«Справжнє сафарі» творчості Надін Культура Найактуальніше 

«Справжнє сафарі» творчості Надін

Більш ніж двадцятьма мовами світу говорять її твори, а її літературна праця удостоєна національних та міжнародних літературних відзнак. Нобелівську премію вона отримала за «чудовий епос, який приніс величезну користь людству». Письменниця, яка намагалась у кожному слові залишатись аполітичною, проте на інтелектуальній ниві боролась із антигуманізмом, південноафриканка, окремі книги якої були заборонені у рідній країні, тому що політика ПАР знайшла-таки своє місце в її творчості.

 

«Ми зраділи. Піти звідти, де немає мами і немає їжі, – це ж чудово. Ми хотіли туди, де немає бандитів, а їжі вдосталь. Добре було думати, що десь таке місце є… десь».

Надін Гордімер народилась 1923 року у невеликому шахтарському містечку Спрінгс, неподалік від «Золотого Міста» – Йоганнесбурга. Батьки дівчинки були емігрантами: батько приїхав із Росії, а мати – з Англії. Змалечку Надін була допитливою і рухливою дитиною, енергія якої прагнула втілення у чомусь грандіозному, тож мрія стати танцівницею виникла сама по собі, проте проблеми із серцем вже тоді дали зрозуміти, що доля дівчинки лежить на зовсім іншій ниві: «Я трохи писала ще до того, як «захворіла». Я хотіла стати журналістом так само сильно, як і танцівницею». Розпрощавшись із мрією танцівниці, позбавлена спілкування з однолітками, Надін Гордімер розпочала освіту у монастирській школі.

Надін Гордімер в своєму домі
1964 рік. Надін Гордімер у своєму домі в Йоганнесбурзі. Її роман «Принагідна любов» (Occasion for Loving, 1963) став предметом запеклих дискусій. © GettyImages

Життя, творчість і погляди Надін Гордімер нерозривно пов’язані з Південною Африкою. З дитинства Надін бачила расові проблеми, її покоління стало свідком вкорінення й популяризації расової дискримінації, пізніше вона розповість про те, як формувалось її ставлення до цього питання: «Маленькою дитиною я беззастережно сприймала білий колір своєї шкіри як ознаку переваги. Коли я подорослішала, то засвоїла стосовно африканців заступницький тон – врешті, «вони» теж люди. З роками я сумнівалась у справедливості такого ставлення, і, зрештою, пережила друге народження, усвідомивши себе людиною серед собі подібних». Після монастирської школи, будучи вже авторкою, Надін продовжила навчання у «відкритому» університеті Йоганнесбурга – тобто у такому, де було дозволено навчатись темношкірій молоді, тоді знову виникли думки про расове питання: «Це був мій перший досвід спілкування з чорношкірим населенням і у більшій чи меншій мірі – початок формування моїх політичних переконань». У той час кожен південноафриканський письменник вирішував для себе питання власної творчості й еміграції, а в інтерв’ю 1966 року Надін зізналась: «Якби я була чорною, то неодмінно поїхала б. Ані творчо, ані інтелектуально чорний письменник не може існувати у цій країні».

«Він сказав, що ми повинні вести себе як звірі серед звірів, цуратися доріг і таборів білої людини. І тут я почула – я перша почула, це точно, – як хтось хрумтить гілками і шарудить травою, і ледь не заверещала, тому що подумала, що це поліцейські і сторожа до нас ідуть. А це виявився слон, а за ним – ще один слон, і ще багато-багато слонів…

Ми могли їсти тільки те, що їли бабуїни, – маленькі сухі фіги, що кишать мурахами. Вони росли на деревах біля води. Вести себе як звірі виявилося важко».

Твори Гордімер говорили про її переконання: у дев’ятирічному віці, під негативним враженням обшуку поліції кімнати темношкірої покоївки, дівчинка написала перше оповідання. Надін Гордімер політично була близька до Нельсона Мандели та Африканського Національного Конгресу, у власних творах вона описувала жорстокість і підлі закони системи апартеїду, темношкірі поставали в образі жертв, та одного разу жертвою темношкірих стала сама письменниця. За інформацією газети «The Times», троє неозброєних темношкірих пограбували Надін, яка відмовилась віддати їм обручку, у власному будинку в Йоганнесбурзі, та замкнули її у коморі.

Надін Гордімер з колишнім президентом ПАР Нельсоном Манделою
Надін Гордімер з колишнім президентом Південно-Африканської Республіки Нельсоном Манделою (Йоганнесбург, 2005). © Radu Sigheti/Reuters

«Ми тихенько кликали дідуся, але місця у вухах, щоб чути, у нього і так майже не залишилося, і це дзижчання, напевно, зайняло його цілком. Ми всі шукали, шукали його, але так і не знайшли».

Університетське життя змінило Надін, як вона сама згадувала: «… Це була територія думок і переконань, з якими я ніколи раніше не зустрічалася, про які лише читала, і, звісно, люди, які спілкувалися з чорним населенням на рівних. Саме в той час я багато писала. Я була надзвичайно зосереджена на письмі, але не дуже цікавилася політикою». Після навчання в університеті Надін залишилась у Йоганнесбурзі, одружилась, і провела у цьому місті усе своє подальше життя. Проте короткий час письменниця жила й викладала історію мистецтва та літературу в університетах США.

У своїй творчості письменниця намагалась уникати політичних тем: «Я переконана противниця прямого служіння літератури якійсь політичній справі – чи то боротьба з апартеїдом, чи то необхідність освіти нації»; формування і становлення особистості Надін відбувалось, як було уже сказано, у час узаконення офіційної державної політики ПАР – апартеїду (із 1948 року), тому характери й долі персонажів її прозових творів – це висвітлена у письмі історія південноафриканського народу.

«Намет просто величезний, більший, ніж церква, ніж школа, і прив’язаний до кілочків у землі. Я не знала, що все так буде, коли ми нарешті дійдемо – дійдемо туди».

Перше оповідання п’ятнадцятирічної школярки Надін опублікував один із найпопулярніших південноафриканських журналів «Форум» – після п’яти років виписування у шухляду про Гордімер нарешті почули. Літературу юна письменниця сприймала як заняття для душі, згодом вона скаже: «Я й гадки не мала, що коли-небудь мені доведеться тримати відповідь за це заняття. У мене і в думках не було, що література пов’язана з відповідальністю…». Кожну тему твору молода письменниця черпала із власного досвіду, проте суб’єктивізм у її творчості – це лише легка передісторія, адже оцінка характерів, поведінки персонажів, задуму твору завжди залишалась на розсуд читача. Надін дозволяє збагнути загадку особистості героя після розуміння загальної болючої картини твору, яка відображає реальні суспільні проблеми Південної Африки. Уважного читача не здивує ключова тема творчості письменниці – духовно мертвий світ без милосердя і любові, хоча Надін так прагнула говорити про любов.

«А мій братик не грається. Бабуся носить його у клініку щопонеділка, коли лікар приходить. Сестра каже, що у нього щось із головою. Вона думає, що це через те, що вдома нам часто було нічого їсти. Через війну. Через те, що батько пропав. І ще через те, що ми довго голодували у Крюгер-парку».

Нобелівську премію з літератури Надін Гордімер, яка вже мала власний стиль, схвалення критиків і читачів, отримала у 1991 році, коли письменницький багаж складали десяток романів, не одна збірка оповідань, десятки статей і есе різної тематики, дослідження сучасної африканської літератури.

Надін Гордімер була письменницею до останнього подиху, борючись із важкою недугою, вона писала: «Моя енергія та інтелектуальна діяльність не змінилися. Дивлюся на життя так само, як і раніше. Не знаю, скільки ще зможу говорити. Я почуваюся не дуже». Тоді вона відчувала страшний фізичний біль, але душа письменниці боліла й розривалась від несправедливості, лицемірства й байдужості світу. Ще від самого початку, коли у дев’ятирічному віці вона вперше написала, бо не змогла мовчати.

«Давним-давно, у часи предків, не було паркану, що тебе вмить вбиває, і не було ніякого Крюгер-парку між ними і нами: ми були одним народом і нами правив один король, і так було по всій землі – від самого нашого села і до цього місця, куди ми прийшли… Вони чекають нас вдома, і я їх ніколи не забуду».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: