Окупація – як це було в Ізюмі (частина 1)

Леонід Іванович Щибря – член Національної спілки журналістів і краєзнавців України. Автор і співавтор книжок на історичну тематику, зокрема – «Отаман Савонов» та «На зламі двох століть». Переможець обласного та учасник міжнародного кінофестивалів. За його ініціативою створено короткометражний художній фільм за п’єсою Михайла Петренка «Найда». Автор наукових розвідок, опублікованих в альманахах, журналах та газетах.

Леонід Щибря – один із найперших і за віком один з найстарших дельтапланеристів України. Майже 50 років конструює та літає на дельтапланах і мотодельтапланах, завжди з фото- та відеокамерою. Проживає в місті Ізюмі, що півроку було в рашистській окупації. Нижче – його розповідь про те, як пережив окупацію.

Російська авіація почала бомбити Ізюм під ранок 24 лютого. Нічні жахи продовжувалися декілька ночей. Вдень було тихо, працював інтернет, телебачення. Всі ЗМІ подавали заспокійливу інформацію. Тільки із Вайбера та з Фейсбуку можна було дізнатись, що це таке – тривожна валізка. Офіційна інформація підтримувала віру людей, що до нашого міста рашисти не дійдуть. Однак дійшли і зайшли в місто. Відразу стало зрозуміло, що у них завдання знищити все українське, бо живуть українці набагато краще за них.

Результати перших бомбардувань знімав на відео та фото – перші руйнації будівель, автомобілів, перша нерозірвана авіаційна бомба, до якої страшно було підходити, бо тоді ще страх перевершував цікавість.

Через два дні після бомбардувань Ізюма, ще до окупації, ми з дружиною поїхали в центр міста. Перед мостом стояли українські військові ізюмської територіальної оборони. Довго вивчали наші паспорти. Потім ще довго тримали на іншому блокпосту. В центрі міста, були вражені побаченим – моторошна картина зруйнованих будинків, понівечені дороги. З базару дехто тягнув клунки з розтрощених яток, тоді ще не задумувався: господарі це чи мародери. На вулиці імені Гагаріна підприємець розпродував печиво. Чутно було далекі звуки гармат. Ми купили собі коробок печива, його вистачило нам на три місяці. На вулиці Соборній, вище магазину «Полюшко», була глибока вирва від нічного бомбардування. Здається, я перший тоді проїхав по центральній вулиці після погрому. В розбитому магазині «Полюшко» була якась метушня. З великою повною сумкою чоловік виходив через вікно.

Я запитав у нього:

– Там що – розпродують продукти по зниженій ціні?

– Та ні, так беруть, хто скільки зможе.

Зрозумів: почалося звичайне мародерство. Шукав якесь виправдання, чому забирали продукти? Бо вони пропали б і так?.. Це був лише початок. Потім ізюмці «не дали пропасти» телевізорам, побутовій техніці, одягу, велосипедам, електропроводам, рубильникам і всьому тому, що раніше ніколи не було потрібно цій «активній» частині населення.

Ми їхали далі по центральній вулиці Соборній. Почався артилерійський обстріл. Люди хаотично кинулися в різні боки, а ми, як автогонщики, погнали по вулиці Чорнобильців, на міст через річку Сіверський Донець на свою Гончарівку. Так називається наш мікрорайон міста. На блокпостах нікого не було, всі розбіглися.

Це був останній день перед довгою окупацією. Лише через пів року знову побачили військових ЗСУ, точніше, бійців територіальної оборони.

Продовжувалися постійні нічні обстріли, бомбили з інтервалом близько двох години. Спати довелося у ванній кімнаті – використовували принцип захисту двома стінами. І тут сталася халепа: під час сну ненароком ногою відкрив кран холодної води. І це в березні, в будинку без опалення.

Тепер наше життя залежало від випадку. Ніхто не знав, доживеш до ранку чи ні? Нервова напруга зростала, терпець увірвався. Ми з друзями вирішили виїхати в сосновий ліс, сподівались, що там буде безпечніше. Виїхали за 6 кілометрів від дому в так звану Ізюмську луку, взяли з собою теплий одяг, ковдри, спальники, їжу та гарячий чай у термосах. Спали в машинах дві ночі. А вже 28 лютого вирішили повернутися додому. Спроба не вдалася, по лісній просіці вже їхали танки та БТРи рашистів. Довелося ночувати в лісі третю ніч, холодну ніч, бо після відлиги похолодало до мінус п’ятнадцяти.

Вранці першого березня шукали, як безпечно виїхати з лісу додому. Випадково зустрілися зі своїми знайомими. Вони не просто сховалися, а переселилися жити в ліс. Місцину обрали оптимальну. Під пагорбом були танкові апарелі ще з часів Другої світової війни. В одному такому заглиблені стояла їхня «Нива», а в іншій палатка. Над палаткою – великий прозорий тент. Під навісом гріла «буржуйка», і було дуже тепло. А ще нас пригостили гарячим чаєм з м’ятою. Це було так приємно і дуже, дуже смачно. І до сьогодні згадується той лісний чай з м’ятою. До краю лісу їхали не основною дорогою, а різними стежками. Наші будинки були десь за кілометр від лісу. Жінки пішли в розвідку і через деякий час повернулися з радісною вістю, що наші будинки цілі. Ми вибралися з лісу і повернулися додому. Це було першого березня. З евакуацією ми вже запізнилися. Всі мости були підірвані, в тому числі й Співаківський. З окупованої території рашисти вже нікого не випускали. Та якось і жалко було кидати напризволяще свій будинок, нещодавно збудований цех СТО зі складом автозапчастин, будинок сина. Син із сім’єю живуть і працюють в Німеччині вже дев’ять років, але планують обов’язково повернутися жити в Україну.

Постійна напруга, переживання, не зрозуміло, що тебе чекає в подальшому. Роздуми, як вижити, та що буде далі, налаштовували мої думки, як історика, шукати щось подібне з минулого. Давно вивчаю історію рідного краю, вишукую закономірність в повторенні подій. Так от – усі битви, що були на території Ізюмщини, відбувалися з південної частині міста, а саме в районі сіл Кам’янка, Довгеньке, Мала Комишуваха, Сулигівка, Бражківка, Заводи. Ця територія Ізюмського району завжди потерпала найбільше під час воєн. Пригадаємо «Ізюмський котел» 1942 року і піврічні бої 1943 року. І що характерно – термін окупації чи боїв складав близько шести місяців з «хвостиком». Тобто не перевищував семи місяців. Тільки за останні сто років нарахував понад сім таких збігів в історії Ізюмщини. Це знову ж таки привертає нашу увагу до теорії розвитку історії по спіралі. Мабуть, на генетичному рівні люди повторюють помилки попередніх поколінь. Такі роздуми наштовхнули на думки, що треба пережити злощасні «шість місяців з «хвостиком», а далі буде як буде.

Нагадаю з історії, що до кінця 1922 року росіяни захопили більшу частину України. Ця територія увійшла в Російську імперію з надуманою назвою СРСР. Нинішні завойовники міркували захопити Україну до кінця 2022 року. Але Huilо цього разу схибив, його підвели кремлівські «чаклуни», чи як вони зазвичай називаються – радники президента. В 1922 році верховенство влади більшовиків очолювали євреї. Аналізуючи все, мимоволі напрошується висновок, що перемога буде на боці тієї країни, де більше євреїв при владі. Такі маячні думки надихали жити і вірити в перемогу. Головне – перетерпіти пів року.

Не усвідомлюючи до кінця, що і як буде далі в окупації, розмірковував, як і чим можна підстрахуватися. Теоретично можна було все покинути в будь-який час і втекти на мотодельтаплані разом з дружиною: вночі, в темряві, злітаєш і сідаєш на території неокупованої Україні вже завидна. Цей варіант тримав у думках, стовідсотково розуміючи, що такого не трапиться, а все ж зберігав бензин в каністрах для повної заправки мотодельтаплану.

Поліція і керівництво міста евакуювалися в перші ж дні небезпеки. І хоча в центр міста рашисти не заходили майже до квітня, проте вели обстріли тої частини і вдень, і вночі. Постійно щось горіло в різних місцях. Люди спочатку боялися виходити з домівок, жили як могли, обходилися тим, що є. Хліб пекли самі, якщо була мука і дріжджі. Їсти готували на «буржуйках» або на багатті. В наш район Гончарівки потроху поступав газ. Скоріш за все тому, що його подача йшла від першої ГРП видобутку, це за сім кілометрів зі Співаківського родовища.

По радіо почув повідомлення про припинення електропостачання на окуповані території. На душі було мерзотно. Ніхто не очікував такого ставлення до населення на окупованій території. Звичайно, розуміли, що електроенергією могли користуватися і рашисти-окупанти, вдершись в чужі будинки. Орки використовували електроенергію під час ремонту і обслуговування своєї військової техніки. Замки на дверях – не перешкода для них. Що міцніші запори, то дорожче обійшлося господарям. «Фомка», лом і сокира робили свою чорну справу. Всі гаражі теж перевірялися. Слабкі замки злітали вмить, а ворота з міцними запорами виривали тягачем разом з коробом. Найбільше їх цікавили автомобілі. У знайомого витягли «Запорожця», а двигун не заводився. Від злості орки облили його бензином і спалили. Йшов хаотичний грабіж квартир і будинків. Грабували здебільшого в комендантську годину. Побутова техніка, меблі, одежа – все підлягало реквізиції. Тож Росія в наш час стала найбільшою країною-споживачем українського секонд-хенду. Військову техніку орки в основному ховали на території підприємств з високими парканами та твердим покриттям.

Перший прихід рашистів до нашого будинку був сьомого березня. Запам’яталось, як направили автомати «Калашникова» на мене, неозброєну людину. Не представились – ні імені, ні звання. Звинуватили мене в тому, що я не люблю Путіна і Росію, називаю Росію фашистською країною. Дані у них нібито з фейсбука, хоча моєї сторінки вони не бачили. Стало зрозуміло, що орків натравили на мене місцеві колаборанти, які згодом втекли на Росію. Колаборантами стали вчорашні комуністи. При забороні називатись комуністами вони ховалися під іншою назвою своєї гоп-компанії. І що цікаво: їх соціальний статус – безробітні, однак, мали офіси та особисті автомобілі. Можливо, згодом виявиться, що їм платила Росія. Перший обшук був ідеологічно спрямований. Книги та речі вивалили із шафи на підлогу. Нас з дружиною тримали на першому поверсі, самі нишпорили на другому поверсі, потім навпаки. Забрали мої авторські книги, деякі записи та нагороди: медалі лауреата трьох премій, ювілейні і навіть одну російську з триколором. Таку нагороду отримав за пошуки загиблих в Другій світовій війні, точніше, за висвітлення подій у книзі, статтях та фільмах.

На другий день до мене прийшла та ж компанія орків. Їх командир мовчки піднявся в мій кабінет, щось там нишпорив деякий час, потім вийшов, тримаючи в руці лише один журнал «Краєзнавство». Цей примірник я зберігав як пам’ять, бо в ньому була опублікована позитивна рецензія на моє історично-краєзнавче дослідження національно-визвольного руху України в книзі «Отаман Савонов». Рецензія доктора історичних наук з Полтавщини Ірини Петренко. Через декілька днів знову з’явився цей командир з автоматниками перевіряти склади СТО. Все оглянули, пізніше в цей же день виламали двері гаража і забрали автомобіль “Жигулі” 2101.

(далі буде)