Найважче там – пройти війну. Найважче тут – забути про неї АТО: свідчення очевидця Найактуальніше 

Найважче там – пройти війну. Найважче тут – забути про неї

Неоголошена Росією, не перетворена в національно-визвольний рух українською громадою, війна на сході України триває. Однак, як не дивно, у неї, ненависної всім і кожному, є одна значна перевага, яку не помітити неможливо. Війна – наче лакмусова стрічка, що в часі лихоліть серед тисяч громадян виявляє справжніх Героїв, франкових «революціонерів», нащадків козаків та січових стрільців – тих, хто при найменшій загрозі вторгнення ворога без вагань стає на захист кордонів своєї країни.

Таким винятково хоробрим та відданим Україні і її народові виявися й наш земляк Леонід Морошан (на фото вгорі) із села Нивочин Богородчанського району. Він, як і переважна більшість цвіту нації, простий, малослівний, і доволі скромний. Леонід згодився розповісти про війну, в котрій йому довелося пережити багато втрат і перемог, зрад і відданості – війну, котра назавжди закарбовується і ніколи не забувається.

– Коли навчався на четвертому курсі Чернівецького вищого професійного художнього училища, в Україні були буремні часи. Помаранчева революція, перший Майдан, протести, мітинги. Відчувши, що в єдності сила, почав їздити до Києва. Було цікаво. Пригадую, поцупив із навчального закладу барабан і подався до столиці відстоювати честь і гідність народу. Через те, що мав багато пропусків, хотіли вигнати з училища, але, здається, то був лиш вдалий привід, – розповідає Леонід.

У 2013-му, з початком Революції Гідності, без жодних вагань поїхав до Києва. Силовий розгін і побиття спецпідрозділом «Беркут» студентів на Майдані у ніч на 30-те листопада дуже розгнівили. Кремезні беркутівці проти студентів, дівчат та журналістів? Переповнений злості та рішучості першим поїздом вирушив до столиці. Тоді всі зібралися на Михайлівській площі. Нашвидкуруч ми самоорганізовувалися, створилась перша сотня – Михайлівська, метою якої було забезпечення безпеки учасників протестів.

Будь-як озброєні, ми вчилися найелементарніших прийомів нападу та захисту. Обмотували руки та ноги ковроліном, карематами і, хоч й дивно звучить, зім’ятими пластмасовими пляшками. Як-не-як, а у випадку сутички нанесені удари боліли менше. Жартували, що виглядаємо, як черепашки-ніндзя.

Перше поранення було того ж таки дня, 1-го грудня, на Банковій, коли відбулася спроба штурму Адміністрації Президента. «Зловив» гранату, обпекло обличчя й шию. Мене поспіхом на руках віднесли до пересувного майданівського госпіталю. Пригадую, коли лікарі вводили знеболююче, то звернув увагу, що синьо-жовта стрічка, яку почепив на блискавці куртки, пропала. Не в змозі збагнути де вона, раптом вгледів на тому ж місці червоно-чорну і невимовно здивувався. Згодом зрозумів – синьо-жовтий стяг України, окроплений кров’ю патріотів, перетворюється у бойовий, революційний оунівський червоно-чорний двоколор.

Наступне осколкове поранення було під час зіткнення біля стадіону «Динамо» на вулиці Грушевського. Вже серйозніше, бо граната, що розірвалася поруч, на відміну від першої, була не світло-шумовою (із пластиковим корпусом) , а бойовою. Її осколком травмувало ногу й розірвало обличчя. Проте лікарі з пораненням впорались на відмінно. Зараз про битву на Грушевського нагадують лиш ледь помітні шрами на бороді.

Третє поранення також не забарилося. Сталося це на Інститутській. Лікарі казали, що народився в сорочці, бо за два міліметри від отриманої на шиї рани – сонна артерія, а отже, все могло закінчитися значно драматичніше. Опісля довелося проходити курс лікування вже у Івано-Франківську. Медики діагностували контузію і травму вуха – від вибуху було пошкоджено вушні перетинки, через що погано чув.

Вже у липні 2014 разом із товаришем по роботі, різьбярем із Забережжя Михайлом Амброзяком, твердо вирішили їхати на Схід. Спершу у військкоматі не раз відмовляли, адже то були 1-а й 2-а хвилі мобілізації призовників, а ми просилися добровольцями. З початком третьої хвилі таки взяли на службу і направили на місячне навчання до Мукачівської 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади. Майже після тридцяти днів проходження підготовки нас перевели до станиці Луганської, на блокпост «Сталінград». Ще через місяць відбулася ротація в Дебальцеве. Ми замінили призовників другої хвилі. Тут, так би мовити, й почалося…

Стояли в гарячих точках, 40 кілометрів попереду Дебальцевого. Коли в січні 2015-го загострилась ситуація і утворився котел, то опинились в оточенні ворога. Існує багато версій як і чому це трапилося, проте ясно одне – нас зрадили. Вся Україна дивилась, як російські танки взяли українські батальйони в «кільце», зайшовши зі сторони… України. На щастя, запасів харчування було доста, проте зброя і техніка згоріли. В приціл було дуже добре видно, що по той бік воюють кремезні найманці: з кращими спорядженням, амуніцією, і однозначно, досвідом ведення війни. Ми тоді зазнали чималих втрат.

В час пожвавлення обстрілів отримав поранення. Це було 16 лютого, за два дні до виведення угрупування українських військ із Дебальцівського плацдарму. Ми, піхота, прикривали відхід всієї бригади. Це був майже рукопашний бій. Мені осколками гранат пробило легені й плечі, перебило кістку ноги вище коліна. Слава Богу, був одягнений у костюм танкіста, що подарували волонтери. Він дуже теплий і, головне, пошитий із тканини, яка не горить. Саме цей костюм при пораненні не дав «розлетітися» розтрощеній кістці ноги.

Загалом, для вивозу із зони ведення бойових дій двохсотих (вбитих) та трьохсотих (поранених) був лиш один КАМАЗ. В розпал бою нас, поранених, клали поверх вбитих. Ми тримали поранені руки й ноги, щоб остаточно не відірвало. Добре пам’ятаю, як нас вивозили із поля бою, а зі сторони російських найманців вперто «доганяли» вибухи. Тоді ми не говорили молитви, а кричали їх. Мене із побратимами доправили у польовий госпіталь міста Артемівськ, зробили операцію, на ногу поклали апарат Єлізарова для зрощування зламаної кістки та зробили штучну вентиляцію легень. Від ампутації ногу вдалося врятувати. До слова, у мого командира було майже аналогічне поранення: відкритий перелом ноги, осколками поранено черевну порожнину. Мене довезли до госпіталю, а його ні. Дома військового чекали дружина та двоє дітей. Досі себе запитую: чому він?

moroshan-hospital

Із Артемівська згодом перевезли до Харкова. Це було не лікування, а знущання. Лежу з переламаною ногою, рана гниє, потрібне хірургічне втручання, біль нелюдський, а «медики-сепаратисти», які там працюють, тижнями нічого не роблять. Разом з іншими пораненими благали, щоб нас забрали звідти. За допомогою друзів-волонтерів мене таки перевезли на лікування у Вінницю. Там одразу поставили ногу на витяжку і догляд був належний. Після численних операцій за два місяці став на милиці. Звичайно, ходити самостійно не міг. Та й не думав, що зможу, мама возила на візку. Через те, що кілька місяців лежав, відбулася атрофія м’язів хворої ноги. Зараз все загоїлося, періодично проходжу курси реабілітації. Раніше рана дуже «нила» на зміну погоди, а зараз болю майже не відчуваю, не звертаю уваги. Просто звик.

moroshan-vakarchuk

Що стосується забезпечення державою армії всім необхіднім, то тут і грішно, і смішно. Все робиться «для галочки». До прикладу, привозять кілька мішків картоплі, а вся вона замерзла, або ж десятки закруток зіпсованої тушонки. Але ж «галочку» у списку ставлять, мовляв, доставлено. Все, що необхідно, привозять у зону АТО волонтери: від засобів гігієни до військової амуніції, техніки. Навіть воду везли через сотні кілометрів, бо у тамтешніх криницях вона була непридатною для пиття. Місцеві, коли залишали домівки, в усі криниці кидали отруту. Також знайомі волонтери купили мені приціл нічного бачення на кулемет. Це надзвичайно цінна річ. Я один із бригади мав його, а нас чотири тисячі було. Вдень сам користувався ним, а вночі передавав черговим. Мабуть, не одне життя вдалося вберегти завдяки цьому приладу.

Загалом на війні багато парадоксів. Вдень до нас приходили українські жінки, ми давали їм їжу, а ввечері спостерігали, як до їхніх хат поверталися з передової їхні ж чоловіки, які воюють проти нас.

Чи страшно вбивати вперше? Перший мій постріл був на відстані. Не було, якщо чесно, ні страху, ані жалю. Це всього лиш тінь, яка десь там, вдалині, рухається, а після пострілу падає на землю. От і все. Для хлопців на передовій це гордість, у кінці дня хизуються, хто скільки «поклав». Зовсім інша справа, коли вбивати доводиться того, хто майже поруч.

Коли гинуть друзі, немає часу на роздуми. З часом звикаєш, що маєш спакувати речі побратима в ящик, підписати його і відправити. Мертвих і все, що від них залишилось, кладуть в цинкові труни. Найгірше, коли не знаєш, що чиє. Ось вбито із загону двоє хлопців. Ми знайшли мозок. Чий він? Клали навгад. А що ж зробиш? Страшно…

Був випадок, коли на пропагандистських телеканалах транслювались новини про те, що українські силовики здалися і територія Дебальцевого повністю підконтрольна бойовикам. Тоді четверо сепаратистів самі ж до нас прийшли. Ми взяли їх в полон. Коли відходили, довелося вбити (були такі обставини). Пригадую, серед них був молодий хлопець, зовсім юний. Просився дуже у нас, казав, що лиш 21 рік має, воювати змусили. Але у нас вибору не було…

На війні, як на війні. Повертатись туди навіть у думках не хочу. Її реалії жорстокіші, ніж здається. Не люблю згадувати той час, намагаюсь забути, як сон. Ніколи не ходив на похорони солдатів, навіть тих друзів, яких втратив там. З кожною смертю усвідомлюєш, що маєш воювати і за себе, і за них. Не можуть смерті бути марними. Загиблі Герої мають дивитися із неба і радіти за нас, за вільну Україну, в котрій живуть їхні діти, батьки, кохані. Зараз же, вдома, головне не випивати надмірно алкоголю, бо тоді все постає перед очима.

До речі, про спиртне… На передовій алкоголь, на жаль,поширена річ, особливо у батальйонах призовників. Втім, у рідкісні моменти це допомагає. Був випадок, коли у стані алкогольного сп’яніння наш побратим врятував не одне життя. Він любив, так би мовити, прикластися до оковитої. Під час обстрілу, коли машиною вивозили поранених, він, будучи під дією алкоголю, вибіг з кабіни і одного за одним виніс у ліс поранених. Тоді він врятував життя всім, хоч сам втратив око. Але цього він тоді навіть не відчув. У лікарні довго не міг повірити, що ока вже немає.

Завжди відчував там присутність Бога. Мене хлопці тому й «охрестили» Козак Шаман, бо часто носив при собі вервицю і молився. Любив побути наодинці з Ним. Для побратимів спершу це були незрозумілі речі. Коли ж наближався Святвечір, попросив волонтерів привезти куті. Ми тоді всі за столом молились. Я говорив молитву, інші повторювали слова. Можливо, вперше в житті молилися!

Звісно, зараз я не шкодую ні про Майдан, ні про участь в АТО. Інакше ми б з вами розмовляли вже не українською. Завдяки цим подіям ми консолідувалися, проявили себе як нація. Що буде далі? Однозначно – перемога. Тут сумніву не виникає. Не можу не вірити в перемогу.

Зараз Леонід займається улюбленою справою, адже він відмінний різьбяр і першокласний художник. У нього молода чарівна дружина, поруч – друзі й рідні. Нещодавно герой власноруч безкоштовно розмалював стіни садочка у рідному селі. Не зізнається, але знаємо, що розфарбовував кімнати й в Залучанському дитячому будинку-інтернаті. Знаєте, у нашого героя нестримне бажання розписати яскравими кольорами всю Україну.

moroshan-druzhyna

Ми ж з вами не маємо жодного морального права забувати про війну і воїнів. Тож дякуємо Вам, Герої, за зрілість! Слава Україні! Героям слава!

Матеріал із богородчанської районної газети «Слово народу»

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(9 голосів)

Також буде цікаво: