Окупація – як це було в Ізюмі (частина 4 і остання)

Четвертий і останній фрагмент історії ізюмського журналіста і краєзнавця Леоніда Івановича Щибрі про страшні місяці російської окупації рідного міста.

Доки не розпадеться імперія зла, «не ждіть сподіваної волі». Більш ніж триста років українці гинуть від російського гноблення. Чи потрібні були козакам ті «славні» походи на Францію? А що ми, українці, маємо від завоювання імперією частини Фінляндії чи Курил? Мій батько був на війні. Звісно, не за своїм бажанням, а як невільник російської імперії. Чи потрібен був українцям Афганістан? За що там загинули мої знайомі? Чому в Афганістані українців загинуло більше, ніж росіян? А навіщо сьогодні бурятам Україна? Доки нашим сусідом залишається імперія війн, доти ми не будемо мати спокою. Оптимальний варіант для більш спокійного мирного життя нашої країни – повноправне членство у військовому Альянсі НАТО.

Коли вивчав історію Другої світової війни, зосередив увагу на виживанні людей в період окупації. Опісля написав книгу «Шагі войни», скориставшись спогадами та щоденником Віктора Мамонтова, оцифрував фільм «Ізюм 1943 року» та зняв декілька фільмів з історії минулої війни. Зустрічався зі свідками подій, вислухав безліч розповідей про ті часи. Брав участь в розкопках, вивчав різноманітні знахідки слідів минулої війни. Я можу провести паралель із сучасною окупацією міста Ізюма в 2022 році. Для порівняння – маємо двох загарбників: попередники – фашисти і сучасники – рашисти. При наступі попередника-фашиста Красная армія при відступі використовувала тактику «випаленої землі». Така тактика по мірках міжнародного права визнається воєнним злочином, проте активно застосовувалася армією РККА. Найбільших руйнувань місту Ізюму завдав саме ізюмський винищувальний батальйон. Територія України в тій війні постраждала найбільше. Рашисти в наш час поступали точно так, як і раніше армія РККА.

Німецькі війська не ставили за мету «стерти країну з лиця землі». За вісім місяців німецької окупації було відновлено роботу декількох цехів паровозоремонтного заводу, почали працювати школи, і що показово – викладання предметів проводили виключно українською мовою, мовою нації, яку завоювали. В шкільну програму ввели для ознайомлення предмет «Слово Боже» з православної релігії, а не своєї нав’язаної. Була лише вимога – все совєтське про політику, лозунги тощо в підручниках потрібно було зачорнити. Свою методу навчання німці не нав’язували.

Відступаючи, Красная армія знищила «дерев’яний» міст. Німці не стали його відновлювати, бо він був на дерев’яних палях. Вони збудували поруч новий міст на металевих стояках з льодорізами. Цей міст прослужив місту більш ніж пів століття.

Сучасний завойовник-рашист знищив усю інфраструктуру міста, житлові й нежитлові будівлі. Його ціль – «стерти з лиця землі» міста і села України. За період окупації не запрацювало жодне підприємство, навіть жодного вікна не засклили, ними ж вибитого. Обіцяли відкрити російськомовну школу. Програма навчань мала бути російською. Хотіли всього російського. До прикладу, в колаборантській газеті «Изюмский телеграфъ» об’ява: «Заявления местная власть принимает исключительно на русском языке».

Загарбники періодично продовжували обстрілювати вже захоплені території. В Ізюмі було знищено і закатовано приблизно пів тисячі цивільних громадян. Місцеве населення пограбоване з особливою жорстокістю і в особливо крупних розмірах. Справи, розпочаті Жорою Жуковим, мають своє непокаране продовження. Україна однозначно переможе Росію, але зазнає значних збитків – як матеріально, так і морально. Велика кількість полеглих людей проукраїнськи налаштованих. Неймовірні площі родючої землі на роки виведені із сівозміни. На замінованих територіях люди ще довго будуть гинути або залишатися каліками. Трактористів і комбайнерів років з десять, мабуть, можна буде прирівнювати до учасників бойових подій.

У квітні часто ходив у центр міста на перев’язку через пішохідний міст. Через цей міст з центру переправляли на носилках-каталках трупи загиблих. Гинуло мирне населення. Закопували їх спочатку по дворах, а з часом переправляли на лівий берег Дінця, на кладовище в сосновому лісі. Водій ритуального мікроавтобуса розповів мені, що вже понад сто трупів відвіз на кладовище. Цю роботу виконували ще кілька ізюмських водіїв. Для них загарбники ввели таку собі трудову повинність. Ще тоді подумав про небезпеку, яка чекає їх як свідків. Але рашисти перед відступом заметушились, і все обійшлося.

На пішохідному мосту з правого берега вперше побачив встановлений прапор-триколор. Під прапором, як п’єдестал, стояли алюмінієві ноші-каталки для переправки трупів з правого берега Дінця. Вони були забруднені сукровицею покійників. На одних ношах лежав труп жінки, загиблої понад два місяці тому. Гріло весняне сонце, було приємно тепло. А тут трупний сморід – і яскравий новенький триколор зверху над ношами з трупом. Ця картина назавжди врізалася мені в пам’ять. Тепер, коли бачу російський прапор будь-де – на руїнах, на танку чи зображенні кремля, – підсвідомо з’являється асоціація з трупним смородом. Чи пройде це колись? Невідомо.

Шість місяців, поки йшли бойові дії, лінія зіткнення була поруч з Ізюмом. Війська русні розмістилися в мікрорайоні Гончарівки серед будинків мирних мешканців. Стріляли із-за будинків у бік ЗСУ з градів і мінометів. Через голови ізюмців летіли тисячі мін і снарядів, на городи й на хати падали розгінні частини від Градів. Бував і недоліт – ймовірно, через протермінований строк придатності.

Деколи в розмовах люди натякали, що в росіян працює провокаційне відділення, яке ніби стріляє в бік захопленої території. Треба зауважити, що росіяни нічого не цінували. Вони нищили навіть те, що наступного дня було їм потрібне. Споглядаючи на все це, роблю висновок, що це армія з окремих бандитських формувань, які між собою не дуже контактували і не мали логістичних зв’язків. Бувало, вони стріляли навіть по своїх.

В липні ЗСУ почали обстріл скупчення військ і техніки рашистів в окупованому Ізюмі. Спочатку це були території ПП «Чарівний Лан» та середньої школи №2. Було знищено значну кількість ворожої техніки та живої сили. Українські військові продовжували знищувати місця дислокації рашистів. Потім підозріло часто рашисти почали покидати свої місця дислокації разом з технікою незадовго до обстрілу. Нам, пересічним громадянам, спочатку видавалось, що це рашисти самі знищують об’єкти, щоб потім звинуватити ЗСУ. Також допускалось, що хтось сповіщав рашистів завчасно. Ще з часів Батуринської трагедії зрадники в Україні не перевелись.

Колишнє підприємство «Шляхбуд», що навпроти мого будинку, належить семи приватним підприємцям. Там і мій цех СТО. На згаданій території під час окупації розміщалося до п’ятнадцяти одиниць бронетехніки русні, вантажні автомобілі обслуговування. За добу до обстрілу, всю військову техніку вивели зі згаданої території. Особовий склад перебазувався на ночівлю в приватні будинки поруч. Це було першого вересня. За годину до роботи Хаймерсів вимкнули навіть дизель-електростанцію. Рашисти здалеку спостерігали і очікували феєрверк від ЗСУ. Пролунало чотири потужні сухі вибухи. Рухнули великі бетонні будівлі.

Щойно дим від вибуху розвіявся, як з’явився в нашому дворі російський військовий і наказує мені підійти до їхнього командира, що стояв на вулиці. Командир був розлючений, хоча жертв, втрат техніки, військового інвентаря в рашистів не було. Знищені були повністю будівлі підприємців. Командир направив автомат на мене і звинуватив мене в тому, що сталося на території їхнього розташування, адже я жив навпроти і бачив все, що там відбувалося. Він жалкував, що не пристрелив мене раніше, бо я нібито передав координати підприємства ЗСУ. І це при тому, що там знаходилось і моє підприємство. Його безглузда претензія «не лізла ні в тин, ні в ворота». Координати підприємств, будівель, споруд розміщені у відкритому доступі в інтернеті (кадастровий план).

На шум-гам почали виглядати сусіди з-за парканів. Мене не пристрелили, а відвезли на підвал поліції. Будівля поліції була розбомблена, але підвал вцілів. В камері було темно, волого. Більше місяця там сидів колишній атошник Сергій Костомаров. Згодом додали ще одного в’язня. «Від суми і тюрми не зарікайся», говорить народна мудрість. Довелося випробувати все: мішок на голову, допити, п’ятиденне голодування, парашу. Мене не били, як моїх співкамерників, можливо, через мій вік. Б’ють вони заради своєї втіхи. Задоволення від приниження та знущань над слабшими, нищення матеріальних цінностей, захоплення територій – це такий собі ген росіян від предків-завойовників. Саме ці навіжені росіяни допустили до влади тирана путіна, а він їм за це дозволив безкарно вбивати, грабувати й знущатися над людьми.

Я – у в’язниці, а вдома провели десятий обшук. Вперше працювала поліція з місцевих колаборантів, навіть запросили понятих. Двоє російських військових спостерігали збоку і в роботу поліцейських не втручалися. За дев’ять попередніх обшуків все цінне забрали, а цього разу відшукали прапор України. Мені добавили ще п’ять днів підвалу.

По їх «понятіям», самий тяжкий злочин, вчинений мною, – зберігання прапора України. Допит проводили у великому залі підвалу, там раніше був тир поліції. Мене посадили на окремий стілець під потужне освітлення. Майнуло в голові: таке освітлення було при фотографуванні камерою «Вільсона». На допит вели з мішком на голові. В залі посадили на стілець і мішок зняли. Мішком називають поліпропіленову торбу, через яку не продихнеш. Охороняли мене, як леніна в мавзолеї. Зліва вальяжно всівся рашист без маски, він вів зі мною бесіду. Справа – двоє в масках. Інші присутні – лише спостерігали. В притемненій частині залу сиділи ізюмські колаборанти. Хто це був – слідчі, поліцейські чи інші спеціалісти, – мене, звісно, не поінформували.

Рашист, який мене допитував, демонстрував відчуття непереможної гордості і зневаги над присутніми. Запитував, чи не бачив я, бува, бандерівців, які живуть в Ізюмі. Перед очима промайнули люди різних національностей: негри, буряти, навіть євреї з пейсами… Не міг собі уявити, як можна виділити саме бандерівця? Хотів запитати та не насмілився. При перевірці мого телефону в обліку виявилося декілька друзів, які їх зацікавили. Після знятого мішка і приливу кисню до мізків, наче й думалось краще, і на всі запитання в мене була конкретна змістовна відповідь. Навіть переконав, що прапором України заробляв гроші.

Дійсно, був такий факт, зафіксований в інтернеті. Пояснюю. На визначні свята мене запрошували організатори святкових заходів піднятися на мотодельтаплані з прапором України, щоб він майорів над усім містом. Врешті-решт отримав вердикт: «Ви нам не інтєрєсни. Ми вас даже біть не будєм. Можете ідті». Я зрадів, що вечеряти буду вже вдома, але мене знову відправили в камеру.

Напевно, я був одним із небагатьох, кого не били. Чому так? Гадаю, через відсутність будь-якої комунікації між групами росіян. Той, хто привіз мене в поліцію, не розповів, за що мене взяли. На допиті причину попадання «під гарячу руку» пояснював сам. За місяці окупації схуд на 19 кг, плюс мій немолодий вік – вигляд мав жахливий. Можливо, це і спрацювало на мою користь.

Випустили п’ятого вересня. З великими труднощами добирався додому. По розпорядку в’язнів відпускають о п’ятнадцятій годині, а комендантська година в той день почалася о чотирнадцятій. На блокпосту хотіли мене знову відправити на підвал. Стало в пригоді те, що, поспішаючи додому, не гаяв часу на шнурування кросівок, поклав шнурівки до кишені. В камері ув’язнених тримають без шнурівок та ременя. Цей нехитрий доказ навіть викликав співчуття у постових орків-лугандонців.

Денне світло, чисте повітря і така очікувана воля підняли мені настрій після п’яти діб неволі. Йти було легко, навіть не відчував голоду, відчував себе таким щасливим і багатим, ніби всі китайці мені по юаню скинулись. Навіть постові не викликали в мене страху. Мій настрій передався і їм – вони допомогли мені переїхати транспортом міст через Дінець, по якому пішоходів не пропускали.

Будівля СТО постраждала від Хаймерсів найменше. Не було прямого влучання. З вікна спостерігав, як рашисти з автомобіля з написом «Разминирование» заносили в приміщення СТО вибухівку в невисоких ящиках. Це було 5-го вересня о 16:30. Я тільки добрався додому, і десь за пів години будівлю підірвали.

Від вибуху повилітали вікна в моєму будинку. Для орків це був тріумф. Запам’яталась фраза їхнього командира: «Ти смотрі, как красиво уложили зданиє наши міньори. Ето же надо, какая красота!». Під розбитим перекриттям залишився рашистський КамАЗ, два вкрадені автомобілі «Нива», а в мішках – награбоване добро. Наступного дня рашисти ще довго лазили по руїнах СТО. Дві стіни ще стояли. Тож довелось їм підірвати ще дві стіни, а потім полили бензином і підпалили руберойд даху, який ковдрою лежав долі. Я міг лише споглядати, як знищувався результат моєї багаторічної праці.

Тільки після визволення Ізюма зрозумів, за що мене кинули у в’язницю. Знайомі ізюмці передавали військовим ЗСУ дислокацію рашистських військ в Ізюмі. Мій знайомий попередив українських артилеристів, що СТО дуже близько від мого будинку, який може постраждати. Після такого зауваження ціль просто викреслили. Це було десь у липні. Цілі були встановленні і нашим артилеристам пізніше передавали лише години і дні найбільшого зосередження техніки і особового складу ворога в указаних місцях. Відповідь була одна, що нічим стріляти. В серпні перестали навіть нагадувати військовим про цілі. Хаймерси по моєму підприємству спрацювали взагалі першого вересня. Після такої інформації я пригадав розмову рашистського командира з підлеглим. Підлеглим був той, що приводив мене до командира. Командир запитав:

– Чому було тільки чотири вибухи? Де п’ятий?

– Так я ж вам казав, через кого.

Тоді я не розумів, про кого йшлося. Лише з часом здогадався, що серед українських військових були ті, хто попереджав рашистів про обстріли. Вони й попередили рашистів, що СТО знищувати не будуть, тому замість п’яти пострілів було чотири. Це й була причина, за що мене кинули на підвал. Турбота моїх земляків про мене додала рашистам клопоту. Їм самим довелося підривати будівлю мого СТО. На організацію мінування і підриву будівлі їм пішло аж п’ять днів.

Відчуття, що рашисти збираються тікати з Ізюма, з’явилося 25 серпня. В цей день вперше відклали видачу пенсій: спочатку на п’ять днів, потім ще і ще. Ми з друзями ділилися думками, обговорювали деталі й розуміли логіку процесу. Ми раділи неотриманню пенсій по десять тисяч рублів. Це був перший знак, що вселяв надію на деокупацію Ізюма. Для більшості пенсіонерів російська пенсія перевищувала українську. Шляхом підкупу основний контингент пенсіонерів готували до майбутнього референдуму. Дехто спромігся отримати аж три пенсії. Це ті, хто вірили рашистам, першими почули про пенсії і стали в чергу. Електроенергію з Росії відключили шостого вересня. Сьомого вересня орки підірвали і спалили свій БТР поруч із моїм будинком, бо двигун «чхав» і не міг їхати в бій. Всю ніч на десяте вересня здригалася і двигтіла земля. Так відступала рашистська техніка на гусеничному та гумовому ходу. Останній автомобіль з літерою Z проїхав по вулиці о сьомій годині ранку десятого вересня.

10 вересня десь о чотирнадцятій годині з’явилися перші бійці ЗСУ в районі Гончарівки. Радість була неймовірна. Люди повиходили з дворів зустрічати воїнів ЗСУ, дякували за визволення, щиро раділи. Ділилися з ними даними про шляхи відходу рашистів, можливі місця за мінувань. Один з військових відзначив, що в Ізюмі дуже добре зустрічають українських бійців, це не йде ні в яке порівняння з визволенням Донеччини в 2014 році.

Тепер мав змогу навідатися до будинку сина. Красивий великий гараж на два автомобілі ще догоряв. Ретро-«Москвич» випуску 1953 року навіть оплавився в деяких місцях. Спалили туалет, збудований у стилі будинку й гаража. Саме заздрість до побуту українців підштовхнула рашистів на підлість. В будинку вікна були вибиті, а рами покрутило від пожежі догораючого гаражу. Тяжко і боляче було дивитись на руїни будівлі і видовище з підірваними автомобілями і танками. Багато натерпілися ізюмці від «русского мира». По озвучених приблизних розрахунках в окупації залишилось понад десять тисяч людей. За шість місяців окупації загинуло понад тисячу чоловік, можна сказати, що загинув один з десяти.

Цього ж дня дозволив військовим ЗСУ розміститися в будинку сина. Вони допомогли залатати діри від осколків на даху, позакривали вікна різним непотребом. Електрики не було, бо рашисти перед відступом повалили танком електроопори. Та й електроенергія, що подавалася з Росії, була відключена за п’ять днів до втечі рашистів. Наші військові мали свій генератор. Ночі ставали холоднішими, і щоб військові не мерзли, вирішив терміново вставити нові вікна. Спеціалісти з фірми «Екіпаж» за тиждень виконали замовлення.

Місцева влада трохи пізніше почала надавати допомогу постраждалим від військових дій, в тому числі допомагала міняти вікна. Офіційно звернувся надати хоча б мінімальну грошову компенсацію за вставлені дев’ять вікон. Адже робота виконана офіційно фірмою ще до початку надавання допомоги постраждалим. Прикро, але отримав офіційну письмову відмову. Як пояснили, місцева влада сама своїм коштом і своїми спеціалістами вставляє готові вікна. Я пропонував значно вигідніший варіант для міського бюджету, який скорочував їх витрати на транспортування та вставляння вікон. Відмовили, бо чиновникам потрібен вигідний «відкат». Війна відкрила такий собі «Клондайк» для чиновників. «Кому війна, А кому – мати рідна». Іншої думки не виникало. Війна поділила людей на волонтерів та мародерів. Це був перший плювок від української влади після визволення.

Життя налагоджувалось дуже поступово. В пенсійному фонді, в банках – неймовірні черги. Отримав рахунки за газ і електроенергію за всі шість місяців окупації, згідно показів лічильників. При тому всі витрати електроенергії за шість місяців приплюсували і рахунок виставили по більшій ціні. В будинку сина постійно жили орки і використали електроенергії та газу на сім тисяч гривень, а нам за все плати. Ми, споживачі, не маємо довідки від Huil’а, що електрика була російською. Та й не чув, щоб на когось з представників енергопостачання було відкрито кримінальне впровадження за подачу електроенергії рашистам. Спробував вийти на рівну дорогу з держаними органами. Суд в Ізюмі не працює. Харківобленерго не відповідає. НКРЕКП на замовні листи теж не відповідає. По телефону – автомат відповідає лише на свої запропоновані питання, далекі від реальності війни.

Наболіле питання: невже ми, українці, що були в окупації, повинні платити за рашистів? Навіть не в грошах діло. Як для мене, це дуже принизливий фінт від влади. Я підприємець, і до 72 прожитих років платив неабиякі податки, включаючи військовий збір. Все, що було в мене, орки пограбували, спалили, підірвали. Виживаючи в окупації, ми чекали, надіялись… Тепер не покидає думка, кого ж надалі називати орками? Якщо такі дії влада визнає Законом, то скільки ж тоді доведеться платити за газ і електрику донеччанам і кримчанам при звільненні їхніх територій від рашистів?..

Післямова

Минув час. Порушену мною тему незаконності оплати комунальних послуг окупаційного періоду повністю підтримали друзі, бо вони самі були в такому ж положенні. Журналісти запропонували мені висвітлити проблему у відеорепортажі. Передача вийшла в «Єдиних новинах» у травні 2023 року. Зразу ж після мене виступив представник міністерства енергетики, обіцяючи вирішити цю проблему. Через два дні президент України по телебаченню знову запевнив, що проблема комунальних оплат на деокупованих територіях буде вирішена. Звісно, що ніхто нічого не вирішив. Поки що я чекаю, блокуючи на телефоні номери все нових і нових дзвінків з попередженнями про оплату боргу, та колекціоную квитанції з погрозами суду.

Леонід Щибря – член Національних спілок краєзнавців та журналістів України