Дорогою додому

Озираючись, думками ніби прощаюся із просторими горизонтами рідного села. Знаю, що вже завтра буду сумувати за його неквапливою буденністю. Розфарбована маками й волошками зупинка і стара липа ховали мене від палючого серпневого сонця.

Автобус знову приїхав не за графіком, але судячи з вигляду зім’ятого аркуша, на якому від руки було розписано години прибуття, він вже не актуальний років зо п’ять. Дорога додому повз густі ліси займала близько пів години. Крізь засмальцьовані вікна в цей час я намагалась розгледіти знайомі місця і хоч якось абстрагуватись від голосних розмов пасажирів.

Мальовничий в’їзд до міста прикрашали гірські пейзажі− величний синьо-жовтий стяг та пагорб, з якого відкривається панорама на Карпати. На цьому місці чи не кожен мешканець міста зустрічав сонце. А трохи далі сірий фасад залізничного вокзалу з не зовсім охайними кольоровими рекламними банерами означав, що пора виходити. Я вдома.

Дрогобич кожного разу зустрічає контрастами. Десь за рогом поволі стигне запашна кава, а під ногами бережно вистелена втоптана бруківка, яка пам’ятає багато. На мить я гублюся у міркуваннях про буденність, роздумуючи про життя міста. Оглядаючись розумію, що ледь не кожен куточок навіює спогади.

Усі найяскравіші епізоди життя міста у його рутинному бутті. Із приємним відчуттям ностальгії за безтурботними часами крокую повз галасливий базар, де продавчині ніжно усміхаються, пропонуючи свіжі овочі й сезонні фрукти, повз парк, де пластуни організували чергову активність, костел Святого Варфоломія, біля якого проходить екскурсія для іноземних туристів і вузеньку вічнозелену вулицю, де розташований батьківський дім. Це місця справжнього душевного спокою, що зберігають спогади про час, коли все, що хвилювало− це смак морозива, який було зовсім нелегко обрати.

Це місто з переплетеними діалогами культур, симбіоз яких сформував особливий шарм. Завдяки любові мешканців, Дрогобичу притаманна магічна простота, яку всі так цінують, яка дарує відчуття непідробного щастя, не нав’язаного принципами життя у цьому великому світі. І якщо його стара частина− це серце, то люди− точно душа. Тут зосереджені різні національності, велику частину яких складають поляки та євреї. І з огляду на історичні події вони стали корінними жителями, тими, хто може поділитись усіма таємницями міста. Багато з них проживає в історичних будинках часів панування Австро-Угорщини, які є ошатною окрасою вулиць, і фасади яких приваблюють камери туристів.

Це місто, яке «вдихає» модерність, а «видихає» історію. Юрій Котермак саме тут почав цікавитись астрономією, і автентичність Дрогобича стала натхненням для геніальних Івана Франка та Бруно Шульца. Тут не почуєш слів: сковорідка, вечірка чи суп, натомість скажуть: пательня, забава і зупа. І тільки тут ніхто не боїться пересолити страву, бо дрогобицька сіль − гордість кожного мешканця.

І як далеко від дому я б не була, Дрогобич назавжди залишиться місцем моєї душі, місцем, куди завжди хочеться повертатися і куди є заради кого повертатися.

Я вдома. На столі бережно викладені пляцки, які спекла бабуся, бачу, що вдалися, це видає її рум’яне усміхнене обличчя, а з вітальні вже чую ніжне мамине «З поверненням!»…

Фото: Вікторія Новеллі (@aleksa_sw_photo)