Марокко: країна берберів і суперечностей Найактуальніше Планета 

Марокко: країна берберів і суперечностей

Етнічному різноманіттю африканського континенту може позаздрити будь-який інший регіон світу. Цей факт може стати несподіванкою для західної людини, адже ми звикли вважати Африку здебільшого «чорною» та арабською. Але Африка – не одна суцільна країна, а гігантська частина суші, де проживає (за різними даними) до 8000 різних народів та етнічних груп. До прикладу, у Європі їх всього 87. Звичайно, ця цифра теж не є точною, бо стрімкий розвиток європейської цивілізації призвів до асиміляції деяких давніх народів чи їх повного зникнення. Але різниця не перестає вражати.

МАРОККАНСЬКІ БЕРБЕРИ

Королівство Марокко – країна в північно-західній частині Африки з близько 30-мільйонним населенням. Межує з Алжиром на сході та пустелею Сахара на півдні. Береги Марокко омиває Середземне море і Атлантичний океан. А через Гібралтарську протоку (всього кілька десятків кілометрів) розташовується Іспанія. Варто згадати, що гіганти-колонізатори – Іспанія та Франція – ділили між собою Марокко до 1956 року.

Корінне населення Марокко – бербери. Вони розмовляють берберськими мовами (чи кількома діалектами берберської мови тамазит). Берберський культурний спадок сягає у глибину століть. Самі себе вони називали імазигами, а сучасна назва «бербери» має не надто приємне походження. У перекладі з латини вона означає «незрозуміло говорити» і є таким собі римським позначенням північноафриканських варварів.

Карта Північної Африки
Найбільша кількість носіїв берберських мов – у Марокко (понад 9 млн)

Бербери мали власну систему вірувань – релігію, зовсім не схожу на іслам. Традиційні берберські вірування мають більше спільного з давньоєгипетськими, елліністичними та юдейськими, аніж із мусульманськими. Ісламського впливу вони зазнали лише за часів Середньовіччя, коли вчення Корану разом із арабськими завойовуваннями почали стрімко поширюватись африканським континентом.

Бербери Марокко
Бербери Марокко

Сьогодні бербери вже не є панівною групою етносів на теренах Північної Африки – їхня мова не має офіційного визнання, а культура частково чи повністю асимілювалась з арабською. Проте в різних державах Африки нині мешкає (за різними оцінками) від 25 до 50 мільйонів берберів. У Марокко їх чи не найбільше (разом із Лівією та Алжиром) – тут їм дивовижним чином вдалось зберегти свою ідентичність. Переважна більшість сучасних берберів сповідує сунітський та (значно рідше) шиїтський іслам. У Марокко берберську мову не вивчають у школах, вона передається з покоління у покоління від дітей до батьків і високо цінується серед мовців.

На чолі Марокко – король, наділений виконавчою владою (не безмежною, але вагомою) включно із правом розпуску парламенту. Починаючи з 23 липня 1999 року державою править Мохаммед VI ібн Гасан.

Хвиля повстань 2011 року, що увійшла в історію під назвою «Арабська весна», сколихнула чимало держав цього регіону. Не стало винятком і Марокко. Учасники мітингів вимагали обмежень повноважень короля, боротьби з корупцією та інших реформ. Цього ж року були прийняті відповідні зміни до конституції, запропоновані самим Мохаммедом VІ. Голосування задемонструвало, що 98% виборців бажають соціальної справедливості, індустріального розвитку і ґрунтовних змін.

Тривалий час країна перебувала під культурним впливом Франції. Сьогодні французька мова є третьою найуживанішою серед населення (після арабської і берберської). Вона також є обов’язковою для вивчення у більшості загальноосвітніх шкіл. Столиця Марокко – Рабат, а найбільше місто – Касабланка. У 1942 році після виходу на чорно-білі екрани однойменного фільму з Хамфрі Богартом та Інгрід Бергман, Касабланка також набула статусу найвідомішого марокканського міста.

«ТУТ НЕМАЄ ЖОДНОГО КІНОТЕАТРУ…»

Рашид А. Барі
Рашид А. Барі

22-річний Рашид А. Барі – бербер. Він пишається своїм корінням і не хоче, щоб його вважали арабом. Здобуває ступінь магістра англійської філології в університеті Агадіра. Попри велику любов до рідного Марокко, Рашид мріє виїхати в іншу країну і щоденно прикладає зусилля для здійснення своєї мрії. Чому? Про це він розповів «Листам до приятелів».

«Освітня система Марокко тріщить по швах. Я не отримав хорошої базової освіти, проте сподівався на якісну вищу. Я народився в Елкасбаті – невеликому селищі, що за 40 км від міста Агадір, у родині фермера. Після закінчення школи я був погано проінформованим про умови вступу до ВУЗів, тому орієнтувався на предмети, які вивчав у школі. Більшість моїх однокласників ніколи не планували здобувати вищу освіту, проте я завжди прагнув саморозвитку. Я хотів вивчати психологію, але в найближчих містах просто немає такого факультету. Тому я переїхав до Агадіра і вступив на кафедру англійської філології».

Місто Агадір
Місто Агадір

«Моя рідна мова – діалект берберської, але я також вільно володію арабською і англійською. Англійську вивчав за словником, фільмами і словами пісень. Це було складно, але цікаво. Я мріяв бути ближчим до Європи, – англійська мова і культура дозволяла відчути себе таким. Разом з тим я поважаю власні традиції, культуру і мову. Я не араб, а бербер – це важливо. Підозрюю, європейці не знають, що корінним населенням Марокко є саме бербери. Мої предки жили тут за довгий час до приходу арабів, які підкорили Марокко завойовницьким шляхом. У берберів – своя мова, культура та історія. З арабами спільного мало. Зате є спільне з українцями – у нас теж відібрали можливість мати свою державу. Українцям пощастило – ви змогли її повернути».

Традиційне марокканське весілля
Традиційне марокканське весілля

«Як я ставлюсь до арабів? Негативно, але історія тут ні до чого. Зізнаюсь, тут ніколи не буває повністю безпечно, ніколи не знаєш, хто може виявитись терористом. Моє ставлення до релігії складно назвати однозначним, – іслам втратив своє ім’я і набув зовсім іншого відтінку. Мої батьки і молодша сестра живуть в невеликому селі. Моя родина сповідує іслам, і раніше я теж був щирим мусульманином. Досягнувши певного віку, я не зміг далі бути приналежним до цієї релігії. Пам’ятаю, як просив Бога пояснити, чому існує тероризм, масові вбивства і жорстокість, яку виправдовують Кораном».

Вулиці Агадіра
Вулиці Агадіра. Фото Рашида Барі

«Середня зарплата у великих містах Марокко – 150-200 доларів. За ці гроші можна орендувати квартиру і купувати їжу. На розваги та відпочинок залишається мало. Але щодо розваг… Вони тут специфічні. У нас немає жодного кінотеатру, жодної школи танців. Чому? Мабуть, тому, що тут це не вважається мистецтвом. А жінкам у Марокко розважатись не можна взагалі. Так, впродовж останніх десятиліть місцева культура наблизилась до європейської, стала більш відкритою… Але це стосується лише столиці, великих міст та курортів. Залишається те, про що говорять мало, – невеликі гірські села, де досі панують давні звичаї. Тамтешні дівчата нерідко виходять заміж у 13–14 років, хоч це й заборонено законом. Теоретично є служби, які повинні перешкоджати подібним випадкам. Але, на жаль, коли мова йде про віддалені гірські райони, вони не працюють».

Передмістя Агадіра
Передмістя Агадіра. Фото Рашида Барі

«Моя мета – розвиватись, побудувати успішну кар’єру, нарешті здобути освіту психолога і працювати з дітьми. Втілити це я планую в Ірландії. Я обожнюю ірландську культуру, традиції, соціальні норми… Це держава з нелегкою історією. Вважаю, що сьогодні це найкраща європейська країна, де панує мир, а люди прагнуть самоідентифікації і незалежності. Вірю, що в найближчому майбутньому мені вдасться стати її частиною».

Передмістя Агадіра
Передмістя Агадіра. Фото Рашида Барі

Звичайно, безліч марокканців щорічно покидають країну нелегально. На питання, чи розглядає Рашид такий спосіб еміграції, він категорично заперечує: «Я не хочу бути біженцем чи нелегалом. Навіщо мені таке життя? Я прагну бути вільною людиною, з такими ж правами і обов’язками, як і інші громадяни. Я не хочу, щоб мене боялись, не хочу, щоб вважали приналежним до тероризму та інших злочинів. Єдиний спосіб еміграції, який я розглядаю – міжнародні стажування, ґранти і освітні програми».

ВИДАТНІ МАРОККАНЦІ

Сучасну культуру будь-якої країни неможливо осягнути без знання про її найвідоміших діячів. У Марокко процвітає мистецтво слова, – чимало тутешніх письменників сьогодні є відомими на весь світ. Більшість із них є двомовними, пишуть французькою та арабською. У цьому контексті варто згадати вже покійного Мухаммеда Азіза Лахбабі, прибічника французького персоналізму, який став першим у Марокко доктором гуманітарних наук і був висунутим на Нобелівську премію у 1987 році.

Особливої уваги заслуговує постать Мухаммада Бенніса, одного з найвідоміших арабських літераторів сьогодення. Він також є перекладачем та літературним критиком, чиї праці побачили світ багатьма мовами, серед яких і європейські. Зокрема, поетичні збірки Бенніса можна прочитати англійською та російською. Не менш відомим є франкомовний марокканський філософ, журналіст та письменник Тахар Бенжеллун, який виступав проти тотальної арабізації Марокко. З початку 70-х років він живе у Франції, активно співпрацює зі щоденною французькою газетою «Le Monde». Твори Бенжеллуна перекладені більш ніж 40 мовами.

Публіцистка, представниця марокканського фемінізму Фатіма Мернісі з 70-х років минулого століття активно бореться проти патріархальних засад культури Марокко і мусульманського фундаменталізму. Здобула освіту в Сорбонні, а згодом – в університеті Брендайса (США). Виступає за права жінок, є противником усталених релігійних звичаїв, які принижують жінку і штучно стримують її розвиток як особистості. Фатіма Мернісі є авторкою цілої низки цікавих праць, серед яких «Стать, ідеологія, іслам», «Кохання в мусульманських країнах», «Гарем і Захід» та інших.

Фатіма Мернісі
Фатіма Мернісі. © opendemocracy.net

Світове визнання здобув також марокканський художник, фотограф і режисер Ашраф Базнані. Його виставки зажили слави у країнах Європи і США. Базнані фотографує сцени з побуту Марокко, іноді кумедні, а іноді – трагічні. Темі фотографії він присвятив дві книги, одна з яких визнана фотокнигою року (за версією «Libération»). Окрім цього, він знімає документальні та короткометражні фільми. Його стрічки у стилі артхауз удостоєні міжнародних і національних нагород, а також схвальних відгуків критиків. Одним із найпоказовіших є фільм Ашрафа Базнані «Іммігрант» (2007). Загалом митець здобув 13 престижних нагород.

В останні десятиліття Марокко зазнала стрімкої урбанізації, було здійснено чимало реформ, серед яких і освітні. Зміни відбулись, але чи достатньо їх для молодого та освіченого покоління? Напевно ні, адже воно відчуває близькість до Європи, чи то пак до відкритості, яка рано чи пізно прийде на зміну колишній ізольованості.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(12 голосів)

Також буде цікаво: