
Земля холодна просить сонця,
Та хмари сунуть звідусіль.
Під тином зголоднілі діти,
Окраєць схований в руках,
В болоті змочені, ті крихти
Смакують медом на губах.
Брудні, зацвілі й зачерствілі,
Немов серця людських катів.
Для них ці долі – честь мундира,
Для них життя – це звук без слів.
Життя, поставлені на карту,
З корінням слали в небуття.
Нема коріння, то й весною
Не проросте нове життя.
Змітали й пил у всіх хатинах,
У закутках і під столом.
Людей вкладали в домовини…
Це все страшним здавалось сном.
Морили голодом за волю,
За Правду смілої руки,
За те, що хтось сказав з народу,
Що українцем був і є.
Під небом чистим лиш вороння…
У них кровавий знов бенкет,
А на землі незнана помста
І в тінях смерті силует.
Голодний… Холодний Святвечір.
Сумний 33-й рік…
Кутя не летить до стелі,
Й дідух не лежить біля ніг.
Забрали… Усе забрали.
В хатах лиш заморені очі.
Останню засохлу крихту
Ісусу як дар приносять.
Дванадцять пустих тарілок
Наповнили молитвами
Й чекали волхвів заморських,
Що йшли в святий край з дарами.
Чекали спасіння з неба,
Знамення для душ худосилих.
Зорі Вифлеємської вогник
На кволім своїм небосхилі.
І в яслах сповилась надія,
Зорею весь світ сповістила:
“Врятовані будуть люди,
Бо Бог їм зіслав Свого Сина”.
У вірі до раю земного
Із пекла верталися люди.
Хто йде з Заповітом у серці,
Голодним ніколи не буде.
Голодний… Холодний Святвечір.
Сумний 33-й рік.
“Я – Хліб! Я – Життя!” – звуком в небі
З’явилось Спасіння для всіх.
* * *
Тобі не можна того хліба.
Він гіркий.
Він чорний, він з травою, він з землею,
Він кислий, він неспечений, глевкий…
Він може буть розпукою твоєю.
Тобі не можна того хліба…
А шкода…
Він стане в горлі кісткою твердою,
Спричинить біль, і як мертва вода
Розжене кров отрутою рудою.
Тобі не можна того хліба.
Не його,
Він з тридцять третього, у ньому стільки крові.
Проникне в тіло. І з життя твого
Вкраде останню крапельку любові.
Тобі не можна того хліба.
Не проси.
Не витре пам’ять присмак того болю,
Допоки люд, допоки ти єси.
Допоки небо і пшениця в полі…
Смерть пройшла
Чорна і Худа забігла в хату,
Нишпорила мовчки по кутах.
На печі дитя, на лавці мати,
І в обох ледь стулені вуста.
Нібито молитву шепотіли.
Ніби чула: “Господи, спаси!”
Так чи то несміло, чи безсило.
Скільки в ній і болю, і краси!
Чорна і Худа замилувалась…
Гарна мати і мале дитя.
В них нічого більше не зосталось.
Тільки й того, що було – життя.
Ні рядна, ні сіна, ні колиски…
Виметено, вичищено все.
Лиш вона, Худа і Чорна, близько.
Смерть в собі для них обох несе.
Стільки днів, а в роті ні зернинки…
Пили воду, вже й вона гірчить.
Бідна мати і мала дитинка
Просто спить і навіть не кричить.
Чорна і Худа стояла тихо.
Не змогла ще ближче підійти.
Відганяла неминуче лихо.
І сама молилася: “Прости!
Я не смію це життя забрати.
Я не смію цих очей закрить…”
На печі дитя, на лавці мати
Ніби спить. І голод ніби спить.
Чорна і Худа звернула з хати,
Висипала зерна під поріг…
Розтирає ті зернини мати
І дитя годує. Бог поміг!
Перейшло, відмерло, відболіло.
Зажило, заколосилось знов,
І ввійшло життя в маленьке тіло.
З ним ввійшла і радість, і любов.
Чорна і Худа змахнула сльози.
Ген за обрій полем перейшла.
Тільки пам’ять в зернах на порозі
Свідчила про те, що Смерть пройшла…
Пройшло майже століття.
І так мало лишилося тих, хто розкаже.
Але закодована в історії народу пам’ять не перестає щороку нагадувати ту страшну трагедію людства. Навіть сама історія не спроможна згадати, скількох втратила Україна в 1932-33 роках. Ця цифра – не масштаби смертей, а масштаби життів, які не відбулись.
Ця цифра – відібрані колоски, буряки, гнила остання картоплина, замішаний на траві хліб, “сьорбанка” з лободи…
Ця цифра – крики болю, крики відчаю, крики безнадії. Ця цифра – занесені в небо молитви, краплі сліз і краплі крові.
Хто порахує, скільки їх? Достеменно точно знає тільки Бог!
Бо Він там був! Був в тій хаті, в тому погребі, на тому полі.
Думаєте, Він дозволив цьому статися?
Думаєте, це воля Його для України?
Ні! Бог ніколи не робить зла! Бог ніколи не робить зла людині! Це людина обирає зло! І від того страждають інші!
А Бог говорить: “Вибери життя!”
Своє. Ближнього. Чуже…
Багато без надії вижило. Тому що Бог там був! Він бачив жагу до життя, Він бачив ту боротьбу понад силу, Він дивом годував, дивом спасав.
Людина була настільки охоплена тією жагою, що часто смерть, будучи на порозі, розверталася і йшла геть.
Отака Україна! Отака українка! Голодна, з голодною дитиною на руках, але нескорена, непереможна. З молитвою в серці і на устах.
Історія знає багато дат, багато імен, багато чисел. І вона знатиме це доти, доки український народ житиме її пам’яттю, її болем, її перемогами…
Незабуті. Ніколи не забуті…
#голодомор #голод #голодомор32_33рр #90роковини #голодвукраїні33р #свічкапамяті #оксаналободяк #оксана_лободяк #людмиладосінчуктарасова #людмиладосінчук #жертвиголодомору #ltd #1932_1933 #незабуті #віршіпроголодомор #вірші_про_голодомор #листидоприятелів #сенсовнапоезія #листи_до_приятелів
