Євген Сверстюк: тернистий шлях до Істини Найактуальніше Світоглядні орієнтири 

Євген Сверстюк: тернистий шлях до Істини

Довгі роки боротьби Євгена Олександровича з вітряками комуністичного режиму не минули даремно. Ще в часи ув’язнення про нього як про талановитого публіциста та відважного дисидента говорила світова преса. У Радянському Союзі твори Є. Сверстюка поширювалися через «Самвидав» і мали великий резонанс серед тодішньої інтелігенції. Видання незалежної України передруковують його літературознавчі, релігієзнавчі, філософські, психологічні, політичні статті; виходять великі за обсягом збірки його публіцистики. До останніх днів Євген Олександрович (відійшов у вічність 1 грудня 2014 року) залишався активним учасником громадського життя України, моральним авторитетом, до якого прислухалася громадськість. Його запрошували на розмову телеканали, радіостанції. На основі частих виступів на радіо «Свобода» у 2004 р. вийшла збірка есеїв «На хвилях «Свободи». Зараз, коли Україна остаточно виборює свою незалежність, формує націю і духовно відроджується, ідеї Є. Сверстюка особливо на часі.

Книжка вийшла у луцькому видавництві «Терен»
Книжка вийшла у луцькому видавництві «Терен» у 2004 році

Є. Сверстюк жив і творив задля духовного відродження України, «подолання радянського спадку в духовному житті», викорінення «дияволізму під личиною лібералізму», «тиранії моди й успіху», «напівосвіченості віку інформації», заповнення «порожнечі, наповненої віртуальними вартостями».

Звісно, правда, яку він ревно у кожній своїй публікації відстоював, далася до спізнання йому не зразу. До її відкриття вів тернистий шлях випробувань і страждань. Через важкі терпіння Є. Сверстюк повертався до батьківських ідеалів, які пізніше, закріпивши у своїй свідомості, нагадував українцям. На теренах свідомості Євгена Олександровича (та й багатьох інших мислячих людей того часу) велася боротьба з брехнею і уярмленням радянської пропаганди. Цей процес не був переможним галопуванням, не кожна битва була виграною, але в кінцевому результаті виграною виявилася війна. Людиноненависницький режим впав, а інакодумці, пройшовши важкі муки сумнівів, «спізнали правду, і правда визволила їх».

То які чинники впливали на формування особистості Є. Сверстюка, з яких принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс і мету життя складався його світогляд, і які ми, читачі, зможемо взяти собі за взірець? Відповідь на це дасть життєвий шлях Є. Сверстюка, найяскравіші спогади з якого він охоче висвітлює у своїх публікаціях.

«Волинське село Сільце Горохівського повіту жило своїм спонтанним життям за польської влади, яка не мала влади над людиною. Селянин долав споконвічний опір землі – ногами, конем, плугом… Напругою рук – всією сім’єю». Так починався земний шлях Є. Сверстюка. У цьому уривку зі статті «На моїм віку» бачимо, як публіцист майстерно підходить до початку розповіді про своє життя: у кількох словах подає політичні та побутові умови, в яких він народився.

Насильство над особистістю, з яким Є. Сверстюк зіштовхнеться в радянському суспільстві, за часів його дитинства було річчю немислимою. Україна не мала незалежності, але такого тиску, як у часи пізнішої колективізації, селянин не зазнавав: він жив за споконвічними законами природи, традиціями предків, і ніхто йому в цьому не перечив. «Життя людини ділилось на три періоди: хрестини, весілля, похорон. Час – на пори року і свята (тижні і дні до Різдва, у Великий Піст, перед Великоднем чи після Великодня, перед Пречистою, перед Спасом)».

Є. Сверстюк змалку звик до праці, послуху старшим, єдності. Він знав, що чесноти послуху й свободи не виключають одна одну, а взаємодоповнюють. У середовищі, де зростав малий Євгенко, найбільше цінувалися віра, працьовитість, добропорядність, мораль. «Я б згорів від сорому, якби моя мама почула від мене матюк», – згадує пізніше Є. Сверстюк в інтерв’ю з О. Климончук для агенції УНІАН. «Матюкатися – звичай рабів».

Це було по-справжньому християнське середовище. Неквапливість, покора Божій волі, душевний мир, доброзичливість, взаємодопомога, «Напруга рук всією сім’єю» – ось його риси… Услід за Л. Толстим він потім скаже просту істину: «найбільші авторитети сучасності, письменники і філософи, не могли дати відповіді на питання, у чому сенс життя. Але цю відповідь завжди мав народ, який жив християнською вірою» . Відповідь ця: «жити треба в радості і вдячності Богові», «не чини того, що тобі хочеться, а чини те, що повинен, щоб бути гідним свого Бога», «пізнати себе, знайти свою ролю», «нести свій хрест і йти до своєї зорі».

Ці принципи Є. Сверстюк увібрав з молоком матері. На них трималася уся їхня велика родина (Євген був п’ятим, найменшим у сім’ї). У ній, крім праці на землі, високо цінувалася й освіченість. Через роки з вдячністю згадує Є. Сверстюк: «Схиляюся перед пам’яттю моїх неписьменних батьків: з дитинства я брався за книжку, де «за Бога», а непристойністю була книжка проти Бога». Дитинство – це був час, про який публіцист каже: «Над моєю головою (великою, круглою, стриженою під драбинку) потріскували голубі іскри ідеалізму й офірности». Тоді й формувалися у нього ці визначальні риси, без яких неможливо собі уявити життя і творчості Є. Сверстюка.

«За мною було дитинство, сповнене свят, буднів, змін політичних ігор – у польській, совєтській, німецькій, знову совєтській школі. <…> У 14 років я писав на стіні хати червоно-рудою фарбою «Смерть Гітлеру й Сталіну!» і навколо не бачив жодної людини, яка заперечувала б по суті».

«За себе можу сказати, що мій релігійно-ідеалістичний світогляд, ще з дитинства винесений із традиції, не приймав матеріялістичної філософії та виведених з неї соціялістичних постулатів. Я й тепер думаю, що ті спокусливі ідеї западають в ослаблену душу, яка втрачає енерґію і прагнення до свого духового джерела, натомість задовольняється ясністю раціоналістичних побудов». Проте релігійно-ідеалістичному світогляду юного Євгена судилося ще пройти випробування юнацьким максималізмом, «байками хитро вигаданими», в тому числі й «ясністю раціоналістичних побудов».

Батьки Євгена докладали всіх зусиль, щоб дати дитині освіту. «Мама тихо мріяла, щоб я став священиком. У кінці війни це був шлях реальний: Луцька духовна семінарія… Та був саме романтичний період буйного байронізму… Попереду ще стояли – нігілізм, ніцшеанство, кантіянство… Достоєвський теж діяв у річищі часу.

З моїх шкільних років збереглися виписки з роздумів Версілова, Ставроґіна, словом – з Івана, а не з Альоші Карамазова… В джунґлях університетської філософії з третіх рук, у лябіринті щоденної рутини вироблявся релігійний індиферентизм. І тільки в тюремній камері навпроти Св. Софії я остаточно прокинувся і зрозумів, що душа тужить до вічного неба».

Це були часи здобуття Євгеном освіти, а водночас і пошуку себе, своїх коренів, свого джерела, в яке мінливі вітри часу нанесли різного намулу. З 1947 до 1952 року навчався у Львівському державному університеті на відділенні логіки і психології філологічного факультету. З 1953 до 1956 – в аспірантурі Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України. Далі про свою кар’єру та про свою позицію щодо літератури найкраще скаже сам Є. Сверстюк: «За професією психолог, я працював у Полтавському педінституті як викладач української літератури ХІХ ст. і тримався осторонь і на віддалі од неприємної кухні сучасної радянської літератури. Вона оспівувала, звеличувала, підносила, розв’язувала – це був її клопіт. У той час усе це мені здавалося великим аґітпунктом, посеред якого стоїть велике корито, з якого роздають першим. Боронь Боже мені ставати в чергу до цього корита!».

Полтавський педінститут
Полтавський педінститут (нині – Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), де працював Євген Сверстюк. © vnz.univ.kiev.ua

Вже тоді молодий інтелектуал бачить, що йому не по дорозі з ідеологією абсурду, яка панувала в СРСР. Він повертається до національних цінностей, переосмислює українську культуру, встає на її захист від політики тотальної русифікації. У своїх перших публіцистичних працях («Іван Котляревський сміється», «Собор у риштованні», «Остання сльоза», «Гострої розпуки гострий біль», «В. Симоненко – ідея») він подає альтернативний погляд на українську літературу, відмінний від офіційної директиви Партії.

Уперше зазнає переслідування через інакодумство: втрачає роботу. Ненадовго затримується в НДІ психології на посаді старшого наукового працівника.

«Кінець 50-х. То були часи закоріненого лукавства. Про справедливість, демократію, законність говорили повсюдно. А правда, за яку тисячі заплатили життям, залишалася під забороною. Монополію на правду мала газета «Правда», і пильне око КҐБ відстежувало, хто порушує монополію. Де, коли і з ким. Але рівень страху упав, і лукавство перестало бути обов’язковим для дітей воєнного покоління».

Такий висновок – вистражданий Є. Сверстюком. Будучи постійно свідком жахливої брехні, публіцист уже не може мовчати, не може залишатися осторонь. За це часто й терпить. «Біографія починається там, де людина долає перешкоди, знемагає, падає, піднімається і хапається за вищий щабель».

«Я, де тільки міг боровся проти совєтського рабства, протиставляв йому, де тільки міг, право бути собою». «Ми змагалися з владою, бо вона брала всю відповідальність на себе, заявляла, що вона «ум, честь и совесть советской епохи». А ми натякали, що то колода на шиї народу. Власне, ми сперечалися з тією колодою і виробляли мускулатуру, виробляли методи, мало надіючись на те, щоб її поліпшити».

Набирав обертів рух шістдесятників, серед яких Є. Сверстюк займав чільну позицію. Про них публіцист часто згадує у своїх публікаціях. Він наголошує на певних особливостях руху шістдесятництва, які, без сумніву, «обтесували» його особистість, позицію і світогляд. «Мені випало гірке щастя спілкуватися і працювати з людьми рідкісно талановитими і шляхетними – про подібних раніше я читав лише в книжках».

Цвіт українського «шістдесятництва»
Цвіт українського «шістдесятництва»: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк. © ukurier.gov.ua

«Шістдесятників дуже споріднював спільний ворог. То був ворог злий і безпринципний. Небезпека настроювала на високу хвилю протистояння олжі та печерним духам корисливости і самовдоволення. Дуже різних людей та хвиля єднала і підносила». «На нашому шляху тоді було дві основні перешкоди. Перша – внутрішня: щоб сказати вагоме нове слово, треба неабияких духовних зусиль. А до того треба доростати. Друга перешкода – цензурний бар’єр: пильна сторожа приймала тільки ідейно зрілий продукт». «То була гра, в якій виграш – не обов’язковий і то морально бездоганна, хоча десь були в ній елементи компромісу. <…> То була гра з гідністю – і за утвердження гідности».

Є. Сверстюк пригадує постійні стеження, провокації, створення серйозних проблем на робочих місцях з нічого і щиро дивується, як вони знаходили за таких умов сили і можливості виступати перед громадськістю. Допомагав Бог. Але до цієї істини він повернувся не відразу.

Шістдесятники керувалися принципами загальнолюдської моральності, а от сповна пізнавати Бога за умов радянської цензури вони можливості не мали. Цю проблему, спільну для них усіх, Є. Сверстюк пізніше опише у статті «Я для тебе горів…»: повертання Василя Симоненка» на сторінках «Літературної України». Писатиме про неї в контексті життя В. Симоненка, але з цих слів проглядатиметься її актуальність і для самого автора. «Дуже повільно відкривалася йому висота несходжених стежок, повитих імлою безбожного часу. За темними хмарами лжі ховалося все справжнє, і до всього доводилося продиратися крізь терни. Схоже, Біблія йому не потрапляла до рук. Це була біда нашого покоління».

Брежнєвський режим почав «закручувати гайки». «Празьку весну» 1968 р., на яку такі великі надії покладали шістдесятники як на торжество свободи духу й демократії, придушили танками. «Окупація Праги означала кінець епохи пошуків діялогу і кінець гри. Ідеологічний тиск набував знайомих форм гістерії». Взялися за незгідних і у власній країні. Це вже були не стеження та звільнення з роботи…

«Убивство Алли Горської 29 листопада 1970 року поглибило таке бачення: світ без законів! Вони хотіли посіяти страх. Особисто я не відчув страху, але відчув навкруг себе зону безнадійности, де все приречене, бо разом із законами впала повага і самоповага.

На столі в слідчих КҐБ лежав мій щоденник, який обривався датою 20 грудня 1971 року: «Убито академіка Дмитра Зерова» – і далі ляпка від зламаного пера».

Разом зі щоденником обірвалося і перебування Є. Сверстюка на волі. Після його палкого виступу на похороні Д. Зерова КДБ серйозно зацікавився ним. Потрібний був привід до арешту, і він, як це велося в органах, швидко знайшовся. «Під час обшуку в мене 12 січня вони розірвали конверт і прочитали: «Програма у. комуністів» (авторства В. Рубана – В. К.)». Цей заборонений документ і став тим, за що засудили Є. Сверстюка.

Розпочався новий етап формування його світогляду. Саме у в’язниці він повернувся до речей, які на волі не мав можливості осягнути. «14 січня 72 року отримав одиночку з виходом у хмарку над Софіївським собором і відчув стабільність. <…> Відсутність речей, відсутність суєти, незмінних клопотів і змінних мод сприяє поверненню до себе. «У камері я повернувся до молитви дитинства, як блудний син до батька. Я відчув мізерність мого нонконформізму на суто етичній основі й велику свободу вибору – від духу опору до «духу істини, що всюди є і все наповняє». А ще скріпило духовні сили ув’язненого те, що, як він згадує, «висіла наді мною холодна ясність: волосок з голови не впаде, як на те Його волі не буде».

В умовах кіл пекла брежнєвських таборів, згадує Є. Сверстюк: «Мій ідеалізм загострився до принципової релігійної позиції <…>, моральний максималізм протистояв скромним побутовим вимірам екзистенції у світі втрачених меж». Це допомогло йому вижити. Адже далі ставало все важче…

Після вироку суду (березень 1973 р.) Є. Сверстюка етапують до 36-ї зони в Пермській області. «У 36-й не кімнати, а секції барака, не ліжко, а нари, і не вибирати, а «получать постельную принадлежность на кровать, где ваша бирка». Проте жахливі побутові умови в тюрмі – ще не найгірше, через що довелося пройти Є. Сверстюку. Він на кожному кроці відчував психологічний тиск, «грубий тиск – на знищення», від начальства колонії та «соціально близьких» до нього кримінальних злочинців.

zona36-perm-01

zona36-perm-02

36-та зона Пермського ГУЛАГу
36-та зона Пермського ГУЛАГу: загальний вигляд, один із бараків, штрафний ізолятор (карцер). © varandej.livejournal.com

«У тюрмі відчуваєш відносність учорашніх цінностей і справжність тих, що завжди з тобою. У камері, так само, як у безмежному морі, відчуваєш великого Бога».

Наприкінці семирічного ув’язнення у «36-й» публіцисту судилося пізнати ще й п’ятнадцять діб карцеру в оточенні «блатних». Начальство зони сподівалося на стандартний сценарій розвитку спілкування в такому товаристві – кримінальні злочинці настільки ненавиділи політичних, що будь-якої миті могли позбавити їх життя, і за це не отримали б жодного покарання. Але й тут Є. Сверстюк відчув Божу руку на собі й утвердився від цього у вірі. Не лише не виникло у нього жодного конфлікту з криміналітетом, але й отримав від них на прощання іконку у подарунок.

Після зони його відправили на п’ять років заслання в Бурятію. Повернувшись до Києва, змушений працювати столяром на київській фабриці індпошиву №2. Продовжувалося звичне з шістдесятих років шпигування за ним. «Коли я повернувся 1983-го, павутиною було покрито весь культурний простір, моральне здичавіння було написане на заляканих обличчях».

Але у радянському суспільстві назрівали зміни. «Для людини, яка живе проблемами національно-культурними, стежити за пресою часів перебудови – це щось схоже, як стежити за скреслою рікою і ламанням криги в захопленому чеканні весни. Однак для того, хто все життя чекав цієї благовісної весни, стежив за її симптомами і кров’ю серця зігрівав довкруж себе холодний світ – то була винагорода за страждання».

Як і в шістдесяті роки, під час перебудови Є. Сверстюку вдається під наглядом «чоловіків у чорних капелюхах» завзято зчищати павутину з культурного життя України. У 1987 р. разом із С. Набокою, О. Шевченком, В. Шевченком, М. Матусевичем, О. Гейко-Матусевич та іншими створили Український культурологічний клуб (УКК), завданнями якого були протистояння зросійщенню української культури, заповнення «білих плям» в історії України, захист історичних пам’яток.

Не послаблював своєї активності на громадській ниві і з проголошенням Україною незалежності. Навпаки, сформований випробуваннями і протистояннями світогляд робив кожне написане і сказане ним слово вагомим. Сама доля цієї людини змушувала молоде українське суспільство схиляти перед нею голову. Великої поваги удостоївся Є. Сверстюк перед мислячою елітою Заходу. Його обрали президентом українського ПЕН-клубу.

Разом із кардиналом Любомиром Гузаром
Разом із кардиналом Любомиром Гузаром Євген Сверстюк стояв біля витоків Ініціативної групи «Першого грудня» (створена 1 грудня 2011 р. – у 20-ту річницю референдуму за незалежність). © memory.gov.ua

Саме на роки Незалежності припадає найбільше його виступів у пресі – зрілих, виважених, сповнених не просто розумом – мудрістю. Цілими збірками виходять його есеї, літературознавчі, релігієзнавчі, психологічні, культурологічні, філософські статті («Блудні сини України», «На святі надій», «На хвилях «Свободи», «Не мир, а меч», «Правда полинова», «Шевченко понад часом», «Гоголь та українська ніч», «Світлі голоси життя»).

Зарекомендував себе Євген Олександрович і на редакторській ниві. Очолювана ним газета «Наша віра» – «православна, але з тенденцією давати різнобічні матеріали. Вона має прихильність до автокефальної церкви, оскільки редакція газети належить до неї». «Проте, – каже Є. Сверстюк в інтерв’ю газеті «День», – ми б охоче друкували добрі матеріали інших церков – газета не дотримується конфесійного пуризму, вона прагне бути культурологічною та релігійною. У наш час очевидно, що для багатьох дорога до релігії пролягає через культуру. Ми часом даємо такі матеріали, яким би могла позаздрити «Літературна Україна». Навколо «Нашої віри» поступово кристалізується свій читацький світ і в Україні, і за кордоном».

Євген Сверстюк – головний редактор газети «Наша віра»
Євген Сверстюк – головний редактор газети «Наша віра». © tsn.ua

В іншому інтерв’ю («Літературна Україна») редактор «Нашої віри» вбачає у довготривалості його газети чудо і провидіння Боже: «У нашому житті то радісний факт, що майже 20 років видається газета «Наша віра» – без сталої підтримки, без свого приміщення і з безпечністю птахів небесних».

Ось так оптимістично дивився на життя Є. Сверстюк. Завжди усміхнений, життєрадісний, повний бажання офірно служити Україні і людству загалом. Його просвітлене обличчя дарувало заряд позитиву нашому суспільству. «Щастя жити високими культурно-громадськими інтересами і нехтувати особистими. Щастя спізнати суворість і вагу великих слів – правда, честь, обов’язок – слів, що становлять морально-етичні підвалини, суть мого світогляду», – в час, коли люди особливо активно шукають формулу щастя, Є. Сверстюк дає свій рецепт. Нелегкий, однак шляхетний. Як і все його життя, як і все його бачення світу.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: