Вербальний супровід кольору Дайджести Культура 

Вербальний супровід кольору

«Дзвін», липень 2018 р.

Автор: Ніна Бічуя (письменниця, перекладач, літературно-театральний критик)


Тарас Григорук пише вірші, коли малює. Правда, можна сказати інакше – малюючи, пише вірші. Слово супроводжує, очевидно, рух руки, снується довкола лінії на склі, полотні, графіці чи на скульптурі, набирає кольору зовсім іншого, аніж досі мало; втрачає свою незалежність, намагається творити предмет, думку, рух, ритм, надати малярській фантазії свого задуму…

Усе те загадка, на яку сам художник не шукає відповіді.

Первинне тут, безперечно, малярство, вибухове й невтримне, а слово може справді слугувати тільки супроводом.

Якщо мистецтвознавці – аналізуючи творчість Григорука-художника – виразно бачать малярську школу, в якій він научався високої грамоти – то навряд чи літературо­знавці вичитають у його вербальних текстах поетичну школу. І зовсім не тому, що таких шкіл ніби й не існує, і не тому, що вони не породжують таланти, а навпаки, пригальмовують їх, творячи або сумних невдах, або графоманів. Григорука поетичні учення просто обійшли десь стороною, оті поетичні учення з необхідністю розрізняти ямб і хорей, запам’ятовувати різницю між епітетом і метафорою, заучувати напам’ять чужі рядки… Без потреби йому були і отакі школярські мандри по хрестоматіях чи антологіях, і високі школи з захмарними научаннями. Схоже на те, що захмарними для нього були Чорногора і політ журавлів, і ритмом – плин гірської ріки і гуркіт грому; як собі хочете – але направду це не красиві словечка, про гуркіт грому, птахів чи тишу в смерековій темряві. Це все просто присутнє помежи словами, що супроводжують його картини.

Критики вважають, що Григорукові кар­тини «читаються», їхні тексти, в яких поєднано мистецтво прадавнього гуцульського, «май геть здалека прийшлого люду» і мистецтво модерне, – треба розшифровувати, розгадувати, знаходити насправді філософську глибінь. Але цілком можливо, що ключем до розгадки можуть слугувати звичайні, прості, самонароджені слова з Григорукових же віршів.

Такі вірші нешліфовані, наче камінець, який щойно скотився з гори в Черемош і хвилі не встигли обіймити його, не встигли втямити, де то там звичайна гірська порода, а де несподівана цяточка золотого піску; їх можна спробувати записати по одному слову в рядку або «прозою», та однаково в них залишиться присмак афин, запах смоли на ялиці; вони як інкрустація, дещо вищерблена, часом незграбна, але якщо б їх почати поправляти, то можна «спортити» (перепрошую, понищити), нехай ліпше лишаться темні гніздечка – дірочки; ще то можуть ті вірші виглядати гострими, як вістря зламаного дерева, оті колючі стирчаки, об які можна поранитися, нахромитися босою п’ятою.

Добре було б, якби Тарас Григорук повчився сам шліфувати, вирівнювати, по­збуватися зайвого, не шкодувати того, що пробурмотів, малюючи картину, де червоне – це конкретно червоне, а смарагдова зелень – це смарагдова зелень. Слово не має такої конкретики, як колір. Червоне мовлене, а не мальоване – це може бути сонце, кров, ягода малина, хоругва, злий погляд, троянда, дівочі уста. Отож якби хто намірився шліфувати, додавати свого якогось розуміння до не раз кострубатого вербального, не вигладженого тексту віршів (не тільки, мабуть, Григорукових, але з тими його віршами штука особлива, оскільки він художник), – то хто знає, чи не завдав би словам болю.

Хотілося би знати – коли Тарас Шевченко малював свої картини на самоті, чи бурмотів сам до себе свої вірші? Бо часом (йдеться не про порівняння – не можна нікого ні з ким порівнювати) таки стрічається бурмотіння – бо це хіба не воно – громада що вона капуста головата – нізвідкіль же це, бурмотіння та й годі… потреба, необхідність, так подумалось.

Дивно, однак у Григорукових віршах значно менше барв, крику розверстими устами (майже як у Мунка), виламаних рук і скручених в’язів, аніж у малярстві. В картинах – самотність у натовпі, у танці, у святкуванні; у віршах – самотність на самоті, з неї ніхто не регоче, в неї не тицяють пальцем – у віршах самотність гірка, тиха, йдеться тут про старого ліхтаря на сільській вулиці, про колиску в батьківському домі чи про жінку, яка ще не народила дитяти. По Григорукових віршах блукають пригоди з його картин, літають журавлі, сумують голубки й покинуті жінки, гомонить Чорнява; але, здається, не звуглюються смерекові гілки начорно по ватрі, бракує запахів, якими дихають картини й не дзвенять бартки. Бо то вже не був би вербальний супровід, то вже було б інакше.

Тарас Григорук. Солодка та гірка надія (полотно, олія), 2017 р.
« of 8 »

У віршах часом бракує міста; знання законів, які приємно було б порушити – у віршах трапляється суцільне беззаконіє; і дуже рідко – сни, гадєрки – вони відсутні, або ще про них не написано; у картинах світ поза Карпатами так підступно й хитро прихований – тобто, мистецтво красне в мистецтві предківському – але при бажанні ви знайдете Париж в рухах долоні гадєрки, в лукавому її погляді, у шаленій, як канкан, коломийці; вербально Париж мовчить, не видно міського рейваху; немає й можливості й віри у всеприхильність Господню й прощення гріхів – найбільше тих, де – не знають самі, що чинять.

Дотепер, здається, Тарас Григорук мав двох улюблених поетів – Тараса Шевченка і Василя Стуса; річ не лише в тому, що їхні тексти теж супроводили картини – ніби на долонях їх тримали. Вони, не його тексти, допомагали мислити, шукати і навіть вірити – в себе і в світ, бо інакше не відважишся покликатись на них. Віднедавна з’явився ще також Василь Герасим’юк, і завдяки цій з’яві маємо низку нових, дещо відмінних (щоб говорити про них, потрібно окремого сприйняття й длясебепояснення) робіт. Цікаво, чи ті бесіди з Герасим’юком – при зустрічах, мабуть, і в години роботи над новими картинами – теж мали приховане обрамлення – бурмотіння?

…Колись було таке, що Тарас Григорук з кількома своїми колегами грав у духовому оркестрі, по весіллях, в ресторанах – на корнеті (труба). Це також супровід – людину, що пам’ятає залишену вдома дитиною свою колиску, – усе життя супроводжують скрип колиски, гуркіт грому над гірськими верхами, шум потоку і троїсті музики.

Чи знайде своє вербальне продовження цьогорічна тривала мандрівка Україною? Він мандрував не сам: при ньому (чи то він при них) мандрували його роботи – давнішні й нові, а ще також ненамальовані (чи ненаписані). Якщо зафіксувати на мапі України лінії тих доріг – літаком, потягом, автом – накреслені між Львовом, Дніпром, Харковом, Одесою, Миколаєвом, Києвом – потім знову назад до Львова і Косова, звідки для художника починався світ – зиґзаґи і рівні лінії теж витворять, як Григорукові тексти (і кольорові, і вербальні) нескінченний життєвий рух зі смаком осіннього яблука.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(8 голосів)

Також буде цікаво: