Лобачеве. Як вижити на межі?
В Луганській області є селище Лобачеве. Його населення – близько 300 людей. Воно маленьке і непримітне. Окрім того, саме тут проходить межа: річка Сіверський Донець розділяє територію України та українську землю, підконтрольну проросійським бойовикам.
Міст, що поєднував обидві сторони, підірвали під час звільнення української сторони. Тепер територію українців та бойовиків поєднує довга натягнута мотузка. Мешканці сідають в човен, аби переплисти з одного берега на інший. Дехто перетинає цей кордон декілька разів на день.
Недалеко від кордону у звичайному будинку живе чоловік з родиною. Помітивши українських військових, виходить із дому. «Що тут у вас – тихо було?» – запитують у чоловіка вояки. «Та гупало трохи, але збоку», – відповідає той. Згодом пропонує хлопцям зайти на чай, але ті відмовляються. Металевий паркан біля його будинку пробитий кулями.
На стороні проросійських бойовиків є школа, тому діти з української території, щоб потрапити туди, вимушені перепливати річку під контролем солдатів. На українській стороні, відразу ж біля переправи, є крамниця. Там продають каву та чай, крупи й засипки, морозиво, засоби гігієни і навіть рибу та м’ясо. Ціни там в гривнях, проте продавчиня говорить, що інколи розраховуються і в рублях.
До цієї переправи ми підходимо разом із бійцями 92-ї окремої механізованої бригади. Хлопці регулярно перевіряють це місце. Коли з’являються українські бійці, чоловіки по той бік починають метушитися та один за одним підходити до переправи, з автоматами в руках.
Командир бригади «Вітер» підходить ближче. Інші бійці займають оборонні позиції. І тут – фатальна зустріч, яку так часто описував у своїх текстах Ернест Юнгер: момент, коли ти можеш поглянути ворогу у вічі.
Командир дає мені дозвіл з командою підійти ближче. Ми вдвох стоїмо на переправі, за нашими спинами – наші солдати. За 8 метрів води, на іншій переправі, вояки з нашивками «ЛНР». Ми стоїмо обличчям один до одного.
«Зачем ты пришел на нашу землю?» – питає один із проросійських бойовиків у «Вітра». Командир сміється, і говорить, що такі словесні провокації тут часто можна почути. Поки він розповідає і показує мені місце, де раніше був міст, який знищили, бойовики не спускають з нас очей: контролюють рухи, дехто навіть на прицілі.
Разом з нами на переправі є чоловік, який ловить рибу. Йому байдуже і на бойовиків по ту сторону, і на українських військових, і на журналістів. Щось тихо бурмоче і відвертається до своєї вудочки. Для місцевих мешканців – це звичайно і буденно, за час війни вони звикли до військових з різними шевронами.
Це лише приклад одного села, проте за четвертий рік війни такі кордони є від Щастя до Маріуполя, по усій лінії фронту, по усій лінії людського життя. У таких невеличких селищах люди живуть на межі. Такий кордон проходить не просто по території, а по людських долях, роз’єднуючи їх, залишаючи по обидві сторони рідних людей, сім’ї та ставить серйозний вибір. Такий кордон, у когось породжує байдужість до людей з автоматами, притуплює інстинкт страху, а у когось навпаки – пробуджує бажання боротися за рідну землю, бажання відвойовувати свою території та зрештою – бажання жити в мирі.
P.S. Події, описані в цьому репортажі, відбувалися восени 2015 року. Сьогодні в Лобачевому стріляють значно частіше, а 17 березня внаслідок обстрілу опорного пункту ЗСУ загинули двоє військовослужбовців.