Намазати економіку на хліб: уроки чилійських протестів
У широких колах вузьких суспільних верств все ще побутує думка, що процвітаюча економіка – панацея від усіх суспільних бід. А втім, цю легенду вже третій місяць руйнують протести в Чилі. Незважаючи на те, що економіка цієї держави найкраща серед країн Латинської Америки (а також трохи більша за економіку Фінляндії (!) і дужча від української більш ніж удвічі), у жовтні минулого року чилійці збунтувалися проти підняття цін у метро «всього лише на 30 песо». Через кілька днів після початку демонстрацій влада повернула попередню вартість квитка, але протести не припинилися. «Чилі прокинулася».
«Це не 30 песо, це 30 років!»
«Серед цієї судомної Латинської Америки, подивімось на Чилі, – це справжня оаза зі стабільною демократією, країна зростає, ми створюємо 170 тисяч робочих місць щорічно, зарплати покращуються», – вихвалявся чилійський президент, а в минулому бізнесмен та економіст, Себастьян Піньєра за кілька днів до початку революції, яку ніхто не прогнозував.
І справді, довгий час чилійська модель економічного зростання була прикладом успіху для інших країн регіону. Що там казати, донедавна самі чилійці, навіть ті, які засуджували режим кривавого Піночета, а саме він сприяв впровадженню існуючої економічної системи, не заперечували, що своєму процвітанню країна завдячує реформам диктатора.
Цифри твердили про ріст економіки, і цифрам усі вірили. Насправді ж країну поглинали соціальна нерівність, кумівство, експлуатація, дискримінація та продовження диктатури (як в економічному, так і в силовому проявах). Поки можновладці тикали пальцями в бік ВВП – найпоширенішого показника росту економіки (але не суспільного добробуту), – велика частина громадян ледве зводили кінці з кінцями. Слідкуймо за руками: повертаючись до економіки Фінляндії – ВВП цієї країни справді менший за чилійський, але показник ВВП на душу населення, який засвідчує купівельну спроможність громадян, втричі більший. Нагадаємо, що справжня цінність грошей вимірюється саме другим показником. Звідси й дисонанс: за одними мірками Чилі випереджає Фінляндію, за іншими – перебуває на рівні Угорщини.
«Успішна» модель Піночета передбачала приватизацію чи не всіх стратегічних об’єктів в країні: починаючи зі сфери охорони здоров’я та пенсійної галузі закінчуючи дорогами та видобутком корисних копалин. Стверджувалося, що приватні національні та зарубіжні транснаціональні компанії господарюватимуть краще в тих царинах, в яких вони є професіоналами, на відміну від менш компетентної держави. Втім, існували й інші пояснення, наприклад, що ця економічна політика була розроблена, аби обслуговувати інтереси великих американських корпорацій за рахунок Латинської Америки. Підставою таких припущень стали «чиказькі хлопчики» – група чилійських економістів, які ледь не всі навчалися на факультеті економіки Чиказького університету, або його філії в Чилі, під наставництвом знаменитих Мілтона Фрідмана та Арнольда Харбергера. Після навчання вони зайняли державні посади в багатьох країнах Латинської Америки, зокрема і в уряді Піночета. І це саме вони запровадили нову економічну політику в Чилі, так зване «Чилійське диво», як пізніше її охрестив один з їхніх вчителів, нобелівський лауреат, вже згаданий тут Мілтон Фрідман. Крім того, підозрілим видавалося й те, що США перестали дестабілізувати чилійську економіку одразу після того, як «хлопчики» отримали політичний вплив.
До слова, одним із «чиказьких хлопчиків» є старший брат чинного чилійського президента Себастьяна Піньєри, – Хосе Піньєра. В минулому він також просував реформу вільного ринку в країні, обіймав посаду міністра праці та соціального захисту, а також міністра гірничих справ за влади генерала Піночета.
Якби там не було, а результат тих реформ на лице: «феодали» кладуть всі прибутки у власні кишені, залучаючи до бізнесу в основному родичів та/або друзів, і залишаючи одні лиш недоїдки решті громадян. Зрештою, терпіти це стало несила. Тому, коли налякані політики, не розуміючи, що відбувається, почали казати, що «це всього лише 30 песо», вулиці вибухнули гаслом: «Це не 30 песо, це 30 років!». Адже саме стільки часу пройшло від тоді, як Августо Піночет покинув пост головнокомандувача, а в країні так нічого і не змінилося.
«Хто не скаче, той…»
Починалося все досить безневинно – 7 жовтня, в понеділок, у столиці країни Сантьяго, після підняття ціни на метро чилійські школярі відмовилися платити за новими розцінками і почали перестрибувати турнікети. Влада, зі свого боку, вирішила посилити контроль за оплатою проїзду. Проте це школярів не зупинило, вони розпочали цілу кампанію під назвою «Ухиляйся», яка набирала обертів з кожним днем. Приблизно через тиждень після старту акції сталася перша велика сутичка молоді з поліцейськими. Чотирьох учнів було заарештовано. Деякі станції метро – закрито. В наступні дні напруга продовжувала наростати. Протестували вже не лише школярі. Знищувалися турнікети, закривалися все нові станції.
18 жовтня – офіційна дата початку масових протестів у Чилі. Жителі столиці виходили на вулиці, будували барикади, захищалися від водометів та сльозогінного газу, що використовувалися поліцією. Чи не всі станції метро були атаковані протестувальниками, після чого уряд закрив метрополітен повністю. У той самий час президент країни насолоджувався днем народження свого онука в одній з піцерій міста, його спокій захищав приватний конвой. Ближче до ночі він об’явив про запровадження надзвичайного стану і комендантської години в Сантьяго. На вулицях міста з’явилися військові. Своєю присутністю вони нагадали про трагічні часи диктатури.
Вже наступного дня місто огорнув справжній хаос. Магазини електроніки і навіть супермаркети були розграбовані. Протестувальники покладали цю вину на звичайних зловмисників, які використовували ситуацію у своїх цілях. Але разом з тим горіли автобуси, а між демонстрантами та силовиками відбувалися сутички. Протестували і в інших містах країни.
Згодом уряд вирішив скасувати підвищення ціни квитка метрополітену, а президент запропонував протестувальникам обговорити причини заворушень. Але мітинги не закінчилися. Супермаркети, торговельні центри та кінопалаци закрилися, аби уникнути грабежів та руйнувань. Разом з ними зачинилися місцеві школи, університети та інші заклади освіти.
Наймасштабніший протест відбувся 25 жовтня, коли більше мільйона людей вийшли на вулиці самої лише столиці, тисячі – в інших містах держави, вимагаючи реформ та відставки президента Піньєри. Кажуть, це найбільша демонстрація в країні за останні 30 років. Участь в ній брали всі: молодь, сім’ї з дітьми, пенсіонери, лікарі, мотоциклісти, футбольні фанати… Політичних прапорів не використовували, натомість майоріли стяги країни, корінних мешканців, університетів. Рясніли плакати з написами на кшталт «Аріведерчі Піньєра», «Націоналізація основних послуг», «Націоналізація природних ресурсів», «Мені не потрібен секс, уряд тр…є мене щодня», «Пряма демократія», «Революція» і т.п. Люди співали: «Хто не скаче, той поліціянт».
Під час одного з телевізійних звернень Піньєра скаже, що країна «воює з сильним та непримиренним ворогом». Цієї позиції він дотримуватиметься і надалі, називаючи руйнування та насильство – організованими діями. Захистом від злочинних угрупувань він виправдовуватиме введення надзвичайного стану та застосування на протестах надмірної сили правоохоронними органами. І буде в його словах доля правди, зловмисників та радикалів справді зупинила поліція та армія. В містах, де надзвичайний стан не було введено в перші дні протестів, грабежі та безпорядки тривали по кілька тижнів. Але разом з тим, за три місяці спротиву більше 400 людей повністю або частково втратили зір через використання пневматичної зброї поліцією, в деяких залишилися шрами на обличчях від фрагментів куль, чи уламків газових контейнерів. Люди переконані, що поліція спеціально цілиться саме в очі. Також зафіксовано щонайменше 100 офіційних звинувачень проти чилійських силовиків у зв’язку з тортурами, зґвалтуваннями і навіть вбивствами. Дані Національної комісії з прав людини такі: 27 людей загинуло, більше 3,5 тис. людей травмовані, відомо про 842 випадки надмірного застосування сили правоохоронними органами та про 191 злочин сексуального характеру.
«Наше суспільство, можемо так сказати, останнім часом, в ці останні 30 і кілька днів, є хворим на серйозну недугу. Припустимо, що це рак, я сподіваюся, що це не так, і що ця проблема має рішення, але, коли лікується рак за допомогою хіміотерапії, а в деяких випадках, за допомогою радіотерапії, коли намагаються вирішити цю проблему, під час вживання цих медичних заходів, вбиваються добрі і погані клітини», – таку аналогію дозволив собі чилійський генерал Енріке Бассалетті, голова карабінерів у Східній столичній зоні Сантьяго, коментуючи ситуацію зловживань з боку силових структур після першого місяця зіткнень протестувальників з правоохоронцями.
Натомість демонстранти стверджують, що застосовують силу лише як відповідь на вчинення насильства поліцією. Люди скаржаться на регулярне порушення силовиками прав людини. А також на продовження використання пневматичної зброї поліцією навіть після офіційної урядової заборони. Люди вимагають справедливості, пошуку та притягнення до відповідальності причетних у злодіяннях правоохоронців, адже не хочуть аби схоже повторилось у майбутньому. Попри запевнення президента у покаранні всіх винних (як зі сторони поліції, так і зі сторони протестувальників) демонстрантами все частіше ставиться під сумнів правова система держави.
Сьогодні чилійці мріють про нову якість процвітання держави. А тому, коли мова заходить про економічні реформи, говорять не так про цифри, як про гідність, справедливість, соціальні ліфти, рівні можливості, конкурентоспроможність, соціальний захист. Протестувальники переконані: аби реалізувати такий сценарій, потрібно змінити неефективні еліти, а разом з ними і конституцію 1980 року, яку затвердив ще Піночет, і яка діє й досі. Однак Піньєра як може тримається за президентське крісло, він готовий на будь-які поступки, окрім тих, які справді покладуть початок змінам. Отож протести триватимуть.