Вічний ідеал досягнення справедливості у світі Найактуальніше Світоглядні орієнтири 

Вічний ідеал досягнення справедливості у світі

Дві тисячі літ християнський світ володіє текстом, який дає відповіді на бентежні запитання людства. Водночас – містить універсальний план плодотворного життя людини і спільнот. ПРОПОВІДЬ ІСУСА ХРИСТА НА ГОРІ – саме вона є квінтесенцією (сутністю) християнства. Тобто визначені умови, за яких можна досягти омріяного шляхетного бажання безсмертя: гармонія і чеснота земного життя. Донині багато людей різного віку та інтелектуальної оснащеності заплуталися у плетиві різноманітних «проектів» про сенс життя. Але ж відповідь очевидна: ІСУС ХРИСТОС. Воїстину: споконвіку було Слово – тобто Сенс (Христос). Отож християнство посутньо пояснюється так: Бог приходить до людей через Ісуса Христа і відчиняє їм двері до себе. Звільнені з духовного кріпацтва, ми одержали ключ до вічної долі душі.

Сучасний переполох від пандемії коронавірусу та іже з ним, від неадекватних дій захланно-зарозумілих і безвідповідальних «проводирів» та й загальної кондиції цивілізації, «оберненої верх пнем» (Іван Франко), має джерело. На це дуже виразно вказував наш знаменитий письменник Василь Барка у своїй книзі-розмисленнях «Вершник неба». Зішлемося бодай на один промовистий витяг: «Нагірна проповідь Ісуса Христа має провідний вислів: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». Хто ж такі – «вбогі духом»? Це – смиренні. У різних народів старовинні вислови стверджують смиренність, осуджуючи гординю, наприклад: «Повний колос до землі гнеться – пустий угору дереться», або «У всякій гордості сатані багато радости». Соломон, цар із найславніших, усе мав найкраще: скарби, палаци, коштовні пахощі, блискучі одежі, вродливі жінки, окраси, землі, рудні, слуги, зброю, коні, військо тощо. В дозрілій мудрості він сказав, що все те – ніщо, по-гебрейськи «гевел», себто подув вітру. Але воно схиляло його в гріх… Смиренність відчиняє двері вічного рятунку, наближаючи прощення…Смиренність – це відкриті очі, що бачать духовне світло Боже» (Див.: Василь Барка. Вершник неба. – Львів, 1998. – С. 8, 10).

Цьогорічне Різдво знову подарувало благодатні контакти з ріднею, причарувало безпосередніми зустрічами з унікальними діточками, від двох до 17 років, які вже променують завтрашньою, духовною цивілізацією. Також з багатьма друзями, які намагаються прожити земне життя з почуттям відповідальності за життя вічне. Це упорядковує, скристалізовує розуміння сенсу правди, добра і краси. Справді, «Царство Боже всередині вас» (Лук. 17:21).

Пощастило також у тому, що вкотре (!) перечитав на початку року текст одного із найкращих творів світової літератури – «Різдвяну пісню в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» Чарльза Діккенса, чи не найвидатнішого англійського письменника, без якого не збагнемо суть ХIХ століття (його окреслили як «Століття Прогресу»). Це повість про найвищі людські цінності. Вона має казковий сюжет.

Чарльз Діккенс. Різдвяна пісня у прозі (1843)
Чарльз Діккенс. Різдвяна пісня у прозі (1843)

У Різдвяну ніч в оселі головного героя Скруджа, єдиного спадкоємця рухомого і нерухомого майна померлого багатія, співвласника торговельної спілки Марлея з’являються невблаганні й незворушні духи, які допомагають Скруджу переосмислити все життя, зрозуміти його велич і красу. Адже він «був справжній жмикрут: умів міцно вхопити людину, як кліщами, придушити, скрутити, згребти. Це був старий грішник – заздрісний, жадібний, твердий і гострий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, замкнутий, потайний та самотний, як той слимак…». Тож коли перед Різдвом він працював у своїй конторі, засмоктаний неприязню до оточуючих, до нього завітав племінник, аби привітати зі Святим вечором, веселим Різдвом. Скрудж обурився на «ці дурниці», на «божевільних людей». Коли тоді ж до нього завітали співгромадяни, аби зібрати грошей для бідних, які «не мають найпотрібнішого», яких «допікає нужда», він злісно попросив «дати йому спокій», бо «не грається в Різдво». Потім… з’явився привид Марлея, який сповідально нагадав, що вже сім років після смерті «нема мені ані відпочинку, ані спокою. Безперестанні муки каяття». Однак «жодне каяття не зможе налагодити життя, страчене даремно». А для того, щоб уникнути такої долі, Яків Марлей повідомив про трьох духів, які протягом трьох ночей навідаються до Скруджа, аби допомогти йому «уникнути такої долі», яка спіткала його приятеля.

Далі дуже барвисто й переконливо описано місію цих трьох духів, які через тіні минулого, спогади від дитинства до старості відтворили радісне, плодотворне, благородне життя багатьох знайомих Скруджа. Вони ж докоряли йому за егоїзм, захланність. Боротьба з Духом закінчилася повчально: «Скрудж зауважив, що Духове світло сяє дуже ясно, і якось душею розуміючи, що завдяки цьому світлу Дух має над ним владу». У двох наступних строфах відтворено повчальні моменти людського милосердя, доброти, жертовності. Зворушують моменти, коли каліка Тайні Тім промовив після всіх «Нехай буде над кожним з нас Боже благословення, його любов і ласка!», коли «багато людей ішло вулицями до приятелів на гостину», коли племінник Скруджа з болем каже: «Те зло, що він робить, карає його самого, і тому я не можу гніватися на нього», коли, вирушивши далі в дорогу, Дух і Скрудж «були в багатьох домівках і кожного разу їх відвідини приносили щастя. Дух затримувався біля ліжка хворих, і хворі розвеселялися; тим, що були далеко від рідного краю, здавалося, що вони близько від дому, коли Дух був поряд. Дух відвідував людей, що йшли наперекір долі, і до них поверталася надія; коли Дух підходив до вбогого, то йому здавалося, що він багач. У богадільні, у шпиталі, у в’язниці, у всякому притулку біди й нужди, – якщо люди не замикали дверей та не закривали дороги Духові, – всюди він приносив благословення й показував Скруджеві причини всіх печалей та нещасть», коли нещасні хлопчик (Неуцтво) і дівчинка (Бідність) скаржилися на своїх батьків, коли Скрудж звернувся до Духу Прийдешнього: «Ти хочеш робити мені добро, а я вирішив стати іншою людиною, тому готовий терпіти твоє товариство з вдячністю… Я шануватиму в своєму серці Різдво і думатиму про нього цілий рік! Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім. Усі три духи будуть завжди зі мною. Я не забуду їхньої науки».

Розділ «Закінчення» відтворює вчинки, поведінку, наміри, плани й мрії Скруджа безмежно щасливого. Він убрався у свій найкращий одяг і вийшов на вулицю, поглядаючи на всіх із посмішкою. Далі Скрудж пішов до церкви. А потім збільшив усім платню і допомагав бідним родинам. Тайні Тім видужав, Скрудж став йому другим батьком. Він став таким добрим другом, добрим господарем і доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондоні або в якомусь іншому доброму старому місті в доброму старому світі. Завершується книга акцентом-застереженням від лихих вчинків, вірою, що в житті не буває безвихідних ситуацій. Людина завжди має шанс стати шляхетнішою. Робити добро ніколи не пізно.

Багатьма видатними постатями різних народів віддавна доведено, що Святий Дух, Дух Божий, є не оскаржувачем, а захисником людини і творіння. Увесь шлях Ісуса засвідчує суцільне заступництво за нас, бо людині потрібна любов: «І якщо попросите щось у Батька в ім’я Моє, то вчиню, щоб прославився Батько в Сині» (Ів. 14:13). У гущавині зла Мамони і найпідступнішого лицемірства фарисеїв Христос переінакшив буттєвий простір кожної людини новою якістю, віддавання себе Богові й сенсовністю любові до ближнього, життя задля інших. Хто вкладає в клітини нашого тіла свідомість завтрашнього дня, забезпечує динамічне одуховлення людини правдою? – відповідь знаходить переважно релігійна особистість. До того ж переконуємося, що основна складова християнства – радість! Відтак – почуття благодаті. Отже, маймо мужність перетворювати Ідеальне в Реальне. Ісус сказав: насіння може впасти в родючий ґрунт, а може – в безплідний. Коли нам бракує віри, переконання й мужності, коли ми дозволяємо своєму его керувати нашим життям, тоді стаємо безплідними. «Не втеча від життя, а перемога над ним… Дух животворить!» (Г. Сковорода).

Наші розмислення ми починали з твору художньої літератури – «Різдвяної пісні» Ч. Діккенса, бо саме література, поезія розкривають найбільше істин. Паралельно сама історія дає чимало прикладів власного навернення особистості до віри, яка є найвищою цінністю народу. Чи не найвиразніше це обґрунтовано Святим Августином у його знаменитій автобіографічний книзі «Сповідь».

Святий Августин. Сповідь (397-400)
Святий Августин. Сповідь (397-400)

Засуджуючи свої негідні шляхи молодості, він доводить, що «кожен не доведений до ладу дух стає карою для самого себе» (С. 14). Сповідально звучать завершальні міркування великого мислителя: «Сьогодні, коли наше серце одержало від Твого Духа поняття Добра, ми спроможні чинити добро. Раніше в наших поганих учинках ми покидали Тебе. Але Ти, Боже Єдиний і Добрий, Ти ніколи не переставав робити добро. Деякі з наших учинків можуть бути добрі завдяки Твоїй ласці, але ж вони не вічні. Однак ми сподіваємося, що колись, після їх довершення, ми побачимо спочинок у Твоїй безконечній святості» (С. 296).

Духовна спадщина Августина настільки значуща, що Римсько-Католицька Церква канонізувала його як Святого та причислила до перших чотирьох найавторитетніших Учителів Церкви, Вселенське Православ’я вшановує його як Блаженного та Отця Церкви, а Протестанти вважають одним із найфундаментальніших теоретиків християнства.

Рівно ж автобіографія сповідального типу продовжена у творах таких емблематичних постатей народів, як Петрарка, Данте, Гете, Руссо, Толстой та ін., обговорюється донині, адже фундаментальні вічні цінності людства відображені у вірі, океані духовності. Як фундатор християнської філософії історії Августин довів вирішальність чинників релігійності та національності. «Будівля «Граду Божого» є, властиво, першим узагальненням й універсальною теорією історичного буття людства як єдиного організму, що скеровується Божим Провидінням» (Сергій Здіорук. «Сповідь» Аврелія Августина і сучасна українська духовність». – Святий Августин. Сповідь. – Київ, 1996. – С. 305).

Історію власного навернення від язичництва, агностицизму, англіканства до католицизму яскраво відобразив у книзі-шедеврі «Ортодоксія», одній з найкращих апологій християнства, видатний англійський письменник, християнський мислитель і журналіст Гілберт Кіт Честертон. Ця книга стала синтезом його філософії та глибокої релігійної віри, всеосяжним відкриттям, що ортодоксія як неухильне дотримання принципів світогляду – єдина відповідь на незбагненну загадку всесвіту (яскравість подібних думок і оригінальність стилю відображено також у творах «Вічна людина», «Святий Тома Аквінський», «Святий Франциск Асизький»).

Ґілберт Честертон. Ортодоксія (1908)
Ґілберт Честертон. Ортодоксія (1908)

Тим, хто шукає сенсу життя людини, цікавиться історією культури і релігії, розтривожать серце та розум такі оригінальні рядки завершального розділу книги: «Але християнство проповідує очевидно непривабливу ідею первородного гріха; але коли ми зачекаємо наслідків, то ними виявляться чуйність і братерство, а також буря сміху і милосердя; бо тільки первородний гріх дає нам змогу водночас відчувати жаль до жебрака і не йняти віри королю. Мужі науки пропонують нам здоровя, очевидну користь; і тільки згодом ми виявляємо, що під здоровям вони мають на увазі тілесне рабство й духовну рутину. Ортодоксія примушує нас підстрибувати на краю над урвищем пекла; тільки згодом ми усвідомлюємо, що стрибання було духовною вправою, неабияк корисною для нашого здоров’я. Тільки згодом ми усвідомлюємо, що вся та небезпека – корінь усякого драматизму й романтики. Найсильніший аргумент на користь Божої благодаті в тому, що вона часто видається не такою благодатною. Непопулярні елементи християнства виявляються врешті-решт головними підпорами людства. Зовнішнє коло християнства – це суворий хоронитель етичних заборон і священичої професії, але в нутрі цього невблаганного вартового ви знайдете старе людське життя, яке танцює, наче дитина, і п’є вино, як чоловік; бо християнство – це єдина система, яка зберігає всередині поганську свободу. Натомість в сучасній філософії все якраз навпаки: це зовнішнє коло артистичне й емансиповане, тоді як відчай чатує всередині… Тільки тоді, коли я пізнав ортодоксію, я також пізнав звільнення розуму. І насамкінець виявилося, що воно має одне особливе застосування в найвищій ідеї радости…Людина більше подібна сама до себе, людина більшою мірою є сама собою, коли радість у ній фундаментальна, а смуток поверхневий» (Г. К. Честертон. Ортодоксія. – Львів, «Свічадо», 2019. – С. 187-190).

Відшукуючи певність, серце й думка непересічних речників усіх народів допомагали пропагувати й утверджувати стабільні вартості у нестабільному світі усіх видів забруднення: людини, навколишнього середовища, політики й культури. За великим рахунком, сучасна глобалізація зарази, відтак страху, є переконливим сигналом усім нам: отямтеся! Тому кожний з нас має постійно, услід за Тарасом Шевченком повторювати: «Молітесь Богові одному, молітесь правді на землі», услід за Іваном Франком повторювати: не мовчи! Переорганізація суспільного життя, перевиховання людей неминучі, оскільки (повторимо всоте!) моральні параметри людства зруйновані егоцентризмом.

Маю певність, що посилання також на менш знані більшості українців провидців інших народів і цивілізацій, як ніколи запитаних нині, допоможе замислитися надовго багатьох. Йдеться про колишніх агностиків і атеїстів: індійця Шрі Ауробіндо Гхоша і австрійця Райнера Марія Рільке. Перший, перебуваючи в одиночній камері тюрми, стрімко збагачувався духовним досвідом і збагнув Божий Промисел. У молоді роки Ауробіндо здобув блискучу європейську освіту, згодом став недосяжним у всіх проявах свого генія, енциклопедизму, досконалому знанні багатьох мов, аж до діалектів. Коли двадцятирічний юнак повернувся в Індію в 1893 році, він вжахнувся приниженням своєї країни, яка тисячоліттями була колискою найвищих духовних традицій. Відтак знайшов сили підняти цю пригнічену расу, діючи «за сценою» – своїм переконливим словом, поліфонією думки, скритим пафосом, ритмічністю і музикальністю фрази. Аналізуючи часткові істини, він намагався знайти відповідь на останнє «чому?».

Шрі Ауробіндо Гхош
Шрі Ауробіндо Гхош

Неначе сьогодні написаний текст його знаменитої книги «Людський цикл». Чи не здається вам, що визначений майже сто років маршрут – від комерційної до духовної цивілізації – на часі? Акцентуючі моменти: Знання фізичного світу не є усім знанням; повинно стати явним, що людина така ж ментальна, як і фізична, і вітальна істота. Щоб знайти правду речей і закон свого буття, слід осягнути власну суб’єктивну таємницю і речей так само, як їхні об’єктивні форми і оточення. Замало інтерпретувати буття в поняттях сили і дії, відсуваючи на другий план поняття світла і знання. Так само замало удосконалювати життя регулюванням, маніпуляцією, машинерією. У попередні епохи відшліфовано ідеї: цивілізації – комфорт, моралі – соціальна респектабельність, політики – стимулювання індустрії, відкриття ринків, експлуатація й торгівля, ідеї релігії – у найкращому випадку – благочестивий формалізм. Освіту почали оцінювати за корисність у підготовці людини до успіху в конкуренції, науку – за корисні винаходи, комфорт…

Повнота життя полягає в усвідомленні людиною власної божественності. Всі людські системи зазнавали невдачі, бо були частковим і заплутаним прикладенням розуму до життя. Але обмежений, недосконалий людський розум не має свого самодостатнього світла; він вимушений діяти через спостереження, експеримент, діяльність. Класифікації та механізації замало, величезні безодні Істини знаходяться під фізичною поверхнею речей. Вирішує душа, саме в ній можна знайти реальну істину людини. А розум – лише блискучий слуга і міністр цього завуальованого і таємного суверена. Величезне значення Релігії, Мистецтва та Поезії допомагають збагнути внутрішню істину людини як Боготвірного феномена, культ духовного і культ прекрасного. Тільки одухотворене суспільство може здійснити царство індивідуальної гармонії та комунального щастя.

Позаяк ми переконалися, що нинішні випробування стосуються усього людства, мусимо оцінювати усі явища цілісно, реально, справедливо. Обмін ідеями та ідеалами – доконечний. Хіба те, що писав майже сто років тому знаменитий індієць, – неминучість появи духовного віку, не пробуджує у свідомості свободи обов’язку в ім’я того, щоб позбутися метушні та лінивства нашої епохи? Наведемо повністю його кінцеві міркування: «Духовна ідея – це сила, але лише коли вона внутрішньо і зовнішньо творча. Тут ми повинні розширити і поглибити прагматичний принцип, що істина є те, що ми створюємо, і в цьому сенсі, передовсім, вона є те, що ми створюємо всередині себе, іншими словами, чим ми стаємо. Безсумнівно, духовна істина існує вічно, незалежна від нас в небесах Духа; але вона без користі для людства тут, вона не стає істиною землі, істиною життя, поки вона не переживається. Божественна досконалість завсіди тут над нами; однак для людини стати божественною у свідомості та дії та жити внутрішньо і зовнішньо божественним життям є те, що розуміється під духовністю» (Шри Ауробиндо Гхош. Человеческий Цикл. – Казань, 1992. – С. 340).

Райнер Марія Рільке
Райнер Марія Рільке

Взаємозв’язок буття з пізнанням виразно бачимо на прикладі Рільке. Перебування австрійського поета в Україні, зачудування нашими просторами, добротою, метафоричністю сердець людей, чарівністю мови привело його до Бога. І з’явилися такі невмирущі поетичні рядки:

«Згаси мій зір – я все ж Тебе знайду,
Замкни мій слух – я все ж Тебе почую,
Я і без ніг до Тебе домандрую,
Без уст Тобі обітницю складу…»

Ми навели тільки чотири приклади навернення емблематичних постатей народів (їх значно більше) до Бога – дійсної Реальності й Свідомості. Дух є творчою енергією, що допомагає збагнути цілісність явищ. Причому, знову зішлемося на Честертона: «Бог, творячи світ, відпустив його на волю. Бог написав не стільки вірша, як п’єсу – виставу, яку Він запланував досконалою, але вона потрапила в руки людей, акторів і постановників, яким з того часу вдалося багато чого зіпсувати». Щораз більше людей з різних причин знеохочуються шукати стежинок до Абсолюту. Особливо це помітно у Європі, де національні держави мають християнський фундамент, де ще 2010 року 76,2 відсотка населення назвали себе християнами. Під сучасну пору у більшості країн, зокрема у Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, різко зменшується кількість віруючих; ми не кажемо про Чехію, Естонію, де цей вимірник (віруючих) складає 20-30 відсотків. Навіть у католицькій Польщі б’ють на сполох, маючи на увазі класичну модель занепаду західної цивілізації: спочатку занепадає релігія, потім неминуче й відразу звичаї, а за мить право.

Саме в лоні польського Костелу щораз частіше чуємо голоси тривоги. Занепокоєних скаженінням правди, добра і краси, збуренням соціального порядку світу, диктатурою лайків, вербальною агресією, релятивізацією класичних вартостей, особливо в орієнтирах молодого покоління, коли Twitter, Facebook, Instagram, YouTube, кольорова преса орієнтують, як жити, – знаходимо щораз частіше серед особистостей духовного сану, інтелектуалів.

Януш Ситнік-Четвертинський
Януш Ситнік-Четвертинський. Джерело зображення: radiopik.pl

Так, про відсутність культурного коду сучасного покоління дохідливо відповів Олександрі Якубовській професор Януш Ситнік-Четвертинський, який викладає філософію в університеті Казиміра Великого у Бидгощі: «Резигнація з нормальних міжлюдських контактів неминуче веде до суспільної, цивілізаційної, культурної поразки. Суспільні медіа великою мірою руйнують можливість збагачення свого способу бачення світу… Так само сучасна педагогіка, спираючись на мисленні Руссо, де враховується культ практичного знання, приводить до того, що молоді люди послуговуються каталогом обсягом 5-7 тисяч слів замість оптимальних 20 тисяч. Відтак ми не розмовляємо розважливо, а кричимо один до одного… Європа майже вмирає у конвульсіях – величезна криза обумовлена імігрантами, коронавірусом, тероризмом. Християнська віра сильно послаблена профанацією святих символів, вульгаризмами… Свого часу занепали імперії, зокрема римська, де не діялося посутньо нічого творчого, майже усе було запозичене в Греції. Згодом знання людства закінчилося на Платонові та Арістотелю».

У цій масштабній розмові деталізується знамените висловлювання Канта: «Дві речі наповнюють нашу душу завжди новим і усе більш сильним подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми міркуємо про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Щоб це право моральне застосовувати, треба визнати, що існує несмертельна душа. Рівно ж, що існує Бог, який як істота всезнаюча і всемогутня окреслює, що є добром, а що злом. Європа ніби шукає Бога в собі, але абсолютизує егоцентризм. Релігія є моральною точкою відліку. Якщо цей пункт буде знищений, то лише той, кому вірять люди, визначатиме, що є добром чи злом. Бог як символ є смертельним ворогом сьогоднішніх ідеологів, бо вони хочуть, щоб перед ними клякали, до них молилися, їх слухали, коли визначатимуть нам стандарти. Це бажання створення якоїсь квазірелігії, подібної до грецької міфології. Сьогоднішні протести у Польщі є також демонстрацією нових вартостей. Життя для цих осіб не є найбільшою вартістю, натомість – щастя. А війна за ідеї є найжорстокіша, вона не визнає жодних компромісів (докладніше див.: Nasza cywilizacja umiera. – SIECI, 2020. – 9-15.11). У цьому ж числі найбільшого консервативного тижневика в Польщі концептуальна публіцистика доводить, що протести у справі абортів є посутньо антидержавною діяльністю, що ситуація епідемічна може стати драматичнішою, що багатьма «цивілізаторами» зігноровано учення Івана Павла ІІ про «культуру життя», про небезпеку егоїстичної концепції свободи, про захист родини, мобілізацію сумлінь, що епідемія найбільше руйнує те, що будує спільноту – релігійну, родинну, національну, освітню.

Католицьке суспільно-культурне видання «Tygodnik Powszechny» у числі за 15 листопада 2020 року, крім постійних розділів, зосереджує увагу на потребі зупинити падіння культурного католицизму. Костел вже втратив молоде покоління, а тепер втрачає жінок. Ксьондз Яцек Прусак, психотерапевт, був одним із 27 колег, які підписали «Звернення звиклих ксьондзів». Власне там йшлося про потребу ліквідувати «неоднакове трактування жінок і чоловіків». Статистичні дані доводять, що Польща має з душпастирської точки зору два тренди: найбільше у світі падіння релігійності серед наймолодшого покоління і різке скорочення відвідування костелів освіченими жінками середнього віку. Усе частіше чути заяви: «Дозвольте мені збагачуватися, дбати про кар’єру і бути громадянином Європи».

Різдвяні свята вкотре довели, що правда святая повинна бути реалізована найперше в глибині нашої свідомості. Очищення душ і довкілля – неминуче. Упорядкування життя на засадах духовності – закономірне. Лише очима віри можна збагнути нинішній хаос, який готує новий порядок. Тому маємо уникати спокус мамони, коли: 1. «Задля багатства людина свариться, краде, вбиває, викликає малі й великі війни»; 2. Друга спокуса – влада. «Влада потрібна в людському суспільстві, а нормальна людина повинна бодай мати владу над собою і над своїм майном, а здібніша вміє ще вести людські організації та їхні добра. Однак, у владі криється рівночасно велика спокуса. За владу людина вбиває людину, народ нападає на народ… В Христа христитись – це змінити світогляд влади на світогляд служіння. Серце відкрите служить… Вміє добачити потребу інших. Радіє правдою і добром других. Вміє потішити, розрадити, піднести, накормити, оздоровити, воскресити, а навіть своє життя віддати з любови до ближнього»; 3. Третя спокуса: слави – розкоші. Слава й життєва приємність також потрібні людині. Велике нещастя, коли людина тратить свою добру славу, або коли її хтось зі злоби відбере. Однак, у славі і в розкоші теж криється велика спокуса. Безмірна жадоба слави щораз більше замикає серце людини. Тоді вона руйнує інших, а навіть себе саму, бо жадоба слави не дає людині відпочити, а з тим приходять психічні хвороби, безконечний егоцентризм, віддалення від реального сприйняття життя і обставин» (Див.: о. Діонісій П. Ляхович, ЧСВВ. Історія спасіння. Дорога Спільности і Причастя. – Куритиба – Бразилія, 1991. – С. 23-25).

о. Діонісій Ляхович
о. Діонісій Ляхович

Історія як духовний стрижень вчить: традиційні національні чесноти треба берегти як зіницю ока. Це фундамент – гарантія динаміки перетворення. Паралельно згадуємо тих українців, які у різний час боролися за незалежність України, прославляли її своїми талантами, наснажували людські серця найвищими й незнищенними вартостями.

Щораз частіше у багатьох виданнях знаходимо нові факти про спадщину великих душ нашого прадавнього народу, які намагалися оновити життя на землі і втримали цю віру, незважаючи на попередні невдачі. Вважаю професійним здобутком дві сторінки газети «Експрес» за 7-14 січня 2021 р., на яких виокремлено тему «Різдвяні свята видатних українців» (Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Андрея Шептицького, Миколи Лисенка, Михайла Грушевського, Степана Бандери, Василя Стуса), тематичну сторінку газети «Високий Замок» за 5-13 січня 2021 р. – Іларіон Паньків зумів привабливо відтворити унікальний життєпис Юліана Вороновського, який посприяв збереженню Української церкви, але залишився непоміченим для світу. Світоглядно цінним є спеціальний номер журналу «Локальна історія», присвяченого українській Кубані (2020, Ч. 12) – окрім того, фактологічні й літературні чинники проблемної статті Лесі Івасюк про Івана Пулюя у журналі вражають!

Звідси постійний пошук у слові сенсовності людського буття і присутності в ньому Бога. Як гарно сказав про це Григорій Штонь: «Поверхи Духу слугують спільним житлом для молитви й поезії, яка, коли замислитись, вилущує з людського єства даровану йому земнобожість» (Григорій Штонь. Ряст нагірних мовчань. – Кароль Войтила. Вибрані поезії. – Львів, 2001. – С. 3).

Наостанку зішлемося на Тараса Шевченка. Як наша найбільша емблематична постать Кобзар ще у юному віці збагнув, що незбагненна багатоманітність світу порядкується божественним ритмом взаємодії. 60 років тому Радіо Свобода виступило з гостроактуальною донині розповіддю Ю. Гайдара «Шевченків заповіт свободи». Сконцентруймося над такими акцентами: «Тарас Шевченко був може найбільшим свободолюбцем світу. Шевченкове розуміння поняття свободи випередило на сто літ суспільну і наукову думку не тільки в царській імперії, а й в усьому світі. Шевченко вважав, що свобода є основа основ усього життя і всієї світобудови. Коли людство хоче жити у згоді з божественними законами світобудови, то воно мусить взяти свободу за основу основ, за фундамент суспільства… В усій поезії Шевченка свобода ототожнюється з правдою, з життям, з душею, з істиною… Тепер ми можемо сказати: свобода була головним заповітом Шевченка Україні і всім людям. Услухайтесь у слова «Заповіту» – там де усе дихає свободою: широкий степ, лани широкополі, виднокруг Дніпрових височин, синє море – усе говорить про свободу, про скроплення волі, про розрив кайданів, про сім’ю вільну, нову; про свободу як універсальний Божий закон життя, про ту свободу, без якої не може бути повноцінного життя, ані творчости, ані нації, ані людини» (Говорить Радіо Свобода. – Мюнхен, 1962. – С. 10-11, 13). Доконечно радимо засвоїти книгу Дмитра Степовика «Християнство Тараса Шевченка» (Львів, «Місіонер», 2014). Ідеї цього фундаментального дослідження – на часі. За допомогою емпатичної й вартісної орієнтації думки людина зосібна й спільнота зможуть випрацювати оптимістичну і конструктивну життєву позицію. Адже релігія є найважливішим чинником нашого буття.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(12 голосів)

Також буде цікаво: