Невідоме про відому дивізію «Галичина» Історія Найактуальніше 

Невідоме про відому дивізію «Галичина»

«Дивізійники не могли бути «ізмєнніками родіни», бо «родіни» як такої не було. Вони ніколи не мали України, тому за неї пішли, сподіваючись, що їхня дивізія стане ядром майбутньої національної армії. – каже Ігор Іваньков, заступник голови Галицького Братства вояків дивізії «Галичина». – Подивіться на фотографії весни 43-го року: інтелігенція, цвіт нації. Гляньте на обличчя цих чоловіків, як вони крокують у вишиванках, при краватках. Коли формувалася дивізія, на заклик УЦК зголосилося 83 тисячі добровольців. Йшли цілими класами, гімназіями, студентськими групами. Було серед них багато пластунів, членів ОУН та інших патріотичних організацій. Трупа Львівського оперного театру записалася в дивізію «Галичина». І це вже після поразки німців під Сталінградом, коли весь світ збагнув, що Гітлер програв війну. Українські молоді хлопці під Бродами перебували у другій лінії оборони, а німецькі солдати – у першій. Коли почався наступ Червоної армії, війська Вермахту покинули свої позиції − німці були вже виснажені. А дивізія «Галичина» залишилася і майже на два тижні ціною власного життя затримала москалів. Завдяки цьому зі Львова на Захід виїхали тисячі людей і були врятовані від нової радянської окупації».

Відзначення 71-ї річниці створення дивізії
Відзначення 71-ї річниці створення дивізії (26 квітня 2014 р., церква Св. Юра). В центрі з паличкою – Ігор Іваньков

Ігор Іваньков зацікавився історією дивізії ще в школі. Згодом зустрівся з живим дивізійником зі Тернопільщини Ярослав Романком − цілу ніч розмовляли. Відтоді доля зводить Ігоря з тими, хто вижив у Бродівському котлі, у Словаччині, Словенії та Австрії, хто відбув покарання в таборах ГУЛАГу чи після війни був змушений виїхати за кордон. Після Другої світової війни вояки-дивізійники об’єдналися у Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА, Крайові управи якого діяли у багатьох країнах світу. В 1992 році в Україні також було засновано Галицьке Братство колишніх вояків 1-ої УД «Галичина» УНА, яке стало частиною світової організації.

Ігор – перший недивізійник, кого (всупереч статуту організації) ветерани дивізії прийняли у своє Братство. У 2012 році при Галицькому Братстві був сформований Молодий Резерв – ГО «Резерв дивізії «Галичина». Наймолодшому члену Резерву Іванкові – 15 років. Це онук дивізійника-кулеметника Олекси Міджака.

Відзначення 72-ї річниці створення дивізії
Відзначення 72-ї річниці створення дивізії (25 квітня 2015 р., церква Св. Юра)

«Сьогодні Крайових управ у світі залишилося дуже мало – більшість комбатантів вже похилого віку. – розповідає Ігор. – У жовтні минулого року перестала існувати Головна управа Братства в Торонто. Дієвим залишається тільки Галицьке Братство».

У 2012 році Ігор Іваньков розпочав роботу над книгою про дивізійників. Він залучив до спільної праці істориків, журналістів, дослідників, директорів музеїв, колекціонерів. І вже у 2016 повноформатна (більш ніж 800-сторінкова) ілюстрована книга «Українська дивізія «Галичина». Львівщина. Історія. Спогади. Світлини» побачила світ.

У 2016 році вийшла фундаментальна книга
У 2016 році вийшла фундаментальна книга «Українська дивізія «Галичина». Львівщина. Історія. Спогади. Світлини». © photo-lviv.in.ua

Довідка: 14 гренадерська дивізія військ СС «Галичина» – підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, що існував у 1943–1945 роках і був укомплектований з українців. 19 квітня 1945 року підрозділ отримав нову назву – 1-а Українська Дивізія УНА. Найзапекліший бій був у липні 1944 року біля міста Броди Львівської області між 13-м корпусом 4-ї танкової армії Вермахту, до складу якого входила дивізія «Галичина», та радянськими військами 1-го Українського фронту.


 

Ми пропонуємо читачам короткі оповіді життя трьох українських вояків дивізії «Галичина», якими з нами поділився наш співрозмовник.

Григорій Бенько

Григорій Бенько
Григорій Бенько

В лютому минулого року ми його поховали. Мав хворі ноги, погано ходив, але зберіг ясний аналітичний розум, був цікавим співрозмовником. Я дуже його любив. І прикро мені, що не виконав своєї обіцянки – навесні піти з паном Грицем по місцях боїв.

Григорій Бенько був уродженцем села Запитів. В 1943 році зголосився до дивізії, пройшов вишкіл. У червні 1944 у складі дивізії прибув на станцію Ожидів біля Олеська, його відразу поставили командувати чотою. Довго це не тривало: у першому бою він був поранений у груди. Куля застрягла трохи вище серця – так із нею в тілі він і прожив усе життя. Міг і не прожити – поки добирався поранений до санітарної частини з шістнадцятьома іншими хлопцями, усі загинули внаслідок обстрілів, окрім Григорія – встиг заховатися у рові. Згодом Григорій потрапив у полон. Врятувало його знову, що був одягнутим у форму «вермахту» − не вбили. Тоді чекісти ще не знали, що дивізійники мали татуювання на лівій руці під пахвою. Далі – полон. І… втеча. Поки вояк відвернувся, Григорій кинувся до річки – переплив, а там і добрі люди врятували. Важко поранений, він пішки йшов трасою Золочів-Львів у напрямку рідного села, аж раптом – «асвабадітелі». Ледве вирвався – старенький дідусь з чужого села, що випадково опинився поруч, вчасно зорієнтувався і збрехав: мовляв, наш він, загубився просто.

Діставшись додому, дивізійник перейшов у підпілля УПА. Восени 1947 року забрали всю його сім’ю: тата, маму і 90-літню бабусю. А він за тим всім спостерігав – в хаті була криївка. Григорій кусав губи від безсилля, але нічого вдіяти не міг. Бабця померла на другий день в поїзді. Батьків завезли в Кемеровську область. Через півроку померла мама. За рік схопили і Григорія – вистежили та арештували. Завезли в тюрму на Лонцького. Вирок: розстріл, згодом замінений на 25 років таборів. Покарання відбував у таборах Кемерова та на Колимі. Після звільнення зі сім’єю проживав у Кам’янці-Бузькій.

Син Григорія − Ігор – є членом Братства та моїм побратимом. Разом із дочкою Оленою вони беруть активну участь у заходах Братства.

Зеновій Врублевський

Зеновій Врублевський
Зеновій Врублевський

Маючи неповних 17 років, львів’янин Зеновій Врублевський, разом зі старшим братом Юрком, одним із перших зголосилися до дивізії. На вишкіл відбули першим ешелоном 18 липня 1943 року. Як особистий шофер легендарного сотника Івана Ремболовича, був у складі бойової групи Баєрсдорфа, яка брала участь у бойових діях проти червоних партизанів на Холмщині. Хоча служив шофером і возив офіцерів, воювати у Бродівському котлі довелось і йому. Одного дня він їхав з офіцером − на дорозі їм трапилася колона вояків, що відступала з передової. Побачене вразило Зеновія. Він звик до того, що всі хлопці завжди поголені, одяг мають випрасуваний. Картина перед очима була разюче іншою: потомлені, виснажені вояки, лиця мали закіптявілі, аж чорні, тільки білі зморшки навколо очей. Раптом серед тих вояків Зеновій побачив брата, якого не бачив з початку боїв. Попросив в офіцера дозволу порозмовляти трохи, той дозволив. Зенон всі свої харчові запаси віддав Юрку. Це було напередодні остаточного замкнення залишків дивізії у кільці − тоді вони бачилися з братом востаннє. Аби вирватись з котла, вояки з різних підрозділів збиралися докупи та поділилися на дві групи: одні робили відчайдушну спробу прорватися, а другі своїм вогнем прикривали перших. Зеновій залишився з хлопцями для прикриття. Якась частка тих, кого вони прикривали змогла вибратися з котла, а Зеновій з побратимами вже не зміг. Ще цілу добу вони відстрілювався. А потім був полон. Два роки в таборі на Уралі, перевід на спецпоселення і робота в шахті. Коли прийшов черговий етап, то дізнався, що брат Юрко вийшов з котла, живий і воює в УПА. Цілу ніч не спав і думав: «Як так? Я тут москалеві вугілля добуваю, а Юрцьо там воює проти москаля». Зеновію вдалося здійснити втечу. Була довга і небезпечна дорога до Львова. Батьки виїхали з німцями ще в 1944 році, а після війни оселились в Америці. Через тиждень після втечі Зеновія, з того ж спецпоселення втік ще один дивізійник − товариш і побратим Зеновія Степан Зачківський. Вони зустрілися у Львові та разом, перебуваючи в підпіллі, співпрацювали з УПА. 29 червня 1947 року (через 10 місяців після втечі) на одній із конспіративних квартир, куди вони прийшли за ліками для упівців, їх вже чекали людолови. Обидва отримали по 25 років виправно-трудових таборів. Покарання пан Зеновій відбував у Свердловську, Караганді, Кемерово, Воркуті. До Львова повернувся в 1961 році. Брата він так і не знайшов. Востаннє Юрка бачили в 1947 р. десь біля Самбора. Ймовірно, тоді він і загинув. На дивізійному цвинтарі в селі Червоне (Ляцьке) є його (а також Ярослава Кутнього) символічні могили. Степан Зачківський також повернувся до Львова. Впродовж усього післятаборового життя їх пов’язувала міцна дружба.

Зеновій Врублевський (Зеник) проживає у Львові. Я надзвичайно дорожу нашою дружбою. Він − добра, інтелігентна, гостинна людина, цікавий оповідач. На жаль, цілковито втратив зір, що, однак, не заважає бути йому активним членом Братства.

Василь Бойків

Василь Бойків
Василь Бойків

Василя Бойківа теж уже немає. Після двох інсультів пан Василь мало пересувався, не виходив з квартири. А кілька місяців тому Господь забрав до себе його вірну дружину Олену.

Василь народився у селі Глушків на Івано-Франківщині. В 1943 році зголосився до дивізії. Після вишколу брав участь у бойовій групі Баєрсдорфа на Холмщині. Служив писарем у 12 сотні 29 полку, та під Бродами і йому довелося взяти до рук зброю. В одному з боїв отримав важке поранення − куля прошила хребет, на все життя залишивши на спині жахливу вм’ятину. Василя контузило. Коли отямився, був увесь залитий кров’ю. По дорозі до санітарної частини машину з пораненими обстріляли. Знову знепритомнів. Розплющив очі – а над ним два червоноармійці стоять. По розмові чулося, що зі сходу України. Один каже до другого: «Миколо, а давай ми цього хвашиста застрелимо?» Василь прошипів: «Хлопці, я ж українець». А вони: «Та ще й наш!» Там би й закінчив своє молоде життя, якби не випадок. До вояків підійшов старший за віком солдат і накричав на тих двох: «Ех ви, соплякі, вам би убівать да убівать. Он же єшчьо совсєм пацан». Відіпхавши Василевих «земляків», москаль передав його санітарам. Не один раз впродовж свого життя із вдячністю згадував Василь свого рятівника. Потім Василя підлікували, а далі − фільтраційний табір в Саратові. Після звільнення, здобувши вищу освіту, пан Василь працював у проектному інституті, ставши його головним конструктором. У Львові важко знайти будівлю, до якої він не доклав своєї талановитої руки. Серед інших − автовокзал на вул. Стрийській. Церкву святих Володимира та Ольги на вул. Симоненка пан Василь добудовував уже після першого інсульту, а в церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці на вул. Пасічній, зі слів настоятеля храму о. Петра Рака, немає жодної стіни, жодного кутка, жодної лінії, яка б не нагадувала Василя Бойківа. Він і проживав неподалік від тієї церкви, що її збудував. Також пан Василь був головним конструктором будівництва меморіального (дивізійного) цвинтаря у селі Червоне (Ляцьке).

Через 70 років після поранення батька під Бродами, 19 лютого 2014 року, син Василя, Володя загинув на Майдані, отримавши три кулі від снайпера. Володя – Герой України, один із Небесної Сотні.

Відзначення 72-ї річниці боїв під Бродами
Відзначення 72-ї річниці боїв під Бродами на горі Жбир у с. Ясенів Бродівського району

«Я неодноразово спілкувався з кожним із трьох дивізійників, чиї непрості життєві історії переповів – підсумовує Ігор. – Ніхто з них жодного разу не пошкодував про свій вибір. Зараз нам легко говорити про ситуацію 1943 року, розкритикувати чи схвалити рішення тих молодих хлопців про вступ до української дивізії у складі чужої армії. Тоді перед молодими українськими патріотами було декілька шляхів: бути відправленим на примусові роботи до Німеччини; дочекатися приходу «асвабадітєлєй»,аби бути насильно забраним до Червоної армії без вишколу та зброї; йти до лісу в загони УПА, яка у той час була на етапі організації чи записатися до дивізії, отримати хороший вишкіл, зброю і стати першими цеглинами майбутньої української армії. В останнє, принаймні, вони вірили, тому й зробили свій вибір».

У Законі України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» про хлопців з дивізії «Галичина» не згадано. Втім, історично обізнані читачі знають, що у науковій бібліотеці елементарно можна знайти документальне підтвердження невинності членів дивізії «Галичина». Достатньо прочитати про державну комісію із розслідування у справах воєнних злочинців, створену в Канаді 1985 року на вимогу парламенту, яка наприкінці свого дослідження опублікувала чіткий висновок: «Обвинувачення членів Дивізії у воєнних злочинах ніколи не були доказані, ані в 1950 році, коли їх вперше висунено, ані в 1984 році, коли їх повторено, ані тепер перед цією Комісією».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(10 голосів)

Також буде цікаво: