«Мами більше немає…» Дайджести Найактуальніше 

«Мами більше немає…»

logo«Україна молода», 21 квітня 2010 р.

Автор: Богдан Дем’янчук. Оригінал доступний за адресою: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1640/171/57825/


В авіакатастрофі під Смоленськом разом із президентом Польщі Лехом Качинським, його дружиною, представниками найвищої державної влади загинула ще одна знакова для Польщі постать – Ганна Валентинович. Вона, як і покійний президент Польщі, свого часу була найближчим соратником Леха Валенси, безпосередньо причетна до формування профспілкового руху «Солідарність», що зіграв визначальну роль в сучасній польській історії. Однак мало кому відомо, що жінка, нагороджена вищою нагородою Польщі – Орденом Білого Орла, – українка, уродженка Рівненщини.

Останні півтора десятка років Ганна Валентинович щороку приїжджала в Україну – гостювала в Рівному та в рідному селі Садове. Востаннє телефонувала в Рівне до рідної сестри Ольги Любчик, щоб повідомити: летить до Катині. Тож коли українська рідня довідалась про катастрофу під Смоленськом – майже не сумнівалася: там була й Ганна. На телефонний дзвінок до Польщі відповів її син Януш: «Мами більше немає…»

На місці авіакатастрофи під Смоленськом
На місці авіакатастрофи під Смоленськом, в якій загинула і Анна Валентинович

Дух Наливайка

Ганна Любчик народилася 13 серпня 1929 року в селі Сінне (нині Садове) сучасного Гощанського району Рівненської області. «За Польщі ми жили багато, добре і спокійно. Змалку не цуралися жодної роботи, – згадує 84–річна рівнянка Ольга Любчик. – Ганнуся була сиротою, хоча мачуха любила її, як рідну. Люди заздрили нам – і дітей багато, і мати чужа, а добре живуть». Утім часи змінилися, і малу Ганнусю батьки віддали служницею в дім польського пана Мунтика Телесніцького. Дівчинка готувала їсти, прала, доглядала свиней, доїла корів. Та з наближенням радянських військ налякана воєнними подіями родина Телесніцьких виїхала до Польщі й забрала з собою дев’ятирічну Ганнусю – та була незамінною, бо вміла виконувати будь–яку роботу. Навздогін кинувся її батько Назар та марно – розшукувати доньку доведеться довгі роки…

За деякий час Телесніцькі оселилися неподалік міста Гданськ, а Ганнуся й далі працювала в них служницею лише за дах над головою, харч і одяг. «Там було 15 корів, коні, свині. Поки видоїть тих корів, то падає прямо біля них. А вночі знов будять: «Вставай, бо треба кропиви принести свиням», – переповідає спогади сестри Ольга Любчик. «А будеш казати, що ти українка, то тебе замордують», – застерігали дівчину хазяї. І вона боялася, були навіть думки накласти на себе руки, – продовжує розповідь Ольга Любчик. – Утім сусідські господині-полячки втішили її, одна з них забрала молоду українку до себе. То були гарні люди, відмінність між ними й колишніми господарями була величезна. Снідали й вечеряли за одним столом, добре ставилися, шанували». Двадцятирічною Ганна пішла в самостійне життя. Спочатку пішла працювати на маргариновий завод, але захопилася професією кранівника. Тож після закінчення робітничих курсів працювала кранівницею на Гданській корабельні. Вийшла заміж – змінила призвіще на Валентинович, стала римо-католичкою. На корабельні завдяки своєму наполегливому та непоступливому характеру незабаром стала профспілковим діячем. Справді опозиційна діяльність почалася вже після смерті чоловіка. Як говорила сама Ганна: «Чого ж мені було боятися, раз я одна залишилась».

«У 50-х роках її викликали в Службу безпеки, запитували про минуле і родовід, але вона засвідчила, що сирота, родом із Рівного, української національності не назвала, – розповідає її двоюрідний брат Микола Пашковець у готовій до друку книзі «Северин Наливайко та князі Острозькі». – Тому в паспорті написали: полька, місце народження – Рівне. Водночас Ганна не шукала рідних, не хотіла робити родині неприємностей, бо знала про переслідування в Радянській Україні тих, хто мав зв’язки з родичами за кордоном».

А за даними дослідників-краєзнавців Миколи Пашковця та Ярослава Пляса, родовід Ганни Любчик, можливо, сягає знаменитого козацького ватажка Северина Наливайка, який у свій час мало не перевернув самі основи Речі Посполитої та її устої, так як і Ганна Валентинович змінювала історію сучасної Польщі.

Соратниця Леха Валенси

Ганна брала участь у страйках 1970 року в Гданську, що привело її до лав організації захисту прав робітників – «вільних профспілок», які були альтернативою офіційним польським профспілкам. Улітку 1980 року – після 30 років сумлінної праці на виробництві і за п’ять місяців до пенсії – Ганну Валентинович звільнили з корабельні за опозиційну діяльність. Офіційно ж дирекція звинуватила її в тому, що за її участі була здійснена спроба викрадання воску для приготування з нього поминальних свічок. Поминали демонстрантів, які загинули на гданських вулицях десять років тому. Наказ дирекції про звільнення з роботи Ганни Валентинович, яка вже була символічною фігурою на всьому Балтійському узбережжі, став приводом до вибуху страйку 14 серпня на гданській верфі ім. Леніна. На захист Валентинович піднялася профспілка, у відозві якої було зазначено, що Ганна стала на заваді керівництву, тому що захищала співробітників і могла їх зорганізувати до рішучих дій.

Анна Валентинович з Лехом Валенсою на мітингу
Анна Валентинович з Лехом Валенсою на мітингу в Ґданську, серпень 1980 р. © Stanisław Składanowski

За кілька днів дирекція корабельні згодилась із вимогами робітників, а їхній лідер Лех Валенса заявив про готовність підписати угоду про припинення страйку. Але несподівано проти цього виступила сама Ганна Валентинович, яка заявила, що основна вимога учасників страйку – це право на створення незалежних профспілок, тому потрібно продовжувати страйк. Ганна Валентинович стала біля воріт корабельні і намагалася втримувати робітників, що виходили з підприємства.

З цього моменту Ганна Валентинович стала одним з авторитетних лідерів майбутньої «Солідарності». Як член Гданського міжзаводського страйкового комітету, вона брала участь у підписанні знаменитого «21 пункту» угод з урядом Польщі про створення незалежних профспілок. Саме за це Ганну Валентинович називали «Матір’ю Солідарності», що зробило її неофіційним духовним лідером Гданського страйку. Валентинович грала активну роль у профспілці на початку створення «Солідарності», але, як зазначила вона сама, добровільно поступилася першою роллю у керівництві профспілки на користь Валенси, мотивуючи це тим, що на переговорах держадміністрація зможе краще порозумітися з чоловіком, ніж із жінкою. Ганна Валентинович завжди була вірним соратником Леха Валенси, але в останній період їх опозиційної діяльності між ними виникли деякі ідеологічні протиріччя. Вона вважала політику Валенси після 1980 року примиренською, а круглий стіл, в якому взяли участь представники «Солідарності» і комуністичного керівництва Польщі, – зрадою і «зговором з комуністами». Після повалення комуністичного режиму в 1989 колишня активістка «Солідарності» все частіше виступає з гострою критикою політики правлячих партій, що походять із руху «Солідарність». У 2003 році вона відмовляється від звання почесної громадянки Ґданська, а в 2005 відмовляється від почесної пенсії, що їй запропонував тодішній прем’єр-міністр Польщі Марек Белка. Пані Ганна також не бере участі у святкуванні 25-річного ювілею заснування «Солідарності».

Додому, в Україну

Її тричі заарештовували, а під час арештів перевіряли родину в Україні – як потім з’ясувалося, відповідні органи в Польщі і СРСР добре знали, звідки родом Ганна Валентинович, і пильно відслідковували, чи не встановлює вона якихось зв’язків з ріднею в Україні. Одного разу викликали її батька Назара до КДБ і, нічого не пояснюючи, раптово запитали: «Де ваша дочка Ганна?» – «Вчиться в школі», – відповів старий Назар. Слідчий здивувався, але швидко зметикував, що в Назара, мабуть, є молодша дочка, яку він теж назвав Ганною (у пам’ять про зниклу і яку вже поминали в церкві). Тому запитав: «А у вас не було ще дочки Ганни?» – «А! Ви про ту питаєте. Пропала десь вона. Польський пан забрав її з собою», – здивувався Назар. «То ви нічого не знаєте про неї ?» – допитувався слідчий. «Ні, нічого».

Сама Ганна довгі роки не наважувалася давати вісточку рідним, боячись, що їх можуть каральні органи Радянського Союзу вислати до Сибіру через її перебування за кордоном, а також за її діяльність у «Солідарності».

У те, що Ганна жива, вірив тільки батько. Він був упевнений, що вона мешкає в Польщі, та як шукати – не знав. Уже тоді, коли був прикутий до ліжка, написати листа в пошукову фірму спонукала племінниця. Написали до Києва в пошукове бюро. Пошуки тривали роками. Випадково дізнавшись про це, тернопільський історик і краєзнавець Єфрем Гасай надіслав запит до Варшавського адресного бюро. Зрештою, у Варшаві Ганну Валентинович повідомили, що її розшукує батько з України.

Сестра Анни Валентинович Ольга Любчик
Сестра Анни Валентинович Ольга Любчик та її брат Василь. © Ігор Галагіда

Але батькові Назару так і не судилося дізнатися, що одна з 11 його дітей – Ганна – жива. Ольга Любчик, яка не бачила сестру 54 роки і зустріла її лише у 1996 році, розповідає, що на цвинтарі, обійнявши могилу батька, Ганна Валентинович зі сльозами на очах промовляла: «Простіть мені, тату, що не повернулася раніше, не розшукала Вас. На це були різні причини. Недоля розлучила нас навіки, та я вдячна Вам, що Ви шукали мене. Я рада і щаслива від зустрічей з рідними. А Бог допоміг знайти дорогу до родинного гнізда, до омріяного щастя через півстоліття».

Відтоді 15 років поспіль Ганна Валентинович щороку приїж­джала на свою Батьківщину. Їй виповнилося 80 років, вона почала хворіти і вже рідше навідуватися в гості до своєї численної рідні на Рівненщині. […]

Напередодні загибелі Ганна телефонувала й Миколі Пашковцю, чекала його в Гданську, бо казала, що має йому багато чого розповісти. Зустріч планувалася на кінець квітня 2010 року, але доля розпорядилася по-своєму, і ми вже ніколи не дізнаємося, про що хотіла розповісти нам Ганна Валентинович.

Ганну Валентинович утратили дві держави – Польща і Україна, до якої вона так линула в останні роки. Водночас в Україні, як і на малій батьківщині – Рівненщині – її щойно відкривають як свою співвітчизницю.


Також пропонуємо ознайомитись із ґрунтовним біографічним дослідженням про Анну Валентинович професора відділу новітньої історії Польщі Ґданського університету Ігоря Галагіди «Українська мати польської Солідарності. Невідоме дитинство Анни Валентинович».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: