Стежками пам’яті Поліського Найактуальніше Суспільство 

Стежками пам’яті Поліського

«Милий наш Поліський край
Ніхто нам більше не поверне,
І не знайти ніде нам рай,
Бо наші душі тут померли».
          Д. Д. Герасименко

Полісся… Сповнена сонцем і пахощами земля. Навіть приємно вимовляти назву цього неймовірно прекрасного краю, присвистуючи – ПоліССя… Це місцинка унікальна своєю неповторністю, іншої такої не знайдеш у всьому світі, що могла б зрівнятися з нею, з милим Поліським краєм. Його оспівують, про нього пишуть, досі він не сходить з вуст людей, бо поки живий хоча б один поліщук, живе й Полісся. Адже багатство його не тільки у родючій землі, а й у видатних людях, яких ця земля народжує, вигодовує й відправляє у світ на радість собі й іншим…

Смт Поліське розташоване по обидві сторони річки Уж – правої притоки річки Прип’ять, за 16 км на південь від залізничної станції Вільча (на залізничній лінії Овруч–Чернігів), за 131 км від Києва на автошляху Київ–Мінськ. Час заснування селища Поліського, яке до 1934 року й після 1 листопада 1957 року називалося Хабним, невідомий (у період з 1934 по 1957 рік воно іменувалося Кагановичі Один). Але в архівних документах («Акти історії Західної Росії», том 1, №26) воно вперше згадується у 1415 році.

Гравюра «Місто Хабне на Поліссі», 1865 р.
Гравюра «Місто Хабне на Поліссі», 1865 р. Видно приміщення суконної фабрики, церкви, костелу, синагоги

Світу Поліський район подарував видатних людей: народного артиста України, заслуженого діяча мистецтв України, поета-пісняра А. Демиденка; народного артиста УРСР, кіноактора Б. Брондукова; члена Академії педагогічних наук України, професора, Заслуженого діяча науки і техніки М. Ярмаченка; Заслуженого учителя УРСР К. Кутова; 7-разового чемпіона світу з шашок І. Купермана; академіка, доктора медичних наук, професора, Заслуженого художника України, лавреата Державної премії України у галузі науки й техніки А. Радзіховського; Героя Радянського Союзу Л. Недогибченка; художника, члена художніх спілок США, Німеччини, Чехії, Італії В. Сюрха; Заслуженого журналіста України В. Адаменко; Патріота Поліського краю, поета Д. Герасименко – і це ще далеко не повний список…

Ліквідатор аварії на ЧАЕС, житель с. Луговики, поліщук, мій дід Микола Петрович Буряк погодився на інтерв’ю спеціально для журналу «Листи до приятелів». Він один із тих мешканців, які ще пам’ятають Поліське молодим квітучим краєм.

Поліщук Микола Петрович Буряк (ліворуч) і автор статті Інна Буряк
Поліщук Микола Петрович Буряк (ліворуч) і автор статті Інна Буряк

– Відомо, що Поліське було розбудованим й охайним селищем, але після аварії на Чорнобильській АЕС люди покинули свою батьківщину. Розкажіть, як виглядало Поліське до катастрофи і яким там було життя?

– Я Поліське пам’ятаю дуже добре. Свідомо я став його сприймати десь із 1958 року. Це я з твоєю бабою [Буряк (Мацапура) Олена Михайлівна – тут і далі авт.] ходив до церкви (у Поліському була дуже велика церква, яка простояла десь до 1968-го року, а може й довше). Поруч із церквою була меблева фабрика. І потім сказали, що не вистачає нового цеху для меблевої фабрики, і церкву знесли, на тому місці збудували цех, і у церкву з тих пір я з бабою більше не ходив.

Буряк Микола Петрович (праворуч) і Буряк (Мацапура) Олена Михайлівна
Буряк Микола Петрович (праворуч) і Буряк (Мацапура) Олена Михайлівна. Фото з сімейного архіву

Саме Поліське, порівняно з райцентрами Поліської зони, було доволі компактне. Там було… все, що потрібно було для життя. Були фабрики (одна з них – вищезгадана меблева фабрика, де робили заготовки, доводили деревину до пуття, а потім відправляли по Союзу; швейна фабрика ім. 8-го Березня, там, де працювала баба), дорожні організації; хороша лікарня; великий льонозавод, куди з навколишніх районів – не тільки з Поліського, а й з Іванківського, Чорнобильського – приймали льон, тут його переробляли і відправляли це волокно по всьому Радянському Союзу; лісгоспи [лісові господарства]; молокозавод; комбікормовий завод (у 70-му стали будувати – «комсомольська стройка» – з’їхалися всі: це був міжрайонний міжколгоспний комбікормовий завод, якого не було ні в Чорнобилі, ні в Іванкові, і був побудований за кошти Союзу) – тобто усі структури… Пам’ятаю, що десь у 70-ті роки з’явились машини «Жигулі», то у Поліському відкрили для них станцію техобслуговування. Це у той час по районах – найближчі Іванківський, Бородянський, Вижгородський – не було, а от у Поліському було.

Якщо взяти до уваги місцеве населення, то найбільше у Поліському було саме молоді, бо була перспектива роботи: автоколона грузових машин і автобусів, які ходили у навколишньорайонні центри – в Овруч [Житомирська область], Чорнобиль, Київ, Наровля [Білорусія], Народичі [Житомирська область]. Хоч автостанція була невелика, але потік людей через неї був чималий. Іще хлібозавод великий був, там хліб пекли не тільки для Поліського, а й для інших районів. І побутові організації були: побуткомбінат [побутовий комбінат], промкомбінат [промисловий комбінат], телерадіоательє, кінотеатр, Дім культури, музична школа, гурток «Юний технік»: із нашого маленького Поліського їздили на змагання по всьому Союзу і привозили призові місця. Ще була й друкарня, яка теж була доволі велика. Вона не тільки газети друкувала, а й різні накладні, квитанції – замовлень вистачало. У нас все було: і банк свій, і аптека була. Школи, де навчали парашутистів, шоферів.

Арка дружби народів у Поліському
Арка дружби народів у Поліському. Фото Андрія Михайлика

Іще у Поліському, там, де була церква, у 1954 році побудували арку Дружби народів. Ця арка – 300 років дружби України з Росією – стоїть і досі, стоїть, не хитаючись, а вже ж скільки років минуло… Також у Поліському дві середні школи були – Волянська і 1-ша середня школа. Пожежна частина була, військовий комісаріат був – уся структура, скажімо так. Були сільгосптехніка [сільськогосподарська техніка], сільгоспхімія [сільськогосподарська хімія]… Для молоді роботи вистачало.

Школа №1 смт Поліське

Школа №2 смт Поліське

– Можете описати свій звичайний робочий день того часу?

– Я, починаючи з 70-го року (два роки, правда, в армії відслужив), працював у кінотеатрі, який був доволі чималий. Там я був кіномеханіком до 79-го року. На роботу йшов у піднесеному настрої – все видавалося легким і простим, ми ще й життя ж не бачили (для нас на той час добрим було, як ішов телевізор – це вже вважалося круто). А кіно було тоді на висоті. Ще пам’ятаю у фойє кінотеатру висів лозунг Леніна «З усіх мистецтв – найважливішим для нас є кіно». І так із тим лозунгом кіно йшло, аж поки не занепало. Робота у мене була дуже цікава. І після роботи вільного часу вистачало, адже іще був Дім культури, парк ім. Ленінського комсомолу, де були площадки, на яких займалися спортом, був дитячий майданчик, де був іграшковий потяг, правда, на колесах із резини – цікаво було. Поруч протікала річка Уж – у ті роки дуже повноводна – літом із пляжу народ не хотів іти. Ну, що ще? Ввечері я йшов на роботу, а так, то у ті роки я ще будував хату. На роботу я йшов десь на третю, бо кіно починалося з 17-ї години, а закінчувалися сеанси о 23-й, а бувало, що навіть і пізніше.

– За Вашими словами, Поліське процвітало, а які у нього були особливості порівняно зі сусідніми райцентрами?

– Поліське вигідно розташоване: за 15 км від Поліського була залізнична станція Вільча, до якої були прив’язані й селище й інші райони, тут і річка, і ліс, і гриби з ягодами – це все осьо, рукою подати. Тим паче, що у Поліському були різні заводні контори, і можна було здати те, що назбирав у лісі, а потім за це отримати гроші. Все приймали. Тут був великий завод, де виробляли не тільки консерви різних видів рослинного походження з грибів і ягід, але й ще плодово-ягідне вино, що розвозилось по всьому Союзу. Воно було доволі дешеве, але й при тому смачне.

А колись іще у древні роки – це я не пам’ятаю, але дід розказував – у районі, тут де церква, була суконна фабрика. Але оскільки, дід розповідав, річка Уж була дуже повноводна, то нею відправляли готове судно із цим сукном на Чорнобиль, де був невеличкий флот, який міг виходити по річці Прип’ять прямо у Дніпро і плисти аж до моря. А якщо згадати діда, то у нього були коні, і він зимою влаштовувався на роботу до євреїв, яких на той час було багато у Поліському, а ті заготовляли рибу, сушили її і вже возами на конях вивозили у Чорнобиль, бо дорога на Київ тоді була погана. Чорнобиль був тоді на висоті, він іще старіший Поліського… Точно не пам’ятаю, десь у 60-х роках, коли стали будувати Київську гідроелектростанцію і стали робити греблю – піднявся рівень води, то Київське море затопило села і майже дійшло до Чорнобиля, то тоді Уж мало не впадав у море [мається на увазі Київське – у Дніпро]…

Славнозвісна річка Уж (наші дні)
Славнозвісна річка Уж (наші дні). Фото Інни Буряк

– На Вашу думку, можливо відбудувати Поліське? Якщо так, то що для цього можна зробити?

– То питання доволі слизьке. Якщо подивитись на економіку, як вона зараз дихає, то я не бачу зараз такої можливості. Поліське не треба було до такого доводити. Але якби був інвестор, то можна було б. Краще ж будувати на фундаменті, який є, ніж копати новий котлован. Бо там так же все й осталося, його ж треба тільки привести до ладу. Але ж це треба спочатку не житлові будинки будувати, а якийсь завод чи фабрику… Інвестор треба, щоб щось зробив. Ну, хто ж його знає, може, хтось колись не при нашій пам’яті й відбудує, а, може, і при твоїй пам’яті. Бо зараз багато хто плаче, через те, що поїхав.

На в’їзді в Поліське (наші дні)
На в’їзді в Поліське (наші дні). Фото Інни Буряк

– Як Ви вважаєте, яким би було Поліське зараз, якби не входило б до зони відчуження?

– Я вважаю, що з оцих районів – порівняно з Іванківським, за Чорнобиль важко сказати – це був дуже розвинений район: один їхній отой річний порт, їхній завод по ремонту суден – це велике підприємство. А Поліський район і тоді був серед усіх найкращим, тож якби не аварія, то Поліське б на фоні інших було б дуже успішним у своєму розвитку, бо тут же все було. Якщо навіть узяти і той Іванків, то там була лише дорога, якою їздили на Київ, були хати й лікарня доволі убога, автостанція поганенька, та й усе. А у Поліському, то все було. Ну, раз у Поліському була церква, значить там, де церква, вважалося село праведним.

Я думаю, що сучасна інфраструктура, комп’ютерні технології тут зараз були б на висоті. Бо навіть у той час радіосправа у школі й гуртку піонерів була дуже розвинена. Були інструктори-спеціалісти, які вели ці гуртки. Тим паче Поліське тоді розбудовувалося великими темпами. Я не кажу, що інші райони не були розвинені – були, але з Поліським їм не зрівнятися на той час. Тут хоч і селище було далі від Києва, а старалися мати все своє. Ось така була структура Поліського до аварії.

Центр Поліського до аварії
Центр Поліського до аварії. Архівне фото

* * *

Катастрофа на ЧАЕС, що сталася 26 квітня 1986 року, внесла свої корективи у життєдіяльність району. Завдала великої шкоди і народному господарству, і здоров’ю людей. 28 тис. осіб з 31 населеного пункту, також і смт Поліське і смт Вільча, повністю відселені, а їх територія передана у підпорядкування Адміністрації зони відчуження і обов’язкового відселення. Нині у районі працює лише одне промислове підприємство – держлісгосп, який існує з 1939 року. Сільське господарство зазнало значних змін: скоротили поголів’я великої рогатої худоби, ліквідували виробництво льону, хмелю.

Згідно зі Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», Поліський район поділили на чотири зони. Із перших двох – зони відчуження і обов’язкового відселення – розпочалося вивезення людей. Але недостатнє – з різних причин – фінансування будівництва житла для переселенців стримувало виконання постанов уряду про вивезення людей. Та й сам процес переселення виявився надто складним, болючим і довгим. Поліщуки-переселенці й досі зі сльозами на очах згадують той період, також і мій дідусь. Йому боляче не те що бачити, а й зараз перебувати там, де віднедавна казкове містечко перетворилося на страшні руїни…

Поліське з висоти пташиного польоту (наші дні)
Поліське з висоти пташиного польоту (наші дні). Фото Максима Мировича

Мій рідний Поліський край – це частинка моєї душі, любов до нього не можна передати словами. За майже 100 років він побачив багато горя на своєму історичному шляху, але біди спіткають його й досі, хоч район і продовжує жити: не тільки на мапі, а й у серцях поліщуків. Я пишаюся своїм районом, його талановитими людьми, і не приховую, що маю надію на його відродження – це мрія не тільки моя, це мрія Поліського, яке стогне у тіні стереотипу. Для більшості моя місцинка – це зона відчуження, де крім руїн і холоду немає нічого. Але вони помиляються, бо я бачу багаті ліси, широкі поля, багатоводний Уж… Адже все це – колиска мого життя.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: