«Я скажу тобі українською»

Щороку Україна святкує День української писемності та мови. Наша Мова, наче та річка, що бере свій початок у слові, розтікається венами українського народу, даючи йому силу і наснагу, відвагу і волю, наповнює його жагою до життя і бажанням творити, гордо і велично нести в своїм слові Слово, яке є альфою і омегою всього живого.

Бо мова є тим основним стержнем, на якому тримається фундамент кожної держави. Без мови не було б народу.

Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирають мову».

Тому з покоління в покоління, з роду в рід, як найбільший скарб з нашої української скарбниці, передавалася рідна мова.

Від батька до сина, від матері до доньки прищеплювалися одвічні цінності, які завжди значущі поза часом

Перепліталися її букви калиновими гронами на вишиванках, орнаментами на рушниках з прадавніх ікон,.

Виднілися їх відбитки на архітектурних святинях.

Про її велич співають в піснях, її красу і дивовижність описують в віршах.

Часто гнана і переслідувана, залякана і знеможена, захована за чужими риштуваннями, не тільки виживала, але й дивувала всіх своєю величчю духу. І з попелища, на якому проводили шабаш її кати, злітала, в небо гордим Феніксом.

Спираючись на авторитет слова великих мислителів і майстрів пера, сучасні українські поети теж глибоко торкаються теми мови і слова.

На храминах святих, на руїнах людських,
В риштуванні жила рідна мова.
У ескізах чужих часто був її лик,
та не знищили фарби основи.

Дилетанти-митці, псевдо-Правди творці,
Лише тіні на спогад лишили.
В тінях тих нам урок:
Берегти кожен крок,
Що у спадок діди залишили.

Рідне слово вони берегли, як могли.
В своїх мурах гартуючи волю.
Дух свободи завжди роз’їдав всі сліди,
Що пилати лишали в двобої.

Оживала щораз (хоч міняли каркас)
Мова наша, кіотом покрита.
Бо самі небеса берегли їй життя,
За відвагу в молитву сповите.

…Зблякли фарби німі на сакральній стіні,
Й риштування чуже поспадало.
І побачили всі постулати святі,
Що за масками пензлі ховали:

«Не згубити народ, що з колиски свій код –
Рідну мову – у серці плекає.
Його вічність в словах, його крила в думках.
Він, мов Фенікс, з руїн воскресає.»

Переплелась барвінком мова у вінку,
Заквітчалась в волошки ніжні й маки,
Немов букет без терну й полину,
Несе в собі лише сакральні знаки.

Ці знаки скрізь, куди досягне зір,
навіть, а незримих нами кроках,
Бо мова – скарб, код націй, оберіг,
Символ державності не згублений в епохах.

В ній кожну букву, кожен звук створив Митець.
Чи ж не її мелодію чарівна арфа грає?
Бо мова – то ім’я народу із небес,
Яким Отець небесний наділяє.

У кожної з народження свій дар:
в одних проста, у інших норовлива.
А в України – мова пісняра.
Її душа – це мелодійна злива.

Злітає в небо стоголоссям її звук
Під звук трембіт священним заповітом:
«Народе мій, ти житимеш в віках,
Допоки мову не забудуть твої діти.»

У колисанках мати сповивала
Свою кровинку в ріднії слова,
Любов до них у серце загортала:
«Це мова рідна, наче скарб, вона.

Її храни, дитинко, як зіницю,
Без неї на дорогах темнота:
Хто рідну мову забува й стидиться,
В душі у того справжня темнота.

Плекай її, мов дерево родинне,
Щоб буйним цвітом вкрилося воно,
Дало плоди і в колисанках знову
З любов’ю матері корінням проросло.

Вшивай її у диво-вишиванки
В саду, під тихий шепіт солов’я.
І пам’ятай про скарб батьківський завше.
В ній України схована душа.

У тій душі в молитвах рідна пісня,
Калини грона й синьо-жовтий стяг,
Й замок із кодом, що ввіллється в вічність,
Якщо вкраїнське слово жити буде на вустах».

Сьогодні, в час страшної війни, коли нашу історію знову пишуть чорними літерами наші вороги і стараються знищити не тільки нашу мову , але й наш народ, наша мова ожила у кожного українця на вустах.

Її хотіли затоптати, а нею заговорив весь цивілізований світ.

Розпач і біль, які зараз відчуває український народ, спричинили справжнє відродження української мови. Вона сильна, як ніколи раніше.

Якби вона була кулею чи гострим мечем, то знищила б на своєму шляху будь-якого ворога

Пам’ятаєте, ще Леся Українка писала:

«Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?»

І хоча слово не може вбити на полі бою, воно ранить наших ворогів у саме серце.

Неможливо знищити народ, в якого слово Правди живе не тільки на вустах, а й серці.

Народ, де воїн до бою бере не тільки зброю, а тримає під серцем Біблію, яка є його найнадійніший щитом.

Де кожен, від генерала до рядового, розмовляє рідною, своєю, українською…

Ожили крізь час пророчі Шевченкові слова, які знову вселяють нашому народу віру в перемогу.

«Борітеся – поборете! Вам Бог помагає. За Вас Правда, за Вас сила і воля святая!»

Оксана Лободяк

Раді Вам представити гостя нашої рубрики, Сергія Ущапівського, поета, слова якого пронизують до глибини душі.

Ними поет відкриває шлях в «інший простір». Простір поезії і слова, у простір багатства мови, яке найкраще можна розгледіти саме у віршах.

Сергій Ущапівський – сучасний український поет, публіцист і блогер. Автор філософської, пейзажної, громадянської та інтимної лірики. У віршах поета ховаються щирість, чуттєвість, вміння передати звичайними словами неймовірні емоції та почуття.

Автор збірок «Голос душі» та «Стихія любові»

Хай буде сказано про муку та розлуку,
І неосяжність почуттів в далечині.
Вірші – це дотики, немов узяв за руку, –
Душі торкнешся ними в іншій площині.

У тих словах жива вчаїлась сила,
Яку розгледіти не так уже і просто.
Хто зможе – враз відчує крила,
Поезія – це шлях у інший простір.

Ти для мене – як диво, і врода твоя
Незбагненна одвіку митцями.
Люба мною й для серця відчутно своя,
Мелодично оспівана слова творцями.

Надихаєш мене, як ніхто більше в світі,
Ти – наснага всесильна, живильна вода.
Усередині мене немов сонце світить,
І легкою геть зовсім здається хода.

Із тобою в душі я і тільки живу,
Твоя мова – як спів солов’їна.
Я до тебе любов крізь життя пронесу,
Люба серцю – моя Україно!

Люблю цю країну, свою Україну –
Як витвір, що силу й наснагу дає.
Всі символи, знаки і мову єдину,
Які найсвятіше з усього, що є.

Вона неповторна, ніким непоборна,
Зростає лиш велич могутня в роках.
Навіки віків, незалежна й соборна,
Відчутна теплом у думках і руках.

Я в серці своєму любов збережу,
Як щось сокровенне – триматиму в грудях.
Як стріну когось, то про це їм скажу,
Щоб більше її відчувати у людях.

Здається, різні з нею ми такі,
Я з плоті й крові, а вона зі слова.
Ріднять із нею значення тонкі,
Душі моєї то по суті мова.

Вколисана в думках і в них сповита,
Поезія – сестра всіх моїх мрій.
Коли довкола тиша цілковита,
В свідомості з’являється моїй…

Підносить високо, незримо над землею,
Та не лякає зовсім той мене політ.
Мені за щастя облетіти всесвіт з нею,
Отой небачений, казковий інший світ.

Щоб потім в римах про усе розповісти,
Закарбувати в віршах мудрість поетичну.
І їх залишити, як пам’ятні листи,
Що містять істину в собі таку ліричну…

Сергій Ущапівський

Казка про Мову

Витончена, лагідна, співоча,
Ніжна, милозвучна і проста,
Чиста, як сльоза очей дівочих,
Застигала піснею в устах.

Понад полем лилась, понад гаєм,
Заглядала в хату крізь вікно,
Вірила, що кожен її знає
В добрий час і в горі – все одно!

Струн душі торкалася й бриніла,
І від думки і до думки йшла,
У малих дітей якось несміло
По-своєму рідною була.

На сторінки буквами лягала,
Вміло так вкладалася в слова.
Нею говорили і мовчали.
А вона раділа, що жива!

Нею часто щось бубнявив вітер,
Часто шепотів старий Дніпро,
І ціла картина її світу
Зіткана в слова “любов” й “добро”.

Як хотілось жити і творити,
Як хотілось вірність зберегти.
Нею навіть і проста молитва
Ввись летіла понад всі світи.

Нею навіть туга журавлина
Особливо чистою була.
Нею біля озера калина
Свіжу воду пила і цвіла.

Лесина, Шевченкова, Франкова…
В кожнім вірші оживала враз!
Чи бриніла сонно в колисковій,
Що співала матінка не раз.

Та не так було все, як хотілось…
За ніщо, спаплюжена, в вогні
Ледве тліла… тліла… тліла… тліла…
І стихала, зойкнувши вві сні.

Попід тином никалась, як злодій,
Списана на сірому листку.
Та жевріла у серцях народу,
Перейнявши всю біду людську.

І тому така незламна, сильна,
І тому жива через віки!
Доки буде жити Україна,
Буде мова на устах людських!

Ця казка не була б такою сумною, якби не була правдою. Кожен свідомий українець, кожна свідома українка знає, яка боротьба велась за рідну мову. Мова – як особистість, боронила сама себе. Їй часто доводилось замовкати, щоб не вбили, втікати, щоб не вбили, ховатися, щоб не вбили.

Вона часто не була модною, не була популярною, не була потрібною. А все тому, що була українською! Ми добре знаємо наміри Імперії Зла щодо всього українського. За роки нічого не змінилося, хіба що Зло трансформувалося, набуло іншого вигляду, взяло іншу зброю – інформаційну. Але боротьба триває. Чи то підпільно, чи то дуже відкрито аж до крові. Не будемо повертатися до чергових нагадувань «какая разніца»… Це, здається, вже навіть не діє.

Краще сказати про те, наскільки сильним кодом є для українця його мова. Шкода, що так мало людей розуміють це. На згадку приходить бабуся, яка розказувала про те, що боялася заговорити з незнайомцем, щоб не вбив… Просто заговорити! Просто вбив за те, що не «тією» мовою, що своєю, рідною. Думаєте, вона коли-небудь говорила іншою? Жодного разу! Навіть вчити іншу не хотіла! Співала пісні – українською, розказувала казки – українською, молилася – українською. В 62 роки навчилася добре читати і писати – українською!

Після того навіть її смішні діалекти, неправильна вимова, помилки відбивалися в особливим тремом душі.

Іншої мови не вважатиму рідною!

Рідна мово! Дитинства колиско!
Тихий шелест осінніх листків,
І багряне калини намисто,
І журлива печаль журавлів.

Рідна мово! Як пісенька серця,
Як гучне дзеленчання весни,
Як молитва, що в небо несеться,
Як любов, що заглянула в сни.

Рідна мово! Свята і одвічна –
Першослова досвітні вогні.
Як дарована Господом вічність,
Ти так ніжно бриниш у мені!

Коли щебет затихне в гаю,
І пташина загубиться з піснею,
Отже ніжне і вічне “Люблю!”
Я скажу тобі українською!

Коли вкриється снігом земля,
І сліди стануть доброю звісткою,
То десь там про любов на полях
Я напишу тобі українською!

Коли цвітом воскресне весна,
І краса неосяжна любисткова
В пелюстках усміхнеться нам,
Я подякую їй українською.

Коли здумаю всі думки,
Що про тебе не раз домислюю,
Моє серце молитви рядки
Мовить в небо таки українською!

Коли навіть затихнуть слова,
Й коли туга, як хмара нависне.
Моя мова в мені жива,
Як душа. Бо вона українська!

Говорити про кохання, чи й можна іншою? Жодна в цілому світі не звучатиме так ніжно, так проникливо, так відверто, так лагідно, так легко і так гарно! Іноді скажи українською майже пошепки, і ще більше вразиш, ще більше розчулиш, ще більше проймеш!

А коли кохаєш, то здається, що кожен шум природи відбивається в тобі українською. Ти чуєш пісню солов’я і віриш, що розумієш слова, розумієш, про що він співає. Ти чуєш шум води і розрізняєш, що говорить вона. Ти чуєш, як вітер і дощ озиваються до тебе українською. В Україні по-іншому не можна. В Україні кожен повинен говорити українською: чи то дитя, чи юнак, чи доросла людина; чи птахи, чи річки, чи трави…

Ми ще не все сказали про мову, Ще не все написано, не все відкрито, не все знано. Іноді нам, поколінню ХХІ століття, навіть ні на йоту не збагнути того, що пережили наші бабусі, дідусі в боротьбі за своє, рідне, в боротьбі за землю і за мову. Якщо їм вдалося не втратити, вдалося зберегти, навіть воскресити, то яке право маємо ми не цінувати, не любити, не вдосконалювати?!

Все, що лишається нам – приліпитися серцем, розумом…

Боротьба триває. Особливо тепер. Коли вона досягла масштабів війни. І не кажіть, що мова не має значення. І не кажіть, що війна за території чи владу. Війна проти українства, проти всього, що властиве нашій нації; війна проти правди, проти мови, проти Господа.

Та молитви українців небо чує українською!

Людмила Досінчук-Тарасова

ЗНАЙТИ ЗАГУБЛЕНЕ

1.

Кожний наш подих,
Кожний крок,
Кожна дія і мрія
Мають сенс…
Як віднайти його?
Навдивовижу просто –
Промовити слово,
Вібрація якого
Має бути відлунням
СЛОВА, що було
Споконвіку…

2.

Це означає:
Знайти загублене.
Виконання обов’язку
Творити кращий світ,
Що є більшим
Від модного щастя,
Бо воно іноді
Тільки егоїзм;
А ще перетворювати
Кожний день
У маленьку вічність…

3.

«Душу світу
Складає добро.
Тому ми повинні
Потрапити у течію –
Великого закону
ПРОВИДІННЯ»

(Томас Карлейль)

«Чи буде правда
Меж людьми?
Повинна буть,
Бо сонце стане
І осквернену
Землю спалить»

(Тарас Шевченко)

«Світ почуттів
Відкриває особистості
Секрет гармонії»

(Андре Моруа).

4.

З правіків
У світ проникла
Фальшива свідомість.
Тому мав рацію поет,
Коли застерігав:
«Усе, що було
У Тобі горою –
Зрівняли,
А долини Твої засипали,
По Тобі прокладено
Зручну дорогу»…
Наскрізь пережерті
Вигодами,
Чи не зсунемось
У прірву?

5.

Отож – не датися!
Наш МАЙДАН –
Явище передовсім
Світоглядне.
Згадуючи своє,
Одвічне, сокровенне,
Ми поклали
Міцну цеглину
У будову нового світу.
Цей світ закодований
У шляхетних думках
Добрих речників народів.
Рівно ж у слові-вітанні
Мешканців
Далекого Непалу:
«Намасте!».
Це тлумачиться
Багатообіцяюче:
«Божественне у Мені
Вітає божественне
У Тобі».

6.

Туга за правітчизною,
Що її називаємо поезією,
Неодмінно виокремлює
Найсуттєвіше:
Метафору сходу Сонця,
Мозаїку звичаїв,
Жінку-особистість,
Що її породила
Християнська епоха,
Перегук мелодії соловейка
І української пісні…

7.

Людина опановує словом
Простір і час,
Аби вирватися
З пасток функцій.
Аби оцінювати речі
З багатьох перспектив.
Аби це слово
Ставало носієм правди.
Аби опанувати
Культуру свободи.
Аби утвердити
Так довго очікувану
Гармонію буття.
Допоможи нам,
Милосердний Боже!

Йосип Лось, професор ЛНУ імені Івана Франка

#мова #українське #україна #день_писемності #деньмови #деньукраїнськоїмови #поезія #оксаналободяк #людмиладосінчук #ltd #сергійущапівський #йосип_лось #вірші #народ #про_мову #нація #слово #війна #мир #перемога #молитвазаукраїну