Спокуса або живильні джерела зла Культура Найактуальніше 

Спокуса або живильні джерела зла

«ЄС висловлює глибоке занепокоєння з приводу … (вписати потрібне)», – ось воно, ідеальне втілення плинного зла у розумінні Леонідаса Донскіса. Тут усі складові: нейтральність, неупередженість та безальтернативність. Начебто ті вимоги, що продиктовані сучасним прискореним ритмом життя. А серед них також і скасування відповідальності, прихована істерія та пораженство… І все це під соусом дружнього «бажання допомогти».

Леонідас Донскіс
Леонідас Донскіс. © alchetron.com

Леонідас Донскіс – це литовський філософ, письменник, політолог, член Європарламенту, а також великий друг України, людина, яка була на боці правди та справедливості. На жаль, у 2016 році він помер. Але залишив по собі безліч інтерв’ю про Україну, Росію, війну на Сході, роль Європейського Союзу та Америки у сучасному світі загалом і в російсько-українському конфлікті зокрема. А ще написав більше двох десятків книг. Про дві з них, що їх переклало видавництво «Дух і Літера», особливо хочеться порозмовляти. Тут автор зі своїми співрозмовниками намагається окреслити важливі світові проблеми, часто у сфері моральній, а також з’ясувати їхні передумови, подається аналіз причин війни на сході України та реакції на конфлікт Заходу.

venclova-donskis-east-europe
К.: «Дух і Літера», 2016. – 120 с.

Війна на Сході була б неможливою без мовчазної згоди росіян. «Про російського інтелігента інколи кажуть, що у нього лише один моральний вибір – зрадити або своє сумління, або Батьківщину», – акцентує Леонідас Донскіс у книзі «Передчуття і пророцтва Східної Європи». А далі розмірковує про те, що ж таке патріотизм. На противагу формулі патріотизму імперського: «Має рацію чи ні, це – моя країна», він цитує знаменитого американця Карла Шурца: «Має рацію чи ні, це – моя країна; якщо вона має слушну поведінку, потрібно зберегти її такою; а якщо ні – виправити її». Але Леонідас Донскіс майже ніколи не дає готових відповідей на складні запитання, а тому продовжує розмірковувати: як же бути в ситуації, коли ти знаєш, що не лише твого життя, а й життя цілого покоління, не те, щоб виправити батьківщину, але щоб тебе почули, замало. Відповідь дає співрозмовник автора, литовський поет, дисидент, правозахисник, Томас Венцлова, і вона однозначна: найбільше Батьківщині шкодить той, хто йде на компроміси із владою, яка помиляється, чинить злочини.

Обидва інтелектуали мислять в одному руслі, погоджуються один з одним, якщо й сперечаються, то через дрібниці, частіше просто доповнюють судження один одного. Обидва визнають, що в Росії перемогли реваншистські сили, країна перетворилася на терористичну ядерну державу, а Путін, як і свого часу Адольф Гітлер, послуговується крайнім шовінізмом.

Причини? Зло залишається нерозвінчаним, адже досі відкрито не засуджене. Світ так шокували злочини нацизму, що за ними масові злочини в Росії залишились непоміченими, їх забули. Отже, що це: свята наївність чи Realpolitik, яка ламає права людини в ім’я прагматичного реалізму? Леонідас Донскіс цитує російського дисидента Сергія Ковальова, який стверджує, що наївність – це зручна ширма, яка позбавляє Західну Європу сумління та відповідальності. Це вмивання рук і є джерелом сили і успіху Росії.

«Заперечення фактів означає привласнення права переписування історії з політичною метою, так само як невизнання військових злочинів означає рішучість при нагоді їх повторити», – стверджує Леонідас Донскіс. У новітній історії маємо принаймні два таких приклади: Грузія і Україна.

Отже, крапки над «і» розставлені, що ж тепер із цим робити… Передчуття Леонідаса Донскіса радше невтішні: «Захід може вплинути на Росію, але він її не змінить. Росію перетворить лише сама Росія». А Томас Венцлова вважає, що посилення санкцій є все-таки дієвим інструментом впливу на країну-агресора, а також додає, що навіть якщо Росія і здобула Крим, то Україну втратила надовго, адже тут відбувся психологічний злам, який об’єднав націю.

bauman-donskis-evil
К.: «Дух і Літера», 2017. – 216 с.

У наступній книзі «Плинне зло. Життя без альтернатив» Леонідас Донскіс продовжує розмірковувати про Захід і долю Східної Європи вже з іншим співрозмовником, знаменитим соціологом, філософом та культурологом Зиґмундом Бауманом, все більше зміщуючись у площину філософії та понять моральності. Окремі факти тут осмислюються у контексті світових тенденцій, але чільна тема книги – головні живильні джерела зла.

Тому й не дивно, що почав Леонідас Донскіс із характеристики зла. На його думку, сучасне зло є плинним, яке, на відміну від сталого зла в минулому, більше не є очевидним. Воно ховається під машкарою доброти або дбайливої раціональності. Таке трактування зла добре пояснює, чому в Україні сьогодні ведуться дискусії щодо мови ворожнечі й вживання присвійних займенників у контексті армії у ЗМІ. Окрім того, це пояснює й численні вислови на кшталт: у нас немає іншого вибору, як вести переговори з… Бо плинне зло – це також і безальтернативність.

Спокуса, а не примус – головна стратегія такого зла. Спокуса виправдати себе, свої вчинки або бездіяльність: «В цій загальній атмосфері страху і фаталізму з’являється переконання, що не існує альтернатив сучасній політичній логіці, тиранії економіки, ставленню до науки і техніки, або взаєминам людини з природою», – зауважує Леонідас Донскіс, і додає: «…наша свобода сьогодні зосередилась у сфері споживання і самовідновлення, втративши при цьому будь-який зв’язок із найважливішим – вірою в те, що ми можемо щось змінити у світі». Адже зміни – це ризик втратити те, що вже маєш, передусім – комфорт, саме тому публіцист вважає найбільшою загрозою для Заходу «перетворення всього на світі в тотальний ринок і арену безмежного споживацтва», коли успіх стає істиною.

Вже зараз долю інколи цілої країни визначає економічна доцільність. Чого варті суспільства, які на заклик допомоги першим питанням ставлять: а яка мені з цього користь? «…Україна стала лакмусовим папірцем у плані нашої моральної та політичної чутливості. Скільки ще смертей і трагедій потрібно, щоби привести нас до тями?», – наче відповідає Леонідас Донскіс. Публіцист критикує Захід за те, що він обіцяє підтримку та допомогу в питаннях свободи, рівності, прав людини, а тоді зникає, залишаючи напризволяще, кажучи, що кожен сам має собі допомогти. Звісно, можемо не погодитися, позаяк всю повноту відповідальності за своє майбутнє не можна перекласти на іншого: скільки б порад і кредитів не надавала світова спільнота, допоки життя радянського ґатунку, з хабарами на вершині піраміди, хаосом у наших головах, справи не буде. Згадаймо краще зобов’язання Будапештського меморандуму, які на ділі підтвердили український вислів: «Обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість».

Аналізуючи плинне зло, публіцист продовжує і доповнює свої попередні роздуми про Росію. Цього разу він уявляє її як Нового Левіафана, а також підступного брехуна, який декларує одне, а на практиці робить інше. З хорошого: колишній СРСР міг обманом чи хитрістю завербувати людей рівня Жана-Поля Сартра, Путін – хіба ксенофобів і расистів на кшталт Марін Ле Пен.

І все-таки публіцист наголошує на тому, що як за часів СРСР, так і зараз неможливо уявити, як керівник Росії просить вибачення перед державою, яку його країна занапастила, якщо не зруйнувала. Зрозуміло, йдеться про Україну. Але у цій книзі повноцінного діалогу між співавторами про українсько-російську війну не вийшло, попри неодноразові спроби Леонідаса Донскіса розговорити свого співрозмовника. На відміну від Томаса Венцлова, Зиґмунд Бауман всіляко уникає цієї теми, хоч і з радістю обговорює саму Росію та її ґанджі. Врешті-решт вмиває руки, кажучи, що є некомпетентним у цьому питанні. До честі Леонідаса Донскіса, він теми українсько-російської війни не залишає до останнього, фактично ведучи монолог із середини книги.

У праці згадується й лепта сучасних мас-медіа у формуванні сприятливого середовища для плинного зла. Леонідас Донскіс стверджує, що жодна добра чи погана новина не є ясною та однозначною (як результат бездумної безсторонності й збалансованості. – А.М.), і навіть коли не йдеться про війну чи інше лихо, ЗМІ не розповідають про світ навколо без паніки і страху: «Добрі новини – це відсутність новин. Погані новини і є новинами за визначенням».

Варто сказати й те, що Леонідас Донскіс підкреслює небезпеку соціальних мереж. Розмірковуючи над таємницею приватного життя, яка стала товаром, він попереджає: «…глибоко під поверхнею ховається дедалі більший контроль суспільства і масовий нагляд, демонструючи, що сталося з політикою, озброєною технологіями». Можемо назвати це передбаченням, адже Дональд Трамп виграв президентські вибори з допомогою соціальних мереж вже після смерті публіциста. Не можна відкидати й варіанту, що нещодавній витік персональних даних у Facebook надасть американській владі нові важелі впливу на соціальну мережу.

Марк Цукерберг в Сенаті
Марк Цукерберг в Сенаті. © slate.com

Загалом обидві книги піднімають багато важливих проблем із різних сфер людського буття, їхні теми часто перегукуються, жодна з книг не пропонує легких відповідей на складні запитання. Подумати є про що. Та поруч з усім світовим фаталізмом Леонідас Донскіс щиро вірив, що вихід з будь-якої ситуації є завжди. Публіцист згадує старі добрі часи, коли «мужність, а не страх і ненависть, лежала в основі визволення Східної та Центральної Європи», коли «ніхто не говорив про страждання та жертовність, оскільки думки були спрямовані на те, як повернути почуття самоповаги, гідності й довіри». Замість плинного зла він пропагує оптимізм, який вважає не виявом наївності, а виявом мудрості, досвіду та віри у те, що сучасний світ можна зробити кращим.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: