Найпрекрасніші душі Історія Акція «Вісла» (28.IV.–29.VII.1947) Найактуальніше 

Найпрекрасніші душі

Є таке поняття: брати з історії вогонь, а не попіл. Згадаймо знову Тараса Шевченка: «а надто якщо згадати, що ми одної матері діти… серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини й онуки, що батьки їхні помилялися, нехай братаються знов зі своїми ворогами». Власне задля цього братання найпрекрасніші душі клали свої життя. Саме ці емблематичні постаті – з ясним релігійним поглядом на життя, віддані своїм народам і культурам, з глибоко гуманним ставленням до інших народів, з неприйняттям неправди, визиску, приниження і винищення будь-кого – мають стати орієнтирами для визначення маршрутів майбутнього.

Як доводять фахівці, якість суспільства і держави визначається багатьма чинниками, серед яких – максимально корисним служінням тих особистостей, які усвідомлюють свій обов’язок жертовно служити найвищим ідеалам, мають потяг до спільноблага, здатні у вирішальні хвилини визначати найнагальніші потреби спільноти. Творять одиниці! Ось кілька прикладів саме у контексті українсько-польських відносин впродовж сотень літ.

Героєм польського національно-визвольного повстання проти російського самодержавства став побратим Тараса Шевченка Зигмунт Сераковський (на фото вгорі – фрагмент картини Тоні Робера-Флорі «Розстріл поляків у Варшаві 8 квітня 1861 року» (1866). Цей злочин російської окупаційної армії прискорив початок повстання). Життя сина української землі (народився 30 травня 1826 року в селі Лісовому на Волині, тепер Ківерцівський район) є прикладом польсько-українського братерства, скріпленого кров’ю у боротьбі за «вашу і нашу свободу». Т. Шевченко разом з «натхненним Сигізмундом» «карався, мучився, але не каявся» в Оренбурзькому корпусі. Переповімо висвітлені письменником Данилом Кулиняком в «Україні молодій» багатовимовні епізоди. Уривок з листа Шевченка до Сераковського: «Мій милий, добрий Зигмунт, дякую тобі за твоє ласкаве українське сердечне слово, тисячу разів дякую тобі» (Сераковський розмовляв і писав українською мовою). Незадовго до польського повстання 1863 року він дуже зблизився з багатьма його майбутніми героями – членами підпільної організації офіцерів у Польщі, особливо ж – Ярославом Домбровським та Андрієм Потебнею. У повстанському війську було багато українців. Сераковського згодом захопили у полон російські карателі. Останні його слова перед стратою 27 червня 1863 року були: «Своєю смертю протестую перед Європою та всім світом проти варварського беззаконня».

Citaten-serakowskyj

«Неминучість самопожертви. Андрій Потебня – герой польського визвольного повстання 1863 року» – так назвав свою розповідь про славного українця Ігор Сюндюков у газеті «День». Знову переповімо повчальні сторінки його життя. Андрій Опанасович Потебня керував таємною організацією «Комітет російських офіцерів у Польщі». Дуже прикметно, що троє з чотирьох синів Панаса Потебні – нащадка запорізького козацького роду – Андрій, Петро та Микола віддали своє життя у боротьбі з царським деспотизмом; старший син, Олександр Потебня, став всесвітньо відомим науковцем-мовознавцем та філософом. Чудовою школою для Андрія стала дружба із Сигізмундом Сераковським, який часто називав себе «українцем із правого берега Дніпра». 1862 року Герцен у Лондоні надрукував у «Колоколі» великі фрагменти відозви названого комітету Потебні. Сам Андрій відвідав Герцена у Лондоні влітку 1862 року… «Мить істини» для Андрія Потебні настала уночі з 3 на 4 березня 1863 року. Повстання в Польщі тривало вже півтора місяця. Сили були нерівними. У згадану ніч польські повстанці, озброєні косами, атакували значно чисельніший, добре озброєний загін російських окупаційних військ. Очолював повстанський загін 24-річний Андрій Потебня, також з косою в руках. Вражений царською кулею у груди, Потебня ще знайшов сили промовити товаришам: «Дай вам Бог перемоги в боротьбі проти тиранії!». Польський журнал «Хроніка» писав навесні 1863 року: «Будемо шанувати нам’ять благородного Андрія Потебні й ставити його як зразок найвищої честі». А ось слова Герцена у некролозі: «Особи, симпатичнішої великою простотою, великою відданістю, безумовною чистотою і безкорисливістю своєю, трагічним розумінням своєї долі, я не бачив».

Citaten-potebnia

Поетом на межі двох націй і двох культур став у ХІХ столітті Тимко Падура, який народився в Іллінцях на Уманщині. Захоплювався разом з польськими поетами «української школи» романтичним козацьким минулим, кобзарсько-лірницькими історичними піснями та думами, шанував українських селян та їхню пісенну культуру, добре опанував українську мову, якою розмовляв ще у школі. Працював над історією України в піснях протягом усього життя (докладніше див.: «Сучасність». – 1961, липень).

Citaten-padura

 

Давно доведено, що думка має потугу створити небо, світ або пекло, вона призводить до перемоги, поневолення або знищення, встановлює справедливість або терор, у ній життя або смерть, розвиток чи занепад, творчість чи руїна. Обезцінення душі обезцінює особистість. Тому возвеличуймо правду, добро і красу. Як же актуально звучать нині слова вірша Михайла Старицького «Поклик до братів-слов’ян», написаного у 1871 році:

«…А ти, брате-ляше, невже так до суду
Між нами буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду.
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.

Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
– Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!»

(Цит за.: «Голос України». – 2003, 8 серпня).

Citaten-staryckyj

Це прекрасно розумів один з найвидатніших поетів-романтиків ХІХ століття Юліуш Словацький, який народився у Кременці на Волині (нині Тернопільська область) 4 вересня 1809 року у шляхетній польській сім’ї. Рідне місто залишилося для нього незабутнім символом «давньої Вітчизни». Він віддав належне українському народові, визнаючи за ним право вільного розвитку і незалежності. Директор літературно-меморіального музею Юліуша Словацького у Кременці, випускниця факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Тамара Сєніна особливо підкреслює: «Народжений у Кременці, де провів дитинство і частково юнацькі роки, Словацький з найменшими подробицями зберіг образ України у своєму серці. Українській тематиці присвячені його поема «Срібний сон Саломеї», повість «Король Лядави» та багато інших. Невимовною була його туга за рідним краєм. Вона вимальовувала Юліушу всілякі закутки родинного Кременця, де жила його кохана мати, «муза його поетичної творчості». Кременець став для нього символом вітчизни, а за словами видатного українського поета Дмитра Павличка – «матерією для його поезії і творчості, джерелом його світла і натхнення…» (Див.: Юліуш Словацький. Поезії в українських перекладах. Juliusz Slowacki. Poezje w ukrainskich tlumaczeniach. – Кременець. – 2010. – С. 7).

Маріуш Ольбромський
Директор Національного музею Землі Перемишлянської Маріуш Ольбромський і Директор Музею Юліуша Словацького Тамара Сеніна – ініціатори та організатори проведення літературно-мистецьких зустрічей «Діалог двох культур» у Кременці

Починаючи з 2005 року у Кременці відбуваються щорічні міжнародні літературно-мистецькі зустрічі «Діалог двох культур». Кожного року на декілька днів сюди приїжджають вчені з Польщі, Великої Британії, інших європейських країн. Ясна річ, у цих зустрічах беруть участь видатні українські вчені, літератори, громадські діячі. У програмі ̶ наукові конференції, презентації, літературно-музичні зустрічі, художні та фотографічні пленери, виставки за участі науковців вищих шкіл, музейчиків, письменників, композиторів, співаків, художників, фотомайстрів Польщі, Франції, Великобританії. Тематика виступів охоплює широке коло проблем: літературознавчого, історичного, мистецького характерів, дослідження життя і творчості Юліуша Словацького, представників «української школи в польській поезії», взаємовпливу української та польської, інших культур на тлі XIХ- XXI століть. Наприклад, великий резонанс мали теми: «Юліуш Словацький і Мазепа», «Юліуш Словацький і Юзеф Пілсудський», європейський контекст творчості знаменитого польського поета.

Свого часу В’ячеслав Липинський, за походженням – поляк, за духом – українець у «Листах до Братів-Хліборобів» писав: «Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли єсть:

  • стихійне, вроджене хотіння;
  • ясна ідея, усвідомлюючи хотіння;
  • воля та розум, потрібні для здійснення ідеї;
  • віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами;
  • і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватися дана ідея».

Citaten-lypynskyj

Під сучасну пору прагнути до панування над чужими землями, волею, культурою, мовою – це анахронізм. Так само анахронізмом є селективний підхід до оцінки та явищ історії, позиції та діяльності окремих знаних особистостей. Якщо ми виробимо в собі філософську терпеливість і доброзичливе ставлення до іншої нації, якщо ми відсунемо за історичний горизонт емоції віків, які вже минули, ми знайдемо шлях до плодотворної співпраці на маршрутах ХХІ століття. Ось приклад того, як під впливом глибшого взаємопізнання вчорашні вороги змінювали свої позиції. Йдеться про неординарну постать, а саме Владислава Желенського, який на варшавському судовому процесі проти Степана Бандери (листопад 1935 р. – січень 1936 р.) представляв сторону обвинувачення. А після Другої світової війни став одним із найпалкіших прихильників польсько-українського примирення. І в Польщі, і в Україні мало хто знає про його участь у діалозі між українцями та поляками, розділеними спільною трагедією братовбивства. Він був другом та однодумцем Єжи Гедройця.

Треба віддати належне газеті «Дзеркало тижня», яка 12 квітня 2014 року вмістила ґрунтовну концептуальну статтю Юрія Рудницького «З прокурорів – в адвокати». Докладніше про деякі епізоди життя В. Желенського, який народився у селищі Межиріччя на Сокальщині, був онуком видатного польського композитора й піаніста Владислава Марціяна Желенського (1837-1921) і небожем відомого польського журналіста, критика та письменника Тадеуша Бой-Желенського (1874-1941), розстріляного нацистами у Львові в липні 1941 року разом із групою польських університетських викладачів. Саме у будинку Боя-Желенського він познайомився з Єжи Гедройцем. Уже тоді Гедройць-гімназист замислювався над створенням «осередку незалежної політичної думки». Юнацька приязнь із часом переросла в міцну дружбу двох інтелектуалів і однодумців, у тому числі й в «українському питанні».

Напружені відносини між двома народами у Другій Речі Посполитій знетямлювали Владислава Желенського. Винні були насамперед «народні демократи» («ендеки»), які були прибічниками повної асиміляції українців. З «кресами» ніхто не рахувався. Тому й зрозуміло, що періодично траплялися локальні українсько-польські сутички. В таких умовах відбулося вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, а згодом – судовий процес у Варшаві над його організаторами, в тому числі Степаном Бандерою. За спогадами української газети «Діло» Івана Кедрина, акредитованого на «варшавському процесі», головною пружиною розправи був саме В. Желенський. Суто по-людськи він не міг не замислюватися над ненормальним станом українсько-польських відносин у міжвоєнній Польщі. Але як державний службовець мусив виконувати покладені на нього обов’язки.

Характерний момент: особистість головного підсудного Степана Бандери справила на Желенського враження. «Від нього била невичерпна енергія та фантастична сила» – писав В. Желенський у своїх спогадах через багато років. Спогади ці були написані на прохання Єжи Гедройця. Обидва вже мешкали на еміграції в Парижі. За задумом Гедройця це мало започаткувати дискусію в середовищі української та польської еміграції і зрештою підвести їх до пошуку шляхів примирення. Над спогадами про «процес Бандери» Владислав Желенський працював понад 15 років. 1973 року вони вийшли друком у Парижі в рамках проекту «Бібліотека «культури» під назвою «Вбивство міністра Перацького».

Citaten-zhelenskyj

Уникненню ситуації, в якій вирішують зверхність і ненависть, сприяв, окрім іншого, ініційований Владиславом Желенським спільний українсько-польський заупокійний молебень у польському костьолі в Парижі по смерті кардинала Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого. Надалі він неодноразово підтримував греко-католиків і був прибічником створення патріархату УГКЦ. Сам Желенський у листі до відомої діячки українського жіночого руху Мілени Рудницької, яка однією з перших його щиро підтримала, витлумачив свій підхід до двостороннього діалогу таким чином: «Наші народи, розташовані поблизу сусідами, мають однакові цілі: свободу і незалежність, повинні об’єднатися дружбою і взаємоповагою… Дорога до цього веде через знаходження спільної моральної мови і однакової етичної позиції».

Навіть у такій царині, як військова справа, маємо приклади саме такого підходу. Досить згадати взаємовідносини генерала Павла Шандрука і генерала Владислава Андерса.

shandruk-anders

У польсько-німецькій війні 1939 року Шандрук командував збірною бригадою, потім 29-ю польською бригадою. У бою з німцями під Томашевом врятував бригаду від знищення, за що у 1965 році був нагороджений Срібним Хрестом. Перебував у німецькій неволі. Наприкінці 1944 року за згодою всіх українських угруповань в еміграції очолив Український Національний Комітет у Німеччині, став командувачем Української національної армії. Після війни був у полоні, зажадав особистої зустрічі з генералом Владиславом Андерсом, якого знав з військових дій 1939 року, і за клопотанням останнього був звільнений. У 1965 році став кавалером найвищої військової нагороди Польщі ордену Virtuti Militari за героїзм під час військових дій 1939 року. Генерал Владислав Андерс домігся від британських властей визнання бійців дивізії СС «Галичина» польськими громадянами, які не підлягали видачі СРСР.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: