Медіанегативізм Дайджести Найактуальніше 

Медіанегативізм

The Guardian, 17 лютого, 2018 р.

Автор: Стівен Пінкер (Steven Pinker). Уривок із книги «Просвітництво сьогодні: аргументи на користь розуму, науки, гуманізму і прогресу». Оригінальний текст доступний за адресою: https://www.theguardian.com/commentisfree/2018/feb/17/steven-pinker-media-negative-news. Переклав Андрій Мельник.


Щодня новини переповнені історіями про війну, тероризм, злочини, забруднення навколишнього середовища, нерівність, зловживання наркотиками та різноманітні утиски. Йдеться не лише про заголовки, але й також про авторські колонки і лонґріди. Журнальні обкладинки попереджають нас про майбутні анархії, лихоліття, епідемії, катастрофи та про різноманітні «кризи» (у сільському господарстві, охороні здоров’я, пенсійному забезпеченні, економіці, енергетиці, бюджетній політиці).

Так чи інакше, світ стає гіршим. Природа новин, взаємодіючи із природою нашого пізнання, впливає на те, щоб ми думали саме так.

Новини – це те, що трапилось, а не те, що не відбулось. Ми ніколи не бачимо журналіста, який розповідає на камеру: «Я веду репортаж наживо із країни, де війна не розпочалась». Або із міста, яке не бомбардували чи зі школи, де ніхто нікого не розстріляв. Доки неприємності не щезнуть із лиця землі, завжди знайдеться достатньо інцидентів, які наповнюватимуть новинні стрічки, особливо коли мільярди смартфонів перетворюють переважну більшість населення світу на кримінальних журналістів і воєнних кореспондентів.

Серед того, що сталося, позитивні та негативні події розкриваються в різні терміни. Новини нагадують радше не «чернетку історії», а прямий спортивний коментар, який зосереджується на окремих подіях, як правило, тих, які трапились із часу виходу останнього випуску (давніше – через день після виходу, тепер – через кілька секунд). Погані події трапляються швидко, а от хорошим, щоб відбутись, і одного дня мало, тому їхнє розгортання не синхронізується із новинним циклом. Дослідник миру Джон Ґальтунґ якось зауважив, що, якщо б газета виходила раз на 50 років, то вона не розповідала б про півсторіччя світських пліток і політичних скандалів. У ній натомість ішлося б про значні глобальні зміни, такі як зростання тривалості життя.

Природа новин, ймовірно, деформує людське сприйняття світу через розумову помилку, яку психологи Амос Тверський і Даніель Канеман назвали «евристикою доступності»: люди оцінюють ймовірність якоїсь події або її частоту за легкістю, з якою вони пригадують конкретні приклади. У багатьох сферах життя – це корисне й практичне правило. Але щойно у пошуковій системі розуму пригадування починає займати верхні місця у списку причин, відмінних від частоти – тому що ці події недавні, яскраві, криваві, особливі або сумні – люди переоцінюють їхню можливість у реальному житті.

Авіакатастрофи завжди стають новинами, а от автомобільні аварії, які убивають набагато більше людей, – практично ніколи. Не дивно, що чимало людей боїться авіаперельотів, але практично ніхто не боїться їздити автомобілями. Люди вважають торнадо, які вбивають близько п’ятдесяти американців на рік, більш поширеною причиною смерті, аніж астму, яка щорічно забирає життя більше чотирьох тисяч мешканців США. Мабуть, основна причина цього у тому, що торнадо створюють кращу телевізійну картинку, ніж астма.

Дослідник даних Калев Леетару застосував техніку під назвою «вивчення настроїв» до кожної статті, опублікованої у «The New York Times» за період з 1945 до 2005 рр., а також до архіву перекладних статей та телетрансляцій за період між 1979 та 2010 рр. За допомогою «вивчення настроїв» можна оцінити емоційний тон тексту, підраховуючи кількість та враховуючи контекст слів із позитивними та негативними конотаціями, таких, як «добрий», «хороший», «страшний» і «жахливий».

Відкинувши емоційні вібрації та хвилі, які відображають ефект минулих кризових ситуацій, ми бачимо, що враження про те, що новини з часом стали більш негативними, – це сьогоднішня реальність. «The New York Times» ставала усе похмурішою з початку 1960-х до початку 1970-х років, трохи пом’якшивши тон (але зовсім трохи) у 1980-1990-х роках, але потім поступово занурилась у все гіршу тональність у першому десятиріччі нового століття. Повідомлення інформагенцій у решті світу також ставали усе похмурішими й похмурішими з кінця 1970-х років і до наших днів.

Наслідки негативних новини не можуть не бути негативними. Затяті споживачі новин можуть стати не лише менш інформованими, але й дезорієнтованими. Вони більше турбуються через злочини, навіть коли тарифи знижуються. Інколи вони взагалі втрачають зв’язок із реальністю: дослідження 2016 року виявило, що переважна більшість американців стежила за новинами про ІДІЛ, а 77 відсотків із них погодились із твердженням, що «бойовики Ісламської держави, які воюють у Сирії та Іраку, створюють серйозну загрозу для існування або виживання Сполучених Штатів», що є не більше, ніж ілюзією.

Не дивно, що споживачі негативних новин стають похмурими. Ось цитата із нещодавньої літературної рецензії: «Неправильне сприйняття ризику, занепокоєність, погіршення настрою, набута безпорадність, презирство і ворожість до інших, зниження рівня чутливості і у деяких випадках… повне ігнорування новин». Вони перетворюються на фаталістів, які кажуть: «Чому я маю голосувати? Це ж не допоможе». Або: «Я міг би пожертвувати трохи грошей, але наступного тижня обов’язково знайдеться ще якась голодна дитина».

Безжальний негативізм може спричиняти інші непередбачувані наслідки. Нещодавно декілька журналістів почали вказувати на них. Одразу після американських виборів 2016 року автори «The New York Times» Девід Борнстайн і Тіна Розенберґ так підсумували роль медіа у шокуючих результатах перегонів: «Трамп став справжнім бенефіціаром майже універсального в американській журналістиці переконання, що т. зв. «серйозні новини» можна посутньо визначити як те, що відбувається не так, як слід… Упродовж десятиліть постійна увага журналістики до проблем та нібито невиправних патологій підготувала ґрунт, який дозволив Трампу посіяти зерна невдоволення і відчаю. Одним із наслідків цього є те, що чимало американців мають труднощі із тим, щоб уявити, оцінити чи навіть повірити в обіцянку поступових системних перетворень. А це підігріває апетит до революційних і деструктивних антисистемних змін».

Борнстайн і Розенберґ не дорікають уже звичним винуватцям (кабельному телебаченню, соцмережам, вечірнім розважальним ток-шоу), а натомість простежують зміни, які трапились, починаючи від зсуву, який відбувся у часи В’єтнамської війни та Вотерґейтського скандалу, коли лідерів перестали вихваляти і зробили їх об’єктами прискіпливих перевірок, додавши до них значну дозу безладного цинізму, який агресивно критикує усе, що пов’язане з громадською діяльністю.

Тепер легко побачити, як евристика доступності, підживлена медійною політикою «Якщо є кров, то ця новина має бути першою» («If it bleeds, it leeds»), може викликати похмурі відчуття щодо стану справ у світі. Дослідники медіа, які підраховують новинні історії різних видів або пропонують редакторам перелік можливих новин і дивляться, які саме з них вони обирають і як відображають, підтвердили, що вони надають перевагу негативному, а не позитивному висвітленню подій. І так відбувається постійно.

Отож, формулу для песимістів на редакційній сторінці запропонувати доволі просто: складіть список найгірших подій, які трапились будь-де у світі цього тижня, і ви матимете переконливий – але геть ірраціональний – приклад того, що цивілізація ніколи до цього не зіштовхувалась із більшими небезпеками.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: