Сенсовна поезія та пісня – повнота життя
У житті іноді трапляються ситуації, які мають глибший сенс, ніж ми собі уявляємо. Мова насамперед про подію світового значення – Форум видавців у Львові, у тому числі книжковий ярмарок, міжнародний літературний фестиваль.
І
Опріч багатства пропозицій хочу виділити придбані дві книги: «Ліна. Триста поезій» і «Ортодоксія» видатного англійського письменника, християнського мислителя і журналіста Гілберта Кіта Честертона. До книги улюбленої української поетеси увійшли найвідоміші її поезії, а також уривки з історичних романів та поем – ці геніальні твори, як зазначають фахівці, репрезентують одвічні поривання української поетичної душі в зоряні світи. Щодо ортодоксії, то це єдина відповідь на незбагненні загадки всесвіту.
Застановімося над такими судженнями цих двох світових моральних авторитетів. Відповідаючи на запитання Ігоря Римарука «Що, на вашу думку, є унікальним, неповторним, цікавим і цінним для інших народів у духовному досвіді української нації?» Ліна Костенко висловилася у властивій для неї глибині думок, що спонукують до зосередженої задуми: «Гадаю, що кожен народ у своєму комплексі має всі чесноти й гідності… Але коли говорити про унікальність і неповторність, то в нашому народі є, здається мені, якась геніяльна емоційність, котра давала йому змогу бути безмежно хоробрим у боротьбі за свободу, дарувала йому дивовижні пісні; котра зумовлювала й те, що він міг розгубитися перед грубою силою і через доброту свою навіть притихнути на деякий час… Але ця ж емоційність дає змогу народові бути молодим, іще раз молодим і вічно життєздатним! Змогу регенерації, відродження. Я цю змогу відчуваю. Відчуваю, що відродиться гордість іще князівських часів, поновиться нерозривний, генетичний зв’язок із природою, який був за язичницьких, ба й скитських століть. Але йдеться про майбутнє, яке здобуватиметься великими духовними зусиллями. А ще – здатність творити своє зоряне небо в чорній дірі історії. Тобто здатність до неймовірного. І ще. Нечувана щедрість, з якою цей народ роздає свої таланти в інші культури, не маючи за це ні визнання, ні спасибі» (Див. докладніше: «Пройти через усі болі й укріпитися духом». – «Сучасність», січень 1990. С. 116).
А ось думки Честертона: «Поезія здорова, тому що вона безжурно плине в безкінечному морі. Розум жадає переплисти безмежне море, і таким чином його обмежити. Це призводить до розумового виснаження, що скидається на фізичне виснаження містера Голбейна. Прийняти все – це вправляння, зрозуміти все – напруження. Поет бажає розширення світу, де б його ніщо не сковувало. Поет хоче лише одного – дістати головою до неба. І тільки логік бажає вмістити небеса в голові. І якраз тому його голова тріщить» («Ортодоксія». – Львів, видавництво «Свічадо». 2019. С. 18).
Водночас, нещодавно, переглядаючи свої університетські конспекти, вкотре (!) замислилася й зачарувалася думками трьох знаменитих постатей ХIХ століття – американця Ральфа Волдо Емерсона, шотландця Томаса Карлейля та італійця Джузеппе Мацціні, а також видатного морального авторитету ХХ століття українця Євгена Сверстюка. Зважте: Емерсон – «Про рівень цивілізації треба судити не за цензом, не за розмірами міст, навіть не за врожаями, а за тим, яку людину вирощує суспільство»; Карлейль – «Найвищих здобутків осягнули ті нації, які створили найкращі поезію та пісні»; Мацціні – «Коли, читаючи сенсожиттєвий текст, я проливаю сльози на сторінки, відтак прощаю автору деякі стилістичні недогляди».
Відразу уточнюю. Немає жодного сумніву, що високорозвинута економіка вкрай потрібна спільнотам. Однак не забуваймо орієнтирів Андрея Шептицького: «Тільки такий народ є багатий і сильний, у якому всі або майже всі (відповідно до свого становища) заможні…Неможливий економічний добробут без моралі, …яка мусить однаково обов’язувати! Мусить бути Божим Законом». Ще один запис у конспекті, він стосується відповіді Матері Терези американському тижневику «Тайм». На запитання кореспондента «Що є для вас найвеличніший Божий дар?», вона відповіла – «Бідні люди». На уточнююче питання – «Чому ви так вважаєте?», Мати Тереза заакцентувала – «У мене є можливість бути з Господом 24 години на добу».
До сказаного додам думку редактора авторитетної німецької газети «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» Дірка Шюмера: «Життя, яке вимірюється тільки продуктивністю праці, складається ні з чого іншого, як із марнування часу. Фізика називає кінцевий стан всякої метушні «ентропією». Це – стан максимального хаосу при рівній температурі, максимальної мішанини й максимальної нудьги. Щораз швидше перемішування наших життєвих світів є саме такою ентропією. Крім безповоротного урівнення температури нашої атмосфери, є ще й семантична, хронологічна ентропія: багатоголосся, розкришений час. І вже зараз світова культура, що гуде голосами ЗМІ, виявляється такою ж аморфною» (Deutschland, 2001; жовтень – листопад. – С. 65). За 18 років, які минули відтоді, ситуація значно ускладнилася. Суто технізоване життя не може мати іншого результату. Так само усталена система речей, що її можемо окреслити давнім спортивним терміном – «Швидше, вище, сильніше» (Citius, altius, fortius) і яка охоплює культуру тимчасовості у вигляді різних шоу і розваг, неспроможна вибратися з лещат продуктивності.
II
Тільки духовне об’єднує, облагороджує життя. Давно доведено: священне є тим творчим, надихаючим, плідним первнем, що якраз освячує усе довкола. Справжня поезія (література назагал відкрила найбільше істин) постає у сяєві довершеної слави, яка затьмарює усі інші вартості, висвітлюючи їхні неясності й неточності. Вона супроводжує народи впродовж історії, ідеалізує буття, дає йому крила. «Дух животворить» – цей афоризм нашого славетного філософа Григорія Сковороди є не тільки поетичною візією, він випливає з наукового поглиблення психології, духовної енергії нації. Так устійнюється правда, що допомагає подолати нав’язаний матеріалістами спрощений погляд на світ. Власне українська поезія одухотворює державну організацію, силу оборони, добробут та інші чинники життя. Це стосується також сенсовної поезії інших народів.
Кілька прикладів без коментарів.
Леонід Кисельов
«Та не однаково мені».
Тарас Шевченко
Він був як полум’я. Його рядки –
Дзвінкі і небезпечні, наче криця,
Переживуть і жито, і пшеницю,
І хліб, і сіль, і війни, і віки.
Він був як полум’я. Свої слова –
Легкі, як небо, сині, наче квіти,
Що ними тільки правду говорити,
Він в наші душі спраглі наливав.
Він був як полум’я. Тепер ідіть,
Мо’ пощастить знайти в трухлявій шафі
Засохлу риму, клоччя біографій,
Анкетну сповідь і газетну їдь.
Він був як полум’я.
(…Все на свете только песня на украинском языке. Леонід Кисельов. Вибране до 60-річчя. Київ, 2006)
Знаменитий український співак Борис Гмиря познайомив світ з усіма поезіями Шевченка, покладеними на музику.
Емма Андієвська
Тобі не вільно називатися власним ім’ям
Тільки тому, що інші безликі від ницости.
Тобі не вільно ходити на весь зріст,
Бо навколо закони пігмеїв.
Тебе позбавили навіть калюжі.
Ти, який роджений для океанів.
Та в день найтяжчої зажури
Усі потоки винесуть тебе назовні.
(Емма Андієвська. Пісні без тексту. Мюнхен, 1968)
Олег Покальчук
Пісня про Василя Стуса
Окрім віри в себе, більше від страху
Ще ніким не знайдено ліпших ліків,
Ось чому фахівці з оскверніння праху
Закусили до крові мундирні лікті,
Бо в тяжкий ланцюг червоного блуду
Не дають вірші закувати душу,
І уперте Стусове «Я так буду!»
Відгукнеться у кожному: «Я так мушу!»
Примкніть багнети, встаньте у шанцях,
Кращі поети – вічні повстанці,
Ті, що з руїни творять державу,
Від України – героям слава!
(Олег Покальчук. Мої пісні. Львів, 1991)
Юліуш Словацький
Мій заповіт
Та силу по собі я залишу фатальну;
В житті вона – ніщо… чоло хіба оздобить.
Але по смерті вас гнітитиме безжально,
Аж поки ангелів з вас, хлібоїди, зробить…
(Юліуш Словацький. Поезії в українських перекладах / Переклад Григорія Кочура. Кременець, 2010)
Вільям Шекспір
66 сонет
Я кличу смерть – дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!
Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?
(Вільям Шекспір. Сонети / Переклав Дмитро Павличко. Львів, 1998)
III
Людина – проблема. Христос – відповідь
У першій подачі розділу – поезія та розмислення Людмили Досінчук-Тарасової з Івано-Франківська – випускниці факультету журналістики Львівського національного університету, нині – працівника мас-медіа.
То був не ти
То був не ти. Не ти тоді молився
Опівночі на камені твердому.
Ти спав тоді. За цілий день втомився.
Ти й зараз спиш, мабуть, спокійно вдома.
То був не ти. Зцілованої зради
Пізнало не твоє бліде обличчя.
То був не ти. Не ти вставав і падав,
Вставав і йшов на те Череповище.
То був не ти. Не у твоє волосся
Заплуталися висохлі тернини.
То був не ти. Тобі тоді здалося,
Що ти Його ніколи не покинеш.
Але то ти, як тільки півні встали
Словами боязливої брехні
На запитання: «Ви Його не знали?»,
Прорікши зраду, тричі мовив: «Ні!»
То ти тоді кричав несамовито:
«Розпни Його! Розпни Його! Розпни!»
То був не ти. Не ти висів прибитий
До чорного хреста-деревини.
То був не ти. Не ти тоді молився
З любов’ю в серці: «Господи, прости!»
Не ти вмирав, ти лиш на смерть дивився.
І байдуже тобі. То був не ти.
Але то ти, злобою одержимий,
Один за одним цвяхи забивав.
Той стук і досі ще в Єрусалимі.
То був твій Бог, а ти Його розп’яв.
Ти не кажи, що ти не знав, не бачив.
Не чув, не вірив. Просто не хотів.
Ти сам собі ніколи не пробачиш,
А Він тебе давно-давно простив.
Ні! То не ти. Ти не любив ніколи,
Як любить Він. Ти втратив співчуття.
Ти знову б’єш ржавілий цвях до болю
В Ті Руки, що дали тобі життя.
І байдуже. Бо то не ти розп’ятий
Мільйонний раз зачерствілим гріхом.
Ні! То не ти. Ти знов стаєш Пилатом,
Жорстоким воїном, наляканим Петром.
Лише не йди, пробивши списом тіло,
Обмивши руки краплями води,
Ховаючись за ворітьми несміло,
Лише не йди. Не треба! Лиш не йди.
Куди втечеш? Чи темрява сховає?
Сухе гілля не втримало шнурка.
Твій Юда вмер. Тебе ось підіймає
Твоїм гріхом поранена Рука.
Не бійся! Можеш стати на коліна,
Стомившись від земної суєти.
Ти чуєш це: «Тебе Я не покину!
Тебе люблю! Я все тобі простив!»
То був не ти. І не я. І не мільйони, мільярди інших людей на планеті Земля. Не ти знемагав в молитвах, не ти падав під тягарем гріха всього світу, не ти витерпів зраду, знущання, прокльони і найганебнішу смерть – розп’яття. Ми з тобою – всього лиш люди, такі самісінькі, як багато інших. Немічні часто, часто слабкі, часто байдужі і зверхні. Думаючи про себе багато, насправді значимо так мало. Ми – всього лиш люди. Яким великим, Яким могутнім, Яким величним є наш Бог!
Тому Він віддав на жертву Самого Себе за нас. Жодна людина не змогла б зробити того, що зробив Ісус. Можна лише уявити, яким важливим є твоє життя в Божих очах і яку дорогу ціну заплачено за тебе. Все для того, щоб ти відкрив своє серце, щоб ти змінив свої думки, щоб твій світ став іншим, повним любові та миру, добра й милосердя.
Бог не хоче, щоб ми з тобою були лякливими, як одного разу Петро. Бог дає нам відвагу і життя без страху. Бог дає сміливість в боротьбі проти злоби цього світу, проти погорд та розпусти, проти нечистоти. Бо той лякливий Петро став могутнім воїном Ісуса Христа. І лише Божа любов змінила його.
Бог не хоче, щоб ми з тобою були жорстокими воїнами, які своїм життям щоденно мільйонний раз забивають цвяхи гріха. Бог хоче змінювати наше серце. Адже навіть найбільший розбійник на хресті благодаттю Божою через віру в Ісуса отримав чудову обітницю: «Ти будеш зі мною в раю.»
Бог не хоче, щоб ми спокійнісінько вмивали руки, вдаючи, що нічого не бачимо і не помічаємо. Керуючись лише інстинктом самозбереження, чи не стаємо подібними до тварин, що шукають свої кущики, свої зарослі, свої будки і свої гніздечка. Їм добре на їхній території, їм не потрібно брати відповідальність за свої вчинки. Поїли, поспали – зона комфорту. Але чи може так поводитись людина? Чи може вона спокійно закривати очі на біду свого ближнього, на тяжкість ситуацій її брата? Люди! Ми – люди, не людиська! Чому нам так часто притаманне це явище пилатизму? Чому нам так подобається принцип «моя хата скраю»?
Якби ж Бог був таким байдужим та егоїстичним щодо нас, то наше життя закінчилося б, так і не почавшись. Натомість Його любов кожного дня дає нам шанс, щоб змінюватися, щоб уподібнюватися Йому, Доброму, Милосердному, Щедрому і Люблячому.
Варто лише почути тихий стук Його в твоє серце, варто відчинити Йому двері, запросити на постійне замешкання. Адже Він вічною любов’ю полюбив тебе. І простив усе. Щоб твоє й моє життя належало Йому.
* * *
«Живопис – це поезія, яку бачать, а поезія – це живопис, який чують».
Леонардо да Вінчі
Лише той художник є справжнім митцем, картини якого здатні зазирати в душі, змінюючи їх на краще.
Художник долю малював
Художник долю малював собі
На полотні, що ткалося роками,
Збережене батьками в чистоті,
Наповнене небесними дарами.
Художник фарби змішував не раз,
Він прагнув досягнути ідеалу,
Між білим й чорним вловлював контраст,
Відтворюючи пензлем свою владу.
Не лінувався, малював весь день,
Осяяний омріяним промінням.
Настала ніч, втомився наш митець.
І впала тінь на полотно безцінне.
Закрили хмари фарби голубі,
В туманах загубилися сюжети,
І лише вогник, що світив в душі,
Допомагав не знищити портрети.
Весь день і ніч творилось полотно,
Уявою уквітчане рясною,
Спліталось тісно грішне зі святим,
Мальоване умілою рукою.
Пливли роки… Тьмяніло полотно…
Під сонцем фарби плавно вицвітали,
Але робота, зроблена давно,
Краси своєї зовсім не втрачала.
Із роду в рід окраса на стіні…
Малює долі нове покоління…
Лиш той художник справжнім є митцем,
В якого світоглядне є коріння.
21 століття кидає нам нові виклики. Ми наче знову повертаємося в епоху Відродження.
Людина вважає себе центром Всесвіту! Мас-маркет продає нам новий завуальований світ.
Це епоха фейкових новин і підмінних понять. Зло одягає маску добра… Світ, в якому, як писав Є. Сверстюк, «цивілізація виросла, а людина змаліла». Незважаючи на свою велич, вона змаліла в духовному і моральному вимірі. Це епоха гучних феєрверків новин з купою попелу.
Обов’язок кожного митця зробити так, щоб з цього попелу вилетів прекрасний Фенікс, який буде мати в собі не тільки зовнішню красу, а і внутрішню – душу. Бо душа людини – це її найбільший скарб, про який вона часто забуває. А головне в житті, як казав герой Фауста – зберегти свою душу.
Існує легенда про трьох мудреців, які довго думали, куди ж сховати душу від людини, щоб вона не могла її знайти. І вирішили, що найкраще сховати її у саму людину.
Хтось може знайти її сам, а комусь потрібно допомогти побачити себе зсередини.
На журналіста покладена, як ніколи, важлива місія – місія апостола Правди, сучасного «Пігмаліона».
Бо те, що він зможе «виліпити», стане фундаментом нашого майбутнього, основою для суспільства.
Оксана Лободяк, редактор розділу «Творчість наших читачів»