Усі барви Бескидів Історія Найактуальніше 

Усі барви Бескидів

Місце, де теперішність перетинається з минулим, природнє з магічним, суворий клімат з пристрастю серця. Ворота Європи, де Схід «вмонтовується» в Захід, сповнені фантазії, твердого духу і надії.

Бескиди – специфічний регіон: неоднозначний, з різноплановим тереном і суворим кліматом. Завдяки багатокультурності регіон є унікальним. Впродовж віків ці терени були заселені багатьма етнічними групами, тут перепліталися культури. Часто з багатьох країн Європи прибували різні люди, які сформували культуру, віру, побут, спосіб життя тутешнього населення. Йдеться про українців (лемків і бойків насамперед), поляків, словаків, угорців, волохів. Тутешні терени, заселені передовсім лемками, бойками і гуцулами, змушували гартувати дух і тіло. Гориста місцевість і несприятливий клімат не дозволяли збирати багаті врожаї. Відтак це спричиняє простоту життя, яке спирається на відгодівлі худоби, збиранні ягід, грибів і рослин з оточуючих лісів і лук.

Українське село
Українське село в Музеї народного будівництва в Сяноку. © Дельфіна Ертановська

Початки постійного замешкання датуються V-VII століттям н.е. На цих землях внаслідок утвердження Київської Русі, дещо пізніше Королівства Руського, оселилися русини (українці), про що засвідчують історичні документи. Найбільший вплив на розвиток суспільства у ті часи мали Червенські Городи. Віками тут формувалися міста, оборонні фортеці, села і торговельні шляхи. Власне тоді викристалізувався золотий період у розвитку Бескидів.

У ІХ столітті тут оселилися гуцули, що входять до групи карпаторусинів; їх мова подібна до східнослов’янських, але мистецтво і культура дещо відрізняються від бойківських і лемківських. Між лемками на заході і гуцулами на південному сході під кінець ХІV століття оселилися бойки, які самі себе називали гірняками і верховинцями. Жили самі і для себе, створюючи доволі закриту етнічну групу, яка неохоче запозичувала інші звичаї – ось чому навіть під сучасну пору у бескидських селах зустрічаються найархаічніші форми культури і української мови, що їх знаємо лише з переказів і книжок.

Бойківська хата зі Скороднього
Бойківська хата зі Скороднього (Музей народного будівництва в Сяноку). © Дельфіна Ертановська

Крім невеликого доробку матеріальної культури, бойки залишили по собі величезні знання щодо життя людності на початкових етапах Київської Русі, а також обрядів, легенд, звичаїв з часів давньої слов’янщини, ще дохристиянської доби. Усе це вміло вплітається у літургійні обряди греко-католицької церкви.

Релігійність тут виявлялася специфічним чином. Бескиди, Верховина чи Чорногора, опріч культивування християнських православних обрядів, зберегли звичаї «поганські». Ще у міжвоєнному двадцятиріччі ХХ століття у Бескидах можна було зустріти родини, які вірили у прадавніх слов’янських богів – Перуна, Перперуну і т.п. Бойки надавали надприродної сили практично кожній матерії, власне, це вони створили фундамент під легенди бісів, чадів, духів, відьом, вампірів. Це донині притягує багато туристів. Кожна подія – позитивна і негативна – мала свого «духа», навіть місце під будівлю курної хатинки вибирали з доброю енергетикою. Ось чому бойки сприймалися сусідами за таких, що живуть у близьких стосунках із чарівниками.

Зразок боківського декоративного мистецтва
Зразок бойківського декоративного мистецтва (Музей народного будівництва в Сяноку). © Дельфіна Ертановська

Магія, надприродні явища, а також довколишні ліси, символіка крові, таємничі обряди – усе це збуджувало неспокій і різні міркування щодо життя бойків; донині таке уявлення про бойків панує в Польщі. Певна річ, несприйняття незнаного не береться знівідкіль, є ефектом незнання і віри в різні плітки. Варто нагадати міф вампірів в Бескидах. З покоління в покоління передавалося, що після смерті дух людини повертається в село, до родини, блукає довкола і відлякує людей. Ось чому у дні похорон розсипали зерно маку або збіжжя від цвинтаря додому, аби дух не повернувся до хати. Додатково методи лікування кров’ю, наприклад, хворих на астму дітей, яким до пиття подавали воду з річки у певні дні разом з кров’ю із пальців обидвох родичів. Бойки залишили по собі величезні знання на тему слов’янських звичаїв, що їх практикували аж до половини ХХ століття, незважаючи на переконування священиків.

Інтер’єр бещадської курної хати
Інтер’єр бещадської курної хати (Музей народного будівництва в Сяноку). © Дельфіна Ертановська

Однак найважливішим здобутком матеріальної культури бойків залишилися пречудові деревяні церкви, які на фоні скромних курних хат вирізнялися своєю монументальністю. Практично у кожному селі можемо зустріти чудові твори сакральної дерев’яної архітектури. Значна частина цих скарбів знаходиться у найбільшому скансені Європи, зокрема у Музеї Народного Будівництва в Сяноку.

Лемківська греко-католицька церква
Лемківська греко-католицька церква в Музеї народного будівництва в Сяноку. © Дельфіна Ертановська

Одним із головних занять бойків, окрім відгодівлі і випасу худоби, було замилування військовою справою. Саме з бойків рекретувалося найбільше Tolchaji – бескидських збуйників. Але на загал всупереч усталеним оцінкам у Бескидах, в регіоні від Перемишля через Сянок до Кросно, населення було відкритим, толерантним, більшість жила у згоді із сусідами. Це спричинило до затирання культурних різниць і створення своєрідної культури карпатського мікрорегіону. До Tolchaji рекрутувалися люди всіх національностей, в тому числі із сербів, великі групи яких оселилися в Бескидах у ХVІ столітті після падіння Великої Сербії. Йдеться також про поляків, які прибували на ці терени, а також великі групи угорців і словаків. Серед збуйників можна було знайти також татарів, які втекли з Криму, і запорізьких козаків, які оселилися в Сяноку для оборони міста від експлуататорів.

Греко-католицька церква св. Симеона Ступника
Греко-католицька церква св. Симеона Ступника (XIX ст.) в Костарівцях (Сяноцький повіт). © Дельфіна Ертановська

На захід від карпатських теренів знаходиться Лемківщина, друга найбільша у Карпатах етнічна група. На противагу до східних сусідів лемки ретельно розвивали мистецтво та матеріальну культуру. Відзначимо багату іконографію, дерев’яні церкви, малярство, східнослов’янську мову, що її відносимо до діалектів української мови. Малярство стало ділянкою, яка дала лемківських артистів світової слави: Епіфанія Дровняка, знаного як Нікіфор Криніцький, та Андрія Вархола – сина лемківських емігрантів Андрія і Юлії з села Мікова коло Меджибор на Словаччині. Лемки охоче створювали маленькі містечка, часто відвідували сусідні ярмарки, черпали знання і були відкритими на технологічний прогрес. Залишили після себе книги, мову, творчість, такі витвори матеріальної культури, як біжутерія, вишиваний одяг. Вони менше були піддатливими на забобони, надприродні явища чи гуслі, створюючи зрозумілу для них втаємничену культуру. Саме на лемках зосередилася «акція Вісла», коли примусово і хаотично виселяли їх з рідних теренів. Саме виразна і систематизована лемківська культура стала жертвою найбільших переслідувань. Сьогодні вона відроджується і дякуючи частині людності, яка залишилася на своїх теренах, а також діяльності нащадків українців відбудовується.

Греко-католицька церква св. Дмитра в Сяноку
Греко-католицька церква св. Дмитра в Сяноку. © Дельфіна Ертановська

Ще однією групою, що її часто забувають, є українці Перемишля, Сянока, Ліська та оточуючих сіл. Саме вони є безпосередніми спадкоємцями Галицько-Волинської Русі. Їх предки витворили у цьому регіоні культуру, матеріальний доробок, села, міста, оборонні споруди. Спадкоємці ретельно культивують традиції своїх предків, можна це побачити на традиційних святах, у звичаях, ментальності, а також підходах до регіонального патріотизму – донині вони дбають про те, щоб не забути історії, беруть участь у реконструкціях, видають книжки, що описують їх малі вітчизни.

Виставка ікон місцевого художника
Виставка ікон місцевого художника в Сяноцькому скансені. © Дельфіна Ертановська

У Сяноку, Лесько і Устриках Долішніх знаходиться найбільше творців ікон, які переживають свій ренесанс. Найбільшим збором ікон у Європі можна захоплюватися в Історичному музеї на замку Сяноку – саме тут знаходяться найстарші русинські ікони і артефакти Греко-католицької церкви, а також печатки київського князя Рюрика.

 


ВІД РЕДАКЦІЇ:

1. Бескиди – система гірських хребтів у північній смузі Карпат, у межах Польщі, України, Чехії та Словаччини. На українській етнографічній території поділяються на Західні Бескиди, Низький, Середній Високий, Гуцульський Бескид. Схили гір вкриті буковими та ялицево-смерековими лісами, на безлісих вершинах – полонинах – альпійські луки. Відомі національні парки: «Ужанський», «Сколівські Бескиди» (Україна); «Бабйогурський», «Горчанський» (Польща). У с. Верхній Студений на Закарпатті працює однойменний гірськолижний курорт «Бескид».

2. Сянок (Сянік) – місто у Низькому Бескиді, над рікою Сян; осередок східної Лемківщини, нині адміністративний центр Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства Польщі. Налічує понад 40 000 мешканців. Сянок був княжим градом давньої України. Залишки давньоруського міста IХ–ХIII століть виявлені на вкритій лісом горі «Городище» над Сяном. Згадується Сянік в Іпатському, Галицько-Волинському літописах. Розкопки виявили залишки двох православних церков, цвинтаря, прикрас, хрестів київського типу, печаток великого князя київського Рюрика Ростиславовича. У 1339 році руський король Юрій ІІ Болеслав надав у Володимирі грамоту місту Сяноку, за якою воно отримало магдебурзьке право (історично одне з перших українських міст, які отримали його). Із 1340 до 1345 року Сянік, як і вся Перемишльська земля, входив до складу Галицько-Волинського князівства (Руського Королівства) під управлінням Дмитра Дедька.

У 1345 р. польський король Казимир III захопив Сянок і Сяноцьку землю і включив їх до складу Польщі. Сянок став центром Сяноцької землі, яка входила до складу Руського воєводства Королівства Польського у 1434-1569 роках, Корони Польської Речі Посполитої – у 1569-1772 роках (у складі Руського воєводства). У 1668-75 роках тут з перервами жив перемиський православний єпископ Антоній Винницький (відтоді перемиські єпископи у своєму титулі вживали додаток «сяніцький»). Міська церква стала кафедральними храмом Перемишльської єпархії. Із 1772 року Сянок входив до складу Австрії як округове, а пізніше повітове місто королівства Галичини та Володимирії зі столицею у Львові. 3 березня 1918 року у місті (як майже в усіх галицьких містах) відбулося «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду Української Народної Республіки, на якому були присутні близько 14 тисяч осіб.

Але у 1918-1939 роках Сянок опинився у межах Другої Речі Посполитої, ставши центром повіту Львівського воєводства. Давнє українське місто зазнало, як і уся Західна Україна, полонізації. Проте Сянік певною мірою залишався осередком життя Східної Лемківщини. Тут діяв музей «Лемківщина». Сянік протягом 1936-1944 років був осідком Лемківської Апостольської Адміністратури. Українське життя пожвалилося у 1939-1944 роках (тоді кількість українців зросла до 3.000), однак майже цілком занепало після примусового виселення українців з Лемківщини у 1946-1947 роках.

Сучасний Сянок є промисловим містом. Однак українофобам не вдалося повністю затерти сліди багатющої української історії, зокрема у царині культури й мистецтва. Тут розташовані регіональний музей з дуже цінними українськими фондами, зокрема іконами колишнього українського музею «Лемківщина», музей народного будівництва скансенівського типу з багатими матеріалами Лемківщини, Бойківщини й Надсяння. У місті діє православна церква (Собор Святої Трійці).

Собор Святої Трійці в Сяноку
Собор Святої Трійці в Сяноку. © Lowdown

З легендарного міста вийшло багато знаменитих особистостей. Назвемо кількох. Софія Гольшанська (4-та дружина короля Ягайла) стала королевою Польщі, після смерті чоловіка постійно проживала у місцевому замку. Український адвокат Олександр Іскрицький став послом до Галицького сейму у 1883 році. Ще один українець, Франц Коковський – правник, письменник, журналіст, перекладач, мовознавець, етнограф, громадський діяч – користувався великим авторитетом на Сяноччині й Бережанщини. Він став одним із організаторів таємного літературно-освітнього гуртка «Молода Україна». Михайло Хом’як – журналіст, юрист, громадський діяч Галичини, пізніше Канади – ефективно прислужився українській справі.

Ще одна постать – поета, прозаїка, перекладача, літературознавця Богдана-Ігоря Васильовича Антонича – дуже популярна серед українців світу. Його авторська колядка «Народився Бог на санях» (музика Василя Жданкіна) облагороджує серця мільйонів слухачів. Антонич редагував мистецький збірник «Карби», Енциклопедія Українознавства відзначає прижиттєві збірники поезій «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», посмертні – «Зелена Євангелія», «Ротації». Нинішній український поет світової слави, кандидат на Нобелівську премію Ігор Калинець досконало витлумачив творчість Богдана – Ігоря Антонича. Для характеристики лемківського поета дуже підходять його ж рядки: «Найбільша простота – найвища досконалість. Наївність є свята, довершенням є малість».

Перемишль – місто над Сяном
Перемишль – місто над Сяном. © Dariusz Hop

3. Щодо Перемишля і Перемиської землі протягом віків – маємо десятки фундаментальних книг і сотні глибокозмістовних статей. Першу письмову згадку про місто знаходимо в літописі під 981 роком, коли Перемишль входив до складу Київської держави. Уже в ХI столітті Перемишль став столицею удільного руського князівства, яким управляв найстарший з Ростиславичів – правнуків «зятя Європи» Ярослава Мудрого, Рюрик. Територія Перемиського князівства приблизно збігалася з територією пізнішої Перемиської землі (включно з Сяніцькою).

Вхід до греко-католицького храму св. Івана Хрестителя
Вхід до греко-католицького храму св. Івана Хрестителя в Перемишлі. © Grzegorz Dzięciołowski

Перемиське князівство відіграло важливу роль у захисті західного кордону Київської Русі перед грабіжницькими нападами чужих військ. Перемишль не був єдиним укріпленим містом у Перемиському князівстві. Городища мали: Сянік, Ряшів, Переворськ, Ярослав, Любачів, Мостища (тепер Мостиська), Самбір (тепер Старий Самбір), згадувані в документах від середини ХII століття. Скажімо, перша письмова згадка про Сянік припадає на 1150, про Ярослав – на 1152, про Переворськ – на 1281, а Ряшів згадується щойно 1354 року в грамоті короля Казиміра Великого, якою той дарував рицареві Пакославу «Ряшів і всю волость ряшівську, в землі руській положену».

Іконостас греко-католицького храму св. Івана Хрестителя
Іконостас греко-католицького храму св. Івана Хрестителя в Перемишлі. © polskaniezwykla.pl

Радимо ознайомитися із унікальною книгою «Перемишль – західний бастіон України», підготовлену редакційною колегією під проводом професора Б. Загайкевича і видану в Нью-Йорку та Філадельфії (США) у 1961 році. Здобуті знання доповнить збірник наукових праць та матеріалів Міжнародної наукової конференції (Перемишль, 11-13 квітня 2002 р.); виданий у Перемишлі-Львові в 2003 році. Додамо: рівно ж багатющий фактологічний і світоглядний матеріал міститься у збірнику есеїв Ярослава Стеха «Пропам’ятна книга українських діячів Перемищини ХIХ–ХХ століть» (Перемишль-Львів, 2006). Книга присвячена 60-річчю акції «Вісла», метою якої була примусова депортація українців з їхніх прабатьківських земель Закерзоння. Зруйновано нашу величну й святу працю, культурні цінності – тріумф попередніх поколінь. Розірвано й знищено безперервний ланцюг природного розвитку нації від прадавніх часів на нашій Богом даній землі.

4. З найсвіжіших свідчень варто глибоко вникнути у публікацію Юлії Ліпіч «Війна закінчилася, а для нас трагедія тільки почалася» (тижневик «Країна», 12 січня 2017 року, Ч. 1). Йдеться тут про долю родини Тавпашів, яку силоміць перевезли із Лемківщини на Донбас. Їй вдалося згодом втекти звідтіля на Львівщину. Про поневіряння мешканців села Святкова Велика Ясельського повіту Краківського воєводства, нинішня Польща, докладно розповів Андрій Тавпаш – знана в Україні особистість. 17 років був генеральним директором кондитерської фабрики «Світоч», має звання заслуженого працівника промисловості України та члена Асоціації меценатів України. Є старійшиною Львівського товариства «Лемківщина», щороку бере участь у фестивалі «Ватра» в польському селищі Ждиня. Має двох синів, які вибилися в люди, четверо онуків.

Ось його свідчення:

  • На Лемківщині наші пращури жили із часів кам’яного віку. У селі Святкова Велика було 180 дворів-газдівок. Сьогодні тут залишилося дві чи три родини русинів-лемків, вже сполячених. Краса у нас пречудова: Бескиди, ліси, пташки, дзюрчать потічки. Родина моєї мами мала 12 дітей, батька – 6. Люди жили з того, що тримали коней, корів, овець, птицю. Вирощували льон і коноплю – ткали одяг. Гарували з ранку до ночі;
  • Ми жили за 15 кілометрів від Дукленського перевалу. Під час Другої світової війни там чотири місяці тривали бої. У селі стояли німці. Нас із хат вигнали, поселилися самі. Ми ночували у стайні, в стодолі. Але німці не знущалися, не били, не вбивали. Гірше вели себе поляки. Були «шістками на роверах» – у всьому допомагали німцям. Ще до закінчення війни силою відтісняли наших людей із рівнинних земель. Потім підпалювали наші хати, людей тероризували. Забирали усе майно. Декого з лемків влада вивозила до концтабору у Явожно. Польським шовіністам допомагали представники радянської влади, які розхвалювали колгоспи в СРСР;
  • 1945-1946-го примусово переселили півмільйона українців із 22 повітів тодішніх Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств Польщі. Знущанням не було меж. Чотири дні ми пішки йшли до поїзда. Залишили все: будинок, стодолу, стайню, сад, землю, ліс, худобу, молотарку, млинок. Мама цілу дорогу плакала. На станції в Яслах тримали під відкритим небом близько двох тижнів. Тоді повантажили в товарняки. У дорозі люди хворіли, медичної допомоги ніхто не надавав. Померлих забирали на станціях – десь їх ховали. У дорозі не годували. Шість тижнів добиралися на Донбас. Мама тяжко захворіла. Інакшим було все – небо, сонце, чорні гори, степ. Першу зиму перемучилися. Коли влітку 1946 року почалася посуха, вирішили втікати. Нарешті у страшних муках добралися на Самбірщину. Батько до останнього дня мріяв повернутися «до домів»… Я відвідав Святкову Велику через 44 роки після виселення. Від нашої хати не залишилося й сліду. Із синами поставили пам’ятний знак: «Із незгасимою любов’ю до рідної землі»;
  • Мій вуйко – мамин брат – після війни добрався до Америки. Там створив сім’ю. З дружиною народили одинадцять (!) синів і доньку. Нам вислали світлину, на ній напис: «Сестри Єви тут немає. Вона зараз працює лікарем на війні у В’єтнамі»;
  • Жертви депортації просять Організацію Об’єднаних Націй визнати акцію геноцидом проти лемків.
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: