НІЧОГО ЗАНАДТО… Дещо про екологічну деградацію Найактуальніше Побачене. Почуте. Прочитане Суспільство 

НІЧОГО ЗАНАДТО… Дещо про екологічну деградацію

На початку – спогад із перших післявоєнних років. Тривожних. Голодних. Облудних. Усі були стурбовані тим, що «другі совєти» (перші у 1939 році принесли мешканцям Західної України терор і брехню) знову впровадили до повсякденного життя безоглядний тоталітаризм – в сенсі перетворення людини на гвинтик злочинно-безглуздої системи. Це відчувалося навіть у початкових класах середньої школи. І лише вдома, у колі родини ми «зрівноважували» похмуру настроєвість. Рятували нас релігійність, національний дух. І – воістину! – повсякденний контакт з довколишньою природою. Безпосередній та уявний – маю на увазі опис незрівнянної української природи Шевченком, Франком, Лесею Українкою, Коцюбинським та іншими класиками, рівно ж пісні, «вихоплені» з глибокого серця й довкілля.

Ось чому супроводжують настроєвість усього єства протягом десятиліть чаруючі поетичні рядки Кобзаря:

Дивлюся, аж світає
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все – то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає…

А далі Тарас Шевченко, акцентуючи на споконвічно «повиту красою» усю Україну, протиставляє невмируще з тимчасовим – «людським плачем», спричиненим підневільним становищем України у складі Російської імперії.

У нашому селищі міського типу Нижанковичі (сьогодні Старосамбірський район) – домінувало благодатне довкілля: швидкоплинна річка Вигор, широка і глибока притока Сяну, з чистісінькою водою, якою ми, дітлахи, буквально впивалися цілоденно; недалекий ліс, куди вже на світанку вирушали по гриби; мрійливі Карпати, звідкіля накочувалися хвилі цілющого повітря і бадьорого вітру, – усе це додавало нам сил, «цементувало» надію на краще майбутнє. Тож коли о шостій годині ранку ми вже вирушали з корівками на пасовище, то наші босі ноги вмивалися чистісінькою росою, що бадьорила. А потім, коли сонце піднімалося в небі, холоднувата, кришталево прозора вода гартувала наші юні тіла. Перед обідом ми «змагалися», хто найчистіше помиє своїх корівок – нас супроводжували захопливі погляди людей, коли ми поверталися додому.

А потім? Кліматичні зміни з «допомогою» безвідповідальних людей привели до того, що річка катастрофічно обміліла, засмітилася – вже про використання води для пиття не могло бути мови. Весна, літо, осінь, зима «перемішалися». Якщо по війні взимку випадало багато снігу, морози вичищали землю, відтак гартували наші тіла, бадьорили дух, коли ми колективно колядували впродовж усього вечора і ночі, то згодом усе довкілля змусило «переформатовувати» буття. Весною, влітку і восени, коли на зеленій траві паслася худоба, ми буквально не вилізали з води, бо вона ставала нам і лікарством, і поживою. Якщо одразу по війні ми буквально за кілька годин виловлювали вудочками в нашій річці достатньо різносортної риби, включно з фореллю, то сім’я була певна, що обід буде смачним. Якщо раніше не бракувало грибів, то дуже швидко окупаційна влада організувала вирубування лісу, і практично не було де їх збирати. Якщо близькі Карпати приймали нас кожної вільної днини і години, то незабаром їх віддали сусідній країні за ухвалою Сталіна і його союзників – щось рідне опинилося за кордоном.

А тепер я боюся… вмивати ноги у колись фантастично гарній річці, аби не підхопити якоїсь зарази. Обмілілий, «скоцюрблений», наш Вигор, запаскуджене довкілля. Плюс збайдужіння і пристосуванство…

Річка Вигор
Річка Вигор поблизу Нижанкович – обміліла і аж ніяк не чиста…

Так само, як у краплині роси можна уявити океан, як у факті – явище, оці спомини про дитинство вписуються у нинішню ситуацію з довкіллям – як природним середовищем, так і у відносинах між людьми. Як усе за кілька десятиліть змінилося! Вже повсюдно у світі авторитетні фахівці й прирощені до землі селяни переконуються, що культурна й етична деградація узгоджується з екологічною деградацією.

Ми, Homo Sapiens, стали жертвами жахливого непорозуміння.

Замість «вписатися» у витончену гармонію усього Космосу, Сотвореного Абсолютом світу, «цивілізатори» перестали сповідувати Правду, Красу і Добро. Тимчасом, поруч з іншими чинниками, погідні краєвиди, чистота у повітрі й океанах, взагалі водосховищах, лісах – уся ця краса вписувалася у vita positiva. Однак принаймні від епохи так званого Відродження гордовито сприйняли людину як всесильну істоту, яка спроможна перетворити довкілля на об’єкт реконструкції, аби вгамувати свою жадобу «мати», «здобути», «насолодитися». Якщо у «темному» Середньовіччі орієнтир буття визначався девізом «Душу – Богові, життя – королю, серце – дамі, а честь – нікому», то опісля щораз тотальніший антропоцентризм («ера людини») почав дужче розгойдувати планету. Найпевнішим шляхом поступу вже у XVIII-ХІХ століттях стали фабрики з димучими коминами, хімічні підприємства, що скидали відходи виробництва у ріки, масові вирубування лісів (до речі, подібне мало місце ще в Римській імперії), «упорядкування» земель та ін. Донині гігантські промислові комплекси вивергають смог та сажу.

«Кривава» річка поблизу Норильська
«Кривава» річка поблизу Норильського гірничо-металургійного комбінату в Росії. Джерело: techsledge.com
Джеррі Мандер
Джеррі Мандер. © counterpointpress.com

Невипадково Джеррі Мандер у книзі «Коли не залишається нічого святого» (Київ, 2007) робить висновок: «Нас привчили шукати задоволення у штучному світі, що його забезпечує технологія і величезні «хіти». Ми живемо у світі постійного катарсису, постійних змін, постійного ажіотажу. Перебуваючи у реальному світі, на природі, ми починаємо хвилюватися і почуваємося незатишно». До слова, цей реальний світ свідомо руйнується. Загальновживаними характеристиками стали визначення «пекло дегуманізації», «кліматичний апартеїд». Так само відповідальні фахівці застерігають, що за 30 років тотальний катаклізм може похоронити усіх у «спільному домі».

Мас-медіа все частіше нагадують, що протягом цілої історії ще не було таких невблаганних і несподіваних катаклізмів, що їх маємо під сучасну пору. Наприклад, за останнє століття в середньому вмирало близько десять разів більше людей у землетрусах, ніж у попередніх століттях. Деякі землетруси забирали понад 200 тисяч осіб (Китай, 1976 рік, Гаїті, 2010), близько 100 тисяч (Японія, 1923 р.), понад 66 тисяч (Перу, 1970). Кожного року людство «помпує» до атмосфери понад 30 гігатонн вуглекислого газу, в океанах шалено збільшується кількість пластику, натомість зменшується кількість риб.

Землетрус 1976 року в провінції Хебей
Землетрус 1976 року в провінції Хебей (КНР), що забрав «рекордні» 240 тисяч людських життів. Джерело: U.S. Geological Survey

Психологія споживацтва спричинила продукування «еверестів» сміття – у США нагромаджується його стільки, що така ж кількість води заповнила б 68 тисяч олімпійських басейнів. Підраховано, що в Німеччині щорічно викидають таку кількість сміття, яким легко можна заповнити товарний потяг довжиною від Берліна до узбережжя Африки, що складає 1800 кілометрів. А у Великій Британії середньостатистична сім’я з чотирьох осіб щорічно викидає стільки паперу, скільки виготовляють із шести дерев. Німецька газета «Вельт» підрахувала: щорічно у країнах Європейського Союзу на смітники викидають приблизно 9 мільйонів автомобілів. З міст Китаю масово виїжджають жителі, бо нема чим дихати. А як надійно позбутися відходів ядерної та хімічної промисловості? Мало нам Чорнобиля?

Не обтяжуючи надалі читача жахливими цифрами, що нині доступні у мережі для всіх, зіставимо характеристики авторитетних джерел усього за останні 20-30 років. Журнал «Кур’єр ЮНЕСКО» наприкінці минулого століття, послідовно висвітлюючи екологічну проблематику, переконував, застерігав, радив зупинити розмах непродуманих дій (для прикладу, такі номери: «История Земли» – серпень 1986; «Море та люди» – жовтень-листопад 1991; «Демографічний виклик» – березень 1992; «Права людини: боротьба триває» – грудень 1998).

Адже експлуатація природних скарбів без турботи про ріки, ліси, родючі землі, атмосферу та ін. спричиняють суші, повені, цунамі, від яких загинуло десятки тисяч людей в Пакистані, Нігерії, Бангладеш, власне – майже повсюдно. Невипадково щораз частіше, за участю фахівців і широкої громадськості, обговорюють проблему обмеження зростання температури планети на два відсотки. Відтак мусимо довготерміново допровадити атмосферу Землі знову до холоднішого стану. Інакше усі підемо на вселенський цвинтар.

Дестабілізація клімату очевидна. Катастрофа може настати раптово. Ось чому міжнародні організації – ООН, інші спеціалізовані утворення, відповідальні фахівці збираються час від часу (Кіото, Йоганнесбург, Париж, Копенгаген, Берлін), щоб, по-перше, підвищити знання громадськості всіх країн у цій царині, по-друге, мобілізувати сумління й творчі зусилля для тотального очищення Землі. Один з останніх прикладів – рапорт 91 науковця з 40 країн (листопад 2018 року). Чільний орієнтир: маємо лише 12 років, аби обмежити отруєння атмосфери. Зідентифіковано дев’ять так званих планетарних меж, тобто параметрів, які гарантували б збереження стабільності, властивої голоценові (гр. – наша ера). Серед них:

  • стан озонового шару,
  • рівень окислення океанів,
  • доступність питної води,
  • хімічне занечищення,
  • занечищення атмосфери,
  • використання сухопутної поверхні,
  • порушення біохімічних циклів,
  • зміна клімату,
  • темпи втрати земного різноманіття.

Чотири з цих меж вже перевершені. Дві з них: зміна клімату і біорізноманіття визнано ключовими. А ми дивуємося, чому існує стільки страждань і чому люди не можуть покінчити з ними.

Вже давно закцентовано у мас-медіа: віддаючи перевагу містам над селами, людина покидає відкриті простори, хмародери заступили світло вранішньої зірниці, гудіння фабрик перекреслило вітер, дощ, пташиний спів і мелодику довкілля. У давні часи ріки набирали святості, символізували родючість, внутрішню пасіонарність, умиротвореність буття.

Згадаймо опис наших земель знаменитим «батьком історії», мандрівним репортером Геродотом: «Далі на схід протікає друга найбільша ріка Скитії – Бористен (Дніпро – Й.Л.). На мою думку, ця ріка – найбагатша та найцінніша не лише в цій частині світу, але й де б то не було. Вона може поступитися тільки Нілу, з яким ніяка ріка не може зрівнятися.

Бористен має найкращу та найсмачнішу рибу і таку ж воду, винятково чисту, блискучу і смачну до пиття, як ні в одній іншій ріці. Ніде не вирощується і не збирається кращий та багатший врожай, як по обидва боки цієї величної ріки. Тут росте найкраща та найпоживніша трава для корму худобі та коням. Бористен – широка та глибока ріка, придатна для плавання нею морськими човнами. Замерзає вона тільки на 3 місяці взимку.

У морській затоці Чорного моря, в яку впадає Бористен, видобувають необмежену кількість солі, яка там утворюється сама, природнім способом. В Бористені водиться безкісткова риба, найкраща та найсмачніша для засолювання та в’ялення. Має ця ріка ще багато інших цінних властивостей і речей» (Докладніше див.: ІСТОРІЯ УКРАЇНИ написана у V ст. до нашої ери ГЕРОДОТОМ. – Київ, 2012. – С.63-64).

Дніпро на місці колишніх порогів, поблизу Запоріжжя
Дніпро на місці колишніх порогів, поблизу Запоріжжя. © esu.com.ua

Це лише один приклад характеристики нашої України чужинцями. Якщо ж збагнемо інші вартості, – переконаємося, чому донині заздрісні й захланні вороги прагнуть заволодіти нашими багатствами. А нас розпорошити світами, або винищити. Незважаючи на знівечення українських чорноземів і рік протягом століть чужинцями й «своїми» недотепами й злодіями, донині на Україну зазіхають і деякі сусіди, і «вибрані» кочівники.

Ясно як Сонце – нічого в них не вийде, тим паче сьогодні, коли претензійна цивілізація, що базується на комерції та маніпуляції, банкрутує. Ні розвиток законодавства, ні шалене озброєння, ні переписування історії, ні жодні гібридні нісенітниці вже не врятують тих, хто спаплюжив людську особистість, зруйнував планету. Вселенська правда одна: що посієш, те й пожнеш.

Спецвипуск суспільно-культурного тижневика «Tygodnik Powszechny»
Спецвипуск суспільно-культурного тижневика «Tygodnik Powszechny» (29 жовтня 2019 р.), присвячений екологічним проблемам світу

Останнім часом велике зацікавлення спричинили дослідницькі публікації спеціального номера польського суспільно-культурного тижневика «Tygodnik Powszechny», що вийшов у світ 29 жовтня 2019 року в Кракові обсягом 170 сторінок. Багато мовить орієнтир обкладинки – «Алло, тут Земля». Беремо за приклад саме Польщу, оскільки тут ще багато прихильників «вугільної» цивілізації й сильний скептицизм щодо екологічної кризи людства, а «токсичні» лідери зачаровують багатьох. Отже, чільні акценти деяких матеріалів:

  • Адам Бонєцький
    о. Адам Бонєцький. © tygodnikpowszechny.pl

    Відомий вчений, багаторічний редактор видання, священник Адам Бонєцький, спираючись на енцикліку Папи Франціска «Laudato si» – «Хвала Тобі», в якій обґрунтовано застереження про планетарну катастрофу, акцентує: «Трактуючи відповідально Енцикліку і висновки вчених, мусимо змінити точку зору на все. Бо якщо за кілька десятиліть Земля буде вражена страшними катаклізмами, то який сенс мають війни, безоглядна і жорстока економічна , конкуренція, вивищення одних над іншими»;

  • Войцєх Бжезінський
    Войцєх Бжезінський. © Polsat News

    Фахівець з проблем науки, він же публіцист і телерепортер Войцєх Бжезінський оперує тривожними цифрами: на межі вимирання перебуває мільйон видів тварин і рослин; вже у ХХI столітті вирубано стільки лісів, скільки займають спільно території Франції та Великої Британії; сільськогосподарська продукція охоплює 75 відсотків засобів солодкої води; нині видобувають 60 мільярдів тонн натуральної сировини щорічно – вдвічі більше, ніж у 80-ті роки ХХ століття; понад 80 відсотків комунальних стоків потрапляє до рік без очищення; за 40 літ збільшилася у десять разів кількість пластикового сміття та ін. Висновок: «Негайно маємо змінити свої звички; це стосується виробництва сільськогосподарської продукції, збереження лісів, багатьох інших речей… Очевидно, наша земля не вмре. Біосфера нашої планети протягом сотень мільйонів літ довела свою дивовижну здатність відродження після катаклізмів. Зіткнення з астероїдами, викиди вулканів, які знищували цілі континенти, хімічні реакції, які замінювали океани в токсичний суп – усе знищувало життя мільярдів істот, але Земля вистояла. Ми також не зможемо її знищити. Але якщо нічого не змінимо, щоб зупинити викликане нами шосте Велике Вимирання, знищить воно також нас»;

  • Єва Біньчик
    Єва Біньчик. © expressbydgoski.pl

    З інтерв’ю із професором Торунського університету імені Миколи Коперника Євою Біньчик: «Як залишитися людиною в часи антропоцену? Передовсім серйозно змінити стиль життя. Не підтримувати тих партій, які ігнорують проблеми екології. Перестати вживати червоне м’ясо в дієті. Пересісти на велосипед. Зрезигнувати з авіатуристики. Адже розуміємо, що є злом і хто нами маніпулює. Вже опрацьовано візії іншого господарського ладу, іншого розуміння понять сучасності, розвитку, добробуту. Можемо і мусимо «перемеблювати» наш світ з користю для таких вартостей, як вільний час, солідарність, щастя. Власне для щастя потребуємо спілкування, а не матеріальних благ»;

  • Януарій Вейнер
    Януарій Вейнер. © adamwalanus.pl

    Біолог Януарій Вейнер, професор Ягеллонського університету в Кракові, фахівець із глобальних проблем екології: «Треба позбутися глобальної дестабілізації, надмірного комфорту, не викидати харчів до сміття, змінити ведення рільництва і лісництва, змінити спосіб будівництва житла, обмежити консюмеризм, зайві розваги… Дуже добре обґрунтовано спосіб дій під сучасну пору в прекрасному есе Папи Франціска «Хвала Тобі»;

  • Чеслав Мілош
    Чеслав Мілош. © johanpalmgren.com

    Лауреат Нобелівської Премії, поет, прозаїк, перекладач та історик літератури, есеїст, багаторічний емігрант Чеслав Мілош висловився так про Біловезьку пущу: «Уся Біловежа свого часу стане національним парком». Досліджуючи цей унікальний регіон Європи, автор знаменитої книги «Поневолений розум» застерігав, аби Біловежу не спіткала доля французьких лісів, «в яких революціонери мордували усе, що бігає і літає», а також англійців, які вирубували дубові ліси, бо це дерево використовувалося для спорудження кораблів, «які забезпечили потугу Великої Британії». Натомість у Біловежі до цього часу збереглося багатство різних рослин (описано їх 4500), тварин, птахів. 2500 наукових праць про цей регіон мають фундаментальне значення для світової науки. 500 років Пущу охороняли аж до Першої світової війни, коли німці вивезли звідси 5 мільйонів кубометрів деревини. Потім англійці, на правах оренди, протягом 1924-1929 років зрізали 1,6 мільйона кубометрів цінних порід. Згодом польська влада, радянські окупанти подвоїли й потроїли цифри вирубування лісу. Переважна частина Біловезької Пущі нині належить Білорусі, яка перетворила унікальний регіон в національний парк. Але назагал хижацьке ставлення до унікальної в Європі природи не припиняється. Тимчасом політики не мають часу на справи, які тривають довше, ніж їхня каденція. А як спільне добро багатьох поколінь?

  • Анна Блахно
    Анна Блахно. Фото з facebook-сторінки Анни Блахно

    Повчальними є міркування артистки з Торуня Анни Блахно. Тема її турботи й тривоги – Бєщади (Бескиди). Це давня територія України, віддана після війни Польщі. Активістка суспільного руху «Дикі Карпати», що базується на волонтаріаті, упевнено декларує: «Нехай буде дико». Допоки найстарші ліси в Бескидах не будуть під пильною охороною, «мусимо дивитися лісничим на руки». Вирубування лісу тут набрало хижацького характеру. «Не можна говорити про місцеву природу у відриві від історії, від акції «Вісла», яка обезлюднила долини. Одним з її наслідків є те, що маємо тут оазу дикості. Так зрештою Бєщади сприймаються».

Одна із акцій суспільного руху «Дикі Карпати»
Одна із акцій суспільного руху «Дикі Карпати» (серпень 2019 р.). Фото з facebook-сторінки Анни Блахно

Волонтери подають до інтернету дані про знищення найстарших лісових комплексів, від чого зсуваються гори, настає ерозія ґрунту, гинуть оселі ведмедів, вовків, рисі. Плюс повені… Незважаючи на тривожні листи до відповідних інстанцій, протести, хеппенінги, зустрічі – Карпатська Пуща просто вмирає. – Знаменита сьогодні шістнадцятирічна Грета Тунберг (Greta Thunberg), виступаючи на форумі ООН, розворушила серця мільйонів землян, закликаючи зберегти чудову земну кулю; астронавтка й малярка Ніколє Стотт (Nikole Stott), розповідаючи про романтичні пригоди в космосі, особливо наголосила, що для неї найважливішою світлиною став «Схід Землі» (додано зроблену з космосу світлину пречудової Землі). І багато скаже нам таке судження астронавтки: «50 років тому люди вперше побачили, як наша планета сходить понад іншим небесним тілом. Ми побачили, що є землянами, живемо на планеті, оберігає нас тоненька, голуба лінійка атмосфери. Де хочемо бути за наступні 50 років?».

Приблизно так виглядає Земля з поверхні Місяця
Приблизно так виглядає Земля з поверхні Місяця. Фотоколаж Romolo Tavani/Shuttershock

Висновок багатьох інших публікацій: не можна безкарно знищувати гармонії Космосу (Komos грецькою – Прекрасний, Гармонійний).

У багатьох країнах подібні спеціальні номери виходять постійно. Журналісти активно, на високому рівні аналітичності доповнюють висновки вчених різних галузей знань. Закономірно, що автори не обминають питання утвердження правдивих вартостей, пошуку ідеалів, сенсу буття. Яким тривожним не був би стан довкілля, не можемо допустити мотивів катастрофізму. Аби зберегти внутрішнє умиротворення, насамперед слід мати чисте сумління. Так само мусимо безоглядно керуватися в житті добром.

о. Діонізій Ляхович
о. Діонізій Ляхович

Знаний в Україні священник Діонізій Ляхович, який більшу частину свого життя прожив у Бразилії (місто Куритиба), впевнений, що «екологічна криза – це криза культури, чи самої цивілізації, яка збудована на тоталітарній, цілісній ментальності, що не зважає на «інших» людей, на майбутні покоління, на «інші» культури та навколишнє середовище, яке й становить оте несвідоме «інше», від якого залежить життя свідомої людини» (Див.: Отець Діонізій Ляхович. Екологічно-етична повинність. – «Київська Церква», 1999. – № 5. – С. 69-74). Нагадаємо, що з грецької мови етос означає звичай, те саме, що латинське – мораль. Всюдивартісна і необхідна екологічно-етична повинність базується на усвідомленні імперативної форми дієслова «бути». Ми повинні шанувати світ, якщо хочемо жити. Йдеться, окрім іншого, про повернення до християнського Праджерела.

Погоджуємося з позицією авторитетного священника, блискучого вченого-публіциста Д. Ляховича у тому, що «обірваний ланцюг буття повинен бути відновлений і в Україні». Від себе додамо: очищення маємо здійснювати на своїй землі передовсім своїми силами, своїм благородством, спираючись на найкращий спадок наших героїчних предків. Певна річ, авторитету звичаю замало, головне – відданість святій правді-справедливості, красі й пасіонарності нашої української душі.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(8 голосів)

Також буде цікаво: