«Серце мами Гонгадзе»: 77 ударів правди Культура Найактуальніше 

«Серце мами Гонгадзе»: 77 ударів правди

Усі великі люди були народжені своїми матерями. Проста вічна істина. Проте чомусь дуже рідко увіковічнювачі історії повертають свої телекамери від трагічних і подекуди жорстоких доль тих, хто живе у пам’яті народу, до не менш зболених почуттів їхніх матерів. На щастя, такого не трапилося з правдою, яку носила у серці мама зниклого журналіста Георгія Гонгадзе. Завдяки кінорежисеру і філософу права В’ячеславу Бігуну фільм «Серце мами Гонгадзе» побачив світ восени 2017 року. Зараз кінострічку відібрано на «український Оскар» – Національну кінопремію Української кіноакадемії «Золота Дзиґа».

Детальніше про ідею фільму та роботу над ним розповів сам режисер.

– Розкажіть, як зародилася ідея створити цей фільм?

– В основі ідеї – харизма та непізнаність Лесі Гонгадзе. Свого часу ми познайомились з нею, зблизились, а фільм – це спроба через кіномистецтво поділитися цим даром естетично з глядачем.

Але все розвивалося поступово. Так, улітку 2008 року я як юридичний журналіст готував огляд справи Гонгадзе. Спілкувався з учасниками судового процесу (юристами, родиною). Не вдалося тоді поговорити лише з мамою Гонгадзе, бо, як з’ясувалося пізніше, влітку вона була у Грузії. Тоді мій знайомий професор ЛНУ імені Івана Франка Петро Рабінович, прочитавши мою публікацію, зізнався, що знає її особисто, тож допоможе влаштувати нашу зустріч. У вересні того ж року ми зустрілися. Багатогодинна розмова припала до душі, виникала взаємна симпатія. А я відчув, що ця жінка залишається непочутою.

Минули роки… Вже 2012 року, коли був у ірландській кіношколі, знову згадав нашу пам’ятну зустріч. Потрібно було запропонувати ідею для проекту фільму, його героїнею в моїй уяві постала Леся Гонгадзе.

Останній раз на каві в Львові
Останній раз на каві у Львові. На шиї у Лесі Гонгадзе – медальйон із фотографією Георгія. 9 липня 2013 р. Фото надав В’ячеслав Бігун

…77-хвилинний фільм про життя і біль мами зниклого журналіста Георгія Гонгадзе складається із двох частин. Перша – оповідає про Лесю Гонгадзе передусім як жінку. Ми знайомимось із молодою дівчиною та перегортуємо сторінки життя її юних літ, оригінальної історії кохання. Чуттєвої, часом по-доброму смішної, але надзвичайно щирої.

– В’ячеславе, скажіть, а Леся Гонгадзе одразу ж погодилась на вашу пропозицію?

– Ні! Мені довелося заново шукати зв’язок із нею, бо її не було в Україні. Зустрівся з її братом Богданом, але він ідею не підтримав. Розумію його, бо він хотів її оберегти. Уявіть, приходить якийсь чоловік, шукає вашу сестру для зйомок у фільмі… Не думаю, що кожен захоче такої уваги, зважаючи на те, що пережила родина. Хоча зараз пан Богдан тішиться за фільм (якось на одному з перших фестивальних показів він сказав, що «все, що побачив на екрані, це – правда»). Мені завжди приємно бачити цього світлого чоловіка, у нього такі ж добрі очі, як у пані Лесі.

У 2012 році нам вдалося зв’язатися з пані Лесею в Тбілісі. Зателефонував їй, а вона каже: «Приїздіть, я вас чекаю». І ми полетіли.

На кіностудії «Грузія-Фільм»
В’ячеслав Бігун, Леся Гонгадзе, Юрій Чижмар і Леван Папіашвілі на кіностудії «Грузія-Фільм». 8 вересня 2012 р. Фото надав В’ячеслав Бігун

Робота над стрічкою тривала з вересня 2012 року. Спершу вона мала виглядати дещо по-іншому, більше уваги ми приділяли іншим людям, які розповідають про Лесю та її сина. Проте всі ракурси різко змінилися після смерті мами Георгія… Ми не очікували, що пані Леся покине нас так швидко. Цей фільм став певною присвятою її світлій пам’яті.

…Переглядаючи фільм, неодноразово для себе відзначаю кольорову гаму. Там, де декоратором була не природа, а все переходило у владу знімальної групи, можна зауважити чимало темних із золотистим вкрапленням кольорів та багато тіней. Така атмосфера, часто переплетена із тонкими дотиками музичного супроводу (який, варто зауважити, був підібраний просто ідеально), створювала неперевершене відчуття чогось сакрального, надзвичайно важкого і дуже інтимного. Такого, що справді може розповісти лише серце людини…

– Після показу Ви казали, що багато епізодів не ввійшли у картину. Чи є серед них такі, за якими досі жалкуєте, бо все ж воліли бачити їх у фільмі?

– Є кілька версій фільму, є короткометражки за матеріалами («Шевченко живе. Зізнання Лесі», «Дума про сина»). Головна версія на сьогодні – на 77 хвилин. Хоча, скажімо, першою була версія на годину. Там не було сцени, де бабуся Гонгадзе розповідає про те, як ходила до ворожки. Це, може, не така й важлива сцена, але вона, на мою думку, додала темі певного ірраціонального виміру.

Також ми зафільмували інтерв’ю з психологом про втрату рідної людини, про примирення і «закриття» цього питання. Але наприкінці залишили лише думку Любомира Гузара.

У проекті 2013 року у нас була фраза Лесі Гонгадзе на могилі в Тбілісі: «Я не помру, доки не дочекаюся свого сина». Але чи доречна вона зараз? Натомість є висловлювання, що вони з сином зустрінуться знову у духовному вимірі.

З Лесею Гонгадзе на вулицях Тбілісі
З Лесею Гонгадзе на вулицях Тбілісі. 13 вересня 2012 р. Фото надав В’ячеслав Бігун

Цікава ситуація у нас склалася з піснею нашого земляка Святослава Вакарчука «Така, як ти», яку він люб’язно надав для фільму. Адже композиція романтична і наче не стосується фільму. Але слова «така, як ти, буває раз на все життя, і то із неба…» ідеально пасувала, бо, припускаю, саме так думає людина, яка любить, про того, кого любить, саме так думав, гадаю, Георгій про свою маму. Додам, що оригінальну музику для фільму написав композитор Володимир Гронський.

Окремо ми працювали над реконструкціями. Над сценою знайомства Лесі та Руслана, скажімо. Але ці спроби не «дотягували» до харизми самої героїні. Також було складно знайти грузина, схожого на Георгія, адже він наполовину українець.

Безперечно, наші спроби могли б бути технічно кращими: раніше я ще не володів настільки добре навиками використання світла, ракурсів, роботи з акторами тощо, якими можу оперувати тепер.

Цікавими були й інтерв’ю з Робером Менаром (представником Лесі від «Репортерів без кордонів») чи з головою Європейського суду Жаном-Полем Коста, який головував у справі «Гонгадзе проти України». Але все ж їх нема у цій версії фільму, бо вони говорять переважно про юридичні деталі, політику чи розслідування, що не є головним завданням фільму.

Зустріч Лесі Гонгадзе з відомим журналістом Олегом Панфіловим
Зустріч Лесі Гонгадзе з відомим журналістом Олегом Панфіловим, який також фігурує у фільмі. Тбілісі, 13 вересня 2012 р. Фото надав В’ячеслав Бігун

– А чому не хотіли зробити акцент на розслідуванні, а спрямували камеру на серце мами Гонгадзе?

– Ми не ставили перед собою таке завдання. Коли вперше говорив із пані Лесею, склалося враження, що ця жінка не вислухана, що ми її не достатньо знаємо (лише ім’я, але чи цього достатньо?). Ми хотіли дати їй слово. А заразом дозволити багатьом людям, які знали і люблять Георгія, поділитися своїми почуттями і думками.

Тому й відмовилися від розслідувального аспекту, а зосередилися на образі матері, любові українки та долі жінки.

Інший аспект, який не дозволяв робити акцент на розслідуванні, – недоступність першоджерел. Ми починали працювати за іншого режиму. Ніхто не збирався нас допускати до цієї секретної справи. Це досі небезпечно. Донині справу замовчують, навіть наш фільм ігнорують провідні приватні ЗМІ.

З Лесею Гонгадзе у парку Львова після фільмування
З Лесею Гонгадзе у парку Львова після фільмування. Юрій Чижмар, В’ячеслав Бігун і Леся Гонгадзе. 16 вересня 2012 р. Фото надав В’ячеслав Бігун

…Окремо хочу відзначити ракурси, які використали у фільмі, і які постійно нагадували про, що вони можуть створити не менше враження, ніж кольори та ноти. Не один раз під час перегляду здавалося, що я сиджу не у 303 аудиторії на вулиці Генерала Чупринки, 49, а десь там, поряд… То ми зазираємо Лесі через плече і дивимось на світ її очима, то тихенько спостерігаємо за нею з коридору, що веде до кухні…

Так само не поскупилися творці на макрозйомку. Її було не забагато, але достатньо, щоб у найпотрібніші моменти розгледіти кожну деталь у мереживі смутку на обличчі Лесі, всіх тих, хто говорив про Георгія…

– Якби Ви знімали фільм тепер, що змінили б?

– Напевно, додав би більше промовистих кадрів. Мовчання. Самотність пані Лесі. Зараз бачу, що ми навантажили фільм максимумом слів (що неминуче, бо оповідається минуле), зробили його динамічним, але іноді в таких стрічках хочеться більше тиші. Можна б було додати більше кадрів з Грузії та України. Якби робив фільм зараз, зробив би його привабливішим візуально.

Картина «Серце мами Гонгадзе» закінчена у певній версії, але ця тема ще не вичерпана й залишається відкритою.

– То чи плануєте знімати ще щось про долю Георгія Гонгадзе?

– Є потенціал для багатосерійного фільму, можливо – художнього. Але, зізнаюся, моя героїня – це мама.

…Після перегляду фільму в повітрі зависла дивна суміш замисленої тиші, співчутливої тривоги і ще чогось такого, що відчуває людина, коли комусь вдається торкнутися найглибшої мінорної струни її душі… Напевно, саме такий ефект повинен викликати по-справжньому достойний фільм!

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(11 голосів)

Також буде цікаво: