Зіставмо факти історії Історія Акція «Вісла» (28.IV.–29.VII.1947) Найактуальніші 

Зіставмо факти історії

Давно доведено, що час – не суто кількісна величина. Шістсот літ уярмлення вимірюється саме змістом, якістю взаємодії народів. Певна річ, не все зводилося до пониження підкореного народу, щоб виелімінувати його з історичного процесу. Емоції, упередження, комплекси не дозволяють збагнути цілісності взаємобуття двох сусідніх субстанцій – української та польської. Справедливість в оцінці явищ, відсутність відбілювання плям власної історії доконечно потрібні нам, аби збагнути помилки, очиститися від свідомо заподіяного зла, обумовленого вигодою. Цілком виправданим є прагнення до деміфілогізації.

Ще таке: індивід, внаслідок спільного походження і спільної долі, глибоко закорінений у спільноті. Відтак упередження чи передсуди доволі часто неминучі. Можливість сліпої віри «фальшивим пророкам» є найбільшою небезпекою сучасної культури тимчасовості. Тому мусимо допомогти собі навзаєм вийти з криївки, перескочити прірву, яка донині відділяє людей і спільноти, аби перейти до світу, у якому не буде категоричного протиставлення «ми» і «вони». Будувати новий світ продуктивного діалогу можливо за умови поклоніння вартостям. Ніхто не приречений ні на «імперіалізм», ні на потурання злу, ні на ментальну капітуляцію.

Саме з таких міркувань максимально застановитися над вирішальними аспектами функціонування націй – доконечна потреба. Візьмімо чинник мови. У ХIХ столітті Царська Росія вважала українську мову діалектом російської, заперечувала існування самого нашого народу («не было, нет и быть не может»). І у польському суспільстві руську мову сприймали як діалект польської. Скажімо, на слов’янському конгресі у Празі в 1848 році польські делегати намагалися переконати українських чи пак руських, що вони поляки, бо як може «існувати народ в народі». Такий погляд утримався в так званих ендецьких колах аж до 1939 року. У першій половині двадцятого сторіччя головним політичним діячем, який обстоював польсько-російські домовленості за рахунок України, був Роман Дмовський (див. на фото вгорі; поруч – т. зв. «лінія Дмовського», тобто кордони Речі Посполитої згідно з засадами, сформульованими Дмовським на Паризькій мирній конференції 1919-20 рр.).

Відтворимо деякі його судження: «Немає людської сили, спроможної перешкодити тому, щоб відірвана від Росії і перетворена на самостійну державу Україна стала зборищем аферистів з усього світу… Усі ці елементи за участі найхитріших, найпідприємливіших українців створили б верхній шар, еліту країни. Однак це була б своєрідна еліта, бо, здається, жодна країна не змогла б похвалитися такою багатою колекцією міжнародних пройдисвітів. Україна стала б виразкою на тілі Європи; люди, які мріють про створення культурного, здорового і сильного українського народу, дозрівати у власній державі, переконалися б, що замість власної держави вони мають міжнародне підприємство, а замість здорового розвитку – швидко прогресуючий розпад і загнивання». Не дивуймося засліпленню польського шовініста, що видає бажане за дійсне, який демонструє водночас дрімучу необізнаність з історією, хамство, засліплення, часткове видає за масове.

Однак найхарактернішим є те, що ці та подібні нищівні характеристики навела цинічно антиукраїнська газета «2000»  ̶̶  у номері за 23 червня 2017 року вона вмістила розмову з Ларисою Скорик: «Нас должно остаться 17 миллионов». Саме з тією поплічницею Януковича, яка називає себе «державником», але жовчно паплюжить увесь український народ, навіть наводить слова Івана Франка про «расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту». Ігнорується вся історія багатьох століть. А все пояснює висновок цієї провокативної, всуціль упередженої, підлої публікації (подаємо в оригіналі): «Ведь до того – практически восемь столетий такой державы, как Украина, не существовало, давайте уж называть вещи своими именами. Была Русь – большая и многопрофильная… А только потом, как говорится, начала «вылупляться» и наша страна».

Не забуваймо, що Іван Франко, який досконало знав польську мову і написав нею десятки статей, у поезії «Лист із Бразілії» скрушно писав: «На нас у місті крикнув Кандзюбінський: «Nie wolno tutaj gadac po rusinskij! Tu polski kraj i polski Bog i krol! Po polsku gadaj albo gebe stul! (Іван Франко. Вибрані твори. – Київ, 1996. – С.72).

Титул 30-сторінкової брошури Михайла Красуского
Титул 30-сторінкової брошури Михайла Красуского – скороченої версії великої праці, написаної польською мовою

Парадокс полягає в тому, що російський вчений польського роду Михаїл Красуский у статті «Древность малороссийского языка» (1879) науково довів: «Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел в убеждение, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских» (див.: ІндоЄвропа. – 1991. – С. 9-39). Отже, російсько-польські декорації спрацювали проти фальсифікаторів. Рівно ж в кінцевому підсумку опаскудилися обидва імперіалісти, коли а Андрусові (1667) поділили Україну вздовж Дніпра. Про Ризький договір 1921 року між більшовиками і Польською державою щодо чергового поділу України ми вже говорили.

Доречно також нагадати історичну спадщину українського народу, яка «втирає носа» претендентам на цивілізаторів. Йдеться ось про що. 1993 рік був оголошений ЮНЕСКО роком трипільської культури. З цього приводу американська газета «Вашингтон пост» вмістила ґрунтовну статтю Пола Річарда «Ще раз у кам’яний вік». Вже сам початок цієї концептуальної публікації багато каже нам і може послугувати як отямлюючий фактор для багатьох українофобів і безбатченків: «Українська виставка у Міжнародному валютному Фонді дозволяє нам перенестися на 7000 тисяч років назад. У часи, коли у лісах Європи ревіли вовки і ведмеді, а рільництво щойно починалося, два уособлення могутності Всесвіту – одне жіноче і одне середнього роду вперше скомбінувалися в Європейському мистецтві». Далі наведено кілька вражаючих прикладів того, як митці Європи копіювали мотиви й геометрію малюнку в праукраїнців. Наша – найдавніша – культура в Європі слугувала зразком творцям Ренесансу, Пікассо, непроста гармонія лінійного й округлого притаманна пізнішому західному мистецтву – її можна побачити в усмішці Мони Лізи, в металевому каркасі Статуї Свободи, в кубізмі Пікассо і навіть в лазерних променях, що танцюють довкола Мадонни. Автор чесно фіксує фундаментальний факт: трипільці будували обсерваторії, вони першими збагнули софійність світу, жили у двоповерхових будинках десятитисячними поселенями» (P. Richard. Revisiting the Stone Age // The Washington Post. – 1993, 7 Sept.).

Модель трипільского будинку в натуральну величину
Модель трипільского будинку в натуральну величину. © primetour.ua

На плечах трипільців пізніше постали потужні держави – боспорська, готська, київська. Трипільці стали основоположниками українських сіл, про які Тарас Шевченко писав: «Сам Бог витає над селом». З прадавніх часів аристократи духу народжувалися у світі селянської маси. «Ця терпеливість, мовчазна відвага, передбачливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при невдачах – чи це не образ осілости й одночасно не тип українського селянина? Цей характер – підложжя українського характеру. Бо народи-предки – це не тільки архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це – характери, що кружляють у крови сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися. І найбільше можливостей до відродження в сучасному має характер трипільського первня української раси» (Юрій Липа. Призначення України. – Львів. – 1992. – С. 107). Чи ж випадково у рефераті, виголошеному В. Пачовським в «Молодій Громаді» у княжому Перемишлі 22 січня 1933 року, серед історичних ідей України на першому місці – ідея сили землі, що живе в душі кожного українця? За княжих часів український народ ототожнював державу із землею. Автор «Слова о полку Ігоревім» закликає князів захистити «землю руськую». Наш хлібороб знається найкраще на чорноземі, тому став найкращим піонером земельної культури на світі.

Знаменитий польський письменник, есеїст і філософ Станіслав Вінценз, родина якого 300 років мешкала на Гуцульщині, став співцем цього унікального регіону України. Його книга «На високій полонині», написана польською мовою, доводить прадавність нашої оригінальної культури.

Станіслав Вінценз
Станіслав Вінценз на рідній Гуцульщині. Його епічну сагу «На високій полонині» видало українською мовою видавництво «Лілея-НВ» (2011)

У розмові з кореспондентом «Радіо Свобода» Михайлом Добрянським (18 червня 1961 року) Вінценз – знавець багатьох мов (включно із санскритом), філософії, права, історії світу, психології, знаний серед найвидатніших постатей Європи, – так характеризує гуцулів: «Тут знаходимо не тільки те первісне, пастирське, але також вічне, яке є усюди у всі часи серед усіх народів… Дуже часто говориться, що то примітивна культура. Нема більшого глупства і зарозумілості. Гуцульська культура – надзвичайно глибока» (докладніше див.: Ростислав Єндик. Станислав Вінценз – співець Гуцульщини. – Мюнхен, 1971-1972).

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: