Лобачеве. Як вижити на межі? АТО: свідчення очевидця Найактуальніші 

Лобачеве. Як вижити на межі?

В Луганській області є селище Лобачеве. Його населення – близько 300 людей. Воно маленьке і непримітне. Окрім того, саме тут проходить межа: річка Сіверський Донець розділяє територію України та українську землю, підконтрольну проросійським бойовикам.

lobachevo-map

Міст, що поєднував обидві сторони, підірвали під час звільнення української сторони. Тепер територію українців та бойовиків поєднує довга натягнута мотузка. Мешканці сідають в човен, аби переплисти з одного берега на інший. Дехто перетинає цей кордон декілька разів на день.

Недалеко від кордону у звичайному будинку живе чоловік з родиною. Помітивши українських військових, виходить із дому. «Що тут у вас – тихо було?» – запитують у чоловіка вояки. «Та гупало трохи, але збоку», – відповідає той. Згодом пропонує хлопцям зайти на чай, але ті відмовляються. Металевий паркан біля його будинку пробитий кулями.

На стороні проросійських бойовиків є школа, тому діти з української території, щоб потрапити туди, вимушені перепливати річку під контролем солдатів. На українській стороні, відразу ж біля переправи, є крамниця. Там продають каву та чай, крупи й засипки, морозиво, засоби гігієни і навіть рибу та м’ясо. Ціни там в гривнях, проте продавчиня говорить, що інколи розраховуються і в рублях.

До цієї переправи ми підходимо разом із бійцями 92-ї окремої механізованої бригади. Хлопці регулярно перевіряють це місце. Коли з’являються українські бійці, чоловіки по той бік починають метушитися та один за одним підходити до переправи, з автоматами в руках.

Сіверський Донець, переправа
Сіверський Донець, переправа. Фото Анастасії Усенко

Командир бригади «Вітер» підходить ближче. Інші бійці займають оборонні позиції. І тут – фатальна зустріч, яку так часто описував у своїх текстах Ернест Юнгер: момент, коли ти можеш поглянути ворогу у вічі.

Командир дає мені дозвіл з командою підійти ближче. Ми вдвох стоїмо на переправі, за нашими спинами – наші солдати. За 8 метрів води, на іншій переправі, вояки з нашивками «ЛНР». Ми стоїмо обличчям один до одного.

«Зачем ты пришел на нашу землю?» – питає один із проросійських бойовиків у «Вітра». Командир сміється, і говорить, що такі словесні провокації тут часто можна почути. Поки він розповідає і показує мені місце, де раніше був міст, який знищили, бойовики не спускають з нас очей: контролюють рухи, дехто навіть на прицілі.

Разом з нами на переправі є чоловік, який ловить рибу. Йому байдуже і на бойовиків по ту сторону, і на українських військових, і на журналістів. Щось тихо бурмоче і відвертається до своєї вудочки. Для місцевих мешканців – це звичайно і буденно, за час війни вони звикли до військових з різними шевронами.

Військові патрулюють дороги навколо селища
Військові патрулюють дороги навколо селища. Фото Анастасії Усенко

Це лише приклад одного села, проте за четвертий рік війни такі кордони є від Щастя до Маріуполя, по усій лінії фронту, по усій лінії людського життя. У таких невеличких селищах люди живуть на межі. Такий кордон проходить не просто по території, а по людських долях, роз’єднуючи їх, залишаючи по обидві сторони рідних людей, сім’ї та ставить серйозний вибір. Такий кордон, у когось породжує байдужість до людей з автоматами, притуплює інстинкт страху, а у когось навпаки – пробуджує бажання боротися за рідну землю, бажання відвойовувати свою території та зрештою – бажання жити в мирі.

Автомат
Необхідний атрибут щоденного життя в Лобачевому. Фото Анастасії Усенко

P.S. Події, описані в цьому репортажі, відбувалися восени 2015 року. Сьогодні в Лобачевому стріляють значно частіше, а 17 березня внаслідок обстрілу опорного пункту ЗСУ загинули двоє військовослужбовців.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: