Окупація – як це було в Ізюмі (частина 3)

Третя частина спогадів українського письменника і краєзнавця Леоніда Щибрі про шість із «хвостиком» місяців окупації його рідного Ізюма. Виявляється, війна безповоротно руйнує не так житло чи здоров’я людей, як їхній світогляд і довірливі стосунки між вчорашніми сусідами.

Про людей в окупації. Неймовірно важко було призвичаїтись до життя в окупації. Але треба було вижити, бо іншої альтернативи практично не існувало. Ціна життя прирівнювалась до ціни патрона або шматочка металу, яким росіяни «пригощали» нас.

Згадаю декілька випадків, що сталися під час окупації. Чоловік на прізвище Роман не дав самогону рашистам, то вони прострелили йому ногу, зробили інвалідом. В іншого каліки хотіли забрати його інвалідний автомобіль, а той не віддавав. За це його просто застрелили. Керівництво рашистів наче й не підтримували мародерство, та це тільки на словах, а на ділі все було навпаки.

Крали безбожно. Якщо порівняти дисципліну російської армії з армією Батька Махна, то армії Huil’у до Махна дуже далеко. І це не дивлячись на те, що до сьогодні у військових училищах Росії вивчають тактику бойових дій Махна. А дії армії Huil’а навряд чи будуть згадувати добрим словом – лише для порівняння як негатив.

Знайомий з прізвищем, яке закінчується на «ов», хоча й проукраїнськи орієнтований, розповів мені, як орки заходили перевіряти квартиру його старенької матері. Заодно «трохи» пограбували. В квартирі не було нічого цінного, так вони поцупили нові шпателі і щітки, що були підготовлені для ремонту материної квартири. Також забрали дві старі картини зі стіни. Одну картину намалював сусід, художник-аматор, а іншу батько привіз з Німеччини як воєнний трофей. Мій знайомий народився і прожив під цією картиною все своє свідоме життя, а рашисти її поцупили. Так картина невідомого німецького художника стала подвійним військовим трофеєм. Мій батько теж воював в Другу світову війну, але я нічого не пам’ятаю трофейного в нашій сім’ї: ні фінського, ні німецького, ні японського. Лише розповіді та спогади про події тих далеких часів. Однозначно, що у нас з росіянами різні гени, бо ніхто з моїх предків – ні батько, ні діди-прадіди – не прогнулися перед «старшим братом» і не добавили в своє прізвище закінчення «ов».

Відносини між людьми в часи окупації перейшли на інший рівень. Зав’язувалися нові знайомства, найчастіше в чергах за гуманітарною допомогою. Спілкувалися і ділилися інформацією один з одним, а якщо щось важливе було, то передавали від двору до двору.

Не знаю, чи була це перша ознака виживання, але чоловіча половина населення перестала голитися. На жаль, не всіх чоловіків природа наділяла красивою бородою, проте… Одягатися стали в поношене вбрання. Та й де було брати нове? Жінки перестали наводити марафет – фарбуватися, робити макіяж, манікюр. Такі зовнішні зміни людей в окупації не були чимось дивним. Проте головні зміни відбулися всередині людини, змінилося її світосприйняття, пройшла переоцінка цінностей людського життя, змінилися стосунки між людьми.

Тоді довелося (звичайно ж, для себе) поділити людей на такі собі три категорії.

Перша – творці. До неї зарахував би тих, хто живе за принципом «Збудував будинок, посадив дерево, виховав сина». З такими людьми можна було поділитися без страху інформацією про успіхи ЗСУ. Їм було що втрачати під час війни, як морально так і матеріально. З ними можна було поділитися радістю про перемоги наших військових, разом пережити гіркоту втрат та прорахунків ЗСУ на окремих ділянках фронту. З такими ділилися не тільки думками, а й тим останнім, що мали або роздобули в ці дні. Той, хто щиро вірить у перемогу України, ніколи не здасть тебе ворогу.

До другої категорії відніс би людей «постійного найму». Вони все життя працювали, щоб жити, а жили – щоб працювати. Найчастіше живуть у батьківській хаті, отриманій в спадок, або в квартирі, за яку працювали все життя на одному місці. Мають вони велосипед, можливо – старенькі «Жигулі» чи «Таврію». Вже в незалежній Україні – це понад тридцять років отримання субсидії та різних матеріальних допомог. Завжди визнають і вірно служать владі, що раніше, що тепер. В більшості доволі добропорядні. В часи СРСР їх лозунгом було слово «одобрямс», а надалі ця когорта увійшла в 73% від населення. З такими добряками краще не бути надто відкритими в спілкуванні. Зазначу, що саме від таких добряків я й постраждав.

До третьої категорії відніс би тих, хто палко любить матеріальні блага. Вони за своє життя не створили нічого цінного, проте постійно користуються максимальними благами. Це така собі частина населення, яка не соромиться вкрасти-прихватизувати, надурити, відібрати, прогнутися і т. п. Від таких потрібно триматись осторонь, бо «здадуть не за понюх табаку».

Для прикладу, назву декілька випадків, що сталися зі мною. Їздив якось велосипедом до свого товариша (перша категорія за моїми критеріями). В нього телевізор із супутниковою антеною, якраз йшла трансляція про успіхи ЗСУ в Святогірську, встановлення прапора України на залишках пам’ятника Артему. Цією радісною новиною поділився з групою чоловіків з нашого кварталу. Вони стояли на вулиці і про щось розмовляли поміж собою. Перша реакція мене вразила: «Як поставили, так і знімуть, Росія це сила». Фраза прозвучала від електромонтера Володимира. Крім того, він почав переконувати всіх чоловіків, що будинок на Першотравневій вулиці, де загинуло понад п’ятдесят людей в підвалі, був розбитий саме українським танком, пострілом зі сторони вокзалу, а ніяким не бомбардуванням з російського літака. Так от, він має велосипед, батьківську хату, пожиттєву субсидію, двох дітей (тверда друга категорія).

Володимира ніхто не перебивав, не сперечався, терпіли його теревені приблизно так, як терплять виступи російського міністра закордонних справ Лаврова. А ще дуже просив Володимир мене, щоб обов’язково написав про нього статтю та подякував за його роботу, бо він одним із перших вийшов на роботу ще третього березня, відразу після бомбардування. І, мовляв, завдяки праці таких як він, усім окупованим стало краще жити, з’явилося світло. До слова, електрики тоді працювали безоплатно, за пайок в кінці тижня. Звісно, я йому подякував і додав, що й рашистам тепер стало легше прати моєю пральною машинкою та користуватися моїм холодильником. Адже орків в Ізюмі було не менше, ніж окупованих мешканців. Тож виконую прохання згадати Володимира у статті, що тепер і роблю. При цьому вирішив пригадати усіх дійових осіб, не змінюючи їхніх імен.

Інший учасник розмови, інженер-пенсіонер, підтримав Володимира і почав бідкатися, що Гончарівку обстрілюють «укри»: «Тут же мирні люди живуть». Я спробував переконати свого колегу-інженера, що українці не використовують касетних бомб, «пелюсток» і навіть розгінна частина ракети «Град», що впала недалеко від його будинку, була російською, позаяк мала забарвлення темно-сірого кольору і відповідне маркування. Але Вадим відповів, що в нього не працює інтернет, тож ніяк було перевірити сказане мною. Важко переконувати людину, коли його приймач налаштований на російську хвилю. Живе в батьківській хаті, в батьківському гаражі стоїть іржава «Таврія», яку навіть орки не забрали. Пожиттєва субсидія, ще й отримав три російські пенсії, а були вони навіть більші за українські. Курей кормить краденим зерном, хоч сам і не крав, а купив за безцінь у рашистських солдатів. Бог милував – в хату снаряд не влучав (тверда категорія №2).

Ще двоє чоловіків-пенсіонерів мовчали. Бо що було казати, коли в Анатолія вщент знищена квартира і ще й пограбована перед тим орками. А Микола зовсім недавно постраждав від касетної бомби. Якраз повертався з лікарні від хірурга Юрія Кузнєцова. Зупинився лише, щоб поспілкуватися. Ці двоє сповна «вкусили» принади «русского міра». І цій компанії я розповів, що вивчаючи та аналізуючи історію розвитку Ізюма, місто скоро буде визволене… Згадаймо з історії про шість-сім місяців тяжких випробувань. Про скоре звільнення міста частенько повторював різним людям. В декого від такого прогнозу сяяли очі, втім більшість безнадійно повторювало: «Дай Бог!».

Під час зборів в очікуванні гуманітарки утворювалося таке собі стихійне зібрання жителів кварталу – понад пів тисячі чоловік. Одного разу, це було якраз 24 серпня, я знову повторив свої слова про визволення Ізюму через шість місяців з «хвостиком». І тут мій товариш юності Володимир просто розлютився. Навіть пальцем біля скроні покрутив, бо саме сьогодні виповнилось рівно шість місяців від початку військових дій в Ізюмі. А тоді додав, що рашисти під лісом викопали безліч окопів для танків, що вони тут так окопалися і будуть битись до останнього. Нам ще не поздоровиться. На що я йому відповів: «Адже шість місяців саме з «хвостиком». Тобто термін рашистської окупації не перетне межу в сім місяців, та й взагалі з якої дати рахувати захоплення міста? Адже прапор України на горі Крем’янець стояв ще 33 дні від початку повномасштабної війни. Я не Ванга, в транс не впадаю, по-шаманськи в бубон не б’ю, а лише вивчаю історію і з цього роблю висновки. Історичні події мають властивість повторюватись. От і тепер чекаємо, як тільки підійдуть війська ЗСУ з боку Харкова, то орки повтікають через Оскільський міст. Хоча війна ще буде продовжуватись. Слухали мовчки. Мої слова не сприймали, і я бачив, що в цей день вони не вселяли їм віру. Я відчував себе так, ніби програв у покер велику суму.

Минуло 17 днів. 10 вересня Ізюм звільнили від окупантів. Приблизно через три дні ми знову зібралися, щоб отримати першу українську гуманітарку. Дехто підходив до мене і вітав, адже всі події відбулися точно, як я й передбачав. І що цікаво, вітали не ті, хто сперечався зі мною, а ті, хто не був навіть присутнім при нашій розмові. Виходить, що мої слова таки запали в душу людям, і вони ними ділилися з іншими. От так люди переказами створюють легенди та надають значення різним героям. Добре, що сказане мною ніхто не доніс рашистам.

Пройшов деякий час, мабуть, з місяць. З’явився зв’язок, зателефонував син з Німеччини. Його друзі-ізюмчани, що зараз знаходяться в Європі, попрохали: «Запитай у свого батька, коли повністю закінчиться війна в Україні?». Але ж я – не провидець, в питанні закінчення війни поділяю думку багатьох політологів-оглядачів, тому відповів би так.

Україна обов’язково визволить свої території. Ми, як і європейці, будемо вшановувати день закінчення війни. Називати якусь дату днем перемоги буде неетично. Бо повна перемога – це коли на руїнах кремля буде стояти жовто-блакитний прапор. Українці – не агресивна нація і ніколи не мріють про захоплення чужих територій. Кордон з Росією відновиться в межах 1991 року. Хоча характер кордону з Росією, як завжди, залишиться демаркаційною лінією розділу територій. Ми ніколи не будемо застраховані від прильотів потужних ракет із Росії. Помисли росіян не змінюються навіть за триста років. Як повстанцям під проводом Степана Разіна в 1670 році відрубували ноги й руки, так поступали й орки в 2022 році в Ізюмі. Якщо московит виріс в сім’ї, де користувалися трофеями, привезеними ріднею з війни, то і син буде мріяти про війну, як про свої здобутки. Росія зробила свою чорну справу. Успішно провела утилізацію своїх старих боєприпасів та старої військової техніки, очистилась від карних злочинців. Загинула значна частина молодих хлопців з російської імперії, одначе за національною ознакою гинули здебільшого народи інших завойованих національностей. Вони – баласт для держави в цілому. Житловий фонд та виробництво Росії майже не постраждали. Сільськогосподарські поля в Росії не виведені з ладу: не заміновані і не зазнали екологічного лиха від вибухів. Росія однозначно програє війну Україні.

(далі буде)