Записки волонтера зі Сходу АТО: свідчення очевидця Найактуальніше 

Записки волонтера зі Сходу

Три роки… Мало чи багато? Для нас, що звикли до розміреного життя – з усіма його клопотами, радощами та печалями, дні спливають непомітно швидко. На війні ж кожний день є незліченно довгим…

Вже після перших поїздок на Схід мені захотілося робити коротенькі нотатки – іноді короткі та емоційні, іноді довші, де роздумувала і хотіла зрозуміти: чому все так? Головне, що збагнула: сьогодні, у такі непрості для нас усіх часи, нам особливо важливо розмовляти один з одним, ділитися позитивною інформацією та підтримувати один одного.

Вперше в дорогу

Коли наприкінці грудня 2014 року мені зателефонував полковник Олександр Поронюк (мій давній приятель, а тепер начальник Західного регіонального медіацентру), і запропонував організувати разом із Віталієм Провозіним (директором 58-го Львівського будинку офіцерів) «новорічний десант» в зону АТО, я не вагалася. Готувалися до поїздки 3-4 дні. За цей короткий час вдалось зібрати багато потрібних речей та приємних подарунків для військових.

Хочу висловити величезну вдячність за матеріальну і моральну підтримку найдостойнішим львів’янам, котрі долучились до проекту та передали силу-силенну домашньої випічки, консервації, теплий одяг, біноклі, бурки, батарейки. Мікроавтобус запакували так, що коробки були всюди – під ногами, у руках, над головою. І от наша креативна команда 30-го грудня 2014 року о 6-й ранку вирушила в дорогу. Погода була жахлива: у Харкові дорогу по коліна засипало снігом, Донеччина та Луганщина зустріла катастрофічною ожеледицею, ще й морозець -20⁰С. Але надзвичайно теплий прийом бійців і радісне спілкування розтопили весь лід і розчулили наші серця.

З привітальною програмою (колядки, віншування, жартівливі побажання) протягом 2-х днів 31 грудня 2014 та 1-го січня 2015 ми відвідали більше 18-ти підрозділів різних військових частин, включно зі штабом АТО, що у Луганській та Донецькій областях. Мушу зазначити, що у деякі підрозділи ми змогли потрапити лише за підтримки і чіткої координації військових керівників з Міноборони та штабу АТО. Це дуже важливо, бо хлопці, які виконували надскладні та надважливі завдання, дислокувались в місцях, закритих від вільного доступу цивільних, і мали хоча б якесь мінімально необхідне матеріальне забезпечення, проте не мали простого людського спілкування. Тільки по тих скупих сльозинках, які вони намагались приховати під час наших виступів, ми бачили наскільки цим мужнім і сильним чоловікам, котрі пройшли всі кола пекла війни, потрібна моральна підтримка. Важко передати словами ту радість на обличчях, коли ми разом колядували. Особливо мене схвилював візит до хлопців ракетної бригади, що вийшла з Луганська. З якою радістю вони, російськомовні люди, слухали українські колядки!

Ще мене вразив один факт, котрим мушу поділитись. Зі слів військових однієї танкової бригади, що дислокувалась в декількох кілометрах від лінії фронту, ми виявились єдиними волонтерами, котрі до них завітали. Те, як вони раділи кожному пакуночку, кожному українському теплому слову, викликало в мене і сльози радості, і сльози смутку. Сльози радості, бо вкотре переконалася, яку важливу роль відіграють волонтери для воїнів АТО. А сльози смутку, коли побачила, що досі не запущений механізм координації між волонтерами і керівництвом АТО для вирівнювання дисбалансу у забезпеченні та підтримці різних підрозділів – як військових, так і добровольчих. Особливо відчутні різні рівні забезпечення прифронтових і тилових підрозділів. Втім, спільною є абсолютна впевненість у нашій спільній перемозі кожного – від рядового до командира найвищого рівня.

Згодом було те, чого я найбільше очікувала протягом всієї поїздки – візит до 80-ї аеромобільної бригади, що у Луганській області, де служить мій син Тарас. Це був найбільш зворушливий для мене вечір. Крім того, що я нарешті зустрілась з сином, котрого не бачила майже півроку, почула слова подяки за його виховання, за його активну позицію, порядність і дисциплінованість. Для мене, як матері, це була найвища нагорода. (Про мого Тараса опублікувала статтю журналістка Галина Терещук на сайті Радіо Свобода.) Тому хочу звернутись до всіх матерів, сини яких оберігають нашу країну – гордіться своїми синами, підтримуйте їх морально, і не скупіться проявляти свою любов, бо це їм дуже потрібно. І вони цього варті!

…Ця моя поїздка була першою і найбільш емоційною. А по приїзді додому знову занурилася у роботу. Хоч на той час вже й мала певний волонтерський досвід (з серпня по жовтень возила необхідні речі бійцям на яворівський полігон, які згодом воювали на Сході), проте тиловий. А тепер їжджу сама, вже як член волонтерської команди.

Луганщина – це Україна! І тут теж живуть люди, котрих з упевненістю можна назвати патріотами України. І не просто живуть, а знаходять сили і наснагу протистояти системі, антагоністичній всьому українському. Протягом тривалого часу на всіх масових заходах майоріли синьо-жовті прапори завдяки Ларисі і Володимиру Iваницьким та Світлани Шевельової. На білбордах про регіональних кандидатів у депутати раптово на ранок з’являлись написи з реальними фактами їх антиукраїнської та кримінальної діяльності, а ще у березні минулого року місто рясніло плакатами «Не кличте війну на свою землю». А найбільшим досягненням цих небайдужих людей став волонтерський центр для забезпечення підтримки українських військовиків. Навколо центру їм вдалось згуртувати найкращих людей не тільки Лисичанська, а й цілого району. Я бачила, як сюди приходили люди і запитували, як можуть допомогти сьогодні, бо мають хвильку часу, а дехто мовчки щось робив, бо бачив, що потрібно прибрати або підмести, приносили речі чи продукти. Всі армійці, навіть з віддалених від міста позицій, добре знають, де можна роздобути форму взамін знищеної на передовій, де попрати і зашити штани чи кітель, взяти почитати книжки і пресу українською, взяти ліки, скуштувати смаколики чи розжитись баночкою консервації. А ще замовити чи отримати запчастини до автомобіля, генератори, бінокі та багато-багато інших, дуже потрібних речей, котрі, на превеликий жаль, не забезпечує держава.

Ми сиділи кілька вечорів поспіль і розмовляли, розмовляли, розмовляли…. Про все розмовляли: і про політику, і про культуру, і про ментальність різних регіонів України. Та всі розмови зводились до найголовнішого – до війни. Якось Володимир сказав, що якби Лара виїхала з Лисичанська, то місто поступово покрилося б пліснявою і поросло бур’яном.

Влада повинна збагнути: не лише руками таких місцевих патріотів ми маємо будувати сильну незалежну та успішну державу. І наші чиновники теж повинні докласти до цього значних зусиль.

Кримське

Іноді до місця, що болить, хочеться знову дотулитись – з надією, що перестане. Дотуляєшся, а біль стає ще гострішим. Приблизно такі відчуття охопили мене, коли їздила по Кримському. Переглядаю фото, а відчуття болю за людьми, що там живуть, не покидає мене і вдома. Я зумисне виставляю світлини лише тих місць, котрі не зруйнували гради і міномети, а де мешкають мирні люди і до війни, і тепер. Це ж потрібно було в голови цих нещасних людей вкласти думку, що Донбас годує всю Україну? Виглядає, що від них відбирали останнє – настільки нужденно тут живуть. У мене склалось враження, що машина часу перенесла мене на 100-150 років назад. Чому час зупинився у цьому багатому на ресурси краю? Така ситуація не тільки у Кримському. Просто Кримське мене добило остаточно.

dzioba-ato-krymske

dzioba-ato-krymske2

Кожна поїздка в зону АТО насичена подіями, спілкуванням з неординарними людьми. Один з таких людей – Анатолій Адамовський. Мала честь познайомитись з ним ще поблизу Львова, у Зимній Воді навесні 2015 року. Вразила його надзвичайна делікатність та скромність. Але наскільки великий і беззаперечний авторитет має Анатолій серед своїх підлеглих побачила, щойно побувавши в місці дислокації підрозділу, яким він командує.

І таких людей – про яких варто розповідати, писати та розмовляти є дуже багато. Ми повинні пишатися ними.

Під час кожної моєї поїздки в АТО мене цікавить не тільки спілкування з військовими, а й з місцевими жителями. Дізнатись їхню правдиву та відверту думку можливо тільки тоді, коли сам приходиш з відкритою душею, з добрими намірами. Найбільш щирими і відкритими до спілкування завжди є діти. Одного разу, коли ми зупинились в м. Старобільську, побачили дівчинку, що йшла з синьо-жовтими кульками просто по вулиці. Ми подарували їй великого пухнастого зайця.

Тепер хочу презентувати кавер-групу «The Rohies». Молоді, талановиті, веселі, жартівливі, мобільні і ще багато-багато чудових епітетів вживаю, коли згадую цей творчий колектив. Складається він не з професійних музикантів, а з акторів театру ім. М. Заньковецької. Коли подумки повертаюсь до наших мандрів, то мене охоплюють такі позитивні емоції! Ані довгі виснажливі переїзди, ані ночі у солдатських наметах, на карематах і у спальниках, сніданки нашвидкуруч і обіди в автобусі, не стали перепоною для їхніх чудових виступів перед бійцями.


31.12.2015

Прощатися зі старим роком та зустрічати новий завжди хочеться з найближчими людьми, яким найбільше довіряєш. Для мене такими стала наша чудова команда колядників і військові з 3-ї БТГтр 80-ї АМБ. За вікном було -25С, але атмосфера тепла і захищеності не покидала нас впродовж вечора. Разом співали, колядували… І прагли одного: аби у прийдешній рік нарешті настав мир у нашій країні.

ПРОЕКТ «ВЕСЕЛА ПИСАНКА» 

10-16 квітня 2016 р.

Ми втілюємо наш проект «Весела писанка» у життя, аби ознайомити молодь міст і сіл зони АТО з українськими традиціями святкування Пасхи. Окрім того, ми даруємо дітям книжки про великодні звичаї, писанки, писачки і фарби, щоб вони могли скористатися ними в майбутньому. До організації заходів проекту також залучені представники військових частин.

Те, що ми зі своїм проектом попали в яблучко, збагнули відразу після першого майстер-класу. Ті, хто проводить такі тренінги чи майстер-класи, знає, що оптимальна кількість учасників становить 20-25 осіб. У Станиці Луганській на нас чекали 45 дітей, вчителів, батьків. Це було ЩОСЬ!

Найкрутіше було в Костянтинівці: 75 дітей, вчителі, журналісти, майже всі працівники будинку творчості, на базі якого ми проводили заняття.
Якщо коротко підсумувати: замість 6-ти запланованих населених пунктів попрацювали в 9-ти; замість 15 майстер-класів провели 28; загалом участь у майстер-класах взяли участь близько 900 учасників. Такі цифри перевищили наші найсміливіші очікування.

Але справжнім святом для дітей стала участь у проекті «Весела писанка», який переріс у акцію «Котися, писанко, від Станиці до Львова». Ніхто навіть не очікував, що цей проект об’єднає навколо себе таку кількість дітей і дорослих. Вдалий старт проекту дала творча група на чолі з директором 58 Львівського будинку офіцерів Провозіним В.В. Далі була акція з обміну писанками дітей Луганщини з школярами інших регіонів. Завершальним акордом стало відкриття виставки писанок на базі Станично-Луганського краєзнавчого музею, на яке були запрошені і освітяни Біловодського району.

Символічним було те, що виставка відкривалася у день весняного очищення – четвер, який є одним з найважливіших днів останнього тижня посту перед Великоднем. Він ще називається чистим, світлим, великим, страсним або живим. Тішить, що це дійство не обійшли своєю увагою очільники Станично-Луганського району. Завітали на свято і представники Збройних сил України. Військові капелани відслужили молебень, і нагадали присутнім про духовне відродження, яке так потрібне усім нам сьогодні, усій українській нації.

Можливо, одна людина не може змінити весь світ. Проте, коли це така людина як боєць – десантник Андрій Федорович Ботнар, то своїм прикладом він надихає інших. Адже завдяки його турботі, кропіткій роботі (організувати, домовитись, привезти), душі діточок Біловодського та Станично-Луганського районів наповнилися духовною силою і надією. Справжня турбота не вимагає подяки, але заслуговує на щиру повагу.

Сьогодні, перебуваючи в очікуванні світлого Великодня вже 2017 року, щиро віримо, що своїми зусиллями розіб’ємо скалу, роздробимо граніт байдужості, черствості, егоїзму. Хоч не раз, і не два опускатимуться руки, але наслідуючи сіяча зі Франкового «Я не жалуюсь на тебе доле…», повторюймо собі та ближнім: «А ти йдеш з сівнею й тихо сієш в чорні скиби й незарослі рани нове сім’я, новії надії, і вдихаєш дух життя рум’яний…»

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: