Епоха Маркеса Культура Найактуальніше 

Епоха Маркеса

Коли я вперше прочитала знамениту книгу шотландця Томаса Карлейля «Минуле і сучасне» («Past and Present»), у якій вміщено цикл розмов «Герої, вшанування героїв і героїчне в історії», не могла надивуватися такою декларацією: «Історія світу – це біографія великих людей». Направду, найбільший духовний вплив на розвиток людства, реалізацію морального сенсу історії чинили Конфуцій і Будда, Сократ і Христос (думка Карла Ясперса), причетні також до цього Гомер і Платон, Геродот і Арістотель, Августин і Боецій, Данте і Шекспір, Сервантес і Гюго, Тарас Шевченко і Діккенс, Гете і Мацціні, Ауробіндо і Фолкнер, Маркес та сотні інших речників народів.

Отож – колумбієць Габріель Гарсія Маркес. Варто ще раз процитувати великого пророка Британії Т. Карлейля: «Велика людина з її вільною силою, що виходить прямо з рук Божих, є блискавкою. Її слово – мудре, рятівне слово: у нього можуть всі повірити. Усе спалахує тоді довкола цієї людини…».

Музей Габріеля Гарсії Маркеса
Музей Габріеля Гарсії Маркеса в Аракатаці, Колумбія. © Rafael Jiménez Montalvo

Мало хто зміг поєднати локальне і глобальне так, як це вдалося цьому письменникові, лауреатові Нобелівської премії (1982). Органічна форма магічного реалізму наче співдіє з алхімією слова українця Миколи Гоголя, який не тільки «зборював тимчасове, але передовсім обґрунтовував вічне». Недаремно Маркес став культовим автором обох Америк та інших континентів. Після вручення йому Нобелівської премії преса Латинської Америки та багатьох інших країн обговорювала цю подію сім тижнів поспіль – від дня оголошення лауреата до вручення диплому королем Швеції. Можемо зважитися на таку метафору: його твори житимуть століття без одинокості. Це стосується і роману «Сто років самотності», у якому письменник бажає покласти край дійсності, що зображена у творі – найкращого іспаномовного роману з часів «Дона Кіхота» Сервантеса (думка чилійського поета Пабло Неруди), і «Осені патріарха», де зафіксовано кожну мить «безцінного» життя диктатора, і повісті «Хроніка однієї смерті, про яку всі знали заздалегідь», у якій, як зазначали фахівці, письменник аналізує психологію натовпу, що мовчить, коли коїться злочин, самих злочинців, що не хочуть вбивати, але їх змушує мовчазне чекання натовпу; жертви, котра нічим не завинила, але приречена на смерть.

Габріель Гарсіа Маркес
Габріель Гарсіа Маркес. © Ulf Andersen / Getty Images

Великий міфотворець, який кілька років тому відійшов у вічність, сам перетворився в один зі світових міфів. Серйозні національні літератури донині зазнають його впливів. І це зрозуміло – національне психологічно, ментально, культурно первинне й потужніше від класового та космополітичного. Зішлемося на винятково точне судження самого Маркеса (для якого, до слова, літературним ідеалом був Вільям Фолкнер), який став одним з найвпливовіших письменників другої половини ХХ століття: «Європейці, спадкоємці великої раціоналістичної традиції, природно, оцінюють нас відповідно до власних критеріїв, без врахування відмінностей. Їм важко збагнути, що народи Латинської Америки, Африки та Азії також прагнуть досягти благополуччя і сформувати своє обличчя, як свого часу прагнули до цього (та й сьогодні прагнуть) народи Європи. А будь-яке тлумачення дійсності у будь-якій частині світу чужими для неї критеріями може призвести лише до трагічних непорозумінь та ще більшої ізоляції, одинокості людей» (див.: Курьер ЮНЕСКО. – 1991, декабрь. – С. 11).

У багатьох коментарях, інтерв’ю з впливовими публіцистами, розмисленнях, що їх публікували на всіх континентах мас-медіа, знаходимо судження донині вкрай актуальні:

1. «Треба розкривати як самобутність будь-якої культури, так і усезагальне її значення; існує ціла сітка контактів між різними народами, про які вони навіть не здогадуються»;

2. «Культура Латинської Америки – результат взаємозбагачення: до туземних, доколумбійських культур додалися західноєвропейська, африканська і певною мірою східна традиції; ми не є копією Європи»;

3. «Ніколи, в жодному випадку я не забуду, що в глибині своєї душі я є ніким іншим, не буду ніким іншим, ніж одним із шістнадцяти дітей телеграфіста з Аракатаки… Кожного разу, коли хтось із моїх братів виїжджав кудись, моя чудова мама запалювала свічку і читала молитву, щоб з ним нічого не трапилось»;

4. «У Карибському регіоні існує повна єдність між людиною, природним середовищем і повсякденним життям. Я виріс у селі, що загубилося серед боліт і незайманих лісів на північному побережжі Колумбії. Там від одного тільки запаху трав паморочиться голова… У нашому світі-регіоні усе сповнене міфологією, що її принесли раби, індіанські легенди і андалуські фантазії. Це створює цілком особливе бачення, породжує спроможність знаходити у кожній речі щось дивовижне… Якось я написав оповідання про те, що Папа Римський відвідав глухе колумбійське село – щось неймовірне на ті часи. І що ви думаєте: через кілька років він справді прибув до Колумбії».

Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта
Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта, гірський масив на півночі Колумбії. © shutterstock.com

У дитинстві, юності, потім ще тривалий час Габріель Гарсіа Маркес страшенно бідував. Займаючись попервах журналістикою, зокрема у Парижі й Лондоні, він не мав коштів, щоб заплатити за квартиру. Тяжко хворів на рак. Але що характерне: Маркес переживав свою злиденність з гідністю шляхетного ідальго. Так само долав інтелектуальну самотність. А по роках важкої праці став дуже багатою людиною, за півгодини інтерв’ю брав 50 тисяч доларів. На його 80-річчя 6 березня 2007 року прилетіли королі і президенти, знамениті письменники, вчені. Він приятелював з Фіделем Кастро, Білом Клінтоном, Франсуа Міттераном. Маємо ще одне свідчення того, що література залишилася впливовим інструментом світової політики. А журналістику (вийшов шеститомник публіцистики Маркеса) вважав найкращою у світі професією: вона вимагає широких знань і культури, допитливості у пізнанні світу, непідкупної чесності, інстинктивної, наче дихальний рефлекс, розуміння етичних стандартів.

Фідель Кастро і Габріель Гарсіа Маркес
Фідель Кастро і Габріель Гарсіа Маркес. © Reuters

Українські журналісти й літератори віддавна пильно вивчають латиноамериканський континент, де проживає майже мільйон наших родаків. Один приклад красномовно це підтверджує. Письменник Юрій Покальчук, що багато і невтомно перекладав книжки іноземних авторів на українську (знав понад десяток мов), у своєму дослідженні «Сучасна латиноамериканська проза» (1978) зі щирим захопленням відзначав особливий магнетизм латиноамериканської літератури.

Завершити свої замітки кортить таким епізодом, що вичитала у газеті «Літературна Україна». Стосується він Нобелівської премії. Ось така своєрідна міфологічна картина: «Ніколи ще вручення Нобелівської премії не було таким барвистим, як цього разу. По-перше, Габріель Гарсіа Маркес був одягнутий не за етикетом: замість належного фрака на ньому була гуаябера (селянська куртка). По-друге, після серйозної та по-шведському холодної церемонії до зали вбігли шістдесят людей в національному колумбійському одязі, й розпочалися танці. За все своє існування Нобелівська комісія такого не бачила. Звичайно, це Габріель вирішив ще раз іронічно «зняти» офіційність. По-третє, Гарсіа Маркес приголомшив усіх своїм виступом. Несподіванка полягала в тому, що людина, яку ніколи не вдавалося сфотографувати із серйозним обличчям, заговорила на такому високому рівні серйозності, що комісія розчулилася» (Літературна Україна. – 1983, 7 квітня).

Габріель Гарсіа Маркес отримує Нобелівську премію
Габріель Гарсіа Маркес отримує Нобелівську премію з літератури 12 жовтня 1982 р. © Bernard Charlon / Gamma-Rapho via Getty Images

Запам’ятаймо й такі його судження:

«Я ніколи не ношу капелюха, щоб ні перед ким його не знімати».
«Усміхайся, не давай біді задоволення».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(9 голосів)

Також буде цікаво: