Окупація – як це було в Ізюмі (частина 2)

Пропонуємо продовження розповіді українського письменника і краєзнавця Леоніда Щибрі про довгі шість місяців, проведених в окупованому рашистами Ізюмі (Харківська область). Початок його історії викликав чималий резонанс серед нашої читацької спільноти. Запрошуємо всіх українців, хто пережив окупацію і має потребу поділитися своїми переживаннями, надсилати свої розповіді на адресу редакції.

На площі між двома магазинами постійно збиралися люди в очікуванні молока з села Бугаївки від КСП «Восток». При цій нагоді дякуємо їм за молоко, яке допомагало нам вижити. Тут же рашисти періодично роздавали цукерки фабрики «Рошен», які поцупили зі складів. В такий спосіб «прикормлювали» людей, особливо пенсіонерів, мабуть, готуючи їх до путінського референдуму.

Посеред багатолюдного натовпу рашисти на наших «Жигулях» проносились на швидкості, потім різкий поворот і їзда на двох колесах. Боляче було дивитись, як з кожним днем все більше і більше з’являлось пошкоджень на «Жигулях». Спочатку вибиті вікна, відірвані бампери, потім поїздки без дверей. Через деякий час лише шматки металу жовтого кольору, що валялися на дорозі, нагадували про колишній автомобіль.

Приблизно 15 березня знову завітали озброєні «гості», але це вже були російськомовні «лугандони». Відбулось оригінальне знайомство – якийсь здоровило підбив мені ліве око за те, що я нібито очолював «Правий сектор» в Ізюмі. Лугандонці – найбідніша і найприниженіша частина в російській армії. Їздять вони лише на викрадених автомобілях, їх не лікують в загальних військових шпиталях. Хто їх привіз в Ізюм, невідомо. До мене прийшли пішки. Бачив єдиний уазик-«буханку» сіро-зеленого кольору з написом ЛНР, явно викрадений десь, але не в Ізюмі. Мабуть, і автомати в них були ще з часів захоплення СБУ Луганська. Мої здогадки підтвердились, коли почув, як вихвалявся ватажок грабіжників, що був одним із перших, хто захопив п’ятдесят автоматів в СБУ Луганська.

Цих грабіжників навела на мене людина, що купувала в мене автозапчастини. Зрозумів це, бо вони повторювали його слова, згодом бачив їх дружні задушевні стосунки з обіймами. Цей клієнт Андрій в часи окупації їздив своїм автомобілем через блокпости без зупинок, бо мав перепустку на лобовому склі. Возив він «гауляйтера» міста чи виконував якусь іншу роль в міській колаборантській адміністрації – мені це було не цікаво. А його дружина Тетяна працювала секретарем нової рашистської міської влади. Після деокупації сім’я щойно перефарбувалася в «патріотів». Є такий розряд людей, що при необхідності й поверх куфайки вишиванку натягнуть.

Лугандонці забрали у мене два легкових автомобілі. Через три дні забрали ще й вантажний фургон для відправки в Луганськ награбованого: холодильників, пральних машин і т. ін. В моєму будинку декілька разів проводили обшуки, шукали щось цінне.

Забрали дві цифрові сучасні кінокамери з усім устаткуванням для кінозйомок, ноутбук та автомобільний акумулятор, який використовували для освітлення будинку. Після третього обшуку я вже не наводив порядок та нічого не складав. Думав, що в такий спосіб зменшу інтерес гостей-грабіжників щось шукати.

Загалом за пів року окупації пережив з десяток обшуків та оглядин. Хто були ці луганські грабіжники, мені тоді було невідомо. Знайомий, що підтримував з ними зв’язок, теж казав, що не знає ні прізвищ, ні імен. Нещодавно на youtube знайшовся фільм, у якому зафільмовані «героїчні» злодіяння зграї луганчан російської армії на чолі з їхнім командиром.

Російські військові розташувались навпроти мого дому – на території, де знаходилась моя СТО та ще шість приватних підприємств. Там бувало в середньому п’ятнадцять одиниць бронетехніки, сім вантажівок та велика кількість вкрадених легкових автомобілів, тракторів та іншого. На захоплену територію підприємців не допускали. До цих рашистів стали навідуватись люди, що були колись нашими постійними клієнтами, щоб купити запасні частини до автомобілів, зерно чи комбікорм, що належали ізюмським підприємцям. Тепер рашисти самі продавали товар за безцінь. Люди купували крадений товар, а як бачили мене, то відводили очі.

Варто описати один випадок. Мій товариш дитинства попрохав у мене дозволу на те, щоб солдати-рашисти перенесли в мій двір сім мішків зерна зі складу сусідки-підприємниці, а потім він своєю машиною перевезе їх до себе. Бо, бач, їхати через увесь двір, заставлений бронетехнікою, не дозволялось. Від такого нахабства у мене аж дух перехопило. Та коли вже вдихнув, то виказав йому все, що й не думав казати, хоча зерно було й не моє. Не подіяли мої слова на цього товариша, він купив зерно через паркан підприємства. На базарі продавали пшеницю по чотириста гривень за мішок, а в рашистів – по сто п’ятдесят. Так, кому війна, а деякі людці наживалися на біді інших.

Під час окупації люди й відносини між ними змінилися. Манкурти увірували в потужність та силу Росії, чекали манни небесної, єдине боялися, щоб їхню хату випадково не розбило. А як розбило, то бігли до рашистської адміністрації писати заяву на відновлення будівлі. А ті «серйозно» обіцяли все відбудувати – ось тільки і відразу… Але умова – обов’язково в заяві потрібно було вказати, що будинок розбито артилерією ЗСУ. Всі заяви акуратно клали до теки.

Щоб населення окупованого міста не розслаблялося, то рашисти тримали всіх в тонусі періодичними обстрілами. Частіше стали використовувати касетні бомби. Одного разу під час перевірки на блокпосту почув із рації, що була на грудях рашиста: «В 15:10 будет снежная королева». Зрозумів, що так вони повідомляли своїх про час обстрілу касетними бомбами. Якщо летіла касетна бомба, то рашисти блокпосту ховалися в свої круглі бетонні укриття, а черга з автомобілів чекала, доки вони пересидять обстріл, а тоді дозволять їхати далі.

Щось схоже побачив в Харкові, вже після визволення Ізюма. Оголосили повітряну тривогу: всі контори, банки, державні установи позачинялися, а люди в черзі продовжувала стояти під відкритим небом і чекати на відбій тривоги.

Орки періодично розкидали бомбочки-«пелюстки». Багато людей, наступивши на таку «пелюстку», стали інвалідами, і, на жаль, ще довго будуть ці міни калічити людей. Після визволення тільки й чути, що хтось десь підірвався, наступивши на «пелюстку». На дев’ятий місяць після деокупації Ізюму в лікарню міста поступають поранені від касетки в середньому по дві людини на тиждень (зі слів медичної сестри травматологічного відділення).

12 квітня на своєму подвір’ї разом із дружиною попали під обстріл касетною бомбою. При перших звуках розривів відразу впали на землю, хоча це і не рятує від касетки. Часу сховатись зовсім нема. Розриви були над головою. Задзвеніло скло сонячних панелей. Потім різко все стихло. Прилетів лелека в своє гніздо, що поруч мого будинку. В дзьобі тримав велику гілку для поновлення своєї оселі. Для нього ніби й не було війни. Тисячі вибухів на день, а вони зуміли викормити трьох лелеченят і відлетіти на зимовку. Ми лежали і боялися поворухнутися. Відчув, як ліва рука вище ліктя теплішає. Рукав сорочки почервонів від крові. Зрозумів, що поранило. Не хотів ворушитися, бо біль деякий час не відчував. Шматок металу пробив м’язи, зачепив кістку і увійшов глибоко в землю. Запитую у дружини:

– Як ти?

– Все нормально.

Трохи вище її голови осколок пробив отвір в паркані. Цього разу їй пощастило. Мені ж – джгут на руку, домашня перев’язка і пошуки лікаря. Бо поліклініка та корпуси лікарні були розбиті ще в лютому авіабомбардуванням. Рештки будівель добивали гарматами з окупованого лівого берега річки.

На щастя, закарбувалося в пам’яті почуте, що в підвал розбитої лікарні перебрався жити лікар. Сусід Валерій допоміг мені добратися до лікарні і розшукати лікаря Юрія Кузнєцова. В підвалі Юрій влаштував мінілікарню. Позбирав з розбитих аптек лікарні вцілілі ліки, бинти та різну медичну амуніцію. Підлога підвалу була встелена картоном з упаковок від ліків. Невеличкий стіл, два стільці і тапчан. Освітлення було від великого переносного китайського ліхтаря. Ніщо не нагадувало операційну чи навіть лікарню, крім аптечного запаху. Лікар не був у звичному білому халаті. Це було навіть краще, не так боязно, ніби ти не в лікарні. Різні медичні маніпуляції переносились значно легше.

Це був звичайний та незвичний лікар. Бачив, як до нього на прийом прийшли рашисти зі зброєю в руках, а він виставив їх за двері, вони навіть не сперечалися. А ще був такий випадок. Зайшов рашист-лугандон і хотів поговорити з ним тет-а-тет. На що лікар відповів, що секретів у нього від людей немає і його очікує велика черга на прийомі. Довелося лугандонцю про свої проблеми розповідати лікарю при людях. Він хотів, щоб йому зробили операцію по якійсь хронічній болячці. На що лікар показав пальцем вгору і відповів, що операційна розгромлена, а далі запитав:

– Чому не зробив операцію в Луганську, раз там живеш?

На що той відповів:

– Ми-то там живйом, да врачі все разбежались.

– То йди в російський госпіталь на Пісках (мікрорайон міста).

– А нас там не обслуживают.

– А як ви лікуєтесь?

– Ми самі лечімся как можем.

Цей боєць так принижувався перед лікарем, однак отримав тверду відмову.

Далі мене чекали постійні медичні огляди та перев’язки рани. Це був ще той квест. Ходити доводилось через пішохідний міст, в обхід підірваного мосту, і далі в центр міста на перев’язку. Це приблизно 5 кілометрів в один бік, а ще й додому повернутися треба. Першого травня я вже міг їздити на велосипеді. Як добре, що орки його не забрали.

З’явилися перші «підприємці». Привозили товар з окупованого Куп’янська. Купили й ми дріжджі та мішок борошна за півтори тисячі гривень. Ціни підскочили в півтора-два рази. Почали випікати гарний запашний хліб з новоайдарівської муки, аромат від випічки піднімав настрій та породжував відчуття благополуччя життя, хоча вибухи не вщухали. Раніше ми пекли хліб, для економії змішуючи борошно з висівками. Сусіди поділилися – як кажуть, «віджали» у своїх курей.

Пригадую один випадок. Двоє російських військових зупинились біля зачиненого магазину, навпроти мого двору. Стукали, стукали в двері, а потім підійшли до мене і запитали, де знайти продавця, щоб купити курива. Аж чудно було чути таке від представників армії грабіжників. На той час магазин був пограбований декілька разів через дірку в стіні. Жоден магазин в Ізюмі не працював. Росіяни розповіли, що вони автобусом привезли солдат до кордону з Україною і повинні були повертатися, а їх переодягли в форму, дали вантажівку «Урал» і відправили в Україну, в Ізюм. На запитання, як ми живемо без магазинів, де купуємо куриво, хліб, я відповів, що в мене на одну проблему менше, бо не курю, а хліб навчились пекти з висівок (отрубей). Сусідські кури «із співчуття» поділилися з нами висівками. Військові теж поспівчували мені, а потім поділилися своїм пайком. Дали дві банки консервів «Бички» і «Килька в томаті». Незручно було брати такий дарунок, але це була ніби й не подачка – люди ділилися від щирого серця. Термін придатності консервів закінчився ще пів року тому. Це так «забезпечили» свою армію рашисти. Ми вирішили не вживати консерви. Червона етикетка на банці «Бичків» нагадала мені студентські роки. За сорок п’ять років дизайн російської етикетки залишився без змін.

Шостого травня поранило дружину. Тільки відійшла по вулиці від двору, аж тут касетна бомба. Вона стала під стіну сусідського гаража. Вже знали, що такий спосіб на п’ятдесят відсотків може вберегти від враження касеткою. Але наступна бомба влучає в будинок, і дружину привалює цеглою з розбитого гаража.

Дякую сусідам, що визволили її з-під завалу, привели до тями та доставили додому. Що було робити далі? Дружина періодично втрачала свідомість. Напроти дому на подвір’ї розміщувалися російські військові, там є санітар і медичний автомобіль УАЗ-452. Довелось звертатися до них. Молодий хлопчина – санітар – зробив протишоковий укол. Потім цей хлопчина разом із водієм відвезли нас у зруйновану лікарню, до вже знайомого лікаря Юрія Кузнєцова.

Далі були періодичні медичні процедури. Згодом в лікарні почали з’являтися й інші лікарі. Запрацював навіть рентген. П’ять переломів кісток. Рука почала відмовляти, бо перелом руки пропустили, почали рятувати ключицю, лопатку, ребра. Потрібна була операція. В червні в лікарню завітав лікар з Куп’янська. Він оглянув дружину і дав невтішний прогноз, що тільки в Росії можна зробити таку операцію, і то потрібно мати не менш ніж півтора мільйона рублів. Інакше – інвалідність до кінця життя. Нам залишався лише другий варіант – пожиттєва інвалідність.

Проте пізніше доля всміхнулася нам. Після визволення міста в Ізюмі розпочав роботу переїзний волонтерський шпиталь «Hospital Savaritan’s Purse». Не маючи ілюзій, вирішили все-таки проконсультуватися в закордонних спеціалістів. Нас привітно зустріли, майже миттєво лікарі винесли вердикт, і вже через пів години почалась операція. Вставили металеву деталь у кістку руки, розріз – понад двадцять сантиметрів. Замість звичного гіпсу, руку помістили в спеціальний пластиковий контейнер, рука почувала себе комфортно, не свербіла, як у гіпсі. Дружина досить легко перенесла наркоз. Навіть незнання нами англійської мови не завадило у спілкуванні. Ми розуміли лікарів, а вони – нас. На другий день ми вже були вдома. Ще понад три місяці реабілітації – і моя дружина знову хазяйнує на кухні.

Найбільший за розмірами український прапор на високому флагштокові задовго до війни встановили підприємці брати Маслови біля збудованого ними туристично-розважального комплексу «Сім вітрів» на горі Крем’янець. Прапор було добре видно з Гончарівки, ми за ним спостерігали і визначали, з якого боку дує вітер. У 2014 році, в період російсько-української війни, яку тоді ще називали АТО, відеорепортажі вели саме із «Семи вітрів». Український прапор на вершині гори майорів і його можна було бачити майже з кожного куточка міста. В часи окупації Ізюму прапор дуже дошкуляв загарбникам.

Декілька разів прилітав російський штурмовик бомбити «Сім вітрів». Випускав по дві ракети. Спочатку розбили північну частину будівлі. Через два тижні добили протилежну. Стріляли по прапору, але він продовжував стояти. З лівобережжя постійно вівся обстріл центра міста. Завжди щось горіло. Я бачив, як збили третину телевізійної вежі, покалічили стелу, встановлену на честь перемоги в Другій світовій війні. Але прапор України стояв впродовж 33 днів від початку війни. Приблизно за чотириста метрів від прапора, лівим берегом Дінця, постійно їздили рашисти. Потужний обстріл з «Буратіно», з неймовірно малої дистанції, знищив частину телевежі, а прапор вистояв і надалі гордо майорів над містом. Сам не бачив, але люди подейкували, що прапор знищили наші ізюмські колаборанти.

Орки довгий час не наважувалися переходити на правий бік річки, в центр міста. Два береги зв’язував лише один напівзруйнований пішохідний міст. А для техніки потрібна була переправа. Її вирішили поставити в районі колишнього Ковалівського мосту. Село Донецьке раніше називалось Ковалівка. Військові рашисти бувало запитували в місцевих, як проїхати на Ковалівку. Бо на їхній топографічній карті була Ковалівка з автомобільним мостом через річку Сіверський Донець. Карта була зйомки 1968 року та ще й з грифом «секретно». Не знаю, чи були у них свіжіші карти, чи з такими картами відправили воювати й інших орків в Україну. GPS-навігаторів у рашистів ніхто не помічав. Навіть дивно було, коли забрали на перевірку наші телефони і випадково взяли мій GPS для польотів, то його неочікувано повернули. Мабуть, не знали, що це таке і як ним користуватися.

Понтонна переправа, встановлена рашистами, працювала нестабільно. Як тільки частина російської техніки починає переміщуватися на правий бік, прилітав літак ЗСУ. Чути один-два вибухи, і техніка далі не їде. Ми розуміли, що така тактика була на руку українській армії. Ефективніше воювати з окремими невеликими групами противника, ніж з повномасштабною навалою. Канонада не змовкала усі шість місяців – понад тисячу вибухів на день. На нашому подвір’ї тверде покриття складає сімдесят два квадратних метри. Доводилося постійно збирати шматки осколків, щоб не наступити і не поранитись. Акуратно складав в одну коробку, а після деокупації підрахував. Виявилось, на один квадратний метр випало 1,65 осколка.

Зрідка до нас додому заходили рашисти, що жили через дорогу. Просили різну зеленину з городу собі на їжу. Слово «лук» з третього разу почали вимовляти як «сибуля». Бо я попередив, що в Україні «лук» не росте. Цей вимушений контакт я використовував для отримання деякої інформації. Тепер я знав, що шкіряний диван ціною понад тисячу доларів, залишений на складі, «уєхал в Москву», а холодильник – в Тамбов. А ще почув від солдат байку, чому рашисти вже кілька місяців не можуть взяти село Довгеньке. Вони тупо вірили, що в селі ще з часів Другої світової війни збереглося бетонне підземелля, навіть ліфти працюють в шахтах на сім поверхів, хоча трохи й поіржавіли. Розповідали так, ніби це реальність, а не байка. Я вже зіштовхувався з такими, як ці молоді «деревенские парни». Перечити їм марно, бо стають нервозно-стервозними, наче ти рушиш установку гіпнотизера. Хоча в побуті здавалися нормальними хлопцями. Вирішив для втіхи додати до байки своє. Сказав, що в Довгенькому мені не довелося бувати, але чув, ніби військові ЗСУ навіть не підіймаються на ліфті, бо це їм не потрібно. Гармату підіймають нагору ліфтом, а там є відеокамери. Українські військові сидять під землею біля комп’ютера і грають з вашими в звичайний бій. Цього разу мені вдалося зберегти серйозність, навіть не всміхнувся. Як говорив Мюллер у фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни», «легенду треба підгодовувати». А ще вони були впевнені, що воюють з американцями, в основному, з неграми.

Щоранку танки та БТРи виїжджали з двору підприємства, на броні сиділо п’ять-шість бійців, озброєних автоматами та гранатами. На броні написи: «На Берлин», «Наша Победа» і т. п. Особливо запам’ятався БТР з написом «Словяне», а на броні сиділи буряти. На нічліг танки поверталися з солдатами-бурятами, а бувало, що й без них. Поповнення війська із молодих бурятів відбувалося кожних два-три тижні. Ближче до вечора на стоянку поверталася техніка, і на території ставало людно. Іноді рашисти щось святкували. Було й таке, що привозили вкрадену корову, різали її та смажили шашлики. Гулянки могли тривати майже до ранку. Верещали й гоготали суржикомовні місцеві повії.

(далі буде)